86. Поняття агробізнесу. Агробізнес як складова частина підприємництва.

Аграрний бізнес – це особлива підсистема економічних відносин, що склалася в аграрному секторі розвинених країн внаслідок злиття аграрного, промислового і торгового капіталу у процесі поглиблення інтеграційних зв’язків між сільським господарством та промисловістю .

Агробізнес як складова економіки – це взаємно поєднані види діяльності учасників аграрного ринку, які безпосередньо або опосередковано беруть участь у виробництві кінцевих продуктів харчування і які пов’язані між собою "продуктовим ланцюгом". Агробізнес як вид підприємницької діяльності полягає в поєднанні таких її різновидів:

- виробництво засобів виробництва та надання виробничих послуг для сільського господарства і переробної галузі;

- виробництво сільськогосподарської сировини;

- переробка сільськогосподарської продукції;

- маркетинг та сервісне обслуговування зазначених видів діяльності.

Мета аграрного підприємництва – одержання доходу від організаційної структури господарювання і економії за рахунок масштабу сільськогосподарського виробництва, який ця структура забезпечує. Основними його чинниками є: потенційна роль і обов’язки власника, наявність робочої сили та початкового капіталу, матеріальні ресурси, продуктивність сільськогосподарської техніки, реалізація функцій планування, обліку та аналізу руху коштів. 

87. Міжнародні економічні відносини

Міжнаро́дні економі́чні відно́сини — відносини, які виникають та існують між людьми з різних країн із приводу виробництва, обміну і споживання товарів, послуг та ідей на основі міжнародного поділу праці, в умовах безмежності людських потреб і обмеженості ресурсів.

Отже, структуру МЕВ також можна розглядати з точки зору різних сфер суспільного відтворення. Так, у сфері безпосереднього виробництва здійснюється міжнародний суспільний поділ праці в різних формах, а насамперед — в одиничній, тобто спеціалізація між окремими національними компаніями спеціалізація у сфері науково-технічних, проектно-конструкторських та інших розробок. У сфері обміну відбувається міжнародна торгівля різноманітними об'єктами, насамперед товарами і послугами; у сфері розподілу — розподіл та перерозподіл , створеного необхідного і додаткового продукту через механізм ціноутворення, привласнення міжнародними організаціями і насамперед фінансово-кредитними інститутами частини національного доходу різних країн; у сфері споживання — поступова інтернаціоналізація виробничого і особистого споживання інтегрованих країн.

 

(30) 88. АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ.

Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін.

Для подолання інфляції й формування ефективної політики стабілізації національної валюти вироблено цілий ряд методів. Серед них найбільш поширеними є: нуліфікація, реставрація, девальвація, дефляція.

Для вироблення та реалізації антиінфляційної політики держава в особі уряду і НБУ розробляє так звану антиінфляційну програму, в якій визначає мету, завдання антиінфляційної діяльності держави та способи їх реалізації. Причини інфляції, регуляторні заходи щодо їх усунення наведено у табл. 7.1.

Передусім способи проведення, а отже, тип антиінфляційної політики (антиінфляційного регулювання) обирають залежно від типу інфляції і визначають за факторами, що спричиняють інфляцію.

Отже, відповідно до існуючих типів інфляції слід виділити:

o антиінфляційну політику управління чинниками попиту;

o антиінфляційну політику управління чинниками витрат. Антиінфляційна політика управління попитом має назву дефляційної політики і ґрунтується на регулюванні платоспроможного попиту з метою його обмеження через застосування заходів грошово-кредитної, бюджетної та структурно-інвестиційної політики.