Літопис Самійла Величка

В 1840 р. російський історик М.Погодін придбав на аукціоні літопис Самійла Величка, який вважається оригіналом. Згодом в бібліотеці М. Судієнка було знайдено ще один список (копію), який раніше належав Г. Полетиці. До нашого часу дійшли два цих списки.

Вперше літопис надрукувала Київська археографічна комісія у 1848-1864 рр. у чотирьох томах. В 1991 р. видавництво "Дніпро" опублікувало повний текст Літопису Величка в перекладі на сучасну українську мову та з вступною статтею, науковими коментарями, ілюстраціями. Ініціатором цього проекту був Валерій Шевчук.

Автор та його світогляд. Рік народження і соціальне походження Величка невідомі. Я.Дзира припускає, що він народився десь на початку 70-х рр. XVIІ ст., а відсутність у нього власного маєтку (доживав у чужому) дозволяє зробити висновок про його козацьке походження. Знання автором латинської, польської, німецької, російської та церковнослов'янської мов дає підстави гадати, що він навчався в Київській колегії.

З тексту літопису ми дізнаємося, що 1690 року автор почав службу в канцелярії генерального військового писаря Василя Кочубея. Величко належав до соціальної групи військових канцеляристів – осіб, які мали ґрунтовну освіту та користувалися пошаною у громади. Про свою службу при Кочубеї Величко розповідає так: “...служив я вірно і дбало, як веліла мені моя цнота, не тільки у домашніх всіляких ділах мого пана, найбільше писарських, але й у військових найпотрібніших і секретних на той час справах”. Отже, він користувався повною довірою свого патрона і виконував різноманітні військові, дипломатичні доручення.

В 1705 р. Величко був переведений до Військової генеральної канцелярії, в якій серед інших "був у ділах писарських не останній". Але, у зв’язку із визвольним виступом Івана Мазепи та інтригами він у 1708 р. опинився у в'язниці. Після звільнення в 1715 р. оселився у маєтку Кочубея в селі Жуки на Полтавщині, де навчав Кочубеєвих дітей, писав літопис, перекладав з німецької мови на українську "Космографію". На той час С.Величко повністю втратив зір. У 1728 р. літописець помер.

Структура літопису. Основний текст праці складається з трьох частин. Кожна частина ділиться на розділи, а перша і на підрозділи. Перша частина мас заголовок: „Сказаніє про козацьку війну з поляками...”. Вона охоплює період з 1648 до 1659 р., до підписання Оливського миру між Польщею і Швецією. Друга і третя частини мають заголовок – "Повість літописна про малоросійські та частково інші події, зібрані і тут описані". Друга змальовує події 1660-1686 рр., третя 1587-1700 рр. Перша і друга частини мають передмови або звернення до читача.

Літопис зберігся не повністю. В першій та другій частинах бракує кількох розділів.

Джерела. В повній назві Літопису С.Величко повідомляє, що необхідний історичний матеріал він брав в трьох Самійлів: польського Самійла Твардовського, німецького Самійла Пуфендорфа і козацького Самійла Зорки. До вказаних праць він підходить критично. Він визнає простоту і доступність твору Твардовського, але вказує на помилки та перекручення у ньому. Праця Пуфендорфа, за його словами, "короткослівна", містить помилки, але й правдиві речі: автор виясняє „лядську неправду і козацьку невинність”. Про Зорку він повідомляє, що походив він з Волині, служив писарем у Війську Запорозькому, у справі писарській був мастак, досконало володів слов'янського (українською) і польською мовами. Автор відзначає, що Зорка виконував обов’язки писаря і секретаря при Хмельницькому. Про всі розмови і учинки гетьмана знав і про все це грунтовно написав в своєму діаріуші (щоденнику). Однак дослідники (Г.Карпов, М.Петровський, М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, В.Іконніков та ін.) вважають постать Зорки вигаданою.

Крім названих джерел Величко неодноразово посилається на "козацькі літописання”, якими він доповнює або уточнює ті чи інші події. Автор використав також цілий ряд інших праць: "Синопсис", книгу Д.Туптала "Руно орошенное", твори Лазаря Барановича, уривки з поеми О.Бучинського-Яскольда "Чигирин, прикордонне місто, у тяжкій турецькій облозі року 1677", вірші І.Величковського про плач чудотворної ікони Богородиці в Чернігівському Іллінському монастирі та в честь гетьмана І.Самойловича, диспут І.Ґалятовського з ксьондзом А.Пекарським про церковну ієрархію, опублікований в його книзі "Скарбниця" праці С.Полоцького.

Величко використовує праці західноєвропейських хроністів ХУ-ХУІІ ст. О.Гваньїні "Хроніка Сарматії Європейської", М.Кромера "Кроніка Польщі", книгу грецького історика Т.Зигомела "Турко-Греція" та ін.

Опис бойових дій періоду Визвольної війни починається з розповіді про битви на Жовтих Водах і під Корсунем. Автор детально і цікаво розповідає про хід бою, захоплені трофеї, полонених, розподіл здобичі між татарами і козаками і т.п. Так, після битви під Корсунем козацьке військо так збагатилося і приоділося, що побачивши його збоку „можна було б сказати, що то нива засіяна і поквітла чудовим голландським чи волоським маком”. Це спонукало українських людей до нової війни проти поляків. Однак, автор називає найпершу і найголовнішу причину війни – „кривди, гніт та розорення, які терпіли тоді малоросіяни від поляків”.

Частина тексту, присвячена подіям 1648-1652 рр., втрачена. Проте битва під Батогом і Жванецька облога та їх наслідки описані досить детально. При цьому автор зазначає, що невиконання королівським урядом умов підписаної під Жванцем угоди, дало підставу орді протягом тривалого часу грабувати українські і польські землі.

С.Величко не приховує, що не тільки поляки, а й козаки проявляли надмірну, не завжди оправдану жорстокість. Як приклад він наводить дії полковника Ганжі, якому Хмельницький наказав взяти добре укріплену фортецю Нестервар на Поділлі, в якій зачинилося багато шляхти і євреїв. Перелякана шляхта погодилася дати за себе викуп, а євреїв, на вимогу Ганжі, вигнати з міста з майном. Ганжа взяв викуп, а євреїв пограбував і перебив. Після цього з військом підійшов козацький полковник Остап, який взяв фортецю, побив шляхту, а її багатства пограбував.

Ще жорстокіше діяли поляки. Князь Ярема Вишневецький, захопивши містечко Погребище „посаджав по-катівському на палі підозрілих людей, які начебто підбивали руських до повстання, але були то здебільшого невинні”. Його воєначальник Барановський лютував у Немирові. Надзвичайною жорстокістю відзначався воєвода Стефан Чернецький у тому ж Погребищі та на Брацлавшині.

С.Величко показує як протягом війни Хмельницький неодноразово намагався дійти згоди з поляками. Але втративши надію на це, він вирішив, що „польську владу треба навічно відкинути й лишитися з усім народом малоросійським під міцною в бозі протекцією пресвітлого монарха й самодержавця всеросійського”. Цар, довідавшись від гетьманських послів про таке рішення, "Дуже радів на те, що така велика частина малоросійської землі, яка лишалася в греко-руськім православ'ї, доброхотно прихиляється до нього, православного монарха, без жодної війни і кровопролиття...".

Про Переяславську раду Величко розповідає коротко. При цьому він говорить, що глава московського посольства Василь Бутурлін проголосив „під клятвою таке монарше слово й запевнення”, що він, російський монарх, триматиме Малу Росію з усім Запорозьким військом у своїй протекції „при непорушному збереженні старовічних її прав і вольностей і боронитиме та допомагатиме їй від усяких ворогів і наступів своїми військами та скарбами”. Хоча Бутурлін все це обіцяв не "під клятвою", але нагадування про зобов'язання московських царів щодо України, зафіксовані потім в "Березневих статтях" Б.Хмельницького, нагадування в час, коли Україна була уже фактично позбавлена своїх колишніх прав і привілеїв, мало певний політичний резонанс.

Центральною фігурою Визвольної війни був Б.Хмельницький і С.Величко, природньо, наділяє його великою увагою. Саме в його праці подано цілий ряд фактів (можливо не завжди достовірних) з біографії гетьмана, які потім були запозичені іншими істориками. Зокрема, легенда, взята автором у польського хроніста Коховського, про відповідь Хмельницького („збудоване людськими руками, руками ж і зруйнується”) О.Конецпольському (у Величка – М.Потоцькому) при огляді фортеці Кодак (у Величка – замку у Бродах), сутичка Хмельницького з Чаплінським, викрадення у черкаського полковника І.Барабаша королівських грамот і ін. Величко подає більш широкі, ніж інші літописці, відомості про одруження Хмельницького, його дітей і їх долю. Говорячи про Хмельницького автор пише: „Він був освічений і серед реєстрових козаків знаменитий, а в боях проти бусурманів особливо відзначився”.

Літописець відзначає, шо Хмельницький завжди виявляв польському королеві і Речі Посполитій відданість, за що йому були надані і стверджені вічним королівським привілеєм грунти й землі в Суботові Чигиринського повіту. Але власне благополуччя не зробило Хмельницького байдужим до долі народу. Він бачив, пише літописець, „як пани польські й дозорці пригноблюють та озлоблюють своїх українських людей, і вболівав на їхній плач та стогнання братерським, а скоріше батьківським серцем”. Образа завдана йому Чаплинським, прискорила його перехід до рішучої боротьби.

Справжнім панегіриком Б.Хмельницькому є наведена літописцем промова С.Зорки на похороні гетьмана. Оратор говорить про нього, що це – „справдешній, даний нам від Бога вождь”, той, кому „всюди допомагала всемогутня рука божа стояти при своїй правді за вольність та свої старожитні права”. Промовець відзначав, що завдяки Хмельницькому Україна „могла жити довгі літа при щасливих успіхах”. Оратор вживає слово "могла", а не слово "буде", як сказали б в середині XVII ст. Так могла говорити людина, яка знала, майбутню нещасливу долю України. Все це дає підстави припускати, що промова С.Зорки складена автором літопису, а всі похвальні слова на адресу гетьмана являються виявом великої поваги до нього з боку самого літописця.

Друга половина XVII ст. була для України періодом внутрішніх потрясінь, братовбивчої війни, втручання іноземних держав у її внутрішні справи. С.Величко з сумом дивиться на все це і намагається знайти їх причини. Головною причиною трагедії було, на думку літописця, те, що після смерті Богдана Хмельницького „почали наставати часті й непостійні гетьмани”, „марнотні властолюбці”, губителі і розорителі вітчизни, які „для своїх власних приватів, а не для загального добра” рвалися до влади. Цьому сприяли також „незичливі змовини сусідніх монархів”, прикладом чого є Андрусівська угода 1667 р.

Початком розбрату, на думку літописця, став виступ у січні 1658 року полтавського полковника М.Пушкаря проти новообраного гетьмана І.Виговського. Коментуючи цю подію, Величко говорить: „Отаким початком і через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік, і запалав вогонь чварної козацької незгоди”. Дальшому загостренню і розвитку внутрішніх чвар сприяло і те, що серед козацької старшини було немало таких, які „задля золота та срібла не тільки кожен із них дав би виколоти око, але й брата й батька свого не помилував би, замість пошкодувати матір, гинучу Малу Росію”. Що ж до народу, то він, вважає літописець, є „справжній, простодушний і добросердний, який, проте, мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події”, завжди схильний „до внутрішньої незгоди поміж себе” і готовий „воювати і кров лити за стародавні свої вольності”.

Після смерті Б.Хмельницького, відзначає літописець, почалася поміж козацтвом і старшиною їхня „велика незгода й розладдя щодо гетьманства”, оскільки одні віддавали свої голоси за Юрія Хмельницького, інші – за генерального писаря Івана Виговського. Переміг Виговський. Автор не симпатизує цьому гетьману. Він звинувачує його в тому, що зрадив справу Б.Хмельницького, відійшов від московського царя, "перекинувся до поляків, навівши на малоросійську Україну велике лихо, розруху, кровопролиття і крайній розор", хитрістю заволодів скарбами Хмельницького, яких начислювалося більше, ніж на мільйон", дозволив татарам грабувати Полтавщину після поразки М.Пушкаря і т.д.. Гадяцьку угоду, приведену по книзі Твардовського, автор не коментує, відзначивши, що вона була підписана таємно і козацтву невідома. Поразку царських військ під Конотопом і смерть князя С.Пожарського вважає божою карою за розорення останнім містечка Срібного невинну кров його мешканців.

Від Ю.Хмельницького, обраного гетьманом після Виговського, чекали, говорить літописець, "порядку, і подібно до батька, вірності й зичливості до його царської пресвітлої величності і своїй малоросійській вітчизні, що лежить обіруч Дніпра". Але цього не сталося. Польським емісарам вдалося умовити "молодоумного" гетьмана відійти від Москви і "прихилитися під королівську руку". Автор розповів про шкоду, яку завдала Україні дружба гетьмана з поляками, татарами, турками, про його жорстокість і безславну смерть. Щодо Юрія автор вживає презирливе слово "розстрига", а його дії називає "зрадою" і "блудом".

Не жалує Величко і наступника Ю.Хмельницького – П.Тетерю, який підкупом старшини добився булави і бажав повернути Україну Польщі. В цілому ж своє ставлення до вищеназваних гетьманів літописець висловив словами запорожців в листі до П.Дорошенка, який ніби вони писали. В ньому говориться: „І хоч після старого Хмельницького перекинулося вже три гетьмани — Виговський, Юрась Хмельниченко і Тетеря, зять Хмельницького, — однак не були вони справжні сини, але виродки нашої вітчизни, оскільки через властолюбство своє не тільки не сотворили жодного добра”.

Як бачимо, ставлення С.Величка до українських гетьманів другої половини XVІІ ст., а також до інших діячів, таких як М.Пушкар, Я.Сомко, П.Суховій. М.Ханенко, визначалося тим, яку роль вони відігравали в суспільно-політичному житті тогочасної України. В їхній діяльності він бачив перш за все прагнення влади, розпалювання братовбивчої війни і як наслідок – "роздвоєння'', "розтроєння" українських земель. А тому і ставлення до них переважно негативне.

В боротьбі за владу старшина нерідко різними посулами і обіцянками залучала на свій бік так звану "чернь'' і навіть карні елементи. Траплялося, що користуючись тимчасовим безвладдям, козаки-"свавільники" вдавалися до непослуху і грабежів. Те, як про все це пише літописець, дає підстави припускати, шо він не схвалював подібних явищ..

Історичні події в Україні другої половини XVII ст. показані в Літописі у взаємозв'язку з подіями, що відбулися в інших європейських країнах, перш за все в Польщі, Росії, Туреччині. Криму, Молдавії. Автор також відзначає різні стихійні лиха, природні явища і т.п.

Літопис відзначається високими художніми якостями. Цікаві порівняння, метафори, гумор і іронія роблять стиль викладу надзвичайно поетичним. Все це дало підстави Д.І.Дорошенку сказати, що С.Величко є „найцікавішим з козацьких літописців”.

«Краткое описание Малороссии» – пам’ятка історіографії першої половини ХVІІІ ст. (1734 р.). Праця є вдалою переробкою твору Г. Грабянки. Однак, на відміну від свого попередника, автор не прагнув висвітити історію України від найдавніших часів. Він ставив собі завдання показати історію козацької доби, пов’язавши її з попереднім періодом. Це хроніка подій історії України з середини XIV ст. (1340 р.), з часу володарювання литовських князів, і до 1734 року. Автор – невідомий, але зміст засвідчує, що він походив з середовища «козацьких канцеляристів», або козацької старшини. Хоча А. Бовгиря висловив гіпотезу про авторство Якова Радкевича, вихідця з козацької старшини Чернігівщини. Вперше надрукована в 1777 р. В. Рубаном у Санкт-Петербурзі. На сьогодні, за даними сучасного українського історика А. Бовгирі, нараховується 34 списки «КОМ».

Крім «Літопису Грабянки», автор називає джерелами свого твору «Синопсис», твори Стрийковського, на які посилається. Але далі у тексті «джерелом для автора є власна фантазія та суб’єктивне сприйняття подій чи персонажів» (А. Бовгиря).

«КОМ» традиційно починається з передмови «До чителника», у якій автор ставить завдання написати історію хороброго і сильного «козацького народу», звідки він походить, про їх «владителів», які називалися гетьманами, про справи військові… Автор також просить «любомудрого читача», якщо він побачить «упущення чи поспіх», то перше нехай поповнить, а друге виправить.

На початку основної частини твору автор кількома словами згадує про до монгольський період історії Русі та Завоювання її Батиєм. Потім – про захоплення Литвою і Польщею. Під 1516 р. вперше згадує козаків, які дали відсіч туркам і татарам, що «огнем, мечем и пленением многие места» розорили. Козаків називає «вольними безпрлатными жолнерами».

Події до 1648 р. описані у формі переліку козацьких ватажків, починаючи з Предслава Лянцкоронського, який у козацькому літописанні традиційно вважається першим «запорозьким гетьманом». Автор подає короткий перелік заслуг козацьких ватажків у боротьбі з турками, татарами та поляками. Під 1621 р. згадується гетьман Сагайдачний, який убив гетьмана Бородавку, зібрав 6000 реєстрових козаків і разом з «ляхами» ходив під Хотин «на турка, котрого там победили».

Починаючи з 1648 р. і до 1670-х рр.. опис подій більш детальний. З 1670-х і до кінця літопису – знову лаконічний.

Богдан Хмельницький вперше згадується у зв’язку із битвою під Цоцорою. Польські війська потерпіли поразку, батько Михайло Хмельницький загинув, а Богдан потрапив у полон, але через два роки був викуплений.

Більш докладно описано події Визвольної і війни і далі ХVІІ – І-а третина ХVІІІ ст. Під 1647 р. описується конфлікт чигиринським підстаростою Чаплинським, який відібрав у Б. Хмельницького маєток у Суботові, а його ув’язнив. Автор зазначає, що Хмельницький «оскорбился зело», зазначивши «еще есть шабля в руках». Але початок виступу показує не як бунт, а як санкціоноване польським королем Владиславом повстання. Останній написав листа «своєю королівською рукою» до Барабаша такого змісту: «ежели-де жолнире есть добріє, шаблю и силу меете, и кто вам за себе стать воспрещает».

Закінчується КОМ описом хвороби («паралеж» – параліч) і смерті 17 січня 1734 р. Данила Апостола «при вірності її Імператорській величності» та початком правління гетьманського уряду під керівництвом князя Олексія Івановича Шаховського

Мова проста, доступна для широкого кола читачів Велика популярність. «КОМ» використовувалося наступними поколіннями істориків (В. Рубаном, фр. Жаном Бенуа Шерером. Мик Маркевичем).