Модульна контрольна робота № 1

ВАРІАНТ 6

Рівень 1.

І блок.

1. У відношенні до світогляду філософія постає:

а) однією із його складових;

б) тою основою, на якій виробляються світоглядні уявлення;

в) проясненням змісту основних світоглядних термінів;

г) теоретичною формою світогляду, що спрямована на його критичний аналіз.

2. Зміст проблеми “Схід – Захід” в сучасному суспільстві визначається:

а) відмінностями географічного та кліматичного характеру;

б) типами релігій;

в) відмінностями у вихідних ціннісних та світоглядних орієнтирах;

г) відмінностями в звичаях, церемоніях, святах;

д) типами політичних систем та систем господарювання.

3. Хто із античних філософів сказав: “Я знаю лише те, що я нічого не знаю”:

а) Піфагор

б) Анаксимандр

в) Сократ

г) Зенон

д) Демокріт

4. При переході від епохи античності до європейського середньовіччя важливу роль відіграло:

а) руйнування класичного античного полісу;

б) змішування різних етносів та культур в межах Римської імперії;

в) загальна соціальна та духовна ситуація в Римській імперії, коли ніщо матеріальне не могло виконати роль надійних життєвих опор для людини;

г) втрата найперших життєвих орієнтирів;

д) загальна криза рабовласницького суспільства та формування засад феодального суспільства.

5. Оберіть варіанти правильної відповіді на питання. Мислення “здорового глузду” характеризується наступними рисами:

а) воно передбачає цінування фактів;

б) воно передбачає посилання на авторитет Біблії;

в) воно передбачає ясну та чітку логіку;

г) воно віддає перевагу інтуїції, а не розсудковим міркуванням;

д) воно культивує принцип індивідуальної активності.

6. Філософію Г.Гегеля можна характеризувати перш за все такими рисами:

а) системність:

б) панування логіки;

в) динамізм, панування ідеї розвитку;

г) всеохопність;

д) матеріалістична позиція.

7. Думка про те, що життя являє собою переплетення добра і зла, що не можна отримати щось одне із цього, не зруйнувавши життя, що життя є сліпим прагненням самоздійснення, належить:

а) К.Марксу;

б) С.Кіркегору;

в) А.Шопенгауеру;

г) О.Конту;

д) Л.Фейєрбаху

8. У галузі філософського осмислення дійсності заслуга З.Фрейда полягає в тому, що він:

а) підпорядкував несвідоме свідомому;

б) вперше вжив поняття несвідомого;

в) завдяки відкриттю та окресленню змісту та меж несвідомого суттєво ускладнив розуміння чинників людської поведінки;

г) ініціював розгортання так званої “сексуальної революції” у ХХ ст.;

д) завдяки відкриттю несвідомого зміг пояснити багато явищ культури.

ІІ блок.

Спираючись на вчення І.Канта про рівні та форми пізнання, прокоментуйте його твердження “Я обмежив розум (в іншому перекладі – “я вказав межі розуму”), щоби надати місце вірі”. Чи не свідчить це про бажання І.Канта підпорядкувати філософію релігії?

Філософію Канта поділяють на три періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" і багатьох інших.

Визначальним для "докритичного" періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву "небулярна теорія Канта-Лапласа", яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед - розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.

У питаннях пізнання І.Кант перш за все намагається розв'язати питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже філософія веде мову про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними "синтетичними" судженнями тому, що їх зміст поставав незалежним від досвіду, передуючим досвідові (такі судження називаються "апріорними"). Саме щодо них Кант ставить питання: як вони можливі в "метафізиці"? Вирішення цього питання Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття; 2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знання, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дозволили зробити Канту висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму.

Категорії не становлять собою відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Таким чином, ні поняття, а ні відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять - несвідомі, поняття без відчуттів - порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.

Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види - кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття, категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв'язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Дана концепція спирається на вчення про "схематизм" категорій, або "фігурний синтез". Людська свідомість, за І.Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наши чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей у собі", що стає основою кантівського агностицизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинно зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинно зумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що дана суперечність - уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно – в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.(Наведені лише основні засади філософії Канта, як підказка до майбутніх суджень)

Рівень 2.

І блок. Дайте визначення поняттям:

Архетип – первинні, початкові типізуючі структури; термін, що зустрічався вже у Августина). Сприйняття архетипів постає вирішальною засадою сприйняття певної культури та входження у її духовний зміст, а свідоме культуротворення передбачає виведення у сприйняття нових форм виявлення архетипів, або хоча б їх використання

Річ-в-собі – філософський термін, що означає речі, як вони існують самі по собі (або «в собі»), на відміну від того, якими вони є «для нас» — в нашому пізнанні.

Теоцентризм – філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя

Духовний канон життя – або канонічне джерело -у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізацій - збірка найдавніших, освячених авторитетом, часом і традицією переказів, настанов на .життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу — регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах суспільного життя ("Веди" — у Стародавній Індії, "П'ятикнижжя" - у Стародавньому Китаї, "Коран" - у мусульманських країнах).

ІІ блок. Робота з першоджерелом.

“Взагалі те, що породжується міркуваннями діалектиків (філософів) та риторів, не можна прямо поширювати на божественні таїни. І не так обстоять справи, що вигадане у якості доведень чи силогізмів… жорстоко підпорядковувало собі священні закони і протиставляло необхідність своїх висновків божественній могутності. Зовсім ні; ця досвідченість шкільної науки, якщо вона використовується задля пояснення священних висловів, не повинна зухвало привласнювати собі право головування, але, подібно прислужниці виконувати розпорядження володарки (тобто – теології)” (Петро Даміані).

“Філософія є пізнанням сущого, оскільки воно суще, тобто пізнанням природи сущого. І ще: філософія є пізнанням речей божественних та людських. Далі, філософія є уподібненням Богові. Філософія є мистецтвом мистецтв і наукою наук, бо філософія є початком будь-якого мистецтва… Далі, філософія є любов до мудрості. Істинна ж мудрість є Бог. А тому любов до Бога є істинною філософією” (Іоанн Дамаскін).

Спробуйте пояснити, в чому саме полягають тотожні та принципово відмінні моменти в античному та середньовічному розумінні предмету філософії та її функцій. Аргументуйте свої твердження.

Рівень 3.

Дайте розгорнуту відповідь на питання:

Розвиток методології, гносеології, онтології в філософії Нового часу.

Епоха Нового часу охоплює період з ХVІІ ст. до кінця ХІХ і пов'язана з утвердженням буржуазних суспільних відносин на основі застосування найманої праці і техніки, поглиблення розподілу праці і спеціалізації в процесі виробництва. Соціальними наслідками початкової індустріалізації були: 1) урбанізація (зростання міського населення); 2) посилення централізованої влади, що з одного боку сприяло становленню національних держав; 3) секуляризація суспільства, що вела до диференціації і автономізації його сфер, до індивідуалізації людей, розриву традиційних зв'язків: тепер вже не суспільство, а окремий індивід поставав вихідним пунктом життєдіяльності; 4) інституалізація культури і науки, що ускладнювало, урізноманітнювало суспільне життя, робило його більш динамічним. Це призвело до зміни світоглядних настанов того часу: проявилася тенденція до практичної раціоналізації життєвої поведінки. Така раціональна поведінка виходить з усвідомлення окремого індивіда суб'єктом життєдіяльності і базується на "здоровому глузді": опорі на факти і чітку, зрозумілу логіку. За таких умов знання природних властивостей і законів стає суспільною цінністю, а природознавство витісняє релігію. Внаслідок цього людина усвідомила себе активним володарем природи і власного життя.

Наукова революція ХVІІ ст. утвердила експериментальне знання, що виникає з досвіду і постійно контролюється за допомогою експерименту. На ґрунті такого розуміння знання і науки виникають перші добре побудовані, математизовані та експериментально підтверджені наукові теорії, серед яких певний час панувала класична механіка. Під її впливом у європейському світогляді запанувало механістичне світобачення: світ розглядався як об'єкт, цілком зумовлений дією механічних законів. Такими ж механічними законами намагались пояснювати все, аж до людини та людських взаємин. В цей час виникає термін "людина – машина", а людські симпатії часто називають "тяжінням" однієї людини до іншої.

Все це зумовило особливості розвитку філософії Нового часу. По-перше, новоєвропейська філософія почала розвиватися в діалозі з наукою, а провідного значення в ній набули методологічні розвідки, спрямовані на покращення науки. По-друге, фундаментом філософії постає гносеологія (теорія пізнання), яка, намагаючись осмислити можливості та умови пізнання. По-третє, філософія зазнає суттєвої диференціації: виникає ціле коло нових, відносно самостійних філософських дисциплін: онтологія, антропологія, філософія історії, історія філософії, соціальна філософія, аксіологія, естетика. По-четверте, новоєвропейська філософія тяжіє до створення завершених філософських систем.

Питання 2. Методологічні пошуки Ф.Бекона та Р.Декарта.

Френсіс Бекон (1561- 1626) - англійський філософ, родоначальник методології досвідної (емпіричної) науки, постав своєрідним піонером промислової ери. Розглядаючи історію культури, він дійшов думки про те, що люди ще не оволоділи істинним шляхом відкриття і розвитку знання. "Ті, хто займалися науками, були або догматиками або емпіриками. Емпірики, подібно до мурашок тільки збирають і задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно до павуків, тчуть тканину із самих себе. Бджола вибирає середній шлях: вона витягає матеріал з садових та польових квітів, але розташовує і змінює його на свій розсуд. Справжня справа філософії не відрізняється від цього... Таким чином слід покласти добру надію на більш тісний та непорушний союз цих здібностей - досвіду і розсудку". Але для того, щоб постала справжня наука, необхідно озброїти її експериментальним методом пізнання. Попередньо необхідно подолати ідолів розуму, які перешкоджають пошуку істини. Згідно Бекону, їх є чотири види: 1) "ідоли роду", які коріняться в нашій природі. 2) "Ідоли печери" походять від індивідуальних психофізіологічних властивостей людей, також від виховання, звичок і випадковостей. 3) "Ідоли ринку" проникають у свідомість через спілкування людей як стихійне нав'язування штампів вживання слів. 4) "Ідоли театру" зумовлені звичкою людей посилатись на авторитети без перевірки їхніх тверджень.

Звільнивши розум від "ідолів", людина, на думку Бекона, може звернутися до вивчення природи. Процедура дослідження складається з двох частин: перша полягає в отриманні аксіом з досвіду, друга - у виведенні нових експериментів з аксіом. Бекон вказує на єдиний вірний шлях здобуття аксіом з досвіду - індукцію через елімінацію, тобто виключення. Наприклад, коли ми вивчаємо будь-яке природне явище, припустимо, тепло, ми враховуємо всі відомі випадки і складаємо "табличку присутності", тобто проявів тепла. Потім фіксуємо випадки, де ця властивість відсутня - "табличка відсутності". Порівняння всіх цих множин дає можливість скласти "таблицю ступенів", де відмічаються всі випадки, в яких дане явище проявлене більш чи менш інтенсивно. Потім на основі індуктивного узагальнення, яке відбувається за рахунок відбору, відбувається вибракування ряду обставин із множини початкових можливостей. Цей процес йде поступово, поки не тримаємо певну гіпотезу. З гіпотези виводяться факти, потім проводяться експерименти, щоб перевірити чи підтвердяться ці факти. Створюється пошукова сітка, серія розслідувань, яка повинна примусити природу відповідати. Таким чином, Бекон розглядав індукцію не як засіб емпіричного дослідження, а як метод здобуття фундаментальних теоретичних понять і аксіом природознавства, тобто, природничої філософії.

Рене Декарт (1596-1650) започаткував методологію філософії, яка здобула назву раціоналістичної. Він стверджував, що людське пізнання залежить виключно від діяльності розуму. На зміну традиційної логіки висувається математика, в правилах і теоремах якої ця діяльність знаходить чітке застосування. Свій концентрований вираз вона знайшла в математичному природознавстві, де дослідно-експериментальні і математичні складові виступають в єдності.

Декарт не відокремлює філософію від науки. Декарт пише: "Всю філософію можна порівняти з деревом, корені якого - метафізика, стовбур - фізика, а гілки, що ростуть з цього стовбура, - всі інші науки, які можна звести до трьох основних: медицини, механіки і естетики. Як плоди не збирають з коренів чи стовбура, а лише з гілок, так і головна користь від філософії залежить від тих її частин, осягнення яких можливе лише в останню чергу". Замість незліченої кількості правил традиційної логіки, Декарт сформулював чотири узагальнені правила пошуку істини (які водночас є вимогами до методу істинного пізнання).

1. Правило очевидності: ніколи не приймати у пізнання нічого, у чому з очевидністю не впевнений; саме очевидність, за Декартом, є ознака істини.

2. Розділяти кожну складну проблему на необхідну кількість частин для того, щоби виконати першу вимогу.

3. Від предметів простіших і легких для пізнання підніматися, як по сходинках, до пізнання найскладніших. На перший погляд здається, що в кінці ми отримуємо той самий предмет, з якого починали. Але в дійсності це вже предмет, що пройшов через конструктивну думку і набув ясності.

4. Якщо у ході пізнання пропущена хоча б одна ланка, увесь ланцюжок розривається і висновок стає сумнівним. Щоб цього не сталося, на допомогу пам'яті повинна прийти нумерація – послідовне перерахування всіх сторін та властивостей предмету пізнання. Лише так можна уникнути помилок.

Зазначені вимоги до наукового пізнання можна з успіхом використовувати і сьогодні, хоча тепер ними не можна обмежитись.

Отже, очевидність Декарт вважав ознакою і умовою істини. Проте, як вона може бути досягнута? Більша частина традиційного знання може бути взята під сумнів. Але той, хто сумнівається, завжди мислить, навіть, коли це відбувається уві сні, а якщо мислить, то існує. Звідси, на думку Декарта, виникає перше незаперечне твердження: "Мислю, отже, існую". Його слід розглядати як вихідну для всіх наших подальших пізнавальних дій, в яких ми прагнемо отримати незаперечної очевидності. Прозорість "я" для самого себе, думка в дії, яка втікає від будь-якого сумніву постає засадою і началом пізнання. Декарт поділяє усі властивості речей на "первинні" та "вторинні" якості: первинні, що пізнаються з очевидністю, є їх математичними характеристиками, а "вторинні" – чуттєві, що не можуть бути з очевидністю приписані самим речам. За Декартом, "кількісні" властивості є для розуму такими ж зрозумілими та чіткими, як і те, що я - мисляча істота. "Якісні" властивості - колір, запах, смак - пов'язані з нашим апаратом відчуттів і не описують зовнішньої реальності.

На основі очевидності тези "Я мислю" розум оперує іншими ідеями, а такими є: вроджені ідеї, притаманні розуму початково (1), набуті з досвіду (2) і сконструйовані самою людиною (3). Розум починає свою діяльність із вроджених ідей, найпершою з яких є ідея Бога як безкінечної і вічної субстанції, що породила мене і все суще. Лише Бог гарантує досконалість всіх істин, які людина в змозі осягнути. Ці вічні істини, які складають кістяк нового знання, дають відчуття завершеності думки і одночасно її об'єктивності. В судженнях приймають участь інтелект і воля. Інтелект, який виробляє ясні і виразні ідеї, ніколи не помиляється. Помилка відбувається внаслідок тиску волі на розум.

Таким чином, і раціоналісти, і емпірики, визнають те, що наукове знання складається з двох складових - досвідного і раціонального. Відмінність між ними полягає в наступному. По-перше, ясність як показник істинності знання раціоналісти бачили в очевидності істин розуму. Для емпіриків очевидність притаманна лише тому, що доступне спостереженню і може бути перевіреним у досвіді. По-друге, раціоналісти були переконані в тому, що лише розум дає нам нормативне знання, емпірики ж вважали, що певні норми знання приймає і вважає правильними більшість людей.

Методологічні ідеї Нового часу добре досліджені, тому докладніше їх можна вивчити як за джерелами, так і за допомогою коментуючої літератури.

Питання 3. Гносеологічні ідеї Дж.Локка, Дж.Берклі, Д.Юма.

Джон Локк (1632-1704) у своїй найважливішій праці "Дослід про людський розум" намагається знайти відповіді на два запитання: 1) звідки беруться у людей думки та уявлення; 2) чи можна покладатися на наші відчуття? Відкинувши вроджені ідеї, він намагався прослідкувати послідовно весь процес утворення знань: "Припустимо, душа... чистий папір, позбавлений будь-яких рис, будь-яких ідей, - як же вона заповнюється? Звідки набирається вона матеріалу розуму і знань? На це я відповім одним словом: з досвіду. Все наше знання спирається на досвід, досвід постав його джерелом". На думку Дж.Локка в досвідіприсутні: а) відчуття, б) сприймання дій власної душі, які можна назвати "внутрішнім чуттям". Поза відчуттям в наш внутрішній досвід не може потрапити ніякий зміст, а тому "немає нічого в інтелекті, чого би не було у відчуттях"; саме так окреслюється позиція сенсуалізму. Локк підкреслює, що завдяки відчуттям ми можемо отримати тільки прості враження, наприклад: зелене, овальне, соковите і кислувате на смак. В численних досвідах у нас врешті сформується складне уявлення про "яблуко". За допомогою аналізу ми встановлюємо, що це складна ідея, зібрана з властивостей, що постійно з'являються разом. Такими ж складними ідеями, що потребують аналізу, є поняття доброчесності, обов'язку, сили, субстанції тощо. В утворенні абстрактних понять Локк допускає активну творчу діяльність розсудку (рефлексії). Що ж стосується загального значення ідей, то перевірка полягає у зведенні їх елементів до простих ідей сприйняття. Але окремі прості дані відчуттів є необхідною, але не достатньою умовою пізнання. Тому Локк не є радикальним сенсуалістом, крім того він не відкидає повністю існування інтуїтивного знання. Він, наприклад, вважав, що існування Бога закладене у людському розумі, що певні етичні правила важливі для всіх і тим приймав ідею природного права.

Локк також розрізняв "первинні" і "вторинні" якості речей. Під первинними якостями розуміються просторові властивості речей. Властивості, пов'язані із особливостями відчуттів, Локк називав вторинними чуттєвими якостями (тепле, холодне, зелене та ін.). Вони відображають не ознаки самих речей, а тільки їх зовнішній вплив на наші відчуття. Відповідно, надійне пізнання спирається на первинні якості.

Джордж Берклі (1658-1753) був одним з найпослідовніших сенсуалістів. На його думку, існує тільки те, що ми відчуваємо; його вихідна теза: "Бути – це значить бути сприйнятим". Він вважав, що усі наші ідеї мають причину поза нашою власною свідомістю, і ця причина за своєю природою нематеріальна. Вона - дух. Усе, що ми відчуваємо і бачимо, є "наслідком дії Божої сили". Бог присутній у нашій свідомості і викликає у ній ціле розмаїття ідей і відчуттів, яким ми постійно піддаємося. Об'єктами нашого пізнання є ідеї, вони зводяться до сприйнять, постійні комбінації ідей утворюють речі, але уявлення та їх комбінації знаходяться тільки в розумі; сприйняття завжди конкретні і індивідуальні, тому абстрактні ідеї є лише ілюзіями, відмінність між первинними та вторинними якостями обманлива.

Девід Юм (1711-1776) твердив, що людина має два різних типи уявлень: враження (безпосереднє сприйняття зовнішньої реальності через відчуття) та ідеї (уявлення уявлень; спогади про враження). Як і у Локка, вони є простими та складними. Юм стверджує, що часто ми складаємо фальшиві ідеї та уявлення того, чого не існує у природі. Прикладом може бути крилатий кінь. Свідомість з одного враження взяла крила, а з іншого - коней, склеїла до купи і так сконструювала фальшиву "ідею". Юм запитував: від якого враження походить те чи інше уявлення, з яких простих ідей складається складне поняття? Так Юм одержав критичний метод для аналізу людських уявлень. Згідно з цим методом можна знайти зв'язки між науковими природничими ідеями і враженнями, тому вони щось сповіщають про реальність. Але цього не можна сказати про метафізичні ідеї. Юм спростовує наявність духовної субстанції, "я", чи ядра особистості. Уявлення "я", на його думку, є довгим ланцюгом простих вражень, які ніколи не сприймаються водночас, це лише в'язка розмаїтих вражень, котрі набігають одне за одним з незбагненною швидкістю і перебувають у стані постійної зміни та руху.

На цій підставі Юм відхиляв будь-яку спробу довести існування безсмертної душі або Бога. Він не був віруючим, але й не був переконаним атеїстом. Юм – агностик. Агностицизм - це вчення, згідно з яким не може бути остаточно вирішеним питання про істинність або хибність людського пізнання та про існування Бога. За істину Юм приймав тільки те, у чому можна переконатися на власному чуттєвому досвіді. Досліджуючи зміст загальних понять, Юм сконцентровує свою увагу на законі причинності. За цим законом, усе, що відбувається, повинно мати свою причину. Юм підкреслює, що очікування того, що одне явище спричиняє друге, закладене не в речах, а у нашій свідомості. Ця природна переконаність людини, що лежить в основі здорового глузду, настільки добре упорядковує світ і події навколо, що ми можемо успішно влаштовуватись у житті. Проте наші очікування спокушають нас робити поспішні висновки. Послідовність певних подій у часі ще не означає існування причинного взаємозв'язку між цими діями. Навчити людей не робити поспішні висновки і є найпершим завданням філософії.

Отже, Д.Юм виступає проти ідеї емпіризму, яка полягає в тому, що досвідні науки дають нам надійне знання. Але й розум у будь-якому разі не забезпечує доступу до необхідних і незмінних принципів природи. Ми повинні покладатись на практичні знання і здоровий глузд. І хоч ця основа не є непогрішною, але достатньою. В етиці і політиці він віддає почуттям і звичкам те місце, яке відібрав у розуму.

Питання 4. Вчення про субстанцію Б.Спінози і Г.Лейбніца.

Бенедикт Спіноза (1632-1677) вбачав завдання філософії у тому, щоб допомогти людям побачити життя з позиції вічності. Якщо намагатися охопити єдиним поглядом не лише безмежний простір, але й безмежний час, то людина стає непомітною частинкою природи, маленькою хвилькою на поверхні безмежного моря. Спіноза твердив, що все існуюче є природою, а оскільки він наділяв природу характеристиками всеосяжної сутності, то вважав, що вона і є Богом. Бога є в усьому існуючому, і все існуюче має існування у Богові. Отже, Бог - це і є сам світ (ця позиція має назву пантеїзму).

Найважливіша його праця Спінози "Етика" викладена методом геометричного доведення. "Етика" у Спінози означає "мистецтво життя" і "мораль". За Спінозою, нам відомі дві властивості або ж форми вияву Бога, які він називає атрибутами Бога, і цими двома атрибутами є декартові мислення і протяжність. Найпростіші явища у нашому повсякденному житті є різними модусами атрибуту мислення або протяжності. Модус - це певний конкретний спосіб вияву субстанції. Небо, дерева, земля, трава - це модуси атрибуту протяжності, думка про них, наші уявлення про них - модуси атрибуту мислення. Ми думаємо, що рухаємося, але можна сказати, що це природа снує наші думки і природа рухається в нас. Бог визначає все, що б ми не робили. Бог або природа є внутрішньою причиною того, що відбувається. У цілісності все має своє місце і діє згідно зі своєю природою; виходить, що субстанція тотожна законам природи. Спіноза, як і Декарт, дотримується механістичного розуміння протяжності. З його вчення про субстанцію випливає, що людина є модусом двох атрибутів – протяжності і мислення. Узгодженість між душею і тілом досягається не в результаті впливу одного на друге, а тому, що одне і друге є вираженням єдиної події в субстанції. Така позиція називається психофізичним паралелізмом. Вона охоплює і політичну сферу, оскільки у відношеннях людини з субстанцією втрачають сенс і примус, і свобода.

Про індивіда та його свободу можна вести мову лише в тій мірі, в якій він діє на основі власної природи. Тому для людини визначена мета - охопити все єдиним поглядом та позбутись дії афектів (пристрастей). Лише тоді здобудемо свободу, найвище щастя і душевний спокій. Душевні негаразди, вважав він, породженні любов'ю до речей, які піддаються численним змінам. Але ясне і виразне розуміння породжує любов до предмету незмінного і вічного. Особисте безсмертя - ілюзія, але в нашій душі є й вічне. Душа може пам'ятати або уявляти, поки існує тіло, але в Богові є ідея, що виражає сутність нашого тіла у вічній формі, і ця ідея є вічною частиною душі. Інтелектуальна любов до Бога, яку ми відчуваємо, міститься у тій вічній частині душі.

Отже, згідно зі вченням Декарта та Спінози, лише під вантажем істини людина відчуває себе вільною, підкоряється тільки самій собі, а не зовнішнім силам.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716) був великим вченим, логіком і філософом. Намагаючись підірвати підвалини механіцизму, він проводить розмежування між сферами філософії та науки. Протяжність, на його думку, не може бути сутністю тіл, тому що її недостатньо, щоб пояснити всі властивості тіл, інерцію та силу, що спричиняє рух. Це означає, що по той бік протяжності і руху існує ще щось, що має не механіко-геометричну природу, а метафізичну, власне воно і є "силою". Від такої сили походять і рух, і протяжність. Лейбніц вірив у безмежну кількість субстанцій, яких він називав "монадами", щоб підкреслити їх простоту і неподільність. Все, що існує, є або одною простою монадою, або сукупністю монад, тому якщо ми зможемо пізнати природу монади, то таким чином пізнаємо природу всього сущого на світі. Основними видами діяльності монад є: а) діяльність сприйняття і уявлення; б) тенденція до послідовних сприйнять. Кожна субстанція з точністю відображає сутність усіх інших через існуючі між ними зв'язки, тобто кожна монада є мікрокосмосом, "живе дзеркало всесвіту", і якщо мати проникливий розум, то можна пізнати в найдрібнішій монаді все, що відбулось, відбувається й відбудеться в майбутньому. Лейбніц вважав, що кожна монада відображає всесвіт, але не тому, що всесвіт діє на неї, а тому, що Бог наділив її природою, яка спонтанно відтворює такий результат. Існує наперед установлена гармонія між змінами в одній монаді і змінами в іншій, що створює враження взаємодії.

У кожній миті присутня сукупність часів і подій у часі. Монади утворюють ієрархію, в якій вищі відрізняються від нижчих більшою ясністю і виразністю, з якою вони відображають всесвіт. За словами Лейбніца, нижчі монади "сплять без сновидінь", тільки на самому високому рівні відображення досягає свідомості. Кожна монада бачить світ у певній, властивій тільки їй перспективі; кожна можлива позиція зайнята тільки однією реальною монадою. Немає двох абсолютно схожих монад. Як простір бере початок у взаємовідношеннях речей, так час є феноменальним результатом, що випливає із послідовності речей. Згідно Лейбніцю, усяка тілесна субстанція є агрегатом, уніфікованим однією вищою монадою. У тварин панівною монадою є душа в класичному розумінні, як життєве начало, у людини - духовне начало. Оскільки кожна монада є живою, то увесь світ - живий. Усяке тіло має панівну монаду (душу), проте члени цього тіла сповненні іншими живими істотами, рослинами, тваринами, які в свою чергу мають життєве начало.

Ця концепція веде до двох важливих висновків: 1) не можна говорити про народження і смерть. Те що ми називаємо "народженням", "розмноженням" є приріст і розвиток, а смерть є регресом; 2) слід говорити не про епігенез, тобто розмноження тварин, а про преформацію. В статевих клітинках закладені всі органи майбутнього організму, розвиток полягає лише у розгортанні вже існуючих зародків.

Лейбніц висуває "принцип достатньої підстави", згідно з яким усе, що трапляється, має свою підставу; та коли йдеться про непов'язані чинники, то підставою їхніх дій є "схильність без необхідності". Бог не може діяти всупереч законам логіки, проте може узаконити все, що є логічно можливим, і це дає йому велике поле вибору. Умовою його вибору є відсутність тотожних індивідів (інакше як можна вибрати між однаковими?). Тут ми бачимо філософське обґрунтування індивідуалізму. Взаємини між людьми виникають спонтанно. Це відповідає поведінці учасників ринкової економіки, зумовленої не видимим примусом, а вимогами ринку.

Як бачимо, видатні філософи Нового часу намагаються створити всеохоплюючі метафізичні системи, обґрунтувати фундаментальні метафізичні і релігійні питання. Вони відіграли велику роль у створенні механістичної картини світу, яка вплинула на розвиток природознавства і обґрунтування вихідних засад гуманізму.