Правове регулювання, охорони навколишнього середовища

Науково-технічна революція поряд із тим, що сприяла активному розвитку промислового виробництва, стрімко впливала на навколишнє середовище. Це значно загострило проблему його охорони, що й зумовило появу порівняно мо­лодої галузі права - екологічного права. Законодавство, яке регулює цю га­лузь суспільних відносин, почало з'являтися в окремих розвинутих країнах ще в XIX столітті.

Екологічне право США

У США перші спроби охорони природних ресурсів були зроблені з прийнят­тям Закону про лісові резервати (1891 р.), який покладав початок політиці закріплення „громадських земель” як федеральної власності. На них поступово почала формуватися система національних лісів, парків, заповідників диких тварин. Перший в історії США федеральний національний парк Йєллоустон був створений на основі актів Конгресу ще в 1872 році.

На початку XX ст. були зроблені перші кроки щодо охорони середовища тваринного світу (у 1903 р. з'явився перший заповідник диких тварин на ост­рові Пелікан у Флориді). Протягом наступних десятиліть з'являється ціла низ­ка законів Конгресу про заповідники (1918, 1958, 1966 рр.).

У цей же час отримує розвиток інший напрямок природоохоронного законо­давства - забезпечення господарчого використання природних ресурсів. У 40-50-ті рр. XX ст. були прийняті спеціальні закони, спрямовані на захист безпе­ки атомної енергетики. Пізніше, в 1982 р., був виданий важливий Закон про політику в галузі ліквідації відходів ядерного виробництва.

У 60-ті рр. стало очевидно, що рішення складних екологічних завдань по­требує комплексного підходу, і, відповідно, консолідації та модернізації всього природоохоронного права. У 1969 році Конгрес США прийняв закони про наці­ональну політику з питань навколишнього середовища, а в 1970 р. - про по­кращення якості навколишнього середовища. На їх основі стали прийматися більш приватні акти, до текстів яких постійно вносяться уточнення й допов­нення: про контроль над забрудненням вод, про чистоту повітря, про контроль над шкідливими шумами, про ліквідацію твердих відходів тощо.

Спеціально створене Агентство з охорони навколишнього середовища має право видавати підзаконні акти, котрими регулюються критерії і стандарти якості води, атмосферного повітря, нормативи промислових відходів, стічних вод тощо, а також провадження кримінального переслідування корпорацій та інших порушників встановлених правил.

Трудове законодавство сша

Становлення трудового законодавства в США пройшло тривалий і важкий шлях у силу особливих історичних умов формування робочої сили в США, ор­ганізації профспілки. Протягом XIX ст. у країні склалася судова доктрина, згідно з якою діяльність профспілки, організація робітничих страйків визнава­лися незаконними. Американські підприємці широко використовували для бо­ротьби з організованим робітничим рухом „свободу договору”, тобто договірні методи тиску на робітників. Спроби Конгресу заборонити таку договірну прак­тику, як яскраво виражену антиробітничу, заперечувалися Верховним судом США, який розглянув прийняття такого закону як неприпустиме втручання у відносини власності, що є неконституційним.

Якісні зміни у трудовому праві США почали відбуватися лише з 30-х років XX ст. у результаті активізації федеральної політики у сфері трудових відно­син, побудованій на принципі соціального миру і створення справедливих умов праці.

У період „Нового курсу” Ф.Рузвельта були прийняті закони Норриса Ла Гардія (1932 р.) і Вагнера (1935 р.), Закон про справедливі умови праці (1938 р.), якими гарантувалися права робітників на створення профспілок, укладання колективних договорів з підприємцями, страйки тощо.

Після Другої світової війни, в період наступу монополій на права трудящих були видані закони про трудові відносини Тафта-Хартлі (1947 р.) та Лендрама-Гриффіна (1959 р.). У деяких випадках закони штатів, у тому числі видані не­забаром після прийняття Закону Тафта-Хартлі, містили більше обмежень прав профспілок, ніж федеральне законодавство. Поряд із цим федеральні закони, прийняті в 1960-х рр., багато в чому відображали інтереси трудящих і гаран­тували рівну оплату за рівну працю, проголошували заборону дискримінації в галузі праці з міркувань расової належності, походження, релігії, статі тощо. Чинні закони забороняють участь профспілок у політичній боротьбі та прове­денні виборчих кампаній, систему „закритих цехів” (прийом на роботу тільки членів профспілок), містять ряд інших обмежень профспілкової діяльності. Ор­гани міністерства праці мають право контролювати фінансову та організаційну практику профспілок.

Трудове законодавство — як федерації, так і штатів — визначає лише зага­льні напрямки і правила боротьби за встановлення умов праці. Самі ці умови та норми праці регулюються в колективних договорах. Таким чином, колекти­вні договори посідають вагоме місце у трудовому праві і в самій профспілковій практиці. Важлива роль у процесі укладання колективних договорів належить Національному управлінню з питань трудових відносин та відповідним спеціа­лізованим адміністративним органам штатів.

У період „Нового курсу” були закладені й основи чинної в США системи со­ціального забезпечення (федеральний Закон про соціальне забезпечення 1935р. та інші акти). Вона включає насамперед засоби соціального страхування, пов'язані з трудовими відносинами, фінансованими за рахунок внесків праців­ників і підприємців: виплату пенсій за віком, з інвалідності, через втрату году­вальника, утримання по безробіттю та у зв'язку з нещасними випадками на виробництві. До системи соціального забезпечення входять також заходи соці­альної допомоги, що надається незаможним сім'ям, матерям-одиначкам з недо­статнім прибутком, особам, що бідують у тривалому лікуванні, індіанцям та іншим категоріям осіб.

Здійснення таких заходів набуло значних розмірів у 1960-х рр., за часів правління президента Джонсона, коли під гаслом побудови суспільства „зага­льного благоденства” були прийняті багатомільярдні програми надання допо­моги нужденним, у тому числі шляхом роздачі безкоштовних талонів на при­дбання продовольчих товарів, безкоштовної чи пільгової медичної допомоги. У подальшому асигнування за цими програмами піддалися великим скорочен­ням, але продовжують залишатися дуже значними.

Боротьба проти расової дискримінації, за рівноправність негрів, іспаномов­них американців та інших меншостей у галузі праці, освіти, наймання житла тощо, яка з новою силою розгорнулася після Другої світової війни, знайшла відбиток у ряді принципових актів Верховного суду США (за справами Брауна - 1954 р., Браудера - 1956 р., Тернера - 1962 р. тощо), а також у федераль­них законах про цивільні права - 1964 і 1968 р., про справедливе наймання житла - 1968 р. і ін. У липні 1990 р. був прийнятий Закон про інвалідів, спрямований на значне розширення прав фізично або розумово неповноцінних громадян: закон забороняє дискримінацію їх при найманні на роботу чи просу­ванні по службі.

Дуалізм законодавства (федерації і штатів) чітко відобразився також в історії кримінально-процесуального права США. Значно вплинули на судочинство і всі кримінально-правові процедури США судові традиції англійського загального права.

Особлива роль у регулюванні питань кримінального процесу належить Кон­ституції США. У її тексті, в поправках IV, V, VI, VII, які увійшли складовою частиною до Білля про права (1791 р.), та в поправці XIV сформульовано не тільки ряд суттєвих положень про судоустрій (у тому числі про розмежування підсудності судів федерації і штатів), але й найважливіші норми, що визнача­ють права обвинувачуваного на різних стадіях кримінального процесу (умови проведення арештів та обшуків, право на суд присяжних, заборона двічі при­тягувати до кримінальної відповідальності за одне й те ж діяння, заборона спонукань до надання свідчень проти самого себе, право обвинуваченого знати, в чому він звинувачується, тощо).

У XIX—XX ст. ці джерела доповнилися новим законодавством і криміна­льно-процесуальними кодексами окремих штатів. Проте англосаксонська осно­ва американського кримінально-процесуального права лишилася непорушною. Усі питання, що стосуються кримінального процесу й судочинства на сучасно­му етапі, включаються у вигляді самостійних розділів у зводи законів штатів.

На федеральному рівні процес консолідації кримінально-процесуального за­конодавства знайшов своє вираження в розділі 18 Зводу законів США. У 1948 р. до цього розділу була включена особлива друга частина – „Криміна­льний процес”. Деякі важливі положення процесуального права знайшли своє відображення і в розділі 28 Зводу („Судоустрій і судова процедура”).

Значну роль у регулюванні питань судочинства відіграють нормативні ак­ти, видані Верховним судом США на підставі повноважень, наданих йому в ряді актів Конгресу 1930-х рр., визначати федеральним судам правила проце­дури з цивільних і кримінальних справ. Найважливішими серед постанов Вер­ховного суду є: кримінального судочинства (1946 р.), апеляційного проваджен­ня (1968 р.), про докази (1975 р.). Окремо Верховним судом були видані прави­ла провадження в самому суді (1980 р.), правила судового розгляду федераль­ними магістратами справ про малозначні злочини (1971 р.) тощо. Такі акти, як і зміни в них, стають чинними, якщо після їх схвалення Верховним судом США не буде заперечень з боку обох палат Конгресу в ході найближчої його се­сії. Вони публікуються у Зводі законів США як додатки до відповідного розділу.

За своєю формою кримінальний процес США є обвинувальним, або змагальним, як і в Англії. Порушувати кримінальне пе­реслідування й підтримувати обвинувачення в суді може потерпілий від зло­чину. До їх послуг у США існують численні приватні розшукові бюро, які за плату проводять розшуки на користь того, хто до них звертається. У більшос­ті випадків кримінальне переслідування у США порушується і здійснюється поліцією, Федеральним бюро розслідувань (ФБР) та органами атторнейської служби.

Основним органом розслідування є поліція, до складу котрої входять чис­ленні установи, які створюються різними владами. Прийнято розрізняти полі­цію федеральну, поліцію штатів та місцеву поліцію.

Федеральна поліція включає і ФБР. Воно підпорядковується міністрові юс­тиції (генерал-атторнею) США. ФБР розслідує найнебезпечніші злочини, що переслідуються за федеральними законами. Характер діяльності інших федера­льних органів розслідування в межах поліції визначений федеральним законо­давством з урахуванням їх належності до тієї чи іншої галузі виконавчої влади.

Компетенція органів розслідування, які входять до структури поліції кож­ного зі штатів, визначається законодавством штатів, їх територіальна юрисди­кція обмежена штатом. Начальник поліції підпорядковується губернаторові.

Компетенція федеральних органів розслідування й відповідних органів у штатах чітко не розмежована, оскільки відповідальність за деякі злочини може бути передбачена і федеральним законом, і законом штату.

Атторней — особа, котра здійснює правозастосовну діяльність від імені та в інтересах довірителя. Таким довірителем може бути, наприклад, федераль­ний уряд, уряд штату або орган місцевого самоврядування. Один із основних обов'язків атторнея — проведення розслідування порушень закону й висунення обвинувачення у кримінальних справах.

Хоча в літературі термін „атторней” нерідко перекладається як „прокурор”, становище атторнея в системі органів влади, сфера діяльності та його повнова­ження значно більші, ніж у країнах, де існує інститут прокуратури. Він може виступати як адвокат у цивільній справі та обвинувач у кримінальній справі, як урядовий юрисконсульт з техніко-юридичних питань і як радник із широ­ких проблем політики тощо.

Органом розслідування в США, як і в Англії, є також коронер. Він встанов­лює причини смерті в тих випадках, коли вони не відомі або коли є підстави припускати, що смерть була насильною, проводить розслідування з участю присяжних, число яких встановлене процесуальним законодавством штатів. Висновки коронерського розслідування називаються вердиктом. У ньому вка­зується, чи мало місце вбивство, яка медична причина смерті, коли, де і яким чином було скоєно вбивство, а також ім'я винного, якщо воно встановлене.

Цей вердикт не є актом віддання до суду. Відповідно до встановленого у штаті порядку, він направляється окружному атторнею, котрий складає обви­нувальний акт і передає його до органу віддання до суду - великого журі, якщо законом штату воно передбачене, або безпосередньо до суду. Якщо велике журі відмовляється винести вердикт, справа проти обвинувачуваного припиня­ється. Після винесення несприятливого для обвинувачуваного вердикту йому офіційно повідомляють про висунуті обвинувачення і про день суду.

Якщо обвинувачуваний незаможний, то судом йому призначається адвокат.

Органами розслідування в США є також різного роду комітети й комісії, створювані органами виконавчої влади (наприклад, комітет з розслідування ор­ганізованої злочинності).

Формально вважається, що дані, зібрані органами розслідування, не мають доказової ваги і призначені як матеріал для підтримання обвинувачення, а не для суду. Поліцейські та співробітники ФБР виступають як свідки в суді з приводу виявлених ними обставин, а також подають суду заяви допитаних осіб. Після закінчення розслідування справа передається до суду. Потерпілий може звернутися до суду й безпосередньо.

Офіційно вважається, що процесуальною стадією розслідування кримінальної справи є попереднє слухання справи в суді. Тому теоретично першим кроком кри­мінального процесу в США є доставка до мирового судді (магістрату) заарештова­ної за підозрою у скоєнні злочину особи для з'ясування питання про обґрунтова­ність порушення кримінального переслідування і про запобіжний захід. У разі, якщо обвинувачений відмовився від попереднього розслідування (він має на це право), судця висуває йому обвинувачення й вирішує питання про те, відпустити його під заставу або взяти під варту. У противному випадку — суддя може надати обвинуваченому певний термін для запрошення захисника та для виклику свідків.

Заслухавши свідчення й пояснення, суддя вирішує питання про те, чи до­статньо підстав для притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідаль­ності. Якщо таких підстав немає, він постановляє припинити справу, у проти­вному випадку притягує обвинуваченого до кримінальної відповідальності і, якщо справа йому підсудна, в тому ж засіданні вирішує справу по суті й вино­сить вирок. Якщо справа йому не підсудна, нижчий суд направляє її до того суду, котрому вона підсудна.

Традиційною рисою американського кримінального судочинства є те, що підсудний має право на суд присяжних, якщо йому загрожує більше ніж 6-місячний термін ув'язнення. Журі присяжних у більшості американських штатів складається з 12 чоловік, відібраних із представників різних прошарків суспільства.

Процедура судового розгляду кримінальних справ детально розробляється законодавством штатів і федерацією, а в деяких випадках випливає з прецеде­нтів загального права.

Судове засідання розпочинається з загальної інструкції, яку дає суддя при­сяжним; потім обидві сторони у процесі дають короткий виклад своєї позиції. Американське судочинство послідовно дотримується принципу змагальності. Суддя в основному залишає свободу дій за сторонами процесу. Останні ніби ве­дуть між собою боротьбу шляхом несподіваного представлення доказів, викли­ку свідків для допиту, а також мають право на перехресний допит. Основна увага в ході судового розгляду приділяється усним виступам (свідків, експер­тів, прокурора, адвоката, обвинувачуваного тощо).

Однією з особливостей американського змагального процесу є те, що протя­гом усього судового розгляду діє презумпція невинності підсудного. Тягар до­ведення провини обвинувачуваного лежить на стороні обвинувача, який має переконати у своїй правоті колегію присяжних. При цьому велику роль віді­грає правило про припустимість і неприпустимість доказів, встановлене за рі­шенням у справі Меппа (1961 р.), згідно з яким забороняється використовувати в судовому процесі докази, отримані незаконним шляхом.

Велику роль у розвитку правила припустимості доказів відіграли також рі­шення Верховного суду 60—70-х років: зокрема, у справі Міранди, про обов'язковість попередження обвинуваченого перед допитом про те, що він має право на мовчання, а також дати згоду на свідчення у присутності адвоката. Обвинувачуваний може зажадати виключення будь-яких визнань, отриманих, приміром, шляхом незаконного стеження.

Заключною стадією кримінального процесу є рішення головного питання про винність або невинність обвинувачуваного. Право вирішувати це питання належить журі присяжних, а не судді. У деяких штатах присяжні визначають не тільки винність обвинувачуваного, але й міру покарання. Вердикт (вирок), що його виносить журі, має бути одноголосним. Якщо такої одноголосності не вдається досягти і суддя не може вплинути на позицію присяжних, то він ви­знає суд недійсним через відсутність одноголосності присяжних.

Вердикт присяжних оголошується у відкритому судовому засіданні у прису­тності всіх присяжних і підсудного. Він не є остаточним, оскільки суд може запропонувати присяжним переглянути його. Лише після того, як суддя схва­лить вердикт і дасть клеркові розпорядження занести його до протоколу, він вважається остаточним.

Після винесення обвинувального вердикту суддя постановляє вирок. Перед проголошенням вироку він надає можливість обвинувачеві та захиснику висло­вити свої міркування щодо міри покарання і знайомиться з довідкою поліції про наявність попередніх судимостей в обвинуваченого, його репутацію та об­ставини його життя. Підсудному надається можливість зробити всі заяви, які він бажає, в доповнення до промови захисника про пом'якшення вироку. Ви­роки в англійських судах не мотивуються.

Якщо присяжні винесуть виправдувальний вердикт, то суддя постановляє оправдальний вирок, яким звільняє підсудного від обвинувачення і з-під варти.

У більшості штатів винесення вироку здійснюється суддею. Суддя має вели­ку свободу у виборі закону і, згідно з обставинам справи, - міри покарання. Для останніх десятиліть характерна тенденція до деякого скорочення свободи суддівського розсуду.

Лише невелика кількість кримінальних справ розглядається й вирішується на основі суду присяжних. Значна більшість справ у штатах розглядається су­ддею одноособові у спрощеному порядку. Це так зване сумарне судочинство дозволяє розглядати справи без дотримання жорстких формальних правил, у прискореному порядку. Вирішальне значення по таких справах мають прото­коли й рапорти поліції, а також свідчення самих поліцейських як свідків обвинувачення. Терміни покарання по таких справах не перевищують 5 років.

У порядку сумарного (спрощеного) провадження розглядаються справи про малозначимі діяння, а якщо обвинувачений згоден, то й деякі справи про зло­чини, котрі переслідуються за обвинувальним актом. Як правило, розгляд справи в суді сумарної юрисдикції займає всього кілька хвилин: ці суди роз­глядають до 98 відсотків кримінальних справ.

19