12. Дослідження полемічних жанрів в історичній граматиці

Полюга «До витоків українського красномовства. Іларіон Галятовський. Християнство…Львівський збірник конференції.

Чепіга «Памятки укр. мови», окремі тексти Радивиловського

Оксана Зелінстька- досліджувала структурну частину проповіді. Інптродуктивний блок у структурі тексту барок. Проповіді. Метафіори у барок. проповіді.

Початки бароковіого проповідництва в укр. письменстві. Мовознавство 1996

Крекотень.Оповідання А. Радивиловського з історії укр. новелістики.

Лариса Довга «Свобода волі» Київська старовина

Військові проповіді. Громад. Акцент, поняття «отчизни»

Лариса Довга «Система цінностей в укр. культурі 17 ст»на мат. Ін. Гізеля

Маргарита Корзо, яка досліджує укр. складники з польс.проповіді

М. Марковський: Радивиловський-южноукр. Проповідник

«Образ человека в пропов. 17 века» в інтернеті є

15. Учительні Євангелія як новий жанр в історії укр. літ мови

Рукописні зразки учительних євангелій XVI-XVII століть стали

об’єктом мовознавчих (У. Добосевич, Т. Висоцька), книгознавчих (Г. Чуба), бібліологічних (Г. Крижановський,

М. Іванова), перекладознавчих (П. Житецький, В. Перетц, В. Німчук) студій. Учительні євангелія розглядалися

передовсім як феномен народного слова, що вперше дорівнявся за сенсовим потенціалом до слова

рафінованого, книжного – адже ці збірники проповідей містять доволі значні уривки зі Святого письма, що

перекладені власне живою мовою, або ж такою, що тяжіє до неї: «Проповідь жила як явище культури усного

слова, його темп, поетика, проблематика диктувалися і вимогами уставу та новозавітними читаннями на

богослужінні, і запитами середовища, його інтелектуальним та культурним рівнем, його естетикою».

Ведучи мову про історію жанру учительного євангелія, дослідники природно згадують середньовічні

ораторсько-проповідницькі збірники – «Златоуст» і «Торжественник» (С. Маслов, І. Чепіга), структура яких має

характерну жанрову ознаку: послідовність фрагментів збірників пов’язана з циклічною синхронією церковного

року.

Певна річ, найбільший уплив на «красне письменство» така лектура (окрім, звичайно, ключового,

світоглядно-дидактичного фактора) мала як еталон – зразок для освоєння риторичних прийомів «класиків

візантійської учительної літератури» IV – IX ст.: Василія Великого, Григорія Назіянина (Богослова), Івана

Золотоуста, Єфрема Сирина, Кирила Єрусалимського, Андрія Критського, Теодора Студита, Івана Дамаскина

[11].

Найпершим відомим слов’янським зразком жанру стало «Учительне євангеліє», що його 898 року уклав

учень святого Методія, болгарський єпископ Костянтин. Ця книга була перекладом грецького збірника уривків

із творів отців Церкви, містила 51 бесіду.

Проте популярності жанр набув після появи церковнослов’янською мовою збірника, авторство котрого

приписують або ж константинопольському патріарху Філофею (принаймні, так зазначено у грецьких

рукописах), або ж його попередникові, патріархові Калісту (це ім’я фігурує в українських виданнях 1606, 1616 и

1637 років). Саме завдяки останньому термін «учительне євангеліє» став усвідомлюватися як жанрова дефініція

(як, скажімо, «зерцало»), пізніші перекладачі й укладачі подібних збірників використовували це

словосполучення у назвах, подавали його на обкладинці (а не в післямові, як було перед тим).

Від початків ораторського мистецтва помітні ті жанрові риси, що стали визначальними для структури

учительних євангелій: по-перше, подібні збірники були систематичними, тобто мали чітку традиційну

структуру, сюжетною підставою для якої була стійка сюжетна схема церковного року. По-друге, незмінна

протягом століть джерельна база спричинила і змістову схожість творів, і вплинула на форму повчань, яка

практично до початку XVII століття залишалася консервативно-традиційною, типологічно близькою до

візантійської традиції

8

. По-третє – будову проповіді як окремого твору в межах збірника визначала будова

літургії, час та послідовність прочитань частин повчання синкретично «вбудовували» його у Богослужбовий

текст. Літургія як драматичний і містичний спосіб актуалізації біблійної історії про жертву Христа лише

підкреслювалася, увиразнювалася психологічним кодом повчання, котре не лише переказувало біблійний

сюжет, а й «згущувало атмосферу» «близьк[ості], гострот[и] переживання, коли все відбувається «днесь» і має

безпосередній стосунок до кожного».

Жанр учительного євангелія, на нашу думку, набув популярності в добу бароко завдяки формальним

рисам, які, однак, органічно випливали зі світоглядного горизонту: систематичності та прагнення до

універсальності.

«Учительне євангеліє» Кирила Транквіліона Ставровецького (вперше надруковане 9 листопада 1619

року) демонструє це доволі наочно: книга є водночас і збірником проповідей, і реєстром євангельських читань

на відповідні дні церковного року; містить уривки філософських праць Кирила (його «Зерцала богословія») та

розгорнуті цитати з праць отців Церкви (Василія Великого, Атанасія Олександрійського, Григорія Назіянина,

Діонисія Ареопагіта, Євсевія Кесарійського, Івана Дамаскина, Івана Золотоустого, Симеона Метафраста та ін.).

Кирило покликається також і на твори учителів західної Церкви, зокрема Ієроніма та Амвросія Медіоланського.

На зразок Калістового, збірник Кирила Транквіліона Ставровецького поділяється на дві частини – до

першої належать проповіді на рухомі свята (69), до другої – на нерухомі, пам’яті святих тощо (36). Окремо

відділені науки на посвячення новозбудованої церкви, постриження у монахи, шлюб та смерть.

Форма побудови проповідей Кирила, за свідченням С. Маслова, була застарілою для XVII століття:

спершу автор подає невеликий вступ, згодом «зачало» – уривок євангельського тексту, далі – тлумачення тексту,

яке може складатися з кількох частин, кожна з яких розвиває окрему думку, чи пояснює певний догматичний

аспект. Та ця схема не є сталою, Кирило часто експериментує – навіть із розташуванням у тексті повчання

уривка зі Святого Письма (проповіді на Великий Четвер) [7, 89-91].

Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що Кирило Транквіліон Ставровецький, обравши для свого

твору змістоформу «учительного євангелія», показав себе як прихильник традиційної форми викладу, проте

наповнив цю форму абсолютно новаторським змістом, ексклюзивного авторського стилю: у його проповідях

органічно поєднуються й екуменічно-філософські роздуми, і гостра полеміка (зокрема проти протестантизму та

єресей значно глибше вкорінених в історію Церкви – аріанства, монофізитства тощо), високий поетизм

зіндивідуалізованих авторських молитов, і майже канцелярська педантичність інструкцій (про послідовність

прочитання частин повчання, про потребу у причасті у визначений термін тощо). «Учительне Євангеліє»

Кирила продемонструвало передвістя нового осмислення ролі автора в добу бароко, та водночас природно

влилося в річище давньої української гомілетичної традиції.

16-18 Проповідь

ХVII ст. у староукраїнській літературній мові репрезентує барокову проповідь, вимоги до якої були сформульовані в гомілетичному трактаті І. Галятовського "Наука, альбо способ зложеня казаня" (1659). Він обґрунтував основні принципи текстобудови, акцентував увагу на актуальному доборі "концептів" і бароковій образності, що засвідчило орієнтування на нові, латино-польські зразки і, відповідно, їхсинтез із греко-візантійськими традиціями.

Так, у "Науці" з'ясовано особливості добору матеріалу проповідником ("казноді-

єю"): це передусім Біблія, патристичні твори, до яких активно долучались тексти

історичного, природничого характеру, що мали на меті задовольнити релігійну ці-

кавість слухача чи читача і досягти спрогнозованого мовленнєвого впливу на реципі-

єнта. Відповідно до визначених функцій "концепти" ("приклади" як основа нарації)

не обмежувалися релігійним дискурсом, більш того – актуалізовано "вмонтовували-

ся" в цей дискурс; не тільки репрезентували православний канон, але й ілюстрували

синкретичність у різнопланових поєднаннях античності і середньовіччя, греко-

візантійського і латино-польського зразків [Мацеевич 1870; Характеристика 1875].

Розквіт барокової ораторсько-проповідницької школи другої половини ХVII ст.

засвідчили стародруковані збірки казань І. Галятовського ("Ключ розуміння", "Не-

бо новое", "Скарбниця потребная", "Гріхи розмаїтії"), А. Радивиловського ("Огоро-

док Марії Богородиці", "Вінець Христов") та ін.

В історичній українській лінгвістиці проповідь ХVII ст. була предметом окремих

досліджень про барокову образність, експресивний синтаксис, особливості текстопо-

будови, зокрема структурні і функціональні параметри проповідницької інтродукції,

а також риторичну термінологію [Зелінська 2009; Полюга 2000]. Значним досягнен-

ням історичної текстографії (наукова серія "Пам'ятки української мови") стала публі-

кація "Ключа розуміння" І. Галятовського (Гал.) з передмовою І. П. Чепіги.

Поза лінгвістичною увагою залишаються питання широкого висвітлення польсь-

кого, латинського впливів на розвиток жанру староукраїнської проповіді протягом

ХVII ст., розкриття її статусу в жанрово-стильовій систематиці літературної мови,

оцінку нового типу проповіді з погляду барокової естетики слова, фрази, специфіку

української барокової проповіді, яка складалася під впливом нових зразків.

Актуальність лінгвістичного аналізу цих текстів у розвитку літературної мови

зумовлена: загальною природою ораторсько-проповідницького жанру, що передба-

чає "повабити до слухання": інтерактивність, діалогічність, процесуальність, інтер-Studia Linguistica. Випуск 6/2012

претаційність, функціональну синкретичність (інформативну, пізнавальну, емоцій-

но-експресивну) у використанні виражальних засобів, адекватне текстопородження,

мотивоване позалінгвальними чинниками, бароковою естетизацією; новими підхо-

дами до їх дослідження з позицій комунікативної і когнітивної лінгвістики, лінгво-

культурології.

Перспективи лінгвістичного дослідження проповіді ХVII ст. передбачають ви-

вчення таких аспектів: періодизації розвитку латино-польського типу проповіді,

встановлення її зв'язку з іншими жанрами і стилями староукраїнської літературної

мови, зокрема Учительними євангеліями та полемікою, з'ясування польського

впливу на розквіт староукраїнської проповіді, розкриття її барокової специфіки.

В Україні проповіді латино-польського типу умовно визначають із початку

ХVІІ ст., від ранньобарокових стародруків Леонтія Карповича "Казаньє двоє", 1615

(Карп.), Мелетія Смотрицького "Казаньє<:> на чест(ъ)ны(й) погребъ…" Леонтія

Карповича, 1620 (См.).

Утім, функціонування нової проповіді фактично починається з 30-х рр. ХVII ст. і

пов'язано з іменем Петра Могили .

Найбільшого поширення вона сягає в другій половині

ХVII ст. (І. Галятовський, А. Радивиловський, В. Ясинський). Безперечно, на розви-

ток проповіді вплинули бароко, теорія і практика викладання в Києво-Могилян-

ській колегії, поглиблення ідеї інтерактивності, що набула актуальності в українсь-

кому соціумі кінця ХVІ–ХVІІ ст.

Принагідно зауважимо, що в оцінці періодизації ораторсько-проповідницького

жанру староукраїнської літературної мови істотно орієнтуватися не тільки на дру-

ковані видання, але й рукописні: так, ще з першої половини ХVII ст. збереглось кіль-

ка рукописних збірок українських проповідей (К.; Кн.), виникнення яких М. І. Пет-

ров співвідносив із впливом польськомовних казань єзуїта Петра Скарги.

Загалом функціональне розширення староукраїнської літературної мови у другій

половині ХVI–ХVII ст. засвідчено розвитком нових чи оновлених жанрів, зорієнто-

ваних на інтерактивність: полеміки, Учительних євангелій і казань. В історичній

українській лінгвістиці кожен із цих жанрів окремо не набув окремого і повного

лінгвістичного висвітлення, як і не з'ясовувались питання про їх комплексну оцінку

з погляду теорії історії літературної мови.

У цьому разі одним із перспективних напрямків функціонального дослідження є

висвітлення генетичного зв'язку, стильової специфіки та дифузії проповіді порівня-

но з іншими жанрами і стилями (передусім Учительними євангеліями та полемі-

кою) у староукраїнській літературній мові другої половини ХVI і ХVII ст. Так, ак-

туалізація євангельської науки в доступній формі мотивувала появу нового жанру в

історії староукраїнської мови – Учительних євангелій. Нові наративні принципи

тексту і роботи з ним культивують полемісти, які через абсолют Святого Письма

розглядають соціальні проблеми. Пошук ефективної аргументації, акцентування

індивідуальної відповідальності в питаннях віри підкреслювало роль суб'єктивного

модусу в полемічних текстах кінця ХVI – початку ХVII ст. [Ніка 2009].

Якщо для полемічних текстів цього періоду характерне апелювання до опонента

зі спростуванням помилковості висловлених ним поглядів, суспільне реагування наНіка О. І.

тогочасне релігійне життя, то в Учительних євангеліях і казаннях полемічний ас-

пект редукується. На відміну від Учительних євангелій, казання збільшували світ-

ський елемент, бароковість, які казнодія "вплітав" у канву релігійної інтерпретації,

тому й були адресовані широкому колу реципієнтів.

Після 30-х рр. ХVII ст. полеміка, як і Учительні євангелія, або розвиваються в

контексті могилянської епохи, втрачаючи свої публіцистичні акценти, або погли-

наються бароковою проповіддю.

З'ясування жанрово-стильових характеристик польського впливу в українських

проповідях і простеження їх динаміки в ХVII ст. зосереджується на: визначеності

структурних параметрів тексту (екзордіум, нарація, конклюзія), популярності "кон-

цептів", які використовуються з "Римських діянь", "Гостинця" Ф. Дзіловського,

"Великого зерцала". Часто українські проповідники взорують на латинських (Меф-

фрета), польських (Петра Скаргу, Фому Млодзяновського) у плані барокових при-

йомів і засобів, пізнавальності, "народності". Унаслідок таких впливів і взаємовп-

ливів розгортається непряма евіденційність (переповідність): наприклад, в україн-

ському казанні активно цитуються святі Августин, Ієронім, які не були визнані свя-

тими у православній традиції. Виразність польського впливу на українське казання

цього часу часто характеризують як "латино-польська проповідь".

Серед проповідників другої половини ХVII ст. А. Радивиловський повно репре-

зентував польський вплив на староукраїнську схоластичну проповідь. Очевидно, це

пояснює той факт, що друковані збірки казань цього лаврського проповідника були

заборонені патріархом Іоакимом ("Огородок Марії Богородиці") або надруковані

без патріаршого дозволу ("Вінець Христов").

Синтез полікультурних парадигм зумовлює появу нових сполук слів, що переду-

сім узвичаює проникнення реалій того часу в релігійну сферу: в А. Радивиловсько-

го Іоан Богослов – "секретарь" неба, Іоан Хреститель – "маршалок" Господа, він

скликає "вольный собор". Відповідно, в українському тексті стають очевидними

лексичні полонізми, типологічні конструкції (заміна називного предикативного на

орудний предикативний), словопорядок за латино-польським зразком.

А. Радивиловський вільний у виборі "концептів" для з'ясування складних релі-

гійних понять. Так, у "Словi • в

Крім барокової майстерності казнодії (анафора, антитеза, симетричність синтак-

сичного оформлення висловлень, що вербалізують протиставлювані смисли, града-

ція), відзначимо його апелювання до похвал Юлїuша цεсара, Помпiεuша,

Аvгuста, и прочїи(х) славны(х) цεсарεй, аби протиставити їх славі Божій. У під-

сумку ця релігійна інтерпретація підкріплюється цитуванням апостола Павла, що

стало характерним для православного дискурсу, на відміну від католицького:

Хвал#йс# w Г(с)дh да хвалитс#, нε хвал#й бw сεбε сεй искuсεнъ, н w егw жε

Бгъ восхвал#εтъ (Р.).

Отже, розвиток проповіді у староукраїнській літературній мові ХVII ст. проілю-

стрував синтез греко-візантійської та латино-польської культурно-релігійних пара-

дигм, поляризованих у середньовічний період.

Акцент на духовності, що часто співвідносять із греко-візантійськими традиція-

ми, визначив специфіку української проповіді ХVII ст., яка не стала повтором но-

вих дискурсивних практик. Культивована як шкільний жанр у Києво-Могилянській

колегії, староукраїнська проповідь, на відміну від польської, не відображала актуа-

льних для цього періоду політичних контроверсій. Виняток становлять п'ять руко-

писних "слів" А. Радивиловського, написаних "часу войны" з турками і татарами

(Рад. Рук), хоча інші його рукописні проповіді за своїм змістом ближчі до Учитель-

них євангелій.

Важливо відзначити, що настанови на інтерактивність, діалогічність, доступ-

ність і пізнавальність староукраїнської проповіді ХVII ст. засвідчили зближення

писемної мови з усною, народною, орієнтованість і на книжників цього часу, і на

ширше – на "посполитих людей".

У передмові до "Науки" І. Галятовський популяризував написання проповіді, так

розкриваючи образність назви свого трактату: Дл# тогw та# книга ключεмъ с#

называεтъ: жε сm εнникомъ до казан# двεри w(т)мыкаεтъ, хиба кто самъ

нε схочεтъ и бuдεтъ лhноватис#, той нε напишεтъ казан#, маючи тuтъ

такъ яснuю наuкu, и такъ латвый способъ зложεн# казан# (Гал.). Його перед-

мова звернута і до "ляиков" (до світських людей), що свідчить про соціокогнітивні

параметри казнодії: и дї#кwны и закwнники, и по школахъ стuдεнти, албо

д#кwвε, и л#иковε иншыи, людε свhцкїи, которыи могuт(ъ) зостати

дховными , чεмu жъ тыи молодыи и здорwвыи нε маютъ до казан#

заправоватис#? Дл# спс εнї# своεгw и людского? Чεмu маютъ порожнεвати и

часъ дармо тратити? И порожнεваньεмъ своимъ Бга̃ wбражати? (Гал.).

Розуміння нових вимог часу (обстоювання релігійної ідентичності, навернення

до віри) визначало зміни у мовній свідомості староукраїнських книжників, нові

дискурсивні практики (наприклад, барокова проповідь І. Галятовського, А. Радиви-

ловського, В. Ясинського; "Учительне євангеліє" К. Транквіліона-Ставровецького,

як і полемічні тексти (лист, послання, теологічний трактат, "відповідь") у викладі

Г. Смотрицького, Лаврентія та Стефана Зизаніїв, Клірика Острозького, Христофора

Філалета).

Лінгвістичні дослідження цих жанрів розвивають специфіку мовностильового

синкретизму, синтезу книжного і народного, запозиченого і питомого, що виявля-

ється в динамічних співвідношеннях і визначає напрямки порівняльно-історичного

вивчення жанрово-стильової динаміки слов'янських літературних мов ХVІ–ХVІІ ст.

У підсумку відзначимо, що староукраїнська барокова проповідь ХVІІ ст. роз-

ширює сферу інтеракції, культивує тип проповіді, який орієнтується на латино-

польські зразки. Разом із тим характеризувати її як винятково "латино-польську"

не доводиться, бо вона не стала її повтором, засвідчивши полікультурну трансфо-

рмованість, синтез греко-візантійських традицій із новими, латино-польськими

впливами.

На материале проповедей А. Радивиловского проанализировано польское влияние на развитие

ораторско-проповеднического жанра староукраинского литературного языка ХVII в.

ораторсько-проповідницька проза.

Активно розвиваються жанри, орієнтовані на народну мову: низький слог, переважно це рукописи, а також: ділові документи, лікарські порадники, художній стиль(інтермедії, бурлексно-травестійне віршування) Середній слог практично вилучається із кригодрукування. Кін. 18 ст – переорієнтація діалектної бази з чернігівської на полтавську. Важливим центром громадсько-політичного життя в Україні в другій половині XVII ст. була Києво-Могилянська колегія, якій належало провідне місце в боротьбі проти католицької експансії та унії. В стінах колегії працювали такі видатні діячі української науки й культури, як Л. Баранович, А. Радивиловський, С. Полоцький. З цими іменами пов’язана така галузь тодішньої літератури, як полемічно-публіцистична проповідь . Галятовський – проповідь повинна бути зрозуміла простим людям. Праці «Ключ розуміння», трактат «наука, альбо способ зложення казання». Радивиловський: вінець христов.

Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний”, 1999 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-потового матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу.

Проповідь може будуватися на основі тропа (метафора, антитеза). Має бути не лише повчальною, але й пізнавальною, тому до проповіді додаються факти з історії, географії, біології. Барокова проповідь – синтез греко-візантійської та латино-польської мовних традицій.

(стаття Ніки. Латино-польська проповідь)На розвиток проповіді вплинуло бароко. Для проповідницьких текстів характерне апелювання до опонента та спростування його аргументів. Вимоги до нової проповіді: принципи текстобудови, барокова образність, актуальний добір концептів. Матеріал: Біблія, патристика, історичні твори.

Значний вплив польщі. (авторитет польських проповідників, концепти з «римських діянь»). Радивилоський брав за приклад твори поляка Дзіловського. ! польський вплив на рівні синтаксису та лексики. Вся польська граматика –побудова речення за польським зразком.

Проповідь не винятково латино – польська, а українська, бо налаштована на діалогічність, доступність , інтерактивність та зближення народної мови з писемною.

   У курсах риторики цього часу важливе місце посідає гомілетика — частина риторики, в якій викладаються настанови щодо створення спеціально церковних проповідей У 50 х рр. XVII ст. викладач риторики Києво-Могилянської академії І. Галятовський уклав перший вітчизняний підручник з гомілетики тодішньою українською літературно-писемною мовою під назвою «Наука або спосіб спадання казання» і разом із зразками проповідей видав його у складі книги «Ключ розуміння»  (Київ   1659, Львів 1665). У праці   І. Галятовського майже нічого не сказано про тлумачення догматів християнства,   зате пильна увага звертається на моральне напучування слухачів.  У цьому письменник вбачає основну функцію проповідника. Звичайно, моральне виховання мислилося в дусі церковних приписів. Крім звичайних християнських доброчинностей, які письменник називає цнотами, таких як виконання релігійних обрядів, смиренність, аскетичність пропагуються загальні позитивні моральні якості людини (людяність, справедливість, милостивість до бідних тощо). У проповідях І. Галятовського та А. Радивиловського знаходимо осуд п'яниць, убивць, розпусників і т. ін. Звичайно, всім їм передрікається «кара господня» Всілякого вихваляння й наслідування, на думку цих письменників, гідна людина, яка твердо дотримується православної віри, готова до кінця життя боротися за рідну вітчизну жертвувати на церкви й шпиталі, викуповувати бранців з ту­рецької неволі та ін. Це те, що диктувалося тодішніми умовами часу Так пристосову­валися засади християнської моралі до по­треб живої дійсності. У своїх проповідях І. Галятовський вміщує безліч конкретних фактів із життя, що демонструють гідні на­слідування й прославляння вчинки людей, у тому числі й дії та вчинки громадянські, патріотичні         У новій проповіді максимальна увага звертається на її форму. Якщо старий греко-слов'янський тип проповіді міг мати довіль­ну форму (фактично це була бесіда проповідника з прихожанами), то тепер до проповіді ставляться вимоги як до літературного твору: єдності предмета, єдності думки, співмірчості складових частин, художності ви­кладу. Основою  казання І. Галятовський вважає тему (фему), яка є своєрідним епі­графом до нього. Тема являє собою цитату з біблійного тексту, в якій втілюється ос новна думка проповіді. Структурно проповідь мала складатися з трьох частин: вступ (екзордіум), основна частина, виклад казання (нарація). І заключна частина (конклюзія) В основі побудови проповіді лежали певні прийоми. Так, проповідь могла будуватися на порівнянні, метафорі, алегорії. Поширеним прийомом могло бути якесь поставлене запитання, на яке казання повинне було дати курйозну відповідь, що мала вражати слухачів своєю несподіванкою. Де які проповіді конструювалися за схемами формальної логіки Наявні логічні схеми наповнювалися потрібним проповідникові змістом.         Одна з важливих вимог які І. Галятовський ставить перед проповіддю, — щоб вона була зрозумілою для слухачів. А це означає, що і стиль викладу і мова (включаючи й вимову) мають бути дохідливими «Старайся,— пише він,— щоб усі люди зрозуміли те, що ти говориш у казанні …  бо багато є мудрих казнодіїв які самі добре що вміють, але не вміють чи не хочуть іншим людям того ясно висловити і розтлумачити, тобто легку річ ускладнюють, заплутують і затемнюють своєю мовою. Але інші казнодії, ясно виражаючи важку й незрозумілу річ, роблять її легкою й зрозумілою». Проповідники скаржаться на відсутність у прихожан інтересу до церковної проповіді. Ще Кирило (Транквіліон)   Ставровецький в одному з казань свого учительного євангелія, зауважує що багато прихожан, стоячи в церкві, «позіхають, топчуть ногами землю в думках рахують прибутки» Він називає таких лінивими дрімлюгами… Про самобутність і творчий характер української проповіді другої половини XVII ст. слід судити, виходячи з середньовічного розуміння авторства. Запозичення і компілятивність, як зазначає акад. Д. С. Лихачов характерні для середньовічної літератури церковних жанрів. «Праця письменника порівнюється, отже із складанням букета квітів — «квітів» з інших творів.  Чим авторитетніше коло творів, з яких складаються письменником «квіт» його стилю, тим сильніше вони настроюють читача на благочестивий лад своєю звичною піднесеністю, тим легше викликають вони благоговіння і свідомість висоти описуваного».7         А Радивиловський, пояснюючи факт компілятивності своїх проповідей, наводить таке порівняння якщо господар, зібравшись засіяти ниву, не має власного насіння, він позичає або купує його в сусіда. Так повинен робити й проповідник якщо у нього в слові немає потрібних прикладів для підтвердження проголошуваних ідей, він мусить брати їх у сусідів, тобто вишукувати з інших джерел. Добір і використання прикладів визначався суспільними поглядами, творчою оригінальністю і художнім смаком письменника. Так, Л. Баранович  наприклад, у передмові до збірки проповідей «Меч духовний» прямо пише, що він не використовує у своїй творчості ні байок, ні якихось інших історій, лише церковно-релігійні джерела, тобто він не користувався світським матеріалом І. Галятовський та А. Радивиловський, навпаки, максимально користуються матеріалами світського характеру. У А. Радивиловського до проповідей вплетено багато байок, притч і різних історій. І. Галлтопський полюбляв переважно оповідання легенди. Таким чином, творчий характер і самобутність української проповіді другої половини XVII ст. проявлялися в доборі та організації матеріалу (прикладів) згідно з ідейно творчою настановою і рівнем майстерності проповідника. Одні з них більше запозичували й обробляли сюжети, що походять з церковно-учительних джерел, інші тяжіли до світського матеріалу і фольклору. На допомогу проповідникам укладалися спеціальні збірники прикладів  які можна було використовувати в майбутніх казаннях Кілька таких збірників уклав і І. Галятовський. Отже, українські ораторське проповідницькі твори насичені великою кількістю оповідань, сюжети яких походять з міжнародної скарбниці доби античності, середньовіччя і ренесансу.  Так заносилися на Україну нові теми, сюжети жанри. А ораторські твори насичувалися різним публіцистичним, науковим матеріалом, відомостями історичного, географічного природничого, характеру   перетворюватись у своєрідні енциклопедії. У проповідях І. Галитовського наприклад, знаходимо своєрідне пояснення явищ природи  (дощу, снігу, граду, бчискавки, грому) відомості про птахів, квіти, мінерали, дані історичного характеру (про звичаї стародавніх народів, про перших християн, про події вітчизняної історії тощо), етимологічні пояснення в час них назв та апелятивної лексики і навіть господарчі поради.   Привертають   увагу, скажімо, відповідники латинських  філософських термінів, пояснені І. Галятовським через переклад їх українською мовою: квантитас — кількість,   квалітас — якість, акціо — дія, квандо — час і т. ін.         У дусі традицій бароккової літератури письменники-оратори   другої   половини XVII ст. широко використовували у своїй творчості поетичні тропи і фігури. Естетич­ні принципи ораторського мистецтва епохи барокко передбачали найнесподіваніші по­рівняння, аналогії. Наприклад, І. Галятов-ський в одному з казань порівнює святого Онуфрія з кожним із семи чудес світу. Так, з мурами Вавілонськими порівняння роби­ться на тій підставі, що, мовляв, святий Онуфрій боронить людей від усякої небез­пеки, переважно від житейських спокус. За ним — як за муром. Художні прийоми представників оратор­ської творчості другої половини XVII ст., розраховані на емоційне зворушення і зди­вування слухачів, нерідко затемнювали зміст висловлюваного. Отже, вишуканість форми ораторських творів цього періоду, яка взагалі була характерною для барокко­вої літератури, іноді превалювала над зміс­том.