Модульна контрольна робота № 1

ВАРІАНТ 3

Рівень 1.

І блок.

1. Вихідними причинами переходу від міфологічного світогляду до філософії поставали:

а) поступове вдосконалення людського розуму;

б) поява дискурсивного мислення внаслідок ускладнення діяльності;

в) вихід суспільства на цивілізований рівень розвитку;

г) суспільний розподіл праці;

д) поява наукового пізнання.

2. “Пракріті” та “Пуруша” – це поняття, що позначали початки буття:

а) в даосизмі;

б) в давньоіндійських філософських школах настика;

в) в давньоіндійській філософській школі санкх’я;

г) в філософії буддизму;

д) в давньокитайському переліку світових стихій.

3. Назвою “антична філософія” позначають:

а) філософію стародавнього світу;

б) філософію перших, найбільш давніх цивілізацій;

в) філософію давньогрецьку, еліністичну, римську та олександрійську;

г) давньогрецьку філософію;

д) ранню європейську філософію, тобто філософія, що виникла на території сучасної Західної Європи.

4. Тезу про те, що книга природи написана перш за все мовою математики, висував та розвивав:

а) Джордано Бруно;

б) Марсіліо Фічіно;

в) Бернардіно Телезіо;

г) Галілео Галілей;

д) Йоган Кеплер.

5. Емпіризм – це позиція у методології, що характеризується:

а) найпершим цінуванням розумових дедуктивних виведень;

б) наголошуванням найпершої та вирішальної ролі відчуттів у пізнанні;

в) рухом пізнавальної думки від фактів до ідей;

г) визнанням існування в людському розумі вроджених ідей;

д) прагненням виводити наукові теорії із загальних філософських принципів.

6. “Діяти, діяти і ще раз діяти – ось в чому наше призначення!” – Ця теза була запроваджена:

а) І.Кантом;

б) І.Г.Фіхте;

в) Ф.Шеллінгом;

г) Г.Гегелем;

д) Л.Фейєрбахом.

7. Етика А.Шопенгауера носить переважно:

а) песимістичний характер;

б) оптимістичний характер;

в) дотримується збалансованої оцінки явищ життя;

г) спирається на християнські заповіді;

д) спирається на вимоги розуму.

8. Аналітична філософія вважала своїм найпершим завданням:

а) проведення аналізу вихідних понять певної теорії з метою звести їх до атомарних суджень;

б) аналіз співвідношення фактів із мовою та термінологією науки;

в) здійснення процедури верифікації;

г) виявлення архетипів колективного несвідомого;

д) аналіз програм політичної та соціальної діяльності

ІІ блок.

Спираючись на свої знання шкільного курсу історії спробуйте назвати ті сфери суспільного життя України, в яких так чи інакше фігурують певні історичні здобутки античного світу.

Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та в Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років.

Античність – це цілісний світоглядний космос, єдиний організм, до якого

звертались і звертаються культури різних народів. Цей термін був прийнятий на

початку ХVIII століття у французькій мові й позначав особливий тип

цивілізації, що належить до ранніх історичних періодів. Поява багатьох

досліджень, пов'язаних із вивченням історії мистецтв, привела до звуження

поняття «античності» в межах греко-римської стародавності. Античність як

культурна спадщина Стародавньої Греції і Риму мала великий вплив на

політичне й релігійне мислення, літературу й мистецтво, на філософські,

правові погляди всіх народів Європи і на весь сучасний світ. М.Бахтін

підкреслював, що «...в кожній літературі минулого закладені величезні 73

можливості, які лишались нерозкритими, неусвідомленими і невикористаними

протягом усього історичного життя даної культури. Античність сама не знала

тієї античності, яку ми тепер знаємо... та дистанція в часі, яка перетворила

греків у стародавніх греків, мала величезне значення: вона сповнена розкриття

у античності все нових і нових смислових цінностей, про які греки дійсно не

знали, хоча самі й створили їх» [1, 506].

Нове осмислення реальної дійсності, нові уявлення про творчість, творчі

імпульси й процеси, про творців і споживачів культури свідчили про

інтенсифікацію процесу розмежування культури. Таким був результат еволюції

античної культури, колись єдиної й цілісної.

Відомо, що з часом антична міфологічна система перестала бути системою

світоглядною. Втрачаючи свій зміст, вона позбавлялась права поставляти своїм

споживачам те, що здавалось їм достатнім для осягнення навколишньої

дійсності. Проте міфологія продовжувала жити у новій ролі – скарбниці сталих

нормативних образів для всіх видів художньої творчості. Ця моделююча

функція античної міфології як системи, що була колись змістом і формою

античного світогляду, стала спадщиною інших культур, байдужих до

внутрішнього змісту античної культури, до світу її людей, до духовної основи

їх. У цьому, як вказує Н. Чистякова, полягав її істотний програш для себе, але

незаперечний виграш для всієї майбутньої європейської культури [14].

Із досліджень О. Лосєва «Античная мифология в ее историческом

развитии», «Очерки античного символизма и мифологии», «Дерзание Духа»

випливають важливі загальнометодологічні висновки щодо розуміння типу

античної культури. Ось визначення, яке пропонує вчений: «Тип античної

культури є гранична узагальненість природно-людської тілесності в її

нероздільності з її специфічно життєвим призначенням» [5, 220]. Античність

сприймається філософом як ідеал культури, він показує її обмеженість, що

визначається самою епохою її існування і, проте, підкреслює в ній як головну

категорію краси, стверджуючи, що естетика й була філософією античності.

О.Лосєвим виділені й інші категорії, що характеризують тип античної культури

і її світогляд. До них філософ відносить «віртуальний ейдологізм», бо

«доцільно формоване, людськоматеріальне, речова індивідуальність являє

собою в античності, на відміну від всяких інших, тих, які мають свій власний

вигляд (ейдос) і активну здібність до різного роду узагальнень (або

віртуальність)» [5, 233]. Учений підкреслює, що антична культура

характеризується також почуттєво-матеріальним космологізмом, історизмом і

вічним поверненням, бо рухливий античний космос не може вийти з себе, він

лише вічно рухається в собі, а людина античності також не може вийти за межі

свого космосу. На відміну від ірраціональної стихії міфологізму, античне

світосприйняття на стадії рабовласництва характеризується інтелектуальністю і

зародженням рефлексії. Особливістю античного буття й античної культури

О. Лосєв вважає діалектичний синтез соціального життя, з якого в філософії

народжується діалектика як «вічний пошук синтезу протилежностей, без якого

антична культура не була б ніякою цілісністю» [5, 234]. Тип культури

античності характеризується, за О. Лосєвим, також діалектичним поєднанням 74

героїзму й долі, бо антична людина завжди героїчна, вона діє незалежно від

долі і в той же час в її уявленні мойри володарюють не лише над людьми, а й

над богами. «Поєднання героїзму й фаталізму теж є результатом античної

культури» [5, 237]. Тому антична філософія, перш за все неоплатонізм, так

ґрунтовно досліджувала «діалектику міфу». Античне ставлення до природи

визначається О. Лосєвим як почуттєво-матеріальний пантеїзм, він буде

втрачений з приходом християнства у філософії і високій культурі, але буде

збережений народним язичництвом і народним християнством і звідти піде у

високу культуру XIX-XXI століть, у творчість видатних митців наступних

культурно-історичних епох.

Мірою органічного засвоєння традицій античності кожна література

завойовувала міцніші позиції у світовому літературному процесі. Академік

О.І. Білецький слушно зауважує: «Важко показати серед літературної спащини,

залишеної нам старим світом, хоч одного визначного письменника, творчість

якого не була б так чи так зв‘язана з античною поезією. Одні користувалися її

образами, розвиваючи і збагачуючи їх новим змістом, другі переймали в

спадщину її форми, треті вчилися в античних письменників пошани до людини

і людського розуму, уміння вивчати й художньо узагальнювати дійсність» [3,

13].

Будучи первинною і якоюсь мірою єдиною формою світосприйняття, міф

закономірно стає тим ґрунтом, на якому розвинулось грецьке мистецтво, а

потім і культура наступних епох. У результаті тривалого процесу взаємодії

літератури й міфології формуються різні типи художнього узагальнення.

Можливість різноманітного відбиття й широкого тлумачення античності в

інтересах сучасності об'єктивно закладена в міфологічному характері мислення,

міфі, його символіці й міфологемах. Але ця можливість з різною мірою

інтенсивності використовується на різних етапах, залежно від потреб

мистецтва.

Найважливішим центром сприйняття й засвоєння античних традицій в

Україні XII-ХVIII ст. була Києво-Могилянська академія. Ця проблема

поставлена й розроблена в працях багатьох літературознавців: І.Франка,

М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського, В.Перетца,

О. Брюкнера, М. Возняка, О.Білецького, В. Крекотня, Д. Наливайка, І. Іваньо,

В. Маслюка, А. Морозова, О. Мишанича, М. Яценка, Г. Сивоконя, В. Шевчука,

М. Сулими, В. Нічик, Г. Нудьги та багатьох інших.

Об‘єктом глибокого вивчення й дослідження в академії були класичні

мови й література, філософія, риторика. Викладання велося латинською мовою,

що вважалася протягом століть у Європі мовою вищих навчальних закладів.

Курси риторики, поетики, філософії визначних професорів академії

Й. Кононовича-Горбицького, І. Галятовського, Л. Барановича,

М. Котозварського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського, С. Яворського засвідчують

глибоке засвоєння ними античної філософії й літератури, античних теорій

поетичного мистецтва й віршування. Автори риторик і поетик відводили одну з

першочергових ролей античній спадщині, докладно зупинялися на викладенні

вчень про роди, види і жанри літератури, наводили їх зразки, вільно 75

комбінували й узгоджували положення з праць авторів різних епох античності,

зокрема Горація й Аристотеля.

І.Франко у своїй праці «Відгуки грецької й латинської літератур в

українському письменстві» підкреслює, що єдність і безперервність української

літературної традиції від найдавніших часів, особливо від інтелектуального

відродження Русі під польським пануванням у ХVI і ХVII ст. до

Котляревського і до Шашкевича – один з найцінніших здобутків останніх

досліджень над історією інтелектуального розвитку Русі [12]. У цьому

розвитку, вказує дослідник, елементи грецької освіти відігравали вирішальну

роль. Грецька мова була в цей період лише посередником для відтворення

інтелектуальних течій, діаметрально протилежних духові класичної Греції –

іудаїзм, християнізм, маніхеїзм, буддизм, покритий християнським

нашаруванням. У цій суміші різноманітних елементів були крихти грецької

класичної літератури. На слов'янському ґрунті на зразок візантійського

складалися нові молитви й заклинання, нові обряди й посвячення християнські,

які за своєю суттю були продовженням старого поганства або пропагандою

орієнтальних вірувань. В Острозі були здійснені переклади біблійних книг

частково з грецької, а частково з латинської.

Безпосередньо з грецької мови були перекладені, частково з Болгарії,

частково на Русі, твори св. Івана Золотоустого, Василя Великого, Іоанна

Дамаскина, Єфрема Сірійця й ін. Більший вплив на широкі маси читачів і

слухачів мали житія святих, побожні легенди – описи житія святих,

впорядковані за календарем, які теж були перекладені з грецької, а пізніше з

латинської мов.

Апокрифічна література йшла в Україну переважно з Болгарії, оригінальні

грецькі або староєврейські твори приходили церковнослов‘янською мовою, але,

незважаючи на це, здобували собі широку популярність, їх читали,

переписували, переказували усно, згодом їхні мотиви увійшли до усної

народної творчості.

Цікаво, що апокрифи, на відміну від святих книг, що перекладались з

грецької мови слово в слово, не мали такого німбу святості, перекладали їх

вільніше, перероблювали, комбінували, стилізували, можна сказати, що це було

поєднання оригіналу й літературної творчості православних слов'ян.

Дуже важливе місце у розвитку давньої української літератури посідали

збірки афоризмів, компіляції, зразки для яких запозичувались у Візантії

(«Ізмарагд», «Лімоніс», «Пчела», «Палея»).

Від давніх часів з грецької мови на старослов'янську перекладались також

підручники канонічного права., які збагачувались правилами, що виникали на

українськім ґрунті. Крім творів, які служили для практичних потреб

богослужіння або церковного життя, перекладались речі і світського характеру,

історичні й белетристичні твори. Під кінець ХVI ст. пожвавлюються стосунки

між Грецією й Україною, що була під польським пануванням. У Львові в 1591

році виходить перша на слов'янському ґрунті граматика грецької мови

(«Адельфотес»), Памво Беринда, учень львівської школи, у своєму словнику 76

слов'янські слова поясняє грецькими. Посилюється перекладацька діяльність з

грецької мови.

У кінці першої половини ХVII ст. в Україні починається панування латини.

Це переклади латинських церковних гімнів, які використовувались як у

польській, так і українській церкві (колядки, гімни на різні свята), а також у

приватному житті гімни про смерть і вічність, що співалися під час похорон.

Антична традиція, як зазначають учені, була надто окультурена, щоб

поступитись місцем іншій культурній лінії, і зберегла за собою міжцарство

істини й неістини, їх сплав у слові, поступившись лише у справах власне віри.

Таке культурне міфориторичне слово [1] й лишилось від античності, лишилось

як система уявлень, система знання й творчості, що переробляла новий досвід у

раніше наявні форми [8].

З ім‘ям Г.С. Сковороди, учня й вихованця Києво-Могилянської академії,

пов'язаний новий етап у засвоєнні античної культури в Україні. Античність для

поета й філософа була визначальним фактором у його становленні. Він

досконало знав латину, античну філософію й літературу. У працях про

Г.С. Сковороду простежується своєрідність його філософсько-естетичних

поглядів порівняно з поглядами Платона, Аристотеля, Сократа, Демокріта,

Епікура. Антична спадщина відіграла особливо важливу роль у процесі

розробки мислителем гуманістичної проблематики, а саме змісту людського

буття й щастя, самопізнання, ідеалу людської особистості, що становили не

лише стрижень ідейно-тематичної структури творів Г. Сковороди, а й суттєві

моменти їх поетичної структури. Г. Сковорода, дотримуючись античної в своїй

основі ідеї самопізнання, ідеалу самодостатньої особистості й земного щастя,

утверджує на ґрунті української культури сутнісні елементи еллінської

практичної філософії, протиставляючи їх ціннісним постулатам сучасного йому

офіційного суспільства. Докладніше ця проблема порушена й розв‘язана в

працях Ю. Барабаша, Л. Ушкалова, Н. Шевчук та ін.

Риторичний тип мімесису, характерний для письменника, зумовив

використання класичних образів, прийомів як поетичної матерії, так і певних

парадигм. Продовжуючи традиції давньої української літератури в плані

художньої форми, Г. Сковорода «повторює» в діалектично віддзеркаленому

вигляді форми античної літератури. Адже античні реалії потрапляють у

творчість письменника шляхом трансформації через історико-культурні епохи.

Це давало змогу мислителю в художньо-філософському плані осмислити

порівняно з попередниками нові ракурси людського буття, особистісного

становлення людини.

Традиції давньоукраїнської, давньоруської літератури, Г. Сковороди у

сприйнятті й переосмисленні античності були підтримані й продовжені

І. Котляревським і його наступниками.

Сприйняття й трансформація античних традицій українськими

письменниками-просвітителями і романтиками початку XIX ст., включаючи

І. Котляревського, вивчались спеціально або принагідно в дослідженнях

І. Айзенштока, О. Білецького, П. Волинського, М. Дашкевича, І. Денисюка,

Й. Дідика, М. Зерова, Є. Кирилюка, М. Коржа, Т. Комаринця, 77

С. Крижанівського, М. Марковського, О. Микитенка, М. Петрова,

П. Приходька, С. Стрільціва, П. Филиповича, П. Хропка, Є. Шабліовського,

А. Шамрая, В. Шубравського, М. Яценка та ін.

«Енеїда» І. Котляревського, побудована на стихії греко-римської міфології,

увібравши національні й світові традиції сприйняття античності, стала зразком і

„виявленням своєрідного імпліцитного „суперництва‖ поета з великим

римським попередником [8], контамінації й переплетіння античного й

національного.

Цікавою й переконливою щодо цього є думка О. Пахльовської:

«Відбувається зустріч та інтерференція двох культурних світів, двох

ментальностей. Однак Котляревський, точно обравши жанр-травестію, –

"комізує" ефект цієї зустрічі. ... В «Енеїді» саме український етнос, а не нація,

вимірює себе етносом грецьким, і доходить свідомості своєї еквівалентної

епічної потужності... в «Енеїді» Україна вперше розсміялась над собою,

побачивши себе в дзеркалі чужої історії...» [10, 103].

Поруч з іншими письменниками XIX ст. заслуга поетів-романтиків полягає

в становленні нової української літератури, в розширенні її тематики й

проблематики, у збагаченні нових художніх напрямів, творенні нових жанрових

різновидів і засобів образності, в інтегруванні в національне художнє мислення

здобутків європейського літературного розвитку, зокрема античності.

М. Костомаров у надзвичайно типовій для романтиків поезії запроваджує нові

віршовані розміри, а саме «елегійний двовірш» проти переоцінки античної

Еллади, яка у класицизмі відвертала увагу сучасників від власне народного

життя:

Ти научала народи втікать від неволі до волі,

Ти зіпсувала найкращий неба восточного дар...

Пам‘ять посмертна твоя засліпляла маною нам очі,

Ми, на тебе глядючи, не бачили самі себе [4, 110].

Показова у цьому плані й поезія «Давнина». Ці твори, як зауважує

Д. Чижевський, «з чужими словами (Спарта, Ілот), з натяками на події, про які у

вірші не говориться, типові для того характеру, який починала набирати

українська література під пером харківських романтиків: це мала бути «повна

література» для «повного народу» [13, 383].

Етапом у сприйнятті й розвитку національних і античних традицій в новій

українській літературі стала творчість Т.Г.Шевченка. Ця проблема

порушувалася в дослідженнях багатьох літературознавців (Д. Чижевський,

Д. Білецький, М. Білик, Ю. Микитенко, П. Приходько, В. Яніш, М. Майстренко

та ін.).

Античність як тип культури пронизує всю творчість Т.Г. Шевченка.

Витвори Шевченка-художника безпосередньо на мотиви античного міфу й

античної культури («Смерть Лукреції», «Аполлон Бельведерський», «Геракліт»,

«Смерть Віргінії», «Фавн, що танцює», «Маска Лаокоона» «Едіп, Антігона та

Полінік», «Смерть Сократа» та ін.), широке використання в поетичній спадщині

ремінісценцій з творів античних авторів (Гомер, Горацій, Овідій та ін.),

використання й переосмислення героїв античної міфології як символів (Муза, 78

Прометей), звернення до античності як знакової системи, її архетипів («Едіпів

комплекс»), типологічне сходження творів українського й античних

письменників – усе це свідчить про високий новаторський ступінь засвоєння й

трансформації античності в художньому світі основоположника нової

української літератури порівняно з попередниками.

У 70-90-х роках XIX ст. продовжується в українській літературі інтерес до

античної спадщини і перекладів її зразків. З‘являються переклад «Іліади» й

уривків з «Енеїди» С. Руданського, переклади Ф. Климковича, О. Шухевича,

П. Ніщинського, І. Франка, Лесі Українки, В. Самійленка, рецензії на переклади

І. Франка, М. Костомарова, В. Гнатюка та ін.

У зверненні до античної спадщини письменники переслідували практичну

мету – зробити надбанням співвітчизників художні цінності кращих зразків

античної літератури.

Античість, її історія, міфологія відіграли важливу роль у житті й творчості

П. Куліша. Про інтерес до античної літератури, зокрема «Одіссеї» Гомера,

свідчать спогади письменника «Майже півстоліття тому». У поемі «Україна»,

використовуючи «високий стиль» «Книг битія українського народу»,

письменник, користуючись фольклорними жанрами, зокрема народними

думами, робить спробу створити великий український історичний епос, який

він сам порівнює з «Іліадою» Гомера. Він широко використовує й

переосмислює античні образи, деміфологізуючи їх у своїх віршах («До старої

баби», «Титани», «Сестри Немезіди», «Одвідини», «До Кобзи та до Музи»,

«Няньчина пісня», «Гомер і Шекспір», «Муза» та ін.), пише на мотиви шостої й

частково сьомої пісні «Одіссеї» Гомера романтичну ідилію «Орися». Як

справедливо вказує Є. Нахлік, П. Куліш, зберігши багато в чому сюжетну канву

вказаних пісень з твору Гомера (віщий сон дочки Феацького царя Навсікаї –

прохання дати їй колісницю, щоб поїхати на річку випрати плаття, – зустріч

красуні з Одіссеєм – візит Одіссея в палац Алкіноя), повністю змінив античні

декорації на український колорит, переніс дію в національну старовину [9, 12].

Як і інші пласти культури, античність спрямовувала П. Куліша на об'єктивне

осмислення історії й культури України в європейському контексті, з

орієнтацією на загальнолюдські цінності.

Особливе місце в освоєнні античності, донесенні її до українського читача

належить І. Франкові. Деяких аспектів цієї проблеми торкалися

літературознавці Й. Баглай, М. Білик, Й. Дідик, І. Журавська, Й. Кобів,

Г. Кузик, І. Лісовий, Ю. Мушак, Л. Скорина, А. Скоць, А. Содомора та ін.

Іван Франко виступив як талановитий перекладач поезії та драматургії

стародавньої Греції й Риму, вдумливий дослідник. У перекладацькому доробку

письменника – «Антігона», «Електра», «Едіп-цар», '»Едіп у Колоні» Софокла,

дві пісні з «Одіссеї» Гомера, гомерівські гімни, поезія Гесіода, фрагменти з

комедій Арістофана «Хмари» й «Жаби», антологія античної поезії (понад 40

авторів), поезія Лукреція Кара й Вергілія Марона, Горація Флакка й Овідія

Назона.

Дослідження І. Франка про відгуки грецької та латинської літератур в

українському письменстві, Орфея, Солона, Алкея, Сапфо й Овідія Назона 79

заслуговують на особливу увагу, вони написані на підставі детального

вивчення творчості поетів, з урахуванням європейської критичної думки. У цих

працях віддзеркалюється власне ставлення письменника до античних творів, їх

авторів, дано часто нетрадиційну оцінку досліджуваному.

І. Франком були написані ґрунтовні передмови до перекладів творів

В. Шекспіра «Юлій Цезар», «Коріолан» та «Антоній і Клеопатра» (Львів, 1900 -

1901).

Поетичні балади з історії Риму, створені І. Франком на схилі літ, виділили

в античності все героїчне, що успадкували від неї Ренесанс і наступні епохи.

Разом з підручником Лесі Українки з історії стародавнього Сходу, трактатом

І. Нечуя-Левицького «Еллінський культурний тип» поетична історія Риму

І. Франка стала частиною оригінальної науково-популярної трилогії з античної

історії та культури.

Великий інтерес до античного світу засвідчили В. Гнатюк, О. Луцький,

П. Ніщинський, М. Драгоманов. Їхні переклади античних творів, рецензії на

переклади різних авторів, праці з грецької та римської історіографії – це теж

етапний і значний внесок у розвиток інтернаціоналізації української культури й

літератури зокрема.

В українській літературі другої половини XIX ст. традиція сприйняття

античності залишалася живою, вона значною мірою стала тим ґрунтом, на

якому виник новий підхід до античності в літературі на рубежі століть і в перші

десятиліття XX ст., відкриваючи шлях для «ре міфологізації» й

«неоміфологізму», модифікації міфологічних сюжетів і образної системи.

Як відомо, починаючи з 10-х років XX ст., «реміфологізація»,

«відродження» міфу стає бурхливим процесом, який охоплює різноманітні

грані європейської культури. Основними ланками цього процесу є не власне

апологетика міфу, а визнання міфу вічно живим началом, яке виконує

практичну функцію і в сучасному суспільстві, виділенні в міфі його зв'язку з

ритуалом та концепції вічного повторення і максимальне зближення чи навіть

ототожнення міфу й ритуалу з ідеологією, психологією, а також з мистецтвом.

Інтерес до античності в українській літературі кінця XIX-початку XX ст.

пояснюється об'єктивними закономірностями літературно-художнього процесу

в контексті ідейно-філософських пошуків епохи.

Сприйняття, трансформація і збагачення мотивів національної й

інонаціональної міфології мали для становлення нового типу художньої

свідомості кінця XIX - початку XX століття велике значення. Визначилися різні

шляхи сприйняття античності – переклади, використання античних образів як

символів і «вічних» образів, переосмислення й трансформування античних

міфів, творення на основі античних міфів і культури авторської неоміфології.

Звернення до античних сюжетів, мотивів, образів, взагалі до античної

культури як явища загальнокультурної значущості, архетипового для

європейської ментальності в цілому у літературі кінця XIX-початку XX

століття вказує на екзистенційну співприродність закладеної в них символіки та

відповідної історико-культурної ситуації. 80

Слід підкреслити, що, на відміну від попередньої вітчизняної та зарубіжної

традиції, українські письменники цього періоду – Леся Українка,

В. Самійленко, О. Кобилянська, Л. Старицька-Черняхівська, М. Коцюбинський,

М. Яцків, поети-молодомузівці – сприймають її не як праєвропейську, а тому

приречену на загибель разом із шпенглерівським «занепадом Європи», із

загибеллю європейської цивілізації, а саме як одну з основ загальнолюдської

культури, як безсмертну.

Відтворюючи античність як цілісний історико-культурний феномен,

українські письменники цієї епохи усвідомлюють своєрідність культури на

різних етапах її розвитку, специфіку грецької й римської античності,

неоднозначність взаємовідносин античності й християнства, як неоднозначність

і самого християнства. Митців цікавлять в основному три етапи в розвитку

античності – епоха стародавньої Греції як епоха драматичного й трагічного

нового типу культури («Іфігенія в Тавриді», «Орфеєве чудо», «Сапфо» Лесі

Українки і Л.Старицької-Черняхівської, «Ніобея» Лесі Українки й

М.Левицького, «Ніоба» О.Кобилянської, «Герострат», «Гея» В.Самійленка;

образи Прометея, Музи, Ікара та ін. у творчості Лесі Українки,

М.Коцюбинського, М.Вороного, О.Олеся, письменників-молодомузівців

П.Карманського, В.Пачовського, М.Яцківа, С.Твердохліба, М.Рудницького):

епоха трагічної загибелі грецької культури під тиском римської цивілізації

(«Оргія» Лесі Українки, «Мара» Дніпрової Чайки), і трагедія самого Риму, який

гине під впливом християнства, що зароджується («В катакомбах», «Руфін і

Прісцілла», «Адвокат Мартіан» Лесі Українки), в яких відбувається зміна однієї

картини світу, філософської парадигми іншою й помітний трагічний вплив цих

історичних процесів на свідомість і душу людини.

Водночас наголошуємо, що творчість Лесі Українки найбільш масштабно

акумулювала різні шляхи рецепції античності. Письменниця сама себе називала

еллінкою, але завжди залишалася Українкою. Цей внутрішній еллінізм поетеси,

справжнє єство її особистості, як письменника й людини, пощастило

відтворити, як вказує Є. Маланюк, авторові проекту пам'ятника в Клівленді

М. Черєшньовському: «Над ледве проступаючім, скорше відгадуванім, аніж

присутнім, тілом – ледь-ледь еллінізовані прості шати, ледь-ледь намічений

старогрецький меандровий взір та звичайна собі нагортка на плечах – і вже не

доба перелому XIX-XX століть, не сучасниця Коцюбинського й Олеся, не

схорована донька Олени Пчілки, а мешканка вершин і вічностей, повноправна

громадянка Олімпу. А при тім, – Леся Українка, що інакшою і не може бути»

[6, 76].

Так Михайло Черешньовський відкрив і розкрив суть Лесі Українки –

олімпійки, Лесі Українки – «клясика в доглибнім, а не історично-літературнім

значенні цього слова. Людська подоба, що була сосудом Духа» [6, 76]. Серед

скульпторів «материкової» України цю ідею, думається, втілила Г. Кальченко.

Античний міф стає структуротворчим у поетичному космосі письменників

рубежу століть [11]. Засвоюючи античну міфологію, українські письменники

цього періоду не могли пройти повз те переосмислення античності, яке було

запропоноване Р. Вагнером, Ф. Ніцше і Бахофеном, широко обговорювалось у 81

колі російських символістів. Саме в цій соціокультурній ситуації традиційна

опозиція «природа-культура» змінюється нетрадиційною і, можливо, ще

трагічнішою опозицією «культура-цивілізація» з активним прагненням діячів

усіх сфер духовної культури захистити культуру від будь-яких негативних

впливів. Розробляється концепція боротьби двох начал у культурі античній і на

всіх наступних етапах розвитку культури – аполлонійства й діонісійства;

основи культури вбачатимуть у діонісійстві, що втілює ідею свободи. У

культурі й літературі нової й новітньої епох переглядається традиційне

уявлення про античний символізм та інакше розуміється вся антична міфологія.

Авторська міфотворчість Лесі Українки, В. Самійленка, О. Кобилянської,

Дніпрової Чайки та інших на основі інтерпретації й трансформації античного

міфу, відтворення різних етапів розвитку античної культури, синтезу античної й

національної міфології відбиває процес заглиблення почуття й художньої

свідомості письменників у «чужий» світ, що підлягає освоєнню, у ній

поєднуються міфопоетична основа й злободенність.

Міфологізація української літератури на рубежі XIX-XX століть шляхом

використання античного й інших міфів – це певний етап розвитку художньої

свідомості, котра актуалізується у творчості наступних поколінь письменників.

Такою бачиться перспектива подальшого вивчення шляхів сприйняття й

функціонування античності в українській літературі. (Матеріал є досить приблизним, для використання у відповіді його необхідно значно скоротити, відповідь має ґрунтуватися на власних судженнях, даний текст як підштовхування до правильної думки і за відповідь не!!!! рахується!)

Рівень 2.

І блок. Дайте визначення поняттям:

Натурфілософія – філософія природи ("натура" - з лат. природа) зосереджує увагу на осмисленні природних явищ, їх ієрархії та якостях, всезагальних закономірностях їх розвитку

Архе – у давньогрецькій філософії - універсальний початок усього сущого

Монізм – розуміння буття як єдиного у своїй основі

Ірраціональне – таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню

ІІ блок. Робота з першоджерелом.

Уважно перечитайте судження одного із авторитетів в галузі порівняльного аналізу східних та західних цивілізацій – Рене Генона, дайте їм своє тлумачення, оцінку. Уясніть належною мірою зміст цих суджень.

“Ототожнення традиції із цивілізацією в цілому постає абсолютно виправданим тоді, коли мова йде про Схід, оскільки будь-яка цивілізація Сходу, узята в цілому, може по суті розглядатись як традиційна за своїм характером. Що стосується цивілізації Заходу, то вона, навпаки, втратила свій зв’язок із традицією, можна сказати, остаточно, якщо не брати до уваги релігійного елементу, який лише незначною мірою цей зв’язок зберігає. Суспільні інститути, що розглядаються в якості традиційних, повинні бути пов’язаними самим принципом свого існування із певними доктринами, які також постають традиційними незалежно від того, мають вони релігійний, метафізичний чи якійсь інший характер… Щось подібне існувало і в середньовічній Європі,.. проте задля того, щоби така аналогія не завела нас надто далеко, треба відразу додати, що тут метафізика ніколи не була відокремленою від теології, тобто спеціального призначення в галузі релігії… Вже у греків ритуали та символи, успадковані від давніх традицій, швидко втрачали своє вихідне і точне значення. Через це символи деградували до простих алегорій, а потім перетворились у міфи…” (Р.Генон).

На яких найперших особливостях західних та східних цивілізацій наголошує Р.Генон? Що він вважає засадами традиціоналізму та західного прогресизму?

Рівень 3.

Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Філософія Доби Середньовіччя

Середньовічний світогляд

1. Монотеїзм (єдинобожжя).

2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).

3. Вихідна якість Бога—любов до людини.

4. Бог творить світ із нічого.

5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.

6. Людина в усьому покла­дається на віру в Бога.

7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;

зовнішнє радше заважає пра­вильно зрозуміти внутрішнє.

9. Всі люди є рівними перед Богом.

10. Панування символічного світосприйняття;

Отже, основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина — Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення.

Питання 2. Патристика - рання форма середньовічної філософії.

Перший етап середньовічної християнської філософії – це патристика (від лат.: "патер" – Батько, що закріпилася за Отцями християнської Церкви; ІІ-VIII ст.). Розрізняють апологетичну і систематичну патристику. Період апологетики отримав таку назву через те, що його представники писали так звані апології (д.-грецьк. – захист), в яких намагались захистити християнство в очах правителів та громадськості того часу. При тому вони ставили та вирішували цілу низку питань світоглядного характеру. Цей період дав низку мислителів (Юстин Філософ, Татіан, Тертулліан, Арнобій, Афінагор та н.).

Для систематичної патристики був характерним поділ на східну (грецько мовну) та західну (латиномовну). На початку цього періоду стояла Олександрійська катехічна школа (Климент Олександрійській, Ориген), яка поєднувала Біблію та еллінізм. З діяльністю цієї школи пов'язаний перехід до поглиблених філософсько-теологічних побудов. Вперше відбувається чітке визначення місця філософії у новому християнському світобаченні: Климент Олександрійський вводить формулу "Філософія є прислужницею теології", тобто філософія розглядається як підготовче навчання, що "прокладає і вирівнює шлях по Христу". Отже, вимальовується таке співвідношення найперших світоглядних цінностей епохи: релігія – теологія (як ідейна складова релігії) – філософія – інші знання та науки. Звісно, філософія тепер є виключно релігійною, а її предмет окреслюється так: філософія є любов до мудрості, оскільки ж істинною мудрістю є Бог, то філософія є любов до Бога.

ІІІ - ІV ст. - епоха жорстоких тринітарних (про співвідношення осіб – іпостасей Святої Трійці) і христологічних (про поєднання в Христі божественного та людського начал) сперечань, боротьби з аріанством (яке визнавало Христа не Богом, а лише надзвичайною праведною людиною). Цей період знаменується діяльністю "Великих каппадокійців": Василія Великого, Григорія Назіанзіна (Богослова) і Григорія Ніського. Вони зробили істотний внесок в обґрунтування догмату Святої Трійці, зміст якого можна передати формулою: "єдина сутність, природа і воля, але три різні божественні постаті (іпостасі)". Їх позицію називали "єдиносутністю", оскільки за їх переконанням Христос мав ту ж саму сутність, що й інші іпостасі Трійці. За їх переконанням, Христос поєднує дві природи, людську і божественну неподільно, але без злиття, так що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності. В цілому каппадокійці схилялися до визнання згоди між одкровенням і філософією.

Псевдо-Діонісій Ареопагіт (до цього часу тривають суперечки щодо того, хто насправді автором впливових творів, тому перед його іменем ставлять префікс "Псевдо" – "ніби") подав два способи пізнання Абсолюту - катафатичний (позитивний) та апофатичний (негативний): спочатку ми повинні приписати Божеству всі гідності існуючого, а потім піддати їх всі запереченню, оскільки всі вони і весь світ в цілому є ніщо у порівнянні з Абсолютом. Багато уваги в його творах приділяється розробці вчення про небесну ієрархію та її земне відображення, яким перш за все поставала Церква.

Найбільш видатним представником західної патристики слід визнати Аврелія Августина (або Августина Блаженного, єпископа Гіппонійського). В своїх численних творах він висуває ряд ідей, що надовго визначили шляхи розвитку західного богослов'я і філософії. "Бог і моя власна душа" – ось дві теми, які беззаперечно його цікавили. Людина, за Августином, являє собою душу, що розпоряджається тілом, тому в людині слід відрізняти "зовнішню" та "внутрішню людину". Душа складається із єдності пам'яті, волі та розуму. Основою духовного життя він вважає радше волю, ніж розум, оскільки без внутрішнього зосередження не може відбутись жодний духовний акт. Вважається, що цими ідеями Августин започаткував психологію людської суб'єктивності.

Значну увагу приділяє він теодицеї – темі виправдання Бога за існуюче в світі зло, вважаючи, однак, що зло - це є не сутність, а недолік добра; зрештою зло просто необхідне для гармонії у світі. Слід згадати вчення про предистинацію (напередвизначеність), згідно якому кожна людина від самого початку визначена Богом бути гріховною або праведною, хоча початкове входження гріха в світ зумовлене людською волею. Людина сама вже не здатна врятуватись від гріха, а її рятує божественна благодать. З теологічної точки зору важливо те, що гріх не може бути переборений суто моральним шляхом.

Величезного впливу на подальшу думку мало і його вчення про два Гради: небесний і земний: це була перша християнська історіософія. Поступове посилення Граду Божого (а на землі його репрезентує Церква) і послаблення граду земного (Держави) вибудовувалось як внутрішнє спрямування історичного процесу до свого завершення (християнська есхатологія). До надбань видатного патристика відносять і підходи до історії філософії, оскільки він першим писав, що філософія рухалася шляхом не простого накопичення думок, а сходження від фізичних концепцій до духовних, тобто до християнської мудрості.

Іншим видатним представником західної патристики був С.Боецій, який чудово знаючи грецьку мову, переклав на латину твори Платона і Аристотеля, а також почав майстерно використовувати логіку для вирішення теологічних проблем. Тому С.Боеція відносить до "зачинателів" схоластики.

В цілому заслуга патристики, яка синтезувала неоплатонізм з християнством, полягає не тільки в створенні самої моделі теологічного знання, але й пізніше, в культивуванні коментаторсько-енциклопедичної традиції. В цілому патристика розробила ідейні засади християнського світобачення.

Питання 3. Схоластика та містика - золота доба середньовічної філософії.

На основі патристики в ІХ ст. починає складатися схоластика (від д.-грецьк.: школа), яка звертається до раціональних методів (до логічного інструментарію) пізнання надраціональних (божественних) "предметів". В особах своїх найбільш відомих представників вона проявляє дивну волю до всеузагальнюючої систематизації, в рамках якої була розвинута культура витончених дистинкцій (розрізнень). Але цей середньовічний раціоналізм межує з містикою і завершується своєрідним емпіризмом, що висував ідею досвідного (хоча і неодмінно узгодженого з теологією) пізнання.

Схоластика засвоїла метод аристотелівської логіки, надавши йому наступного вигляду: постановка питання; пошук підстав як "за", так і "проти"; рішення, запропоноване і пояснене категорично; його обґрунтовування за допомогою силогізмів; висновок, здатний служити спростуванням всіх заперечень проти даного рішення. Головне спрямування схоластики полягало в тому, щоб довести: між розумом і одкровенням немає суперечностей. З цим контрастувала позиція арабських аристотеліків, котрі вважали, що правильне з огляду філософії може виявитися помилковим з огляду релігії, і навпаки.

Найпершим схоластом можна вважати Іоанна Скота Ериугену (ІХ ст.). Тривалий час вважалось, що у цього схоласта ірландського походження дуже сильна тенденція до пантеїзму. Все поставало у нього природою: 1) тою, що творить і не створена; 2) тою, що творить і створена, яка опосередковує процес сходження і піднесення; 3)створеною і такою, що не творить; 4) такою, що не творить і не створена, до якої все повертається. Такі звинувачення не зовсім відповідають думкам самого схоласта, оскільки ці природи він називав "теофаніями" – богоявленнями, а не самим Богом. За його переконанням, у відношенні до всього існуючого у вигляді природи Бог постає абсолютно невизначеним, оскільки принципово не може бути схожим ні на що, доступне людині. Стосовно напередвизначення Еріугена міркував таким чином: Бог є первинне буття, зло ж - це небуття. Отже, Бог не знає зла і не може призначати його людям: все, що творить Бог, є позитивним, благим. Він визначив людині бути вільною, а людина вже сама вибирає між добром і злом.

Найбільшим схоластом ХІ ст. був Ансельм Кентерберійський. Діяльність Ансельма припадає на той час, коли в європейській філософсько-релігійній думці розгорнулись сперечання між діалектиками (Росцелін, який доводи розуму цінував вище за церковні догми) та містиками (Петро Даміані, який всемогутність Бога виводив за межі можливостей людського розуму), реалістами (що вважали справжнім буттям лише загальні ідеї-універсалії, що закладені в світ Богом) та номіналістами (реальність – це окремі речі, а загальні ідеї утворюються людським розумом і існують лише у вигляді знаків або слів). Ансельм займав позицію поміркованого реалізму. Ансельм обґрунтував онтологічне доведення буття Бога. Саме його можна розглядати як одного із засновників схоластичної теології та методу схоластики. В своєму творі "Прослогіон" він ставив завдання, спираючись на один лише розум та логічні доведення, вивести всі основні догмати Святого Письма, оскільки був переконаний в тому, що розум і Святе Письмо не можуть не бути у згоді. Своєрідне місце в історії схоластики займає Петро Абеляр. Розробляючи діалектику як мистецтво розрізнення істини від брехні, Абеляр намагався обійти крайності як реалізму, так і номіналізму. Його власна позиція з цього питання отримала назву концептуалізму (при сприйнятті речей людський розум вбачає в них те, що навіює йому Бог). Абеляр розрізняв схильність до поганого і свідому згоду волі до зла. Грішним є лише останнє. Тим самим виправдовувалася можливість прощення язичників, які не відають, що творять зло.

Найзначнішою фігурою в схоластиці слід визнати творця томізму - Фому Аквінського. В своїх величезних трактатах "Сума теології" та "Сума проти язичників" цей схоласт запропонував свою версію "примирення" Аристотеля з християнством, тому його вчення отримало назву "симфонія розуму та віри". Всяке суще є певна єдність есенції (сутності) та екзистенції (існування). Тільки в Богові сутність і існування тотожні; отже, тільки Бог є абсолютно проста істота. Він є актом чистого Буття. Всі інші істоти є складними і створеними згідно ідей божественного розуму, а тому до них прикладається теза "сутність передує існуванню". Хоча людські душі не потребують матерії для свого існування, вона потрібна їм для завершеності специфічного для них роду буття. Тому людина - це подвійно складна істота, що передбачає об'єднання не тільки сутності та існування, але також форми і матерії.

Як і Аристотель, Фома розрізняє можливість і дійсність: можливість – це властивість матерії, а дійсність та актуальність (сила дії) – це властивості Бога, від якого виходять усілякі форми. В людині форма постає тим, що вклав у неї Бог, а сама людина є єдністю матерії і форми, тому не можна протиставляти душу і тіло. В пізнанні форма – це розум, а матерія – чуття, а знання постають єдністю форми та матерії. В людську душу закладена єдність із Богом, а, отже, прагнення до блага, проте реалізувати це прагнення людина повинна за реальних умов життя, спираючись на свій розум, досвід та божественні настанови, що їх надає людині Церква.

Фома запропонував п'ять доведень існування Бога, які базувались на тонких тлумаченнях створеного Богом світового процесу; у цих доведеннях фігурувала й думка Фоми про те, що існування зла та недосконалого в цьому світі припускається Богом задля полегшення правильного людського вибору лінії життя. Вчення Томи, канонізоване невдовзі по його смерті, отримало назву "томізму" і постало офіційною церковною доктриною католицизму.

Найбільший опонентом Томи Аквінського був францисканець Іоанн Дунс Скот, який відкидав можливість повної гармонії між вірою і розумом, звертаючись до августинівського примату божественної волі. Одна з ключових проблем для нього - це проблема індивідуації. За Дунсом Скотом, матерія сама невизначена і невиразна, а тому не може бути причиною і початком індивідуалізації. Вона також об'єднує окремі форми не внутрішньо, а лише зовнішньо. Індивід же володіє більш досконалою єдністю, тому треба визнати, що річ (індивід) "складається" з матерії, форми (загальної природи) і ще особливого початку, який робить її відмінною від всього іншого. Подібні початки індивідуалізації Дунс Скотт і назвав "щойністю", надаючи їй фундаментальне значення. Дунс Скот наполягав на тому, що благо існує не тому, що Бог уникає зла і вибудовує світ розумно, а тому, що все, що він здійснює, є благом в силу божественності (а не розумності). Отже, божественна воля нічим не обмежена, навіть розумом.

Особливе місце в структурі середньовічної філософії займала містика. Якщо схоластика мислить про Бога, то містика "мислить" Бога. Містики наголошують на духовному досвіді, який не об'єктивується, оскільки в його основі лежать почуття, а не розумування: беззастережна віра, палка любов до Бога та самозречення. Містики шукають шлях до Бога. Проте, містика дає нам досить численну різноманітність таких шляхів: це і гнозис; і індивідуальний особисте сходження душі до Бога; і пророчо-месіанський, надісторично-есхатологічний містицизм; і специфічний містицизм Кабали; і різного роду софіологічні конструкції. У Середньовіччі містика розпадалася на ортодоксальну, яка дозволялася Церквою, і безліч єретичних течій. Одним із засновників християнської містики у період сформованого середньовіччя був Бернар Клервоський. У нього описуються 12 ступенів містичного піднесення. Любов - кращий плід смирення. На основі смирення і любові досягається молитовне споглядання Істини. Його вершина - стан екстазу і обожнення. Один з найбільших містиків всього Середньовіччя - Джовані Фіданца (Бонавентура) - розробляв так звану "метафізику світла" і теорію "зародкових доказів". Згідно з останньою, в кожному предметі з самого початку прихований "логос-зародок", що міститься в божественному розумі і безпосередньо вливається в річ. Бонавентура визнавав матерію не тільки в тілесних, але й в духовних істотах. Тілесна і духовна матерія єдині, але не тотожні. Наприклад, матерія в духовних істотах не підлягає процесу виникнення і знищення, а також принципу кількості. Тим не менш, сама по собі матерія не вічна, як не вічний й світ, бо і то, і інше створене. Як найбільш виправданий шлях до Бога Бонавентура описував шість ступенів споглядання, умовами якого були божественна Благодать, а з боку людини - святе життя і молитва. Починаючи із спостережень "сліду" Бога в тілесному світі, містик переходив до споглядання образу Бога у власній душі а, потім, безпосередньо до Бога.

Величезний вплив на ряд подальших західних мислителів мав німецький містик Мейстер Екхарт. Містична філософія Екхарта висуває ідею Божества, що перевершує Трійцю та народжує її. Божественність є з самого початку Абсолютом, що розуміється як повна бездіяльність, незмінність, бездонна глибина, пустеля, вічне мовчання, безіменна і безособова тьма, що не усвідомлює сама себе. Принцип переходу від Єдиного (Божества) до іншого - це принцип пізнання, в процесі якого і виникають іпостасні визначення Божественного (Трійця). Творець світу - це іпостасний Бог, але цей Бог не може бути, за Екхартом, самим собою до появи світу. Виходить, що Бог породжує світ з потреби бути Богом. Звідси випливає теза про єдність людської душі і Абсолюту. Власне, і саме творіння потрібне лише для того, щоб Бог народився в душі людини, а душа - в Ньому. Але для повернення до такого єднання Людина повинна відмовитися від самої себе, зануритися в духовне убозтво, внутрішню пустелю і злиденність. Екхарту належить теза: "Чим більше в душі Я, тим менше Бога, і чим менше Я, тим більше Бога". Однак і цього, за Екхартом, ще не достатньо. Людина повинна зректися не тільки сама себе і світу, але подолати свій зв'язок також і з іпостасним Богом. Справжня свобода є свобода від світу, від себе і від Бога. І лише тоді душа зливається з невимовною Божественністю. Таким чином, людина замикає собою коло, початок і кінець якого в Абсолюті. Ступені "саморуйнування" людини - це ступені виконання нею місії людського буття.

Якщо порівняти між собою схоластику і містику, можна зробити не зовсім виправданий висновок про те, що саме містика більше відповідає християнському благочестю, проте Церква віддала перевагу схоластиці. Це пояснюється тим, що містика припускає індивідуальне самозаглиблення, а церква передбачає соборність, загал. Окрім того, шлях містика не підлягає контролюванню, в той час, як оприлюднені схоластичні доведення можна аналізувати. Нарешті, містики посилаються на відчуття, але в справі навернення на віру цього недостатньо.

У XIV ст. філософія середньовіччя входить у тривалу кризу, викликану тим, що її численні схоластичні "Суми" (масивні зведення схоластичних обґрунтувань і доведень) стають настільки складними і заплутаними, що вже не "прочитуються" навіть видатними фахівцями. До того ж під впливом арабської філософії, просякнутої пафосом наукового пізнання та ідеями права філософії на автономне від релігії існування, середньовічна філософія також культивує інтерес до конкретних знань. Все це привело до того, що англійський схоласт Вільям Оккам висунув тезу: "Не треба примножувати сутності без потреби; якщо можна щось пояснити простіше, а не складно, то перевагу слід віддати простому поясненню". Ця теза отримала назву "бритви Оккама", яка ніби зрізала численні схоластичні нашарування. В цей же час Марсілій Падуанський вдало аргументував тезу про право світської влади вирішувати земні справи без санкцій церкви. Ці виступи вважаються завершенням панування середньовічної парадигми філософствування.

Висновки.

Можна називати середньовічну філософію і "псевдофілософією", і "парафілософією", яка начебто займалася псевдопроблемами. Насправді ж за кожною великою богословською темою прихований цілий клубок складних філософських проблем. Одна з ключових і наскрізних проблем середньовічної філософії, буквально її екзистенціальний нерв (бо за цим стояло питання про її самовизначення, про само право на існування) - проблема співвідношення віри і розуму.

Ще однією ключовою проблемою середньовічної філософії була проблема універсалій. Залежно від позиції, зайнятої в питанні про універсалії, під якими розуміли статус загальних понять, схоластика розділилася на дві течії - номіналізм і реалізм, що відрізнялись між собою різним тлумаченням як світобудови, так і ролі людини в світі та пізнанні.

Важливою проблемою виступили докази буття Бога. Схоластика розробила цілу систему таких "доказів". Не може не кинутися в очі нерозривний зв'язок схоластичного знання зі словесною формою. Схоласт однаково звертає увагу і на зміст, значення, і на саме слово. Не випадково склалася стійка думка, що світ схоластичної філософії - це світ, побачений крізь призму мови: його слід було не досліджувати, а "читати". Ця "екзегетична установка" проникала всюди. Культура Середньовіччя - це культура, що надзвичайно шанувала Тексти, найпершим із яких було Святе Письмо, а потім і вся природа. Загалом, в цій культурі все вибудовувалось архітектонічно і ієрархічно.

У підсумку середньовіччя сформувало нову картину світу, яка складалась вже не із стихій, як антична, а із дій та сил, що закладало плідний фундамент для майбутнього природознавства.

МОДУЛЬНА КОНТРОЛЬНА РОБОТА № 1

ВАРІАНТ 4

Рівень 1.

І блок.

1. Зміст світогляду визначають:

а) знання про світ, спродуковані природознавством;

б) знання, принципи, переконання, що виконують функцію життєвого орієнтування;

в) політичні, економічні, соціальні програми;

г) ті уявлення про дійсність, які є виключно індивідуальними надбаннями людини.

2. Давньоіндійські духовні течії та філософські школи:

а) одностайно приймали і схвалювали вчення про сансару;

б) оцінювали перевтілення людських душ як благо та запоруку їх безсмертя;

в) шукали шляхів виходу за межі сансари та подолання закону карми;

г) поділились на протилежні напрями за ознакою прийняття або неприйняття сансари;

д) вважали вчення про сансару виключно релігійною доктриною

3. До найперших сприятливих умов формування античної філософії слід віднести:

а) сприятливі географіко-кліматичні умови та зручне розташування Балканського півострова;

б) активні зв'язки давньої Греції із прадавніми цивілізаціями;

в) високий рівень розвитку різних форм діяльності та демократичний устрій в більшості давньогрецьких полісів;

г) активність та талановитість давньогрецького народу;

д) усе вище перераховане.

4. В епоху європейського середньовіччя природне, тілесне, матеріальне розглядалось:

а) як вороже духовному:

б) як єдино можливе виявлення духовного;

в) як необхідна складова створеного світу та людини;

г) як таке створене, що мало власну внутрішню необхідність;

д) як продукт дії диявола.

5. Засновником філософії Нового часу вважається:

а) Ніколо Макіавеллі;

б) М.Монтень;

в) Жан-Поль Сартр;

г) Леонардо да Вінчі;

д) Френсис Бекон.

6. Згідно твердженням І.Канта, предмет та річ-у-собі співвідносяться таким чином:

а) вони є тотожними;

б) між ними немає нічого спільного;

в) предмет постає синтезом відчуттів, викликаних речами-в-собі, та форм розсудку;

г) предмет непізнаваний, а річ-в-собі сприймається відчуттями;

д) в сфері речей-в-собі діє принцип причинності, а в предметній сфері панує свобода.

7. Датський філософ С.К’єркегор:

а) був послідовником А.Шопенгауера в дослідженні засад людського відношення до світу;

б) був послідовником Г.Гегеля в пропаганді діалектичного мислення;

в) вважав людське внутрішнє переживання життя єдиним предметом філософії;

г) вважав, що людину слід вивчати з допомогою науки;

д) вважав всі явища дійсності лише різними проявами життя.

8. Термін “атомарні факти” був введений:

а) представниками квантової механіки для позначення засад реальності;

б) представниками неопозитивізму для проведення верифікації;

в) О.Контом для визначення найперших завдань соціології;

г) структуралізмом для окреслення найперших структур знання;

д) неокантіанством для визначення першого чинника пізнання.

ІІ блок.

Антична філософія у окресленні найперших засад світу була плюралістичною, тобто давала різні варіанти розуміння таких засад. Християнська філософія була принципово моністична, тобто уся вона зводила всі прояви світу до одного єдиного начала. Спробуйте докладно пояснити, які недоліки та переваги мала кожна із зазначених позицій. Що є більше прийнятним для сучасної філософії – плюралізм вихідних положень чи монізм? – Обґрунтуйте свої твердження.

Середньовічна філософія - це якісно відмінний порівняно з античністю етап в історії філософії. Хронологічні рамки середньовічної філософії визначаються часовими рамками самої епохи Середньовіччя. Початок Середньовіччя відносять або до 2-4 ст., або до 7-8 ст., а то і до 10 ст.; відповідно завершення Середньовіччя припадає то на рубіж 14-15 ст., то навіть на 18-19 ст. Поширена періодизація - це 5-15 ст.

Найпершою та виразною рисою духовної атмосфери середньовіччя поставало панування релігії в усіх сферах та проявах життя. Основною причиною радикальних змін, що відбулися у світогляді під час переходу від античності до європейського Середньовіччя, було руйнування античного полісу (основної форми державного та громадського життя) як реального ґрунту всієї античної цивілізації, а разом із ним — руйнування і всього укладу життя. Римська імперія ввела до свого складу величезну територію з різноманітними етносами, культурами, віруваннями, підпорядкувавши все єдиному центрові. Величезна державна машина імперії, яка майже весь час перебувала у воєнному стані, перемішувала та перемелювала і людей, і культури, і релігії, зробивши врешті-решт окрему людину безпорадною та беззахисною. Ні влада, ні заможність, ні високі посади не були надійною основою для людського життя. Зневірившись у всьому матеріальному, люди звертали свої погляди та надії до духовного. Тут дуже корисним було відкриття античною філософією автономії людського духу, оскільки воно допомагало людині знайти в самій собі опору задля протистояння життєвим негараздам. Проте філософія була не дуже доступною для широкого людського загалу, тому у Римській імперії були поширені містицизм (віра у втручання у людське життя таємних сил), культи різних богів, величезна кількість яких, до речі, більше заплутувала людей, ніж їм допомагала. Поява християнства добре вписувалась у загальний духовний настрій епохи, а тому воно досить швидко поширилося в імперії. Християнство не просто визнало автономію людського духу, а дала їй своє пояснення: в людській душі є частка божественного, тобто абсолютного духу, а могутність останнього була наочно продемонстрована Ісусом Христом. Який, саме тому, що ніс в собі цей дух, пройшов крізь смерть та здолав її. У наслідку вся епоха Середньовіччя жила в умовах домінування християнської релігії в усіх сферах суспільного життя.

Поява та утвердження християнства в Європі призвели до радикальної духовної революції у розвитку європейської цивілізації. Це можна побачити досить виразно через порівняння античного та середньовічного світоглядів за їх основними характеристиками.

Античній світогляд

1. Політеїзм (багатобожжя).

2. Боги є частиною природи, або уособленням природних стихій.

3. Вихідні якості богів: сила, могутність;

4. Боги впорядковують та оздоблюють світ.

5. Космос, природа — загальні умови існування богів і людей.

6. Людина спирається у своїх вчинках на знання.

7. Головне життєве завдання людини — здійснення подвигу.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на зовнішнє; внутрішнє проявляє себе лише через зовнішнє.

9. Люди поділяються за етнічними та родовими ознаками.

10. Панування натуралістичного світосприйняття.

Середньовічний світогляд

1. Монотеїзм (єдинобожжя).

2. Бог є духовною сутністю, яка перебуває за межами світу (трансцендентність).

3. Вихідна якість Бога—любов до людини.

4. Бог творить світ із нічого.

5. Природа не має власної сутності і не може існувати без припливу божественної енергії.

6. Людина в усьому покла¬дається на віру в Бога.

7. Головне життєве завдання людини - спасіння душі.

8. У сприйнятті дійсності акцент падає на внутрішнє;

зовнішнє радше заважає пра¬вильно зрозуміти внутрішнє.

9. Всі люди є рівними перед Богом.

10. Панування символічного світосприйняття;

Отже, основні світоглядні орієнтири під час переходу від Античності до Середньовіччя змінюються на протилежні. Людина Середньовіччя зосереджується на внутрішньому, духовному. Спасіння душі для неї має не лише індивідуальний сенс: рятуючи себе, людина, по-перше, збільшує світовий потенціал добра та світла, а по-друге, сприяє поверненню світу до того стану, в якому він перебував до гріхопадіння. Людське життя набуває цільового спрямування, а історія — часового виміру, оскільки все людство напружено очікує другого пришестя Христа. Світ існує лише тому, що Бог тримає його у своїй "десниці". Створений світ не впливає на Бога, оскільки Бог - це духовна сутність, абсолют усіх абсолютів, сукупність усіх можливих досконалостей. З цієї причини Бог постає для людини неосяжним і принципово позарозумовим (задум Божий невідомий); Бог лише із власного милосердя та любові може відкрити себе людині, і це відбулося, коли Він послав на Землю свого сина — Ісуса Христа. З іншого боку, кожна людина несе в собі "іскру Божу", тому шлях до Бога лежить через духовне самозаглиблення та самозосередження і, врешті-решт, через самовдосконалення.

(Використовувати як підказку!)

Рівень 2.

І блок. Дайте визначення поняттям:

Сцієнтизм – світоглядна установка, згідно із якою лише наукове знання постає найбільш виправданим, цінним для будь-якого знання

Субстанція – одне із центральних понять новоєвропейського світоосмислення, що позначало таку основу світу, яка охоплювача та пронизувала собою усі форми та явища дійсності, була самовладною та не потребувала для свого буття ніяких інших джерел або причин

Схоластика – Схоластика вважала, що, хоча з допомогою розуму Бога пізнати неможливо, людина повинна повною мірою використати можливості розуму, оскільки він здатний привести до межі, з якої відкривається сфера споглядання сяйва Божої слави. Останнє досягається лише вірою, але до названої межі приводить розум

Інь та Янь – Інь уособлює темний, вологий, пасивний (жіночий) початок буття, а Янь — світлий, сухий, активний (чоловічий). Внаслідок взаємодії Інь та Янь утворюють 5 світових стихій: + вогонь, воду, землю, дерево та метал.

ІІ блок. Робота з першоджерелом.

Уважно перечитайте твердження відомого французького дослідника античної філософії:

“Перша мудрість відкриває істину настільки чудову, що досягнути її можна лише через значні зусилля… Виносячи цю таємну істину на площу, мудрість робить її предметом обговорення, дослідження, не лишаючи її, проте, утаємниченості та містичності. Мудрість та філософія заміняють традиційні ритуали посвяти у соціальну повноцінність, що перешкоджали доступ до найперших одкровень… Відбулось піднесення слова, яке в своєму вільному застосуванні – у сперечанні, дискусії, діалозі – стає найпершою політичною зброєю. Воно приносить повну відкритість як у відношенні до проявів громадянського, так і духовного життя. Останнє у письмовій формі доводиться до відому усіх громадян і стає доступною для критики… за умов рівності громадян; відбувається відмова від традицій, які більше не вважаються нерухомими та вшанованими… Основна мудрість грецьких мислителів полягала у розмірковуваннях з приводу політики і моралі.” (Ж.-П.Вернан).

Виділіть найперші особливості нового – філософського – типу мислення; оцініть роль соціальних та пізнавальних чинників у появі філософії, її значення для життя суспільства, для розвитку особистості. Які умови, на ваш погляд, повинні були сприяти формуванню філософії в Стародавній Греції?

Рівень 3.

Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Філософія Доби Відродження

Відродження (Ренесанс) – це культурно-історична доба з середини XIV до початку XVII ст. н.е., що характеризується як перехідний період і в європейській культурі загалом, і в розвитку філософської думки. Його можна віднести і до завершення Середньовіччя (Г.Гегель), і до початків утвердження епохи Нового часу (В.Віндельбант). Ця надзвичайно яскрава, бурхлива і інтенсивна доба може розглядатись як відносно самостійна епоха та як поворотний момент в розвитку Європи і як особливий інтегруючий орієнтир в розумінні європейської історії та в її магістральному русі, у специфічно-європейському спрямуванні та зосередженні (в тому сенсі, що ця епоха висвітлює дещо важливе для європеїзму взагалі, класичного етапу європейського розвитку історії).

Якщо уявити собі магістраль європейського історичного розвитку, яку ми нібито проводимо через два її культурно-історичні "пункти" - Античність та Середньовіччя – то Відродження постане як третій історичний пункт: у Відродженні відбувся своєрідний та плідний синтез двох попередніх епох, в якому кожна з них (Античність та Середньовіччя) по-новому переосмислюється, змінює свої основні акценти. Ці епохи тут не тільки не заперечуються, а, навпаки, по-новому стверджуються, перетворюються як досягнення людського духа і матеріального життя, стають доленосними для наступного розвитку Європи, а частково і всього світу. Ця епоха в своїй культурі і філософії прагнула відтворити і античні досягнення (цим частково пояснюється її назва), але також і ідеали раннього християнства (в особі Реформації, протестантизму). Однак це вже не могло бути тільки поверненням до далекого минулого в його «чистоті» та адекватності; здобутки минулого на основі всього попереднього історичного шляху були переосмислені новою епохою. Відродження не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює у ньому акценти (щоправда іноді досить радикально – в напрямку насамперед антропоцентризму і критики традиційної католицької церкви). З іншого боку, ідеї натурфілософії, антропоцентризму, платонізму та інших філософських шкіл античності (стоїцизм, епикурейство, неоплатонізм, герметизм) набувають якісно оновленого змісту і значення і в духовно-християнських пошуках та переосмисленнях даної епохи, а також в новому конкретно-науковому баченні та наукових досягненнях. Навіть сама релігія в цей час стала в певному сенсі світською (О.Лосєв), а природознавство - вже науково-емпіричним (Г.Галілей). В той же час наука та філософія не позбавились деяких форм містики (Й.Кеплер, Т.Парацельс, Я.Бьоме та ін.), а мистецтво вперше починає використовувати пошуки та досягнення науки.

Культурна атмосфера Відродження набуває унікальної специфіки, що характеризується новою тверезістю розуму (Н.Макіавелі), своєрідним романтизмом містики ( не лише християнської, але й іудейської, герметичної, східної тощо), і також культурним титанізмом та соціальним утопізмом. Яскравий і суперечливий вияв цієї епохи сягає не лише Нового часу, а і некласичної та сучасної культури, її проблематики і навіть її крайнощів (сучасний тоталітаризм, сатанізм, сучасна містика та ін.). Саме в добі Відродження слід шукати коренів деяких сучасних проблем, національних революцій і реформ – як соціально-культурних, так і релігійних. В ній досить інтенсивно розвивалися початкові тенденції як сучасних буржуазних відносин та цінностей, так і соціально-орієнтованих, соціалістичних (від радикального комунізму до соціальної та правової держави). Таким чином, ця епоха займає своєрідне і надзвичайно важливе місце в розвитку історії та культури. Порівняно з іншими епохами вона була дуже короткочасною, драматично вразливою, мінливою, а тому дуже швидко минула і розчинилась в інших епохах. Вона швидко трансформувала свій життєрадісний оптимізм, віру в цінність людського розуму, життя, особистої творчості в драматично-реалістичний скепсис, іронію (М.Монтень, М.Сервантес) і в трагічно-песимістичне переосмисленні людини, її природи та історії (пізні В.Шекспір, Мікеланджело). Вона поєднувала в собі бурхливо-радісний творчий розквіт, універсальний розвиток (матеріальний і духовний) і жорстокість, смуту, надзвичайне поширення насильства та переслідувань (інквізиція, контрреформація).

Проте, незважаючи на негативні риси та тенденції, вона дала могутній поштовх для всього подальшого розвитку історії і культури Європи; яскраво акумулювала та висвітлила специфіку європейського розвитку. Вона, можливо, перегукується і з перехідним етапом сучасності, а тому має право розглядатися як відносно самостійний і самоцінний історичний період.

Доба Відродження – це не тільки великі духовні досягнення, зокрема у філософії, не тільки переосмислення духовних досягнень Середньовіччя та розширення обріїв суспільного досвіду - це також і великі зрушення у матеріальному житті цієї доби.

Ці зрушення були пов'язані зі зростанням значення міст, збільшенням їх питомої ваги в економіці, розвитку буржуазних відносин. У цей період міста стали центрами активної виробничої діяльності та торгівлі, динамічного розвитку освіти, науки, духовних пошуків, формування нового типу особистості та її самосвідомості. В цей час відбувалися і великі географічні відкриття, що не тільки відкривало нові торгівельні шляхи, але і незвичні обрії світобачення людини. Усе це разом було причиною значних змін у філософському світогляді, що привели до формування вищої теоретичної самосвідомості як квінтесенції цієї доби та всієї її культури. Доба Відродження має, з одного боку, привабливе, світле гуманістичне обличчя, а з другого боку, драматично–суперечливий бурхливий історичний характер. Її яскравий, універсальний і динамічний образ не можна звести лише до певного короткочасного містка між певними епохами. Вона – унікальне та універсальне "подвійне дзеркало", надзвичайно важливий координуючий історичний орієнтир і попередніх для неї епох, і наступного культурного та суспільного розвитку Європи і світової історії.

Питання 2. Провідні напрями ренесансного філософствування: гуманістичний антропоцентризм, платонізм і натурфілософія

У розвитку філософії епохи Відродження можна виділити три найбільш вагомі періоди.

1. Гуманістичний антропоцентризм – середина XIV – XV ст.

2. Платонічний - середина XV – перша третина XVI ст.

3. Натурфілософський – друга половина XVI – початок XVII ст.

Гуманістичний період починається з діяльності флорентійця Данте Аліг’єрі (1265-1321) - родоначальника гуманізму Відродження. Видатний поет епохи Ренесансу обґрунтував цінність і значущість земного життя людини. Визнаючи подвійну природу людини (тілесну і духовну), він прагне довести, що корінь буття людини полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне земне діяння. Далі цю лінію звеличення людини продовжував геній Італії – поет Франческо Петрарка (11304-1374). Хоча для духа першим предметом міркувань є Бог, головне для людини полягає в тому, щоб уславити себе земними вчинками. Звідси випливає протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у своїх різних виявленнях. Цю лінію також продовжили Калюччо Салютаті, Поджо Бранчоліні, Лоренцо Вала, Джаноццо Манетті та інші. Загалом гуманістична антропологія була спрямована на :

а) обґрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

б) піднесення гідності людини;

в) прирівнювання її у чомусь до Бога (титанізм).

Другий період, або період платонізму не тільки продовжує названі тенденції, але здійснює їх спеціальне філософське обґрунтування, для чого протиставляє канонізованому і схоластично витлумаченому вченню Аристотеля вчення Платона і неоплатоніків (хоча і в цей час вчення Аристотеля не забувається, а переосмислюється, наприклад у творчості П.Помпонацці).

Найбільш видатним платоніком Відродження і, напевно, одним із найбільш визначних його філософів був Микола Кузанський (1401-1464), який виявлення невимовної сутності Бога тлумачив метафізично та символічно: через протилежності абсолютного максимуму і мінімуму, через ступінь причетності всіх речей до божественного Єдиного. Випереджаючи погляди і відкриття М.Коперніка і Г.Галілея, він стверджував, що Земля не може бути центром світобудови, проте людина являє собою фокус природи, бо в людині всі природні можливості зведені до максимального ступеня. Тому людська природа загалом є суверенною, і людина навіть могла б стати рівною Богу (титанізм), якщо б спромоглась подолати свою обмеженість. Її розум здатний до охоплення тотожностей за допомогою інтелектуальної інтуїції, що наближає його (розум) до істини приблизно так, як багатокутник наближається до кола.

Доба Відродження є також часом діяльності славетного Марсіліно Фічино (1433-1499), якого більшість дослідників вважає справжнім початківцем ренесансного платонізму. 7 листопада 1467 р. він відкрив флорентійську платонівську академію. Він також вперше переклав латинською мовою кодекс праць Платона. Його погляди коротко можна викласти в наступних положеннях:

- Бог пронизує весь світ як ієрархію форм буття («не Бог – у речах. а все у Богові»);

- у центрі світобудови перебуває душа, яка є єдиним внутрішнім зв’язком всіх речей та явищ світу; вона постає в єдності єдиного і множинного;

- все у Всесвіті відчуває взаємний потяг Любові, яка є найбільшою силою світу;

- людина вінчає собою всі сутності нижчого порядку і здатна керувати ними та собою;

- проявом сутності людини постає прагнення до свободи та високе її цінування;

- потенційно у своїх діях людина здатна зрівнятися з Богом;

- усі релігії є лише проявом «всезагальної релігії» і кожна лише частково виражає одну єдину істину.

З М.Фічіно погоджується його уславлений учень - флорентійський граф Піко делла Мірандола (1463-1494). Він вбачав людську сутність у свободі. Новим моментом його філософії наступне: людині не надана її досконалість, але вона може її досягти, оскільки людська сутність перебуває в становленні, в активному творінні її діяльністю людини. Мірандола також вважав за можливе інтегрувати в єдину філософську мудрість найкращі ідеї з дуже різних філософських шкіл та релігій. Ця ідея в той час сприймалася як вкрай єретична, але вона випередила сучасне екуменічне розуміння даної проблеми.

Загалом платоніки Відродження, ніби передбачаючи в дещо наївній формі сучасний антропний принцип будови космосу, вписували людину в таку світобудову, яка уподібнювалась одухотвореній та універсальній живій природі (панпсихізм і гілозоїзм). Своєрідною концентрацією такого ренесансного платонізму був пантеїзм: розуміння всього тотожним Богові.

Третій напрям філософії Ренесансу - це натурфілософія, яка в цю епоху була спрямована не тільки на розуміння сутності природи і Всесвіту, але в новому переосмисленні набула конкретно наукового і навіть емпірично-експериментального змісту. Одним з перших прибічників такої, вже не античної натурфілософії був Леонардо да Вінчі (1452-1519), який поєднував в собі мислителя, вченого-практика, механіка, математика і геніального митця – дослідника людської особистості. Саме він зорієнтував науку до практики, а мистецтво і закони художнього ремісництва прагнув оперти на досягнення наукових досліджень. Його філософія також були спрямована на звеличення людини. Світ, за вченням Леонардо, є витвором Бога як великого майстра та винахідника, а завдання людини полягає у пізнанні природи. Основою такого пізнання є досвід, початком його є відчуття (серед яких найпершим є зір). На базі досвіду розгортаються міркування, які можна перевірити експериментами, найбільшу достовірність знанню надає математичне обчислення. Зазначимо, що у творах Леонардо починає звучати мотив неоднозначного, суперечливого розуміння сутності людини і навіть песимізму і скептицизму: людина у своїх творах може сягати Бога, а може стати нижче від худоби. .

Натурфілософський період знаменується діяльністю видатних вчених (астрономів, математиків, фізиків-механіків, лікарів-анатомів тощо). Це Микола Копернік (1473-1543) з його видатним твором "Про колообіг небесних сфер" - геніальним доведенням геліоцентричної будови світу, і Йоган Кеплер, і Джіроламо Кардано, і Андре Везалій, і Мігель Сервет та інші.

Гуманістичний рух набуває в цей період різноманітного та активного соціального звучання – і в сфері ідей соціального реформування та утопізму, і в царині народження національно-етнічної самосвідомості (в Україні в цей час запроваджено "козацьку республіку"); і, нарешті, в напрямку релігійної Реформації та виникнення рухів протестантизму (Лютер, Кальвін, Цвінглі, Меланхтон та інші) та згодом контрреформації.

На зламі ХV-XVI ст. процеси, характерні для Відродження, поширюються майже по всій Європі: від Англії до України (Рутенії). Центр активності гуманістичного руху пересунувся на північ Європи, де виділяються насамперед такі особистості як Еразм Ротердамський, Ульріх фон Гутен, Томас Мор, П‘єр де ля Рамус, Альберт Дюрер, Вільям Шекспір та інші. Еразм Ротердамський (1469-1536) підкреслював в Ісусі Христі його людську природу і вважав, що треба дотримуватися не канонів чи догм релігії, а справжньої релігії - "філософії Христа". Тут на перший план виходять етика та розв'язання проблем земного життя, адже завдяки подвигу Христа знаходить виправдання людська природа. Через споглядання природи людина осягає мудрість Творця, але оскільки всемогутність Бога для людини недосяжна, треба любити людину.

В натурфілософський період Відродження розгортається діяльність Ніколо Макіавеллі (1469-1525), якого вважають, з одного боку, теоретиком політичного аморалізму (за його єзуїтський принцип "мета виправдовує будь-які засоби"), а з іншого боку, фундатором нової революційної етики – тверезого, реалістичного бачення політичної дійсності і тогочасного історичного життя. Християнські моральні норми добрі та привабливі, але за реальних умов життя неможливі для виконання. Тому слід зрозуміти, що доля, обставини й умови життя є невблаганні, їм можна протиставити лише реальну силу, відважність, могутність, натиск. Як і в природі, у суспільстві треба діяти, випереджаючи хід подій, в тому числі бути недобрим. Тут головне – кінцева мета. Якщо вона спрямована на загальне благо, всі засоби для її здійснення справедливі. Виходячи з таких міркувань, Н.Макіавеллі радив правителям (монархам) не зупинятись у справі державного зміцнення перед використанням будь-яких засобів: цілком прийнятні для цього і шпигунство, і доноси, і навіть політичні вбивства та ін., оскільки кінцева мета таких дій благородна. Політична діяльність відбувається не заради тільки егоїстичних цілей, а заради кращого майбутнього всіх людей в сильній та могутній державі. З іншого боку – саме реальні, егоїстичні інтереси людей є засадами всіх людських дій і причинами реальних процесів в політиці.

Таким чином, можна констатувати неоднозначний, складний, суперечливий характер реального гуманізму Відродження і новий більш реалістичний тип мислення людей цієї доби. Головним є те, що в цьому новому співвідношенні людини і світу, макрокосмосу і мікрокосмосу в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в земних вимірах, тобто саме гуманістичний напрямок ренесансної філософії був визначальним для двох інших (нового платонізму та нової натурфілософії Відродження) напрямків. Водночас людину було органічно вписано у природній процес, у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Світогляд набував пантеїстичних та панпсихічних рис, тобто у спеціально продуманому і осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм та пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму). Світ сприймали і розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотвореності, динамізмі та внутрішній єдності: такий пантеїзм був ще одною характерною рисою доби Відродження ("Вся природа – це і є Бог, але і Бог це є природа"). Слід відзначити, що і в русі Реформації та протестантизму людина стає ближче до Бога, а Бог до людини без особливого посередництва церкви, як це було в традиційному католицизмі.

Питання 3. Філософські ідеї пізнього Відродження. Духовні та інтелектуальні підсумки філософії ренесансної епохи

Вже в XVI ст. у філософські думці Відродження починають відчутно виявлятися ознаки ідейної кризи, причому у цей пізній період гуманізм більше пов'язаний вже із власними ренесансними культурними засобами, аніж з Античністю. Посилюється тенденція розглядати людину у якості необхідної, сутнісної і органічної частини Всесвіту, а не Всесвіт лише вимірювати людиною, як це було раніше ("людина – міра речей"). У міркуваннях про людину дедалі відчутніше звучить мотив її трагічної долі і неможливості для неї переламати хід власного життя (новий стоїцизм).

Зазначені моменти яскраво звучать у творі П'єра–Анджело Мадзоліні "Зодіак життя", де акцент буття переноситься в більшій мірі з людини на Бога. Світ є нескінченним, оскільки невичерпною є енергія самого Бога. Світ існує вічно і вічно твориться, причому він твориться Богом за необхідністю, яка пронизує усю світобудову, визначає природу всіх речей. Бог творить не для нас, а для себе, тому найпершим благом і особистим щастям у земному житті є мистецтво уникати страждань (епікуреїзм). Акцент всемогутності Бога дає можливість Мадзоліні зробити висновок про можливість існування інших планет, заселених живими істотами (ідея, яку далі підхоплює, розвиває і за яку потім постраждав від інквізиції Джордано Бруно).

Позаяк людину в судженнях Мадзоліні позбавлено панівного становища у світі, то й суспільне життя для філософа постає позбавленим внутрішньої гармонії, навпаки, тут панують насильство, лицемірство, грабунки. Це справді "перевернуте життя". Що ж протиставляє цьому автор "Зодіаку життя"? – Насамперед людську свободу й можливість вибору життєвого шляху. Причому освічена людина завжди протистоїть "черні", цінує гідність, свободу, яку слід спрямовувати на загальне благо і вміння досягати особистого щастя у земному житті. Найпершим благом є мистецтво уникати страждань. Вихідним у цьому мистецтві є принцип (або "золоте правило"): чого не бажаєш собі, не роби іншому (це в майбутньому в добу Німецької класичної філософії стає максимою "категоричного імперативу" в етичному вченні І. Канта). Досягається земне благо через гармонізацію душі і тіла, земного і духовного.

Ще більший драматизм і скептицизм відчувається стосовно становища та сутності людини у творах французького гуманіста Мішеля Монтеня (1531-1592). У центрі його "Досвідів" перебуває звичайна людина. Оскільки остаточних і надійних знань немає і не може бути, прояви людей нескінченно різноманітні: від величі до мізерності, від самозречення до високопарної пихатості. Але слід розуміти, що людина, як і все на світі, підпорядкована природним законам. Тому життя є не що інше, як мистецтво гідно підготуватися до смерті. Тобто треба жити різноманітно і дати проявитися усім своїм силам та здібностям, щоб певною мірою виконати своє життєве призначення. "Краще наше творіння – жити у згоді з розумом", - підкреслював Монтень. Іноді він вважав саме життя селян взірцем гідного способу життя – у злагоді з природою, але частіше прославляв індивідуалізм і самозаглиблення. Оцінюючи становище і сутність людини, він стверджує, що кожна людина є представником усього людського роду. Всі релігії мають принципову єдність (як це звучало, але більш радикально і у Мірандоли) і базуються вони на звичаях ( підкреслювалося світське походження релігії). Звичаї необхідні для регулювання і закріплення соціальних зв'язків. Шлях до пізнання - це самоаналіз, в якому ми, як і загалом у пізнанні, повинні покладатися на розум і піддавати все сумніву. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину кращою (моменти скептицизму). Крім того, як і А. Мадзоллі, М.Монтень стверджує можливість існування багатьох інших світів. Бог у Монтеня виступає як необхідність, що панує у світі.

Все більше і більше в пізньому Відродженні утверджується натурфілософія, насамперед, в ідеях і конкретних дослідженнях природи Б.Телезіо (1509-1598), Джордано Бруно (1548-1600), Галілео Галілея (1564-1642), Йогана Кеплера (1571-1630). У Б.Телезіо цей напрямок набуває певних матеріалістичних тенденцій. Оскільки людина у пізнанні повинна спиратись насамперед на розум та відчуття, коли вони досягають очевидності, то пізнання Бога лежить за межами природного розуму людини; наука, дослідницький розум стають радикально автономні від релігійної віри.

Безперечно, найбільш відомим в цей період мислителем і натурфілософом був Джордано Бруно. Ще більш, навіть, ніж його вчення, зробила його "зіркою першої величини" надзвичайно яскрава і драматична доля. Він продовжує розвивати ідеї великого платоніка Відродження – М.Кузанського, певні думки П.Мадзоллі і М.Монтеня, але створює і своє власне оригінальне вчення, яке здійснило вплив на вчення про монади у Г.Лейбніца (XVII ст.) і на філософію І.Канта.

Вихідна категорія міркувань Бруно – це Єдине, котре тотожне Буттю як збігу сутності (есенції) та існування (екзистенції). Єдине є незмінним і всеохоплюючим, єдністю максимуму та мінімуму (тут явний вплив М.Кузанського), збігом усіх протилежностей (це, як і у М.Кузанського, прояв саме ренесансної діалектики). Матерією Всесвіту є світло, яке є єдністю можливості та дійсності, суцільною актуальністю. У згорнутому вигляді матерія постає як пітьма. Розгорнута матерія втілюється у мінімумі – атомі, що має потенції максимуму (яке передбачення сучасного відкриття могутності атомної енергії!). Активність матерії спричиняється світовою душею, тобто загальною формою, яка містить у собі розум і загальну причину. Світова душа все пронизує й одухотворяє, стаючи початком життя; останнє знаходить свій прояв у формах рослин, тварин, розумних істот. І, нарешті, умовою існування Всесвіту є нескінченна порожнеча (тотожна хаосу), тому Всесвіт не має центру й однорідний за складом і будовою. Оскільки душа, рух, відчуття притаманні усьому Всесвітові, то зірки в Космосі можуть бути сонцями з планетами, на яких можуть жити розумні істоти. Ці твердження вочевидь входили у суперечність із християнським розумінням унікального положення Землі у Всесвіті і опікування Бога лише людиною, вміщеною в центр світобудови. Все це викликало обурення церкви і проголошення Д.Бруно єретиком, що й привело до спалення його на площі Квітів у Римі в 1600 році. Його пантеїстичні та натуралістичні погляди були своєрідною інтегральною концентрацією філософських ідей Відродження, досить продуманою та стрункою.

Водночас саме доля цього великого філософа майже наприкінці Відродження знаменує собою надзвичайно динамічну суперечливість цієї історичної доби. Причому, як вже було зазначено вище, в його поглядах були геніальні зародки подальших ідей, розвинутих в добу Нового часу. Зокрема, це діалектика, монадологія, теорія пізнання, яка не випадково перегукується навіть з ідеями І. Канта тощо.

В певному сенсі, нащадком ідей М.Коперніка та Д.Бруно був Галілео Галілей, який ставився до природи, що оточує буття людини, як до лабораторії та майстерні. Природа - це сукупність законів, які можна пізнати за допомогою експериментів і математики, об'єкт для дій та дослідження людини. Але природа є байдужою щодо дій людини і не змінюється у процесі пізнання. Це розкривало двері в науку Нового часу, де людина стає активним суб'єктом, а природа стає об'єктом активності людини.

Г.Галілей також особливо наголошує на тому, що саме математичне пізнання є найбільш надійне й перспективне для пошуків істини. Геометрично-математичні виміри речей є певним критерієм їх первинних якостей, а інші якості, "вторинні", залежать від суб'єктивних якостей людини та сприйняття нею світу. Ця проблема – "первинних" та "вторинних" якостей речей стає однією з наскрізних проблем науки Нового часу. Таким чином, натурфілософія Відродження набуває зовсім нового конкретно-наукового змісту та значення, що відрізняє її від античної натурфілософії.

Серед найбільш яскравих представників доби Відродження треба також відзначити неоаристотеліка П.Помпонацци, філософа, математика і архітектора Л.Б.Альберті, неоепікурійця Л.Валлу, П.Браччоліні, політичних філософів Ж.Бодена і Г.Гроція і, нарешті, не тільки соціаліста-утопіста, але й видатного натурфілософа Т.Кампанеллу.

Головним досягненням цієї доби було відкриття проблеми людської особистості. Людина постає як господар власного життя, творець своєї долі. Вперше саме індивідуальність людини почала сприйматися як найбільша цінність. Це була доба, за словами одного мислителя, "титанів духа". Можна також сказати, що вона породила особливий тип "ренесансної" людини: активно-творчої, винахідливої, підприємливої, динамічно-суперечливої, волелюбно-автономної, із почуттям власної гідності, гордості і віри у власну всемогутність, яка доходила навіть до прагнення змагатись з Богом (титанізм). Водночас у певної частини людей Ренесансу ці риси набирали форм злочинності, жорстокості, розбещеності, підступності та гордині. Це певною мірою відбилося у філософії (Н.Макіавеллі), але більше виявлялося у реальному повсякденному житті того часу.

Висновки.

Це, як було зазначено вище в даному розділі, і новий гуманістичний антропоцентризм (титанізм, індивідуалізм, новий тип особистості та її характеру), і нове переосмислення античності (неоплатонізм, неоаристотелізм, неоскептицизм та неоепікуріїзм тощо). Це, нарешті, і новий конкретнонауковий рівень натурфілософії. Крім того, це нове філософське переосмислення християнства, значення церкви у житті, культурі та вільному виборі людини (реформація та контрреформація), це і новий рівень національно-етнічної самосвідомості та соціально-політичних, соціально – утопічних проблем цієї великої доби. Таким чином, філософія Відродження – це ключова доба теоретичної самосвідомості Європейської культури в усьому, в універсальному її обсязі та надзвичайному історичному її значенні.