Закони діалектики:

Всезагальні стійкі і повторювальні типи зв’язків між явищами природи, суспільства і мислення. Такими законами є закон взаємодії протилежностей, закон взаємо переходу кількісних змін в якісні і навпаки, закон заперечення – заперечення.

Кожний з цих законів розкриває окремі аспекти принципів діалектики розвитку і взаємозв’язку.

Закон взаємодії протилежностей. Його називають ядром діалектики, бо він проявляється в інших законах і категоріях діалектики.

Взаємодія, зв’язок між протилежностями називається суперечністю, але сама суперечність теж складається із протилежності. З одного боку будь-яка суперечність це не схожість, навіть боротьба протилежних сторін суперечності, а з другого боку їх зв’язок між собою. Суперечність у процесі розвитку об’єкта проходить три основні стадії:

1)Переважна тотожність протилежностей у цій суперечності;

2)стадія виявлених відмінностей між протилежними сторонами суперечливості;

3)загострення стосунків між протилежностями, що веде до заміни цієї системи, до переходу об’єкту в новий стан, що дасть нову тотожність.

Цей закон, таким чином має велике методологічне значення для мислення в тому, що розкриває внутрішню причину розвитку, а саме єдність і боротьбу протилежностей в єдиному розвитку об’єкту.

Закон взаємо переходу кількісних змін в якісні.

Категорія кількості у філософії відображає момент схожості і однорідності окремих груп предметів, бо числом можна виміряти лише подібні об’єкти.

Якість навпаки відображає різноманітність, відмінність одного стану речі від іншого. Цей закон свідчить, що процес розвитку відбувається у двох формах:

А)поступове непомітне накопичення якісних змін;

Б)відносно раптовий перехід у новий стан, що називається у філософії стрибком.

Період протягом якого кількісні зміни непомітні і не призводить до якісних змін називається мірою.

Міра – це інтервал розвитку між двома якісними стрибками. Визначається певним поняттям.

Закон взаємо переходу кількості в якість вказує на механізм розвитку.

Закон заперечення – заперечень.

Вказує на зв’язок між старим і новим. Перше заперечення означає розрив між старим і новим. Від фахівця він вимагає сміливості виступити проти застарілих хоч і звичних форм професійної діяльності.

Друге заперечення є заперечення першого і навпаки означає спадкоємність, уважне ставлення до старих форм.

Таким чином три закони діалектики відображають основні засоби діалектичного мислення. Їх використання на практиці дозволяє більш глибоко аналізувати дійсність і розробляти відповідні ефективні рішення. Таку ж методологічну функцію виконують категорії діалектики. Їх називають неосновними законами діалектики, бо вони відображають особливість розвитку і взаємозв’язку в окремих проявах цих процесів.

До категорій діалектики відносяться одиничне, особливе і загальне, а також причина і наслідок, явище і сутність, форма і зміст, необхідність і випадковість, - ці поняття складають основу діалектичного мислення.

Тема: Наукове пізнання

План:

1.Сутність і форми наукового пізнання.

2.Рівні і методи наукового пізнання.

3.Науково-технічне пізнання та його методи.

Наукове пізнання – це процес отримання і систематизації знань про сутність навколишніх явищ і закономірні зв’язки між ними. Наукове пізнання спирається на повсякденне пізнання і в своїй основі використовує звичайну мову, але відрізняється від звичайного пізнання за своєю суттю та засобами пізнання.

Якщо повсякденне пізнання обмежене знанням про вхід і вихід інформації стосовно даного процесу і не дає уявлення про сутність тих процесів, що в ньому відбуваються, то наукове пізнання розкриває “чорну скриньку” у спостережені явищ, тобто сутність, що в них відбувається.

Наукове пізнання також відрізняється від повсякденного своєю специфічною цілеспрямованістю тільки на практичний результат, то наукове пізнання – це самостійний вид пізнавальної діяльності , спрямований на досягнення знань, які на даний момент можуть і не мати практичне значення . Приблизно 300 років тому в епоху Нового часу наукове пізнання виділилось у специфічну сферу діяльності .

Наукове пізнання також характеризується свідомим добром ефективних методів і засобів пізнання, що створює методологічну і технічну основу наукових досліджень.

Ця теоретична і методологічна основи дослідження відображуються у програмі дослідження і цим досягається системність і цілеспрямованість у виборі, накопиченні систематично-фактичного матеріалу, необхідного і достатнього, щоб зробити наукові висновки. Перш за все у програмі дослідження формувалися форми наукового пошуку такі як ідея, проблема, гіпотеза, концепція і теорія на яку буде спиратися майбутнє дослідження.

Ідея – стислий вираз відомого знання і мети дослідження.

Проблема – формування суперечності або між відомою дійсністю, або відомим станом речей і назрілою потребою їх змін.

На основі практичної проблеми формується наукова проблема – суперечність між знанням і незнанням.

Між знанням відносно практичних труднощів і незнанням наукового вирішення практичної проблеми. Або між знанням про суперечність даного фактору у відомій теорії і незнанням як пояснити цю суперечність.

Це і спонукає науковців до проведення досліджень. Спочатку виникає припущення достатньо обґрунтоване, щоб його висловити, але ще не підтверджене науковими факторами. Такі наукові припущення називаються гіпотезами. Гіпотеза має бути підтверджена або спростована внаслідок здобуття необхідних фактів. У разі підтвердження гіпотеза перетворюється у теоретичне положення.

Наукова теорія – система тверджень і доказів, що розкривають сутність і закономірність формування даного явища.

Теорія – вища форма наукового пізнання про дійсність.

Теорія виконує дві функції:

1. пояснювальну

2. прогностичну

За допомогою істинної теорії виявляється можливість наукового прогнозування майбутнього, хід подій при певних умовах. Стислий вираз теорії, що використовується як орієнтир, методологічна установка парадигма (установка) називається концепцією.

Наукові дослідження ведуться на трьох рівнях:

1. фундаментальні дослідження, що спрямовані на відкриття законів, тобто повторювання стійких зв’язків між явищами природи, суспільства і мислення. До фундаментальних досліджень відносять відкриття таких законів як періодична система Менделєєва, або константи взаємодії тиску, температури і об’єму, ідеального газу та ін.

2. Емпіричні дослідження. На цьому рівні вчені спостерігають, фіксують, систематизують факти про навколишню дійсність.

3. Прикладні дослідження. На цьому рівні ведеться пошук практичного застосування теоретичних та емпіричних досліджень до конкретних умов виробничої та інших видів діяльності у суспільстві.

На емпіричному рівні застосовується перш за все методи спостереження, вимірювання, опису експериментів.

Спостереження – це метод фіксування властивостей об’єкту на основі відчуття, сприйняття і уявлення.

Основними принципами спостереження є:

1. невтручання в природний хід процесу;

2. цілеспрямованість;

3. планомірність спостереження.

Експеримент можна розглядати як різновид спостереження, але при цьому на відміну від спостереження планується свідомість і цілеспрямованість втручання у процес функціонування об’єкту шляхом планомірної зміни умов і чинників, що впливають на об’єкт з метою дослідження причин і важливостей виникнення цілеспрямованих змін в об’єкт для вирішення наукових і практичних задач.

На фундаментальному рівні досліджень переважно застосовуються методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний методи, узагальнення, моделювання, аксіоматичний метод.

Аналіз – мислений поділ структури об’єкта на окремі більш прості елементи з метою їх детального вивчення.

Синтез – об’єднання у мисленому образі предмету виділених в аналізі елементів в єдине ціле, яким цей предмет насправді є.

Аналіз і синтез діалектично протилежні і взаємообумовлені методи наукового дослідження.

Індукція буквально означає наведення. Це метод за яким спостерігають значну кількість фактів, наводиться на думку про існування загального правила або закону.

Дедукція – протилежний індукції метод за яким, знаючи загальне правило або закон можна стверджувати про властивості тих явищ, які підпадають під це правило або закон.

Піднесення від абстрактного до конкретного – це метод наукового пізнання, за яким науковий пошук проходить три стадії:

1. стадія простого споглядання, коли предмет спостерігається в цілому на емпіричному рівні, фіксуються його окремі властивості;

2. абстрагування – увага вченого зосереджується на пізнанні сутності окремих сторін об’єкту;

3. пізнання конкретно-суттєвого в об’єкті дослідження, поєднання абстрактного у цілісну картину, що відображує не поверхневі враження, а сутність даного об’єкту в цілому.

Аксіоматичний метод – метод за яким вихідні дані сприймаються як аксіоми, що не потребують доказу.

Історичний метод передбачає послідовний розгляд розвитку об’єкту у хронологічному порядку подій.

Логічний метод – метод мисленого відтворення реального процесу розвитку у системі понять, що відображає не всі подробиці історичного розвитку, а суттєві моменти розвитку, закономірності, що повторюються у різних об’єктах.

Науково-технічне пізнання відрізняється від наукового тим, що воно спрямовано на пошук штучних пристроїв і систем організації діяльності людей, які більш повно задовольняють потреби людей. В той час як наукове пізнання спрямоване на досягнення істини від фізика вимагають істинність його досліджень, а від інженера та організатора виробництва вимагають ефективність.

Основними методами є:

1)проектування;

2)конструювання;

3)оптимізація.

Базовим принципом і методом у науковій діяльності виступає оптимізація – узгодження протилежних умов до артефакту з метою більш повного задоволення споживача даного артефакту у конкретних соціально-економічних і соціально-культурних умовах.

Проектування – процес, який складається з трьох стадій:

1. дивергенція – розклад задачі на складові, більш прості напрямки її вирішення;

2. трансформація – перетворення старої системи у нову проектовану;

3. соціально-економічна оцінка наслідків виникнення даного проекту.

Конструювання є методом створення техніко-технологічних систем відомих елементів.

Тема: Філософія творчості

План:

1.Поняття творчості.

2.Евристика: методи розвитку творчих здібностей людини.

3.Особливості науково-технічної творчості.

Процес пізнання як і усвідомлення дійсності взагалі ніколи не обмежується простим віддзеркаленням дійсності. Людина схильна завжди у свою діяльність вносити щось нове, вдосконалені засоби задоволення своїх потреб найменшими зусиллями. Будь-яка пізнавальна чи виробнича діяльність містить у собі з одного боку виконавчі, репродуктивні компоненти, спрямовані на досягнення мати одними й тими ж методами і зусиллями і творчі компоненти спрямовані на вдосконалення засобів задоволення людських потреб, причому суспільна діяльність потребує зваженого, доцільного співвідношення між творчими і репродуктивними компонентами діяльності. Фірма зупинить виконання своїх безпосередніх функцій, якщо її діяльність буде носити включно творчий характер, спонукаючи до щоденної заміни техніки і технології новими, але вона і збанкротує, буде непереможними конкурентами, якщо вчасно не буде вдосконалювати свою роботу внаслідок творчої діяльності.

Творчість – синтез різноманітних форм діяльності на створення нових теорій, творів мистецтва, нових пристроїв і технологій з уже відомих компонентів для більш певного задоволення зростаючих потреб суспільства. Сама творчість на протязі багатьох століть була об’єктом філософського осмислення, але й далі залишається загадкою і для психологів, фізіологів і для суспільствознавців. Звідки і чому в свідомості людини з’являються нові ідеї, як вони пов’язані з соціально-науковою революцією, та індивідуальними здібностями людей.

Наприклад, Платон гадав, що нові ідеї – це пригадані душею божественні настанови щодо переселення душі в тіло людини. Понад 200 р. тому це було але сьогодні спостерігаються спроби обґрунтовувати ідею Платона на науковому рівні.

Деякі сучасні вчені доводять, що не мозок сам по собі, а душа є органом творчості, а мозок виконує лише функцію антени, що сприймає ідеї із світової аури, тобто біополе, що оточує кожну людину. В епоху Середньовіччя у Фоми Аквінського знаходили дещо іншу концепцію творчості як поєднання божественного натхнення і зусиль логічного мислення з приводу вирішення конкретної проблеми.

У Новий час 17-18 ст. Френсіс Бекон і Рене Декарт створив філософську систему, спрямовану на пошук ефективних методів розвитку творчих здібностей людини.

Вони розглядають творчість як найважливішу передумову перетворення людини на всесильного господаря над природою для всебічного задоволення людських потреб.

Френсіс Бекон висловлює думку про творчість як особливий синтез індуктивного пізнання, порівнюючи творчу особистість з бджолою, яка збирає нектар з багатьох різних квітів, але виробляє якісно новий продукт.

Френсіс Бекон замислювався над тим, що заважає кожній людині бути творчою особистістю і знаходити причину в тому, що багатьом бракує сміливості, критично поглянути на навколишню дійсність, піддати її сумніву, переглянути звичні погляди, канони традиції і сміливо піти проти ідола ринку (ідола майдану).

Розмірковували над природою творчості Гегель та Фейєрбах, українські філософи Г.Сковорода та І.Франко.

На думку Гегеля у творчості людини поєднуються індивідуальна свідомість з абсолютною ідеєю і світовим розумом.

Дуже важливим є зауваження Фейєрбаха щодо двох джерел творчої думки.

З одного боку індивідуальний, предметно-чуттєвий досвід, що складає буття людини і спілкування між людьми. Г.Сковорода вказує на самовдосконалення і працю людини, а І.Франко підкреслює значення інтуїції і творчості. Творчість має два основних джерела – це логічне пізнання на чуттєвому і мисленому рівні та інтуїція.

З одного боку відкриття на інтуїтивному рівні хоч і відбувається за неочікуваними обставинами, що не можливо безпосередньо згруповувати, але інтуїції та натхнення при вирішенні творчих задач приходить тим, хто цілеспрямовано, послідовно працює над вирішенням проблеми на рівні логічного мислення.

Інтуїція і раціональне мислення співвідносяться між собою як підсвідоме і свідоме відображення дійсності. Інтуїцію можна розглядати як скорочене логічне мислення, перескакуючи через послідовні етапи мислення та як наслідок автоматизму мислення.

Таким чином у творчості поєднуються такі види як виробнича творчість, технічна, винахідницька, художня, міфологічна, релігійна, побутова. Евристика вивчає специфічні риси творчого процесу, співвідношення в ньому інтуїції і логіки, сутність таланту і геніальності, стимули, мотиви, чинники, умови підвищення ефективності методів творчості.

Стимулювання методів творчості відбувається за декількома системами евристики.

Система Гордона звертає увагу на роль аналогії у активної творчості на інтуїтивному рівні. Асоціація за аналогією стимулює появу нових ідей.

Методика Гордона виділяє чотири види аналогії, які спонукають до творчості:

1. Пряма аналогія – безпосереднє уподібнення бажаного об єкта існуючому. По таким принципам розвивається біоніка як наукова методологічна концепція технічної творчості. За цією аналогією конструктори ведуть пошук нових технічних ідей у природі. Наприклад, створення літаків за принципом рухомого крила метелика.

2. Символічна аналогія – дає нові асоціації при погляді на символічне відображення дійсності.

3. Фантастична аналогія – це уподібнення неіснуючої у природі об єкта.

4. Особиста аналогія – проявляється у спробі конструктивно уявити себе у функції створення ним технічного об єкту.

Широко розповсюджені евристичні системи стимулюючої творчості, що спирається на творчу функцію спілкування, але ураховуючи, що спілкування має 2 прямопротележні впливи на творчість, тому що з одного боку заважає творчому процесу, а з іншого – сприяє йому , то специфічні системи заохочення до творчості висувають як передумову руйнування стандартів у мисленні людей.

Система Осборна, що називається мозковий штурм передбачає поділ творчої групи на 3 підгрупи:

1) Генератори ідей

2) Критики ідей

3) Синтезатори ідей

Це допомагає розвити сміливість і самостійність у творчої діяльності.

У системі Альтисувера “Теория решения изобретательных задач ” передбачається повне виключення критики на першому етапі творчої роботи, заохочення необмеженої фантазії, накопичення найбільшої кількості ідей, можливостей для кожного вдосконалення ідей.

Науково-технічна творчість на відміну від наукової спрямована не на пошук істини, а на пошук більш досконалих технічних приладів, технологій, систем організацій праці, що здатні задовольняти нові потреби людей з меншими зусиллями. Основі формулами НТТ виступають винахідництво, раціоналізаторство і пристосування. Основними етапами НТТ являються аналіз проблеми як суперечності між тим, що є і тим, що має бути.

Поява ідеї про спосіб вирішення проблеми і пошук варіантів вирішення проблеми.

Аналіз варіантів і відбір оптимального варіанту вирішення задачі.

Тема: Проблема людини у філософії

План :

1.Людина - як предмет філософського аналізу .

2.Антропосоціогенез. Єдність біологічного і соціального в людині .

3.Духовність і проблема сенсу життя людині .

4.Людство і людина .

Людина є об’єктом вивчення багатьох наук. Кожного з цих наук має свій предмет в людині, тобто свій аспект вивчення людині.

Предмет філософії є світоглядні і методологічні принципи осмислення сутності і поведінки людини, а також її становлення до самої себе і навколишнього світу. Філософія розробляє універсальні методи комплексного, світоглядного вивчення людини.

За 3000 років існування філософії було висунуто багато методологічних відходів і світоглядних позицій щодо вивчення людини, її походження і сенсу її життя.

В епоху космоцентризму людина розглядалася як невід ємний елементом світового порядку. В епоху Середньовіччя людина стає предметом філософського осмислення як божественне творіння, а в епоху антропоцентризму людина стає центром філософських міркувань як окрема самостійна особа від зусиль і здібностей якої залежить її добро.

Протягом всього цього часу людина розглядається з різних філософських світоглядних позицій.

Прихильники суб’єктивного ідеалізму зосереджують увагу на внутрішньому духовному стані людини, підкреслюючи, що кожна людина сама для себе творить внутрішній світ, сприймаючи його по-своєму. З позиції об активного ідеалізму головне в людині – це її безсмертна душа, яка походить від абсолютного Духа, пов’язана з ним і повертається до нього після смерті людського тіла, а з зору матеріалізму так звана душа – це властивість природного, тобто матеріального тіла людини. Властивість відображувати світ, відображувати емоційні переживання , сприймаючи навколишній світ – це властивості головного мозку і нервової системи.

Як підкреслював ще Демокрит один з перших матеріалістів, душа руйнується разом з тілом. Таким чином проблема сутності людини розглядається через призму тієї чи іншої єдності матеріального і духовного в людині.

Людина – біопсихосоціальна істота, що поєднує в собі природне, психічне і соціальне начала. Це єдність від фізичного стану, від здоров я залежить духовне самопочуття і успіх людині у суспільстві.

Анторопосоціогенез – це питання про походження людини як виду тварин і соціальних істот. Існують 2 основні точки зору, які мають своєї аргументи і свої слабкі місця в доказі :

1. Людина створена Богом “по образу и подобии его”

2. Матеріалістична концепція, що ґрунтується на емоційній теорії Чарльза Дарвіна. За цією теорією у природі існує механізм виникнення нових видів тварин і рослин. До цього відносять :

- Мінливість під дією нових обставин життя, що дає можливість пристосування усьому живому до змін клімату, взагалі навколишнього середовища.

- Спадковість як здібність до збереження протягом тривалого часу набутих змін у одному виді живого.

Відбір природний – відбір найбільш пристосованих до існуючого умов.

За еволюційною теорією Дарвіна поява нових видів тварин була пов’язана з пристосуванням її до різких змін у природі.

На час виникнення людини саме такі зміни відбуваються у кліматі Африки, сучасної території Китаю, де і знаходяться залишки тварин, яких ми сприймаємо за своїх предків. Таким чином антропосоіогенез відбувається перш за все під дією певних природних чинників.

На відміну від інших тварин поява людини пов’язана також із створенням нового типу існування популяції, а саме з виникненням суспільства, яке могло бути створенням лише соціальною істотою, завдяки таким чинникам як спілкування за допомогою мови і скоординованої праці. На відміну від інстинктивного упорядкування взаємодії тварин у суспільстві існує специфічний механізм організації взаємодії людини:

1. ідеальне планування трудових зусиль, на відміну від тварин, які можуть будувати свої житла, виконувати складні операції, схожі на працю людей, на інстинктивній основі, тобто за програмою дій закладеною на генетичній основі. Людина спочатку має образ бажаного кінцевого наслідку своєї праці лише після цього приступає до здійснення своєї мети.

2. Взаємодія між людьми у суспільстві упорядковується механізмом культури, тобто створеними людьми і закріплюється у суспільстві свідомості звичаями, традиціями, моральними нормами, цілісними орієнтирами, що передаються від покоління до покоління не за генетичною програмою як у тварин, а за системою передачі інформації в процесі освіти і виховання. Коли діти не проходять цей процес, вони втрачають людські якості і здібності до взаємодії з людьми.

3. Е.Квант писав, що більшість людей веде рослинне життя не задумуючись для чого він живе. Духовністю ми називаємо міру виходу інтересів людини за межі необхідного, тобто за межі турбот пов’язаних із задоволенням своїх тваринних потреб. Духовність людини існує у соціальному просторі між задоволенням необхідних тваринних потреб і задоволення безмежних духовних потреб людини пов’язаних із самовдосконаленням , само затвердженням особистості і турботами про вдосконалення навколишнього соціального світу.

4. Життя людини і духовне і матеріальне пов’язане з долею всього людства і в значній мірі залежить від обміну інформацією і досвідом, досягненнями виробництва і культури всього людства. Швидкому темпу сприяє зв’язок, зокрема Інтернет, але сучасне людство опинилось перед загрозою самознищення, як наслідок екологічної катастрофи в наслідок того, що значна кількість людей в окремих регіонах знаходяться на дуже низькому рівні матеріального забезпечення, освіти й культури в той час як порівняно невелика частина людства живе в багатьох країнах, які дозволяють собі надмірне використання природних ресурсів і присовують собі роль світового жандарма.

Недарма перша жахлива терористична акція у Нью-Йорку була спрямована саме представниками із бідного регіону. Таким чином необхідною умовою є відповідальність кожної людини за свої вчинки на Землі.

Тема : Особистість і суспільство

План :

1.Свобода і необхідність життєдіяльності людини

2.Філософські проблеми соціалізації особистості

1) Філософський аналіз проблем людини спирається на такі поняття:

а) Людина - представник людського роду і тому в понятті „людина” закладені загальні риси притаманні усім представникам людського роду. Отже, у понятті „людина” закладена інваріантна сутність людини, яку має кожний індивід;

б) Індивід - це окрема людина, яка сполучає в собі ознаки глобальності, соціальності та індивідуальності. Це дуже багате поняття, бо в нього закладено сутність людського роду. Кожний і індивід має особливі ознаки тих соціальних груп, до яких він належить (ознаки статі, соціальної приналежності, національної, професійної, духовної);

в) Індивідуальність, тобто оригінальність, несхожість ні на кого іншого;

г) Особистість - це соціальний аспект людини, тобто ті риси людини, які проявляються у суспільстві, стосунках індивіда з іншими людьми. Це такі риси як чесність, працелюбність, порядність і підступність, агресивність, лінощі. Особистість - це сукупність соціальних ролей і соціальних відносин в кожному індивіді. Це індивід як член сім’ї, як представник певного колективу, як громадянин своєї країни.

Стосунки між особистістю і суспільством ґрунтуються на певному співвідношенні свободи і необхідності в умовах життєдіяльності людини у даному суспільстві.

Свобода - ступінь, міра можливостей для здійснення волі, бажань людини, тобто для вибору мети у своєму житті і повсякденному побуті та засобів досягнення цієї мети.

Необхідність визначає межі цієї свободи та вимушеність підпорядковуватись в своїй діяльності зовнішнім природним умовам і соціальним вимогам. Межі необхідності змінюються і обумовлюються станом природи, рівнем технології і рівнем розвитку суспільства, його демократичних і ліберальних підвалин. Межі вибору - природа, соціальні вимоги.

Питання про стосунки між особистістю і суспільством відносяться до найважливіших і найскладніших так званих вічних питань, які кожне покоління людей вирішує по-своєму, Зважаючи на те, що суспільство є необхідною умовою життя особистості і поза суспільством людина жити не може, тому кожна людина повинна в міру своїх здібностей піклуватися про загальнолюдські соціальні умови життя. Тобто сім’я, держава, країна, суспільство людське в глобальному масштабі - це наш загальний дім, від стану якого залежить наш добробут. Тому цілком логічно вимагати, щоб кожна людина поєднувала свої власні інтереси з інтересами всього суспільства. Але порушення міри в цій системі і створення суспільства, в якому ігноруються індивідуальні інтереси і вимагається, щоб людина піклувалася лише про загальні інтереси, веде до конформізму, тобто втрати індивідуальної волі, самостійності у своїх судженнях і діях і до тоталітаризму, тобто до абсолютизації інтересів суспільства в цілому. В решті-решт це має своїм наслідком втрати ініціативи і відповідальності людей, а значить і до здатності цього суспільства самовдосконалюватися і підвищувати продуктивність праці і добробуту людей.

Але суспільству загрожує і інша крайність, а саме безмежний розквіт індивідуалізму і зосередження людей на своїх індивідуальних власних інтересах, забуваючи про загальні інтереси. Індивідуалізм породжує злочинність, насильство, безвладдя і підриває основи суспільства, бо зростає соціальна нерівність, меншість живе в розкоші, а більшість веде злиденне існування. Це питання з давніх-давен привертало увагу мислителів. Основні принципи його вирішення знаходять свій вираз у золотому правилі етики - у категоричному імперативі Е.Канта, у золотому правилі: „Не роби того, чого не хочеш, щоб зробили тобі”.

Е.Кант: „ Дій так, щоб максима твоїх вчинків могла стати загальним законом”.

2) Для розвитку сприятливих стосунків між окремою особистістю і суспільством потрібно перш за все розвивати в кожній людині здібності і якості необхідні для життя у даному суспільстві. Процес формування у кожній людині необхідних для життя у даному суспільстві ділових і особистих якостей і є процесом соціалізації (усуспільнення людини). До цього процесу входить засвоєння мови, загальної для даного суспільства, професійних якостей, моралі, звичаїв, традицій, що визначаються в даному співтоваристві і регулюють стосунки між людьми.

Конкретний зміст процесу соціалізації повинен відповідати соціальному статусу, соціальним ролям особистості і особливостям соціального оточення. Протягом життя людина прилучається до різних ролей, змінює свій статус і включається до різних за своїми традиціями, навіть мовами, соціальних середовищ. І тому кожного разу для виживання і успіху людина ставиться перед вимогою виробляти в собі нові особисті якості і позбуватися від старих, що не відповідають новим умовам. Такі процеси називаються ресоціалізацією протягом життєвого циклу.

Основними засобами первинної і вторинної соціалізації виступають самопізнання і самовиховання, сім’я, освіта, засоби масової інформації, навколишнє соціальне оточення, держава. Психологічний механізм соціалізації особистості є імітація, ідентифікація, сором, вина.

Імітація - уподібнення зразка поведінки інших, як правило, впливових, авторитетних для даної особистості людей. Діти імітують поведінку батьків, дорослі - люду.

Ідентифікація - відчуття близькості, спорідненості особистості з певною соціальною групою. Коли людина говорить „я - студент”, то вона прираховує себе до цієї соціальної групи.

Сором - це відчуття психічної незручності під впливом зовнішнього оточення, громадської думки. Це відчуття вимагає позбутися тих якостей, які викликають негативну оцінку, як правило найближчого оточення.

Вина - відчуття душевного дискомфорту, що має своїм джерелом „голос власної совісті”.

Таким чином стосунки між суспільством і особистістю визначаються з одного боку станом розвитку суспільства, його здібністю враховувати інтереси кожної людини, а з другого - особистісними якостями.

Тема: практика та інженерна діяльність

План

1.Категорії діяльності та практики у філософії.

2.Структура практики.

3.Інженерна діяльність як вид практики.

Діяльність - це сукупність розумових і фізичних дій людини цілеспрямованих на задоволення її матеріальних і духовних потреб. Ставлення людини до діяльності може бути різним. У цьому ставленні можна помітити дві основні позиції:

1)Споглядальна - пасивне ставлення людини до навколишнього світу, при якому людина не ставить собі за мету активне перетворення у природному і соціальному середовищах;

2)Активна - спрямована на здійснення змін у навколишньому середовищі і в самому суб’єкті діяльності, щоб краще задовольнити свої потреби.

Активні позиції людини можна побачити в діях, які спрямовані на зміни в середовищі людини, на набуття нових знань і професійних навичок та вмінь. Саме такий вид діяльності і називається практикою. Таким чином людина може бути спрямована або на пасивне споглядання світу, або на репродуктивну діяльність, де всі дії повторюються щоденно, або на активну практичну діяльність, пов’язану із здійсненням певних змін у середовищі та вдосконаленні людини. Останній вид діяльності є практика.

Розрізняють теоретично-пізнавальну, духовну і практичну діяльності. Практика є основою усіх інших видів діяльності і критерієм істини, тому що:

- практика стимулює всі інші види діяльності і надає їм сенсу;

- практична діяльність пов’язана із змінами предметів праці, дозволяє накопичувати практичний матеріал необхідний і для вченого і для студента, щоб цілеспрямовано організувати наукову діяльність;

- правда - критерій істини та ефективності людської діяльності, бо саме на практиці це можна перевірити.

Але це не означає, що практикою можна замінити інші види діяльності і знехтувати ними. В структуру практики входять такі елементи:

а) Суб’єкт практики - діюча особистість або група людей, які здійснюють певні зміни у природному і соціальному середовищах .

б) Об’єкт практики - те, на що спрямовані практичні дії людини. Це можуть бути речовина, енергія, люди та їх організація .

в) Ціле визначення трудових зусиль .

г) Розробка програм, спрямованих на досягнення на досягнення мети .

д) Конкретні операції, що мають своїм наслідком здійснення дій, спрямованих на задоволення людських потреб.

У структурі практики таким чином можна визначити дві основні її сторони: ціле визначення і ціле здійснення. Якщо людина сама без кооперації з іншими організує свою діяльність, то ці дві сторони зливаються в єдине ціле і не розрізняються. Але у людському суспільстві панує розподіл праці по багатьом показникам і в даному разі окремі люди виконують переважно функції визначення цілей і функції їх здійснення. Так, наприклад, у процесі виробництва інженери та економісти визначають мету виробництва в цілому і окремих операцій, програмують дії, спрямовані на досягнення виробничої мети, а виконавці, робітники та службовці, цю мету практично здійснюють. Отже, у практичній діяльності можна визначити такі різновиди такої діяльності, при цьому перші два виконуються людьми переважно розумової праці, а третій - людьми переважно фізичної праці. Серед них:

- Інформаційно-пізнавальна діяльність, спрямована на вивчення властивостей об’єкта, мети тих змін, що бажано провести у ньому;

- Конструкторсько-проектна діяльність, що спрямована на програмування практичних дій, які ведуть до мети і створення ідеальних схем праці і конструкцій засобів і продуктів виробничої діяльності;

- Реальноконструктивна діяльність - втілення цілей і програм у реальні матеріальні форми продуктів людської діяльності.

У структурі практики розрізняють її складові процеси та форми практики. Форми практики:

1) Виробнича практика - це реальні зміни у матеріальних предметах, що означають за своїм змістом пристосування речовини та енергії природи до задоволення людських потреб;

2) Соціальна практика, що означає цілеспрямовані зміни у соціальній структурі у суспільному житті;

3) Науково-експериментальна практика - запрограмовані зміни природних та соціальних об’єктів з метою отримання нових знань.

Специфічним різновидом практики є інженерна та організаційна діяльність тією її частиною, якою вона спрямована на проектування, конструювання і організаційну роботу у соціотехнічній системі виробництва.

Соціотехнічна система виробництва - система машин, обладнання, технологій та організація праці людей у виробництві, при цьому інженерна та організаційна діяльність виступає необхідним елементом практичної діяльності в сучасних умовах виробництва. Інженери та організатори виробництва виконують інформаційно-пізнавальну та ідеально конструктивну функції у соціотехнічній системі. Вони визначають мету виробництва, її матеріально-технічні та організаційні засоби, розробляють технологію (програму цілеспрямованих дій по виготовленню продукту), вони проводять професійні навчання, інструктаж робітників і, крім того, інженери не рідко виконують наукові експерименти у лабораторіях даного виробництва. Все це і є види виробничої і науково-експериментальної практики.

Але частина інженерів і менеджерів за фахом займаються також не практичною, а саме теоретичною діяльністю. Це галузь різноманітних теоретичних розробок, що мають на меті не конкретні практичні результати, а розробку принципів, законів, теорій, створення і функціонування технічного обладнання і соціотехнічних систем. В даному випадку метою діяльності інженера-науковця є безпосередньо не ефективність, як у інженерів-практиків, а науково-технічна істина. Тому в середовищі інженерів і менеджерів ми розрізняємо наукових дослідників і практиків, що спеціалізуються на практиці ефективного виробництва. При цьому інженерна діяльність визначається потребою у синтезі природних, соціальних наук, щоб проектувати і технологію, і виробничої організації з метою задоволення потреб людини як самих виробників, так і споживачів продукції виробництва.

На відміну від теоретичної діяльності інженери і організатори виробництва несуть велику відповідальність за додержання вимог проекту, конструкції, організаційно-технічного рішення, які мають безпосередньо практичний характер і можуть мати наслідки, що впливають на якість життя людей, на їх здоров’я, психіку і соціальні відносини, в той час як науковці, що розробляють теорії, принципи, закони не відповідають перед суспільством за соціальні і моральні наслідки їх практичного застосування. Основну функцію інженерної діяльності складає вирішення суперечностей між постійно зростаючими потребами людей і можливостями виробництва. Тому найважливішими принципами інженерно-організаційної діяльності виступають:

- Практичність - відповідність конструкцій і організаційних рішень реальним потребам і умовам життєдіяльності людей;

- Всебічність - інженерна діяльність повинна відповідати різноманітним вимогам економічного, екологічного і соціально-гуманітарного характеру;

оптимальність - досягнення найвищого ефекту в конкретних умовах узгодження суперечливих параметрів, наприклад, досконалості і собівартості, швидкості і безпеки.

Тема: Суспільство як система

План:

1.Виробництво і механізм саморозвитку суспільства.

2.Соціальна революція та реформа як засоби розвитку суспільства.

3.Основні етапи і моделі розвитку суспільства.

Суспільство відноситься до найскладніших само розвиваючих систем, тому що воно у своїй діяльності і розвитку поєднує об’єктивні закони природи, свідомої діяльності людей і об’єктивних законів розвитку самого суспільства. Суспільство як і окрема людина з одного боку нерозривно пов’язана з природою, з другого боку відображає специфіку суспільства обумовлену наявністю розуму і свідомої волі людей. Тому в розвитку суспільства поєднується суб’єктивні і об’єктивні чинники та умови діяльності. Суб’єктивні чинники полягають у можливості людей пізнавати і застосовувати для задоволення своїх потреб об’єктивні закони природи і суспільства, свідомо плануючи свої дії на досягнення мети та створюючи виробничі, політичні, ідеологічні об’єднання для свідомої координації своїх зусиль. Але наявність розуму і волі людей не заперечує визначальної ролі об’єктивних законів та умов життя людей. Ці закони мають як природне походження, наприклад потреби людського організму необхідність їх задоволення, так наслідки попередньої діяльності людей, які для кожного покоління, кожної окремої людини виступають як об’єктивні базові умови діяльності: це техніка, технологія, професійні знання, культура та спосіб мислення, сприйняття дійсності людьми, що називається менталітетом. На основі всього цього і складаються об’єктивні, тобто незалежні від волі людей закони, тобто необхідні і постійні зв’язки явища процеси, з якими не можна не рахуватись, а можна лише враховувати.

Перший закон: закон взаємозв’язку і взаємо стимулюючої ролі суспільства і виробництва. Більш в конкретному економічному значенні: його можна сформулювати як закон відповідності виробництва.

Другий закон: закон відповідності характеру виробничих відносин якісному рівню продуктивних сил. Продуктивні сили складаються із знарядь праці, предмету праці і людей, що використовують їх для задовольняння потреб суспільства. Для полегшення своєї праці, заощадження свого часу, підвищення якості продукції, люди постійно вдосконалюють продуктивні сили і з часом окремі кількісні зміни в них переростають у новий якісний рівень, що вимагає нового характеру виробничих відносин. Такими революціями у розвитку виробничих сил протягом історії людства були переходи в енергетиці від мускульної праці людей до використання живої сили тварин, потім вітряних, парових двигунів, далі електротехніки призводило кожного разу до необхідності нових виробничих відносин. Самі виробничі відносини складаються з трьох елементів: тип власності на ЗВ, тип обміну і розподілу продуктів праці і тип безпосередніх відносин у процесі праці.

Тип власності – приватна і державна власність. Таким чином виникає система виробничих відносин первісного суспільства, рабовласницького, феодального і капіталістичного і системи, засновані на державній власності на ЗВ. Отже закон відповідності характеру виробничих відносин якісному рівню продуктивних сил діє з необхідністю об’єктивно незалежно від волі людей, але суб’єктивні чинники, такі як освіта, світогляд впливають на конкретну форму виробничих відносин. Так, феодалізм у Росії, Німеччині, азіатських країнах так же точно як капіталізм в Америці чи Японії відрізняються за формою стосунків між власниками і не власниками виробництва, але не за своєю суттю.

Третій закон: закон взаємодії економічного базису та ідеологічної і політичної надбудови суспільства (держави, партії та інші політичні та ідеологічні установи, відносини та духовні системи).

Четвертий закон: закон взаємодії суспільного буття і суспільної свідомості. Категорія суспільного буття визначає сукупність об’єктивних умов життя людей, включаючи форму власності на ЗВ, техніку технологію, характер поселень. Все це буття людей справляє великий вплив на спосіб мислення людей, на їх суспільну свідомість. В структурі суспільної свідомості розрізняємо два рівні:

1. на рівні повсякденного життя людей, формується стихійно як відображення реальних умов і способів задоволення своїх потреб;

2. офіційний, теоретичний рівень. Цей рівень формується офіційними державними органами, державною системою освіти, засобів масових комунікацій.

На цих двох рівнях появляються її 6 форм:

- Політична і правова;

- Моральна та естетична;

- Релігійна і філософська.

Всі вони проявляються у двох формах:

Правова ознака ставлення громадян до законодавства. У різних народів відрізняється повсякденна і офіційна правова свідомість на теоретичному рівні проголошується рівність усіх людей перед законом обов’язковість їх виконання, як справді найважливіші умови упорядкування умов життя людей. Але у повсякденному побуті серед деяких груп людей розповсюдження ігнорування законів, думка про те, що цим громадянам не обов’язково дотримуватись законів і виконувати свої обов’язки.

Об’єктивні закони суспільства здійснюються через свідому волю людей і тому суспільні системи в різних країнах, що мають загально об’єктивну основу в тому числі однотипну приватну власність чи приблизно однаковий рівень технології, продуктивних сил відрізняються за способом життя людей і морально-культурними нормами життя.

У ті моменти розвитку суспільства, коли вже підготовлені об’єктивні умови для значних змін у суспільному ладі настає черга вирішальної ролі суб’єктивних чинників, тобто організації волі і конкретних дій людей, щоб привести політичну і ідеологічну систему у відповідність до нових об’єктивних умов. Для цього існує 2 способи:

Революція - означає сукупність докорінних змін в економіці, політиці і духовному світі людей перш за все за рахунок зміни економічного і політичного пануючого класу при владі;

Реформи – поступові часткові зміни в окремих галузях суспільства, що здійснюються під тиском народних мас державними органами або з ініціативи політичного та пануючого в економіці класу. Так, наприклад, в кінці 80-х – початок 90-х рр. в умовах економічного відставання Радянського Союзу від індустріально розвинених країн і наростання незадоволення людей якістю свого життя у порівняні з індустріально розвиненим життям людей. Але з ініціативи політично пануючої партійної номенклатури почали здійснюватись політичні і економічні реформи та зміни в ідеології, які продовжуються до цього часу.

Основні етапи у розвитку суспільства це 5 соціально-економічних формацій:

- первісний лад;

- рабовласницька;

- феодальна;

- капіталістична;

• комуністична.

В наш час на зміну формаційного підходу приходить цивілізаційний підхід, коли основними етапами розвитку суспільства визначаються аграрно-традиційна, індустріальна і постіндустріальна цивілізація.

Тема: культура і цивілізація.

План:

1. Сутність культури та її соціальні функції.

2. Структура культури.

3. Співвідношення понять культури і цивілізації.

Культура відноситься до дуже складних за своїм змістом питань філософського осмислення людського життя. В літературі існує понад 300 визначень культури і всі вони прийняті, бо культура – це найбільш визначна риса людського роду. Вона проявляється у всіх сферах суспільства і приватного життя людей і є саме тим, що по-перше, відрізняє людину від усіх інших істот, а, по-друге, виступає основним регулятором сумісного життя людей. В перекладі з латинської мови поняття культура означає “обробка” і вже за походженням цього слова можна визначити, що культура відображається в усьому, що було піддане свідомій переробці впливу з боку людей. Це і обробка матеріалів, сировини, тобто всі технології, обробка людей людьми, тобто освіта і виховання. На відміну від природних або генетичних рис людини культура не передається природним генетичним шляхом. Тільки передача історичного досвіду людей від покоління до покоління здатна зробити людину культурною. На відміну від тварин інстинктивного механізму співіснування людей немає.

Сутність культури можна визначити як рівень розвитку в індивіді, його людських рис. До визначення культури можна підійти по-різному. У морально-ціннісному плані це система моральних норм, смислів і символів людського життя, це сукупність матеріальних і духовних цінностей людини. У діяльнісному плані культура – це система технологій, навичок, вмінь, що визначають рівень розвитку в усіх сферах людського життя. Основні соціальні функції культури – це регулятивна і контрольна. Культура як сукупність моральних норм, традицій, звичаїв визначає характер відносин між людьми і упорядковує їх співіснування і співпрацю. В цьому плані культура необхідна кожній людині, щоб знайти своє місце у суспільстві і задовольняти свої потреби прийнятим у суспільстві способом. Але оскільки культура має поряд із загальнолюдськими ще й специфічні риси свого прояву у різних країнах, релігійних, статево-вікових категоріях людей, а кожна людина одночасно є елементом цих соціальних угруповань, то кожна людина вимушена засвоїти не лише загальні норми культури, але й специфічні стандарти культурної поведінки, характерні для різних соціальних груп, тобто засвоїти не лише культуру, але й субкультури, тобто різновиди проявів культури у різних соціальних групах. Так існує субкультура молоді з деякою специфікою моральних норм, цінностей, субкультура інтелігенції, бізнесменів.

Поряд з субкультурами, що в цілому не суперечить загальній культурі, але ще мають свою специфіку у людському суспільстві спостерігаються і контркультури, тобто системи моральних норм, цінностей, що протиставляються пануючій системі культурі більшості населення. Це можуть бути молодіжні екстремістські контркультури, наприклад панків, хіпі, ЮПІ. Іноді ці контркультури є формою протесту проти застарілих вже не відповідаючи сучасності елементів культури. Але контркультуру відрізняти від анти культури. Анти культура спрямована взагалі проти людства і виступає як руйнівна сила суспільства. Це анти культура кримінального світу, тероризму, наркоманії, алкоголізму. Для того, щоб включитися в нормальні стосунки з іншими людьми на рівні культури чи субкультури, кожна особистість повинна засвоювати необхідний мінімум якостей, включаючи мову цієї спільності, ділові і моральні якості. Цей процес називається соціалізацією, що означає засвоєння культури певного соціального середовища.

Поряд з регулятивною функцією культура виконує, як висловлювався З.Фрейд відносно індивіда, регресивну функцію – функцію контролю за поведінкою людей. Кожне середовище вимагає від своїх людей дотримуватись певних норм моралі, ціннісних орієнтацій, традицій. В разі непокори середовище застосовує відповідні санкції, починаючи із незадоволення і кінчаючи попередніми санкціями, культура вимагає від нас бути як всі.

У кожній культурі можна визначити декілька структурних рівнів. Культура поділяється на матеріальну та духовну.

Матеріальна культура спрямована на задоволення людських потреб у самому необхідному для підтримання життя. Вона виявляється у виробництві предметів споживання, тобто їжі, одягу, житла і визначається рівнем техніки і технологій. Але матеріальна культура нерозривно пов’язана з духовною культурою:

У предметах матеріальної культури опредметнюються знання і духовний світ їх творців. Будь-який предмет споживання чи побуту відображає естетичний смак виробників, конструкторів і в міру їх піклування про своїх споживачів. Водночас предмети матеріального задоволення потреб впливають на духовний світ споживачів, виховуючи естетичні смаки і впливаючи на формування світогляду, на психічні переживання людей.

Духовна культура теж створюється на матеріальних носіях, але функціональним змістом їх є незадоволення матеріальних потреб, а передача від творця до споживача культурних цінностей, певного роду і дій, переживань, естетичних асоціацій.

Культура поділяється на загальнолюдську, національну, регіональну і культуру окремої особистості. Вони співвідносяться між собою як загальне, специфічне і окреме явище. Наявність у кожній субкультурі загальнолюдського рівня складає необхідну умову для порозуміння між представниками різних субкультур, а наявність специфічних рис у кожній субкультурі несе в собі загрозу непорозуміння і конфліктів між представниками різних націй і статево-вікових категорій.

У стосунках між представниками різних субкультур визначаються 2 основні орієнтації – етноцентризм і культурний релятивізм. Люди, що мислять у фарадичні етноцентризм за єдиновірні норми поведінки моралі визначають лише звичайну їм з дитинства субкультуру. Всі ж інші субкультури сприймають із зневагою, презирством, іноді не приховуючи цього, що може призводити до конфліктів не лише на рівні особистісних стосунків у сім’ї, трудовому колективі, але й до конфліктів на міжнаціональному рівні.Культурний релятивізм спрямовує стосунки між представниками різних субкультур на толерантність і повагу до традицій і звичаїв навіть не зрозумілої для індивіда зразків сприйняття світу і поведінки людей, бо практично немає вищих і нижчих субкультур, а є відмінності між ними, що пояснюються особливостями життя людей у різних природних, історичних і соціальних умовах.

Структури, що визначаються за сферами людського життя: культура виробництва, культура споживання і побуту, культура виробничих відносин, політичних відносин і культура всіх інших між особистісних відносин.

Поняття культури відображає переважно рівень індивідуального розвитку людини. Культура зосереджує увагу на гуманітарному боці суспільних відносин, включаючи моральні норми, ціннісні орієнтації, традиції, звичаї, що задовольняють потребу у підтриманні стосунків між людьми, забезпечуючи права і свободи кожної людини на моральному рівні.

На відміну від культури поняття цивілізація визначає рівень розвитку суспільства. Цивілізація є соціально-технічною формою розвитку культури, включаючи державне управління, законодавство, технологію, навчання, технічне обладнання культурних закладів відпочинку людей тощо.

Але цивілізація має і анти культурну складову. Це створення засобів знищення людей, наркотичних речовин, засобів насилля і цивілізація може створювати умови для моральної деградації людей (ізоляція людей).

В історії людства можна виділити до цивілізаційні етапи – дикість і варварство; цивілізаційні – аграрно-традиційна, індустріальна і постіндустріальна (інформаційно-електронне суспільство).

Ознаками цивілізації, що її відрізняє від дикості і варварства виступають:

- розподіл праці;

• виникнення приватної власності;

• створення держави;

• писемність.

Це основні ознаки цивілізації.

Етапи цивілізації відрізняються такими основними рисами:

• аграрна – панування сільського господарства і ремісничої праці, дуже повільний розвиток суспільства і тому головним засобом регулювання відносин виступають традиції і звичаї;

• індустріальне – панування, стандартизація усіх форм людського життя, динамічний розвиток і знецінення традицій старших поколінь;

• постіндустріальна цивілізація характеризується перенесенням центру зайнятості з матеріального виробництва на культуру, освіту і організацію побуту.

Тема: цінності та їх роль у суспільстві.

План:

1. поняття цінності.

2. різноманітність ціннісних орієнтацій.

Поняття цінності пов’язане з розумінням знання мети у життєдіяльності людини. Мета і ціле покладання характерні риси життя людини, що відрізняють людину від інших природних істот, бо у природі немає мети, там процеси відбуваються залежно від взаємозв’язку властивостей природних явищ. Лише у людському суспільстві життєдіяльність пов’язана з вибором мети, хоч і не всі люди в однаковій мірі здібні на самостійне визначення мети свого життя і ще менше людей, які визначаються з послідовністю і цілеспрямованістю у своєму житті. Але лише такі люди досягають значних успіхів у своєму життя, і навпаки, людина, що не має життєвої своєї мети, своєї великої мрії не здатна до самоорганізації і до ефективної діяльності. Недарма ще Аристотель зауважив: людина, що не може скеровувати свою діяльність приречена бути рабом.

Визначення мети пов’язане з оцінкою бажаних наслідків своєї діяльності того, що має бути досягнутим у найближчому чи віддаленому майбутньому.

Оцінка – це порівняння значення тих явищ, які цікавлять людину. Отже, це визначення пріоритетності окремих речей і явищ, мети і засобі вії досягнення. А самі ці явища, речі, що мають неоднакове значення в житті людини і визначаються як цінності.

Точніше кажучи у людини виникає неоднакове ставлення до речей, в залежності від їх властивостей і можливості задоволення потреб людини. Це ставлення залежить від:

1. розуміння людиною своїх потреб і бажань;

2. властивостей окремих речей завдяки яким вони здатні в тій чи іншій мірі задовольняти потреби, інтереси і бажання окремої людини.

Таким чином цінність є суб’єктивно-обєктивне ставлення даної людини до окремої речі.

Цінність перетворюється у мотив тієї чи іншої діяльності тоді, коли досягнення цієї цінності активізує діяльність людини, що має на меті отримання засобів досягнення цінності, що виступає як мета діяльності. Таким чином у системі цінностей визначаються цінності мети і цінності засобів досягнення мети. Першу групу можна назвати так екзистенціальні цінності, які своїм існуванням своїх властивостей впливають безпосередньо на цінність. Це те, що людина повинна мати у своєму розпорядженні.

До цінностей цілей ведуть різні засоби. І залежно від виховання людини, освіти, досвіду у свідомості людини відбувається процес оцінки різних засобів, що ведуть до цінності мети. Співвідношення мети і засобу її досягнення відноситься до важливих життєвих проблем кожної людини і вирішуються по-різному. І це рішення визначається перш за все моральними установками особистості, тобто вирішення для самого себе, що прийнято і припустимо з позицій власної совісті для досягнення бажаного наслідку своєї діяльності.

Отже, цінність відображає пріоритетне значення окремих речей, явищ і процесів для окремої людини, соціальної групи чи суспільства в цілому. Це значення усвідомлюється з одного боку внаслідок пізнання об’єктивних властивостей цих речей, а з другого боку, внаслідок суб’єктивного розуміння людиною своїх потреб, які можуть задовольняти властивості саме цієї речі. Процес визначення пріоритетності цих речей, що виступають об’єктом мети чи об’єктом засобу її досягнення називається оцінкою, що відбувається внаслідок порівняння властивостей різних речей з точки зору задоволення потреб людини. При цьому основним питанням моралі суб’єкту виступає міра допустимості використання тих чи інших засобів для досягнення мети.

Різним епохам, соціальним групам, особистостям притаманні свої власні цінності, що суттєво розрізняються між собою, але всі вони відображають світогляд людини, тобто систему пріоритетів, що визначають ціннісне ставлення людини до самої себе і навколишнього середовища. При цьому доводиться постійно робити вибір між добром і злом, між поганим і ще гіршим. Саме ця риса визначення цінностей і складає суть свободи і відповідальності людини. В наш час доводиться робити вибір перш за все між вирішенням сучасних сьогоденних проблем, а отже орієнтуватися на підвищення продуктивності праці і підвищення добробуту людей одночасно, а з другого боку приймати до уваги екологічні наслідки праці і підвищення добробуту людей, тому що нерозумне використання ресурсів вже становить загрозу не лише сучасному поколінню, а й самому існуванню людського роду. Доводиться вибирати між цінностями добра, піклування про умови існування суспільства в цілому і задоволення індивідуальних і групових престижних і інтересів.

Цінність сучасного виробництва визначається не лише економічними критеріями, але і ціннісною орієнтацією людини на збереження життя на землі. Отже, для кожної епохи і для кожної соціальної групи, наприклад підприємців і робітників, вчених і інженерів, складаються свої системи цінностей. Якщо для вченого в його професійній діяльності явища цінність досягнення істини, то для інженера цінність істини виходить на другий план у порівнянні із цінністю економічної і соціальної ефективності. Всі ціннісні орієнтації людства можна поділити умовно на три типи:

• для певної групи людей цінність спасіння душі і вічного райського блаженства вище цінності земного життя;

• егоїстична орієнтація на переважне задоволення своїх власних повсякденних потреб і ця орієнтація переважає над іншими;

• альтруїстична орієнтація, що означає в тій чи іншій мірі відмову від задоволення своїх індивідуальних потреб, самообмеження, аскетизм і надання переважного значення проблемам збереження і розвитку цілісності соціальних проблем від сім’ї і завершуючи проблемами збереження і розвитку людства в цілому.

Перша орієнтація характерна для порівняно невеликої частини суспільства для людей, що визначаються підвищеною релігійністю. Причинами такої орієнтації є з одного боку і страх, і розуміння величі, таємничості, безкінечного всесвіту, а з другого боку розуміння своєї приналежності до святого і вічного світу в цілому.

Друга ціннісна орієнтація – орієнтація на свої власні індивідуальні потреби найбільш поширена в наш час. Вона отримала назву прагматичної орієнтації. Такі люди репрезентують себе як розсудливих людей, які розуміються в світі не по книжкам, а з власного досвіду.

Альтруїстична орієнтація опирається на переконання, що соціальна цілісність, суспільство є найважливішою умовою для життя всіх, в тому числі і окремих індивідів.

Таким чином ціннісні орієнтації визначають не лише світогляд, але й реальну поведінку людей у повсякденному житті, розуміння ними основного сенсу свого життя.

Тема : Майбутнє людства.

План:

1. Соціальне прогнозування.

2. Глобальні проблеми сучасності.

1. Соціальне прогнозування. Прогнозування є одним з видів передбачення майбутніх подій і процесів. Передбачення займає важливе місце у визначенні долі і окремої людини, і суспільства в цілому. Це визначається тим, що людська доля обумовлюється не лише об’єктивними і насамперед природніми обставинами людського життя, але і суб’єктивною волею, тобто усвідомленою діяльністю. Діяльність є усвідомленою перш за все тоді, коли люди правильно визначають свою мету та засоби її здійснення. А мета сама по собі і є передбаченням кінцевого наслідку діяльності на протязі певного етапу в житті окремої людини або і суспільства в цілому.

Щоб правильно визначити мету, треба розрахувати, як бажаність досягнення мети у зв’язку з іншими інтересами людей, так і можливості успіху у досягненні мети. Отже, передбачення є необхідною умовою оптимальної діяльності. Більше того, багато природних, суспільних і фізіологічних процесів мають незворотний характер. І людина, яка помилково визначила майбутні наслідки своїх вчинків, далеко не завжди може сказати собі: “Я помилялась, і давай переграєм все життя заново”.

Передбачення поділяється на два основні види: ненаукове передбачення, яке визначається по-перше, за джерелами отримання інформації про майбутнє, а по-друге, за сутністю і змістом інформації про передбачувану подію. До ненаукових видів передбачення відносяться пророцтва і гадання. Джерелами цих передбачень є начебто надприродні сили людини. Пророки, оракули, гадалки, екстрасенси стверджують, що їх передбачення обов’язково збудуться.

На відміну від пророцтв, наукове передбачення або прогнозування спирається на статистико-математичні розрахунки і при цьому передбачення долі людей, окремих організацій, фірм і суспільства в цілому не стверджує, що прогноз обов’язково здійсниться, на відміну від природних прогнозів, де науковий прогноз теж має на меті таке передбачення, яке здійсниться, хоч і з певною мірою вірогідності. Наприклад, передбачення погоди, землетрусів та інших природних процесів ціниться саме за точність. Така різниця між природними і соціальними прогнозами пояснюється тим, що природні процеси мають одну детермінанту, а саме закономірний зв’язок між явищами природи, що мають певні, якоюсь мірою відомі людям властивості. А суспільні процеси мають дві детермінанти: по-перше, закономірний зв’язок між природними та соціальними процесами, що мають об’єктивний, незалежний від свідомості людей характер, а по-друге, соціальні події певною мірою визначаються різноманітними комбінаціями інтересів людей та їх організацій, що переслідують свідомо свою мету і мають можливість використати соціальний прогноз до того, що або запобігти небажаним наслідкам своєї діяльності, або підсилити свої зусилля у бажаному напрямку.

Технологія соціального прогнозу:

Розробка соціального прогнозу починається із створення базової моделі соціального об’єкту, наприклад, фірми. У базовій моделі відображаються ті показники, які впливають на функціонування і розвиток даного об’єкту, наприклад виробництво фірми. Це особовий склад, розподіл працівників за віком, освітою, кваліфікацією, матеріально-технічна забезпеченість, фінансова діяльність. базова модель використовується для порівняння показників розвитку об’єкту за декілька минулих років. таким чином, визначаються тенденції, тобто напрямки зміни соціально-економічних показників та їх інтенсивність і швидкість. Визначивши тенденції розвитку об’єкту в минулому, для розробки прогнозу використовується метод простої або механічної екстраполяції. Екстраполяція – це мисленне продовження у майбутньому тих тенднцій зміни показників, що визначаються у минулому. Проста екстраполяція співставляється з аналізом тенденції розвитку у навколишньому середовищі. даного об’єкта, і визначається, яким чином вірогідність змін у навколишньому середовищі буде справляти вплив на об’єкт в майбутньому. При цьому розраховуються три варіанти впливу навколишнього середовища на об’єкт у майбутньому:

1. Припущення про найбільш сприятливі умови для розвитку об’єкту у навколишньому середовищі.

2. Припущення про найгірші умови для діяльності об’єкту у навколишньому середовищі.

3. Найбільш вірогідний перебіг подій, що і визначається за прогноз.

Такий прогноз називається проблемним. На основі проблемного прогнозу розробляється нормативний прогноз, який являє собою так зване дерево цілей, тобто які завдання може поставити перед собою суб’єкт управління даним об’єктом за найсприятливіших умов, найгірших і найбільш вірогідних, щоб успішно розв’язати ті проблеми, з якими дана організація зустрінеться у передбачуваному майбутньому. при цьому визначаються короткотермінові прогнози (1 – 10 років) і довготермінові соціальні прогнози (10 – 50 років). Бувають прогнози і до 100 років, але вони відзначаються малою точністю і вірогідністю.

2. Глобальні проблеми сучасності. Із прогнозуванням майбутнього розвитку суспільства в цілому і визначенням умов і стратегій виживання людства пов’язані глобальні проблеми.

Глобальними проблемами називаються такі суперечності між бажаним і дійсним станом речей на планеті Земля, які торкаються істотних умов існування людства в цілому і не можуть бути розв’язані зусиллями однієї або декількох країн, а потребують скоординованої стратегії усіх держав світу. Це такі проблеми, як:

• забруднення навколишнього повітря і водного простору промисловими відходами;

• вичерпання природних ресурсів виробництва предметів споживання;

• загострення суперечностей між багатими і бідними країнами, між великими і малими державами, і внаслідок цього загострення небезпеки термоядерної катастрофи і тероризму як державного, так і з боку окремих озброєних об’єднань.

У подоланні цих проблем важливе значення має соціальне прогнозування майбутніх наслідків сучасної стратегії виробництва і політичної діяльності держави. Прогнози, зроблені у 70-х роках Об’єднанням Римського Клубу (понад 100 вчених різних країн) звернули увагу керівників багатьох держав на важливість і терміновість вирішення екологічних проблем. Дві світові конференції керівників держав і вчених в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. і в Йоганнесбурзі в 2002 р. відіграли певну роль в об’єднанні зусиль держав світу на вирішення глобальних проблем. Але зберігаються значні суперечності між інтересами багатих і бідних країн, що заважають позитивному розвитку світової політики, спрямованої на врятування людства від загибелі.

80