3. Сутність венчурного підприємництва

Товарне виробництво в умовах ринкової економіки – це конкурентна боротьба на ринку збуту. Виграти у боротьбі за споживача можна двома шляхами: зниженням ціни на товар або досягненням високого рівня якості. Перший спосіб є малоефективним в умовах насиченості ринку і високого рівня життя населення. Як правило, виробництво більш якісного продукту потребує більших витрат, хоча в окремих випадках застосування нової технології може призвести до зниження собівартості за одночасно більш високого рівня якості, особливо при масовому виробництві. Найбільш ефективним засобом для досягнення цих цілей є розвиток науки і застосування досягнень НТП на практиці. Результатом науково-технічної творчості є нововведення, яке народжується за допомогою інтелектуальних інвестицій, що освоюються в інноваційному процесі.

Інтеграція науки з виробництвом потребує дуже великих витрат, які далеко не завжди виправдовуються, і пов’язана з великим ризиком. За останні роки однією з форм інноваційної діяльності стають фірми, що отримали назву венчурних (ризикованих). Венчурний бізнес інтенсивно розвивається в розвинених країнах.

Американські економісти Ж.У.Фенн, Н.Лайанг, С.Прауз, П.Джонсон, перші ідеологи венчурного капіталу, визначили венчурний капітал, як „фінансування акціонерного капіталу інноваційних підприємств малого бізнесу, які мають значний потенціал зростання на стадії їх створення і реалізації продукції, у сукупності з консультаційною підтримкою і високим ступенем залучення до процесу прийняття рішень”.

Венчурне підприємництво – це діяльність, спрямована на здійснення „ризикованих” проектів, як правило інноваційного характеру, з метою одержання прибутків.

Слово “venture” в перекладі з англійської означає ризикований захід, ризикувати або діяти навмання. В економічній термінології це слово закріпилось за ризиковим (венчурним) підприємництвом.

Венчурне підприємництво здійснюється через створення спочатку невеликої наукоємної фірми з наступним перетворенням її в закриту або відкриту корпорацію, яка дозволяє засновникам придбати великий пакет акцій.

Діяльність венчурних фірм пов’язана із значним ризиком банкрутства, тому що, розробляючи інновації, ніхто не знає напевно, чи успішно завершаться дослідження. Рівень невдачі з інноваційних проектів становить 90%. Вірогідність успіху більша для тих, хто виходить на ринок з новими продуктами, які не мають аналогів, але на них має бути сформований потенційно високий попит.

Збільшення кількості венчурних фірм пояснюється рядом чинників:

• необхідністю розробки принципово нових продуктів і технологій, відсутніх на ринку;

• відокремленістю від великого поточного виробництва і можливістю науково-технічної творчості;

• наявністю стійкої пропозиції на інвестиційному ринку;

• можливістю швидкого збагачення у результаті інтенсивної творчої праці.

Основним мотивом вкладання у венчурний бізнес є прагнення одержати для себе високі прибутки. Зазвичай, венчурні компанії обіцяють дуже великі дивіденди за своїми акціями.

У 80-ті роки ризиковий бізнес стає типовою формою господарювання, освоєння нових напрямів НТП, і, передусім, електроніки, приладобудування, робототехніки, інформатики, біоінженерії.

Як правило, венчурна фірма створюється невеликим колом однодумців – винахідників, інженерів, менеджерів – з певним досвідом роботи у лабораторіях великих фірм. Для створення фірми потрібні три важливих умови: ідея нововведення (новий продукт, технологія або послуга); підприємець, готовий на основі такої ідеї створити фірму; капітал, що спеціалізується на фінансуванні малих фірм.

Процес заснування нової фірми охоплює такі стадії:

1. Група інженерів-винахідників, вчених разом з венчурним підприємцем засновують компанію з виробництва нового продукту. Капітал на цій стадії формується переважно за рахунок власних коштів і позик. Потім власник венчурного капіталу виділяє певну суму на реалізацію проекту. Здійснюється конструкторська розробка ідеї створення одного-двох виробів.

2. Засновники визначають свою економічну стратегію, вивчають ринок, створюють раду директорів. Починається випуск і розповсюдження нового продукту конкретним замовникам. Одержані зразки продають першим споживачам або підлягають подальшому випробуванню. Фірма на цій стадії повинна завоювати довіру споживачів для забезпечення нових замовлень.

3. Розширення виробництва, промисловий випуск продукції для широкого кола споживачів. Частіше всього на цій стадії фірма не отримує прибутку.

4. Освоєння додаткових капіталовкладень з метою розширення масштабів виробництва, поліпшення якості продукції, розширення ринку і т.д. Стратегію у галузі виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.

5. У разі подолання збитковості виробництва мала фірма перетворюється у закриту або відкриту корпорацію, тобто має можливість випускати і продавати власні акції на ринку цінних паперів або великим корпораціям.

Основним критерієм класифікації венчурного підприємництва є джерело інвестування. В залежності від джерел фінансування розрізняють:

1. Незалежні венчурні фірми (чистий венчур), які організовуються у вигляді акціонерних товариств, рекламуючи у пресі свою ідею створення інновації, акумулюючи під цю ідею кошти приватних та інституційних інвесторів.

2. Зовнішній венчур – впроваджу вальні фірми, створені однією або декількома корпораціями на пайових засадах. Зовнішній венчур може структуризуватися у кількох модифікаціях, організаційно оформлених у вигляді науково-дослідних консорціумів:

   • створений з метою проведення фундаментальних довгострокових досліджень. Такий консорціум має науково-дослідну базу (лабораторії, дослідні виробництва, інші елементи науково-дослідної інфраструктури), засновниками його можуть бути великі військово-промислові концерни, він може частково субсидуватися державою;

   • створений з метою активізації наукової діяльності науково-дослідних інститутів, університетів, на їхній виробничій базі з використанням наявного науково-виробничого потенціалу. Такий консорціум для апробації ідеї одержує від корпорацій донорське фінансування і має міжгалузевий характер;

   • створений у галузі корпораціями на пайових засадах, з метою розробки галузевих стандартів, технічних умов і контролю за їх застосуванням. Такий консорціум може створюватися під егідою великої холдингової компанії, має тимчасовий характер і часто розпадається внаслідок нездоланної внутрішньогалузевої конкуренції.

3. Венчурні фірми, що фінансуються інвестиційними фондами, компаніями, трастами, можуть також використовувати інші джерела: кошти великих корпорацій, банків, пенсійних і благодійних фондів, страхових компаній, особисті заощадження інвесторів, частково державні субсидії. Попит на венчурний капітал таких фірм дуже великий і не задовольняється комерційними банками, які утримуються від надмірного ризику. Це викликало виникнення спеціалізованих венчурних інвестиційних фондів і компаній. Мета таких закладів – акумулювання венчурного капіталу та венчурне фінансування і кредитування спеціалізованих ризикових фірм (вен чурів). Всі інвестиційні фонди в Україні є венчурним.

4. Внутрішній венчур з’явився у 60-ті роки у США. Великі концерни і корпорації стали створювати у своїх структурах автономні науково-дослідні і проектні групи або відділи, які були призначені зосередитися на пошуку обґрунтуванні ідей дослідних зразків і налагодженні виробництва нових видів продукції, впровадженні прогресивних технологічних процесів. Такі відділи іноді формувалися як тимчасові творчі колективи і розформовувалися після вирішення завдань, які ставилися перед ними. Фінансували „внутрішні венчури” за рахунок основної діяльності компанії. У випадку успіху „внутрішнього венчуру” він перетворюється в один із виробничих підрозділів компанії, а його продукція реалізується по каналах збуту корпорації. Однак, на думку багатьох західних вчених, така форма венчурного підприємництва вичерпала себе. До недоліків цієї форми відносять подвійну залежність венчуру від керівництва компанії і від керівництва відділу; відсутність конкуренції як стимулу інтенсифікації робіт; обмеженість коштів для фінансування венчурних проектів у період спаду виробництва в корпорації.

Практика розвинених країн свідчить, що 20% венчурних фірм перетворюються у відкриті корпорації, 60% - поглинаються більш великими корпораціями, а ще 20% - розорюються.

Інвестори вимушені очікувати в середньому від 3 до 5 років, щоб переконатись у перспективності вкладень, та від 5 до 10 років, щоб отримати прибуток на вкладений капітал. Інвестори ризикового капіталу прагнуть отримати не підприємницький, а засновницький дохід, який почне приносити підопічна фірма.

Повернення вкладених коштів венчурним фінансистам здійснюється у момент виходу цінних паперів фірми на відкритий ринок і залежно від їх дольової участі. Фінансова організація стає співвласником венчурної фірми, а надані кошти – внесок у статутний капітал підприємства – часткою власних засобів останнього. Венчурні фінансисти можуть різноманітні управлінські, консультаційні та інші послуги новій фірмі, але не втручаються в оперативне управління її діяльністю.

Аналізуючи зарубіжний досвід, можна зробити висновок, що для успішного функціонування венчурного капіталу в Україні необхідні такі умови:

1. Наявність вільного капіталу, який формується з різних джерел.

2. Наявність правового поля, що сприяє венчурному фінансуванню. Це стосується переш за все податкового законодавства, від якого залежить обсяг фондів венчурного капіталу.

3. Високі стандарти щодо прозорості роботи фірм.

4. Наявність кваліфікованих менеджерів з управління венчурним капіталом.

5. Механізм забезпечення ліквідності активів.

6. Розвинена інноваційна інфраструктура (наявність інвестиційних фондів, страхових, аудиторських, консалтингових фірм, бізнес-центрів, бізнес-інкубаторів тощо).

В Україні потреба у венчурному капіталі дуже велика, оскільки головною перешкодою розвитку інноваційної діяльності є насамперед брак фінансових ресурсів. Не зважаючи на те, що за офіційною статистикою у 2014 р. в Україні було зареєстровано 1030 венчурних фондів, сукупна вартість чистих активів яких досягає 156,7 млрд. грн.., фінансуванням інноваційних проектів серед них займаються одиниці. Як стверджують фахівці, переважна більшість таких фондів створюється з метою оптимізації оподаткування. Розвитку ж класичної венчурної індустрії в Україні заважає нерозвиненість фондового ринку, незначна увага з боку держави до активізації венчурного інвестування в Україні; непрозорість фінансової діяльності компаній, відсутність дієвих механізмів захисту інвесторів.

Україна значно відстає від західних країн за рівнем розвитку ринку венчурного капіталу. Розвиток венчурного бізнесу в Україні розпочався у 1992 році зі створення Фонду “Україна” з початковим капіталом 22,5 млн. дол. США. Інвестування здійснюється у малі та середні приватні компанії за допомогою придбання їхньої частки або створення нового спільного підприємства. Інвестиції становлять від 100 тис до 1 млн дол. США.⁴

Згідно з постановою КМУ в 1992 році було створено Державний інноваційний фонд. Джерелом формування фонду були відрахування в розмірі 1% від обсягу реалізації робіт (послуг, товарів) чи валового доходу підприємства. Інноваційні кредити надавались підприємству-заявнику у вигляді безвідсоткової цільової інноваційної позики терміном від півтора до 5 років. Від початку діяльності фонду було профінансовано 1852 проекти на загальну суму 698 млн грн. Із 1998 року кошти Фонду стали стабільним джерелом вирішення питань фінансування за зобов’язаннями державного бюджету. Із грудня 1999 року Державний інноваційний фонд було ліквідовано.

У 1994 році на українському ринку з’явився фонд підтримки підприємництва в нових незалежних державах Western Nis Enterprise Fund з початковим капіталом 150 млн дол. США, наданим урядом США. Механізм інвестування Фонду подібний до принципів діяльності фонду “Україна”.

У більшості випадків пріоритетними галузями для інвестування венчурними фондами в Україні є: переробка сільськогосподарської продукції, виробництво й переробка продуктів харчування, виготовлення запасних частин до автомобілів, виробництво упаковки та будівельних матеріалів. Вважається, що саме ці галузі мають найкращі шанси вийти на міжнародні ринки. Усі фонди, що здійснюють інвестування в Україні, створені за допомогою великих міжнародних інвесторів. Потенційно у венчурному фінансуванні значну роль можуть відігравати великі банки. Та в нинішніх умовах банки не мають наміру ризикувати, оскільки інноваційна діяльність потребує довготермінового відволікання коштів. Венчурний капітал в Україні перебуває на початковій стадії розвитку і його роль у фінансовій системі незначна. Низька активність венчурних фондів пов’язана з низкою причин: триває реструктуризація економіки, простежується нерозуміння сутності венчурного фінансування не тільки підприємцями, але й працівниками консалтингових фірм, бракує прозорої та адекватної інформації про стан ринку, відсутні податкові пільги для венчурних інвесторів. Також розвиток венчурного фінансування в Україні потребує істотного вдосконалення законодавчої бази.

Таким чином, подальший розвиток венчурного фінансування потребує більш чіткої державної політики сприяння в галузі удосконалення відповідного чинного законодавства, створення інноваційного конкурентного середовища у тому числі за рахунок залучення малих та середніх підприємств, підвищення кваліфікаційного рівня підприємців та управлінського персоналу їх фірм, а також багатьох інших організаційно-економічних заходів. Важливим є створення інфраструктури венчурного фінансування, серед яких повинні бути створення фондових бірж, інжинірингових фірм, інкубаторів венчурного бізнесу.