2. Форма державного правління.

Конституція США 1787 року закріпила республіканську фор­му правління як для держави в цілому, так і для окремих штатів. Але за своїм змістом, що відобразилося у специфічній системі взаємозв'язків між органами законодавчої і виконавчої влади, вона не мала аналогів. Це була т.зв. президе­нтська республіка, яка стала одним із основних видів республіканської фор­ми правління сучасної епохи й характеризувалася певними, властивими тільки їй, рисами.

Главою держави, згідно зі статтею II Конституції, був Президент, який обирався (разом з Віце-президентом) позапарламентським шля­хом у ході двоступеневих виборів (населення по штатах обирало „виборщиків”, а вони - Президента). Він очолював виконавчу владу, зосередивши у своїх руках повноваження глави держави і глави уряду. Сформований Президентом уряд зобов'язувався проводити визначену главою держави політи­ку. Відповідальність за виконання цієї політики уряд ніс передусім перед Президентом.

Таким чином, у системі виконавчої влади виявляються такі характерні риси президентської форми правління:

• позапарламентський шлях обрання президента;

• зосередження повноважень глави держави й уряду в одних руках і, як на­слідок, відсутність посади прем'єр-міністра. Конституція не містила положень про організацію особливого уряду. Тим самим президент ставав не тільки гла­вою держави, але й одноосібним главою уряду країни, котрий міг організувати його на власний розсуд, не виходячи за межі закону;

• відповідальність уряду перед президентом, а не перед законодавчим органом;

• зосередження в руках президента як глави держави і глави уряду широ­ких повноважень.

Як глава держави Президент США був головнокомандувачем, мав право помилування й відстрочки виконання виро­ків, в екстрених випадках право скликати палати конгресу, а також здійсню­вати деякі інші повноваження. Як глава уряду Президент керував поточним управлінням країною за допомогою підпорядкованого йому державного апара­ту. У зв'язку з цим він мав право видавати адміністративні розпорядження, які, однак, не повинні були виходити за межі законів.

Законодавча влада, за статтею І Конституції, вручалася Конгресові, кот­рий складався з 2-х палат: Сенату і Палати представників. Його найваж­ливішою прерогативою (винятковим правом, компетенцією) було законодав­ство насамперед фінансове (бюджет, податки тощо.). У цій сфері обидві палати наділялися рівними правами за умови, що законопроекти стосовно податків мали виходити від Палати представників, а Сенат міг тільки пропо­нувати поправки до них. Законопроект, прийнятий обома палатами, набував чинності після підписання його Президентом протягом 10 днів (після закін­чення цього терміну законопроект вважався прийнятим). Якщо Президент відхиляв законопроект, конгрес міг домогтися його ухвалення, по­вторно схваливши 2/3 голосів в обох палатах, тобто передбачалося відкладене вето Президента.

Організація державної влади, яка ґрунтувалася на принципі поділу влади, була обставлена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи так званих „стримувань і противаг”, які б не дозволили будь-якій з гілок влади узурпувати державну владу в цілому. Усі гілки влади організовувалися за власним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала певне право впливати на іншу: Президент — накласти вето на закони Конгресу, Конгрес — перебороти вето, висунути проти Президента обвинувачення в порядку імпічменту, суди мали право контролю за діяльністю будь-якої влади. Система „стримувань і противаг” ма­ла не тільки попередити узурпаторські тенденції кожної з трьох гілок влади, але й забезпечити стабільність і безперервність функціонування самої держав­ної влади.