Два підходи до визначення функцій

З точки зору призначення Процесс управління

зміни в умовах якості і способу життя людей

діагностична

організаційна

формування функціонування й розвиток соціальних систем як цілісних утворень

регуляційна

формування й розвиток соціальних якостей особистостей

обліково-контрольна функції

Функції призначення, напрямів вияву включають зміни в зовнішніх умовах життєдіяльності людей і спрямовані переважно на створення сприятливих умов життя людей і послідовне їх поліпшення. Важливо зазначити, що створення сприятливих умов життєдіяльності залежить перш $а все від самої людини, і вона повинна в рамках закону використати цю можливість, маючи на увазі що повної рівності у суспільстві бути не може, тому управління має на меті пом'якшити наслідки природної і соціальної нерівності людей за рахунок соціальної політики. Шляхами управління тут може бути вилучення частини доходів у багатих людей для допомоги бідним, надання останнім деяких пільг для здобуття освіти, працевлаштування тощо. Але розміри такої допомоги не можуть бути великими, інакше тим неминуче буде заподіяно великої шкоди нормальному суспільному життю: втрата стимулів до праці, зростання безробіття тощо, в результаті чого може настати деградація і руйнування суспільства [2, c. 42-48].

Саме тому в першій групі функцій виділяють і таку, як забезпечення порядку та умов безпеки громадян. Багатостороння й складна діяльність багатьох соціальних інститутів перш за все держави щодо запобігання і припинення замаху на життя, здоров'я, честь, власність громадян, а також на основи громадського правопорядку не може в цілому розглядатися як соціальне управління. І все ж у ній є соціально-управлінські аспекти — діяльність з поліпшення організації правоохоронної, судової роботи, що веде до змін у роботі цих органів, а через ці зміни забезпечується вдосконалення умов життя населення, які стосуються його безпеки.

Функціями соціального управління першої групи є також створення умов, які гарантують права і свободи громадян через підтримку і вдосконалення умов забезпечення їх захисту; створення і вдосконалення умов участі громадян в управлінні соціальними процесами.

Функції другої групи охоплюють процеси внутрішніх змін у самому змісті цієї життєдіяльності, тобто в самому способі життя людей (а не його умовах), а також в їх соціальних якостях (а не умовах їх формування). До цієї групи відносять такі функції: формування, підтримання, розвиток творчої енергії людини, надання їй можливості виявляти ініціативу, самостійність, заповзятливість; формування у людей сприйнятливості до інновацій і забезпечення зростання освітнього і культурного рівня тощо.

Третя група охоплює цілеспрямований вплив на процеси формування, функціонування й розвитку соціальних систем як цілісних утворень, змін їх соціальної організації й структури. Будучи результатом природного ходу розвитку суспільних змін, соціальні системи (класи, етноси, сім'ї, демографічні групи тощо), відчувають у процесі свого формування й розвитку різноманітні управлінські впливи, які можуть радикально їх змінити.

Другий підхід до аналізу функцій соціального управління ми визначили як процесний. Термін «другий» не означає, що можна використовувати той чи інший. їх використовують водночас, і один без другого вони не здійснюються, формула їх застосування така: певні суспільні призначення знаходять певні форми і методи здійснення. Особливості функцій процесного підходу полягають у тому, що вони формулюються не довільно (як у першому підході), а являють собою певну систему.

Послідовно використовувані у діалектичній єдності функції створюють управлінський цикл. Управлінський цикл являє собою одночасне існування функцій і етапів. Він відбувається таким чином.

Все починається зі збирання інформації. Ця функція відкриває управлінський цикл. Суть її полягає в тому, що вона обґрунтовує цілі управління, розробку завдань і засоби їх реалізації, забезпечуючи соціальну діагностику. Соціальна діагностика — це вид оперативного аналізу соціального об'єкта з метою визначення його стану, оцінки конкретної ситуації, проблемної характеристики. Результатом такого аналізу є описування об'єкта в системі показників, тобто кількісних і якісних характеристик окремих властивостей і станів соціальної системи.

Наступним етапом і функцією є прийняття управлінського рішення. Управлінське рішення — це не лише документ, який являє собою певний план дії. Це розгорнутий у часі логіко-розумовий, емоційно-психологічний, організаційно-правовий процес, що здійснюється у межах компетенції суб'єкта управління, результатом якого є певним чином зафіксований проект будь-яких змін у конкретних системах суспільства. Зважаючи на те, що управлінське рішення приймається не тільки на другому етапі управлінського циклу, а й супроводжує наступні етапи, цій проблемі буде приділено додаткову увагу. Третій етап і функцію управління становить організація, яка спрямована на формування об'єкта і суб'єкта управління, тобто двох систем: системи, яка управляє, і системи, якою управляють. Оптимальна організація, за якої координується діяльність людей на досягнення цілей, значно підвищує її результати за рахунок, по-перше, систематизованого, свідомого об'єднання дій людей, а, по-друге, наявності комплексу організаційних положень (регламентів, нормативів, інструкцій, вимог, відповідальності), які визначають порядок управління.

Четвертий етап і функція управління — це регулювання, спрямоване на збереження, підтримку і вдосконалення системи управління. У кожній системі діють тенденції до організації і дезорганізації, тому і потрібне регулювання. Воно завжди пов'язане з правом, з впливом на свідомість і поведінку людей, забезпечує стабільність функцій управління. На цьому етапі знову приймається управлінське рішення, яке формулюється за тими законами і на тих принципах, що й на попередніх етапах [16, c.391-400].

Управлінський цикл завершують функції обліку і контролю. Облік — це отримання, обробка, аналіз і систематизація інформації, яка за правилом виражається у кількісній формі (види обліку: статистичний, бухгалтерський, оперативно-технічний тощо). Контроль — це система спостереження й перевірки відповідності процесу функціонування прийнятим рішенням, визначення результатів. Контроль являє собою процес, в якому з'ясовується, чи досягає суспільство чи певна система (організація) своїх цілей, виділяються проблеми і знову приймаються рішення, завдяки яким мають бути вжиті заходи щодо запобігання можливій шкоді. Контроль також дає можливість визначити, чи треба переглядати попередні плани, оскільки їх або виконано, або не можна виконати в принципі. Такий зв'язок між плануванням і контролюванням завершує управлінський цикл, який і створює управління як процес взаємопов'язаних функцій.

Зрозуміло, що такий розподіл управлінського циклу на функції дещо умовний. Всі вони пов'язані, накладаються одна на одну, переплітаються. Жодна функція окремо не дає уявлення про управління. Лише всі разом вони і становлять сам процес соціального управління.

Принципи соціального управління

Сучасна соціальна система складна й багатоманітна, водночас вона являє собою єдину й безперервну організаційну систему. Механізмом соціального управління виступає інтеграція: а) спрямовуючого впливу, суть якого становить досягнення запланованого результату; б) самоорганізації, відмінною властивістю якої є відсутність єдиного організуючого начала, самодостатність, у підвалинах якої лежать різні цілі суб'єктів соціальної системи, досягнення яких задає процес самовдосконалення; в) організаційного порядку, який являє собою систему соціальних, моральних і правових норм, які, з одного боку, задані цільовим управлінським впливом, формалізацією, а з другого — системою правил і норм, які склалися стихійно і діють активно.

У процесі самоорганізації виникають норми, правила, ціннісні орієнтації та соціальні зв'язки, які внаслідок їх корисності, доцільності поділяються більшістю учасників певного соціального процесу і переходять у розряд стабільно діючих, повторюваних, довготривалих. Організаційний порядок у свою чергу забезпечує оптимальний ступінь стабільності соціальної системи. Однак сучасна система управління у нашому суспільстві мало скидається на порядок, незважаючи на постійну демонстрацію керівниками управлінських структур своєї прихильності демократичним цінностям, ідеалам і проголошення їх базовими орієнтирами розвитку нашого суспільства. При цьому цілі, які досягаються таким чином, часто діаметрально протилежні волі більшості населення.

Отже, розглядаючи такі складові управління соціальною системою, як спрямовуючий вплив та самоорганізацію і результат їх взаємодії, можна припустити, що найефективніше соціальне управління полягає у визначенні місця й функцій кожного з компонентів управління в побудові 'їх взаємодії, в єдності 'їх стратегічних цілей і завдань. Така сама проблема вирішується через додержання певних принципів соціального управління.

Під принципами управління розуміють, по-перше, основоположні начала, узагальнені основні правила, які визначають відбір стратегічних цілей управління, побудову організаційних структур, функціонування й розвиток системи, що управляє, прийняття рішень за певних умов і на відповідних рівнях; по-друге, найважливіші вимоги, додержання яких зумовлює забез-печення ефективності управлінських рішень, управлінської діяльності, управління в цілому.

Принципи соціального управління можна поділити на загальні, окремі й організаційно-технологічні. Всі вони взаємопов'язані, і лише цілісне застосування їх спроможне забезпечити успіх в управлінні соціальними процесами.

Перша група принципів —загальні принципи соціального управління.

Принцип соціальної орієнтації. Він означає, що згідно з ієрархією факторів у системі управління на першому місці стоять люди, за ними — фінанси і техніка. Людський капітал є наріжним каменем конкурентоспроможності й ефективності, тому затрати на людину — це не витрати, а внесок, який необхідно грамотно використовувати. Соціальні фактори, тобто врахування потреб людини, значно підвищують ефективність економіки і результати будь-яких дій.

Основний зміст принципу наукової обґрунтованості полягає у вимозі застосування наукових методів при підготовці і реалізації управлінських дій. Це означає, що цілеспрямований вплив на соціальні системи здійснюється на основі пізнання і використання об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, враховуючи і випадковості.

Принцип системності визначається як упорядкування системи. Управління покликане забезпечувати й удосконалювати структурну і функціональну єдність системи, викривати та переборювати перепони на шляху до здійснення мети, нейтралізовувати дисфункції. Водночас цей принцип означає всебічну підготовку управлінського рішення, аналіз безлічі варіантів їх реалізації, координацію зусиль на деяких напрямах. У соціальних системах цей принцип передбачає тісне пов'язування рішень, економічних, політичних, культурних проблем у процесі підготовки та реалізації управлінських завдань.[8, c. 206-210]

Сутність принципу ефективності — досягти поставленої мети у можливо короткий термін і за найменших втрат матеріальних коштів й людської енергії.

Принцип конкуренції означає суперництво на будь-якому полі діяльності в організації, системі між людьми, спільнотами, зацікавленими в досягненні однієї й тієї самої мети. Роль конкуренції полягає у виявленні найрезультативніших, ефективних шляхів соціального розвитку, що виражається у порівнянні, відборі й перетворенні на національне надбання найкращих способів управління будь-якою сферою у соціумі.

Принцип стимулювання виходить з положення, що неможливо управляти соціальними процесами, відносинами, структурою, не навчившись управляти мотивами людської поведінки. Виразом цього принципу є поєднання матеріальних і моральних стимулів.

Друга група принципів соціального управління, як ми зазначали, складається з окремих принципів. Сфера їх дій обмежена, локальна. Це конкретні принципи, що їх застосовують у певній, окремій, специфічній соціальній системі. Виділяють принципи соціального партнерства, державної служби, юридичної діяльності, управління кадрами, правової соціалізації тощо.

Принцип соціального партнерства: 1) тристоронність на основі трипартизма — представництва уряду, профспілок, підприємців; 2) рівність сторін на переговорах; 3) пріоритетність примиренських методів і процедур на переговорах; 4) поліпшення умов договорів і угод з кожним наступним рівнем; 5) обов'язковість виконання договорів; 6) довіра у відносинах; 7) регулярність проведення консультацій у процесі співробітництва; 8) відповідальність за прийняті зобов'язання.

Принципи співробітництва між народами: 1) взаємне визнання прав і поваги цих прав; 2) неприпустимість геноциду й етноциду, тобто винищування у будь-якій формі будь-якого народу і його культури; 3) самоідентифікація, тобто визначення самими громадянами своєї національної належності; 4) суверенітет, самовизначення, самоврядування; 5) збереження культурної самобутності, включаючи сфери мови і освіти, культурної специфіки та народних традицій; 6) контроль за використанням природних багатств і ресурсів території їх проживання; 7) доступ до досягнень світової цивілізації та їх рівноправне використання.

Принципи створення мегаполісів: 1) житлове будівництво;

2) планування й розміщення виробничих підприємств;

3) розширення наукових зон; 4) доступність і легкість контактів з природною зоною; 5) раціональність; 6) наявність міцної, грамотної влади, яка може впоратися з будь-яким егоїзмом і корупцією.

Принципи правової соціалізації особистості такі:

1) принцип участі. Відповідно до нього кожна особистість, яка втягнута у той чи інший правовий процес, має бути його рівноправним учасником, її діяльність є необхідною ланкою цього процесу і визнається усіма останніми учасниками. Участь є моментом реальної діяльності і соціальною формою виразу статусу цієї діяльності. З цього випливає, що без участі не існує реального входження у діяльнісно-правову систему та значить немає правової соціалізації, принаймні позитивної. Важливу роль у реалізації цього принципу відіграють відповідні цінності і настанови професіоналів, що організують, проводять у життя і контролюють ті чи інші правові акції;

2) принцип правового пріоритету. Неодмінною вимогою будь-якого аспекту правової діяльності, в якій би сфері вона не здійснювалася, є абсолютний пріоритет закону, його безроздільне панування. Не може бути політичних, ідеологічних, психологічних та інших факторів, які могли б ініціювати найменше відхилення від закону, причому не тільки того закону, що дає оцінку соціальному явищу, а й того, який визначає процес тієї чи іншої правової дії. Відхилення від цієї вимоги на практиці означає руйнування соціальної системи через правовий аспект діяльності;

3) принцип гарантії. Він полягає в тому, що забезпечується активність будь-якої особистості в тому правовому процесі, де йдеться про її долю чи інтереси. Таке забезпечення має гарантувати закон, причому гарантії повинні мати такий характер, що жодна гілка влади чи посадова особа не можуть її ігнорувати або ослабити. Наприклад, зразком гарантій демократичних прагнень, незважаючи на порівняно невеликий обсяг, може бути Конституція США. Мабуть, це можна пояснити тим, що її автори і ті, хто приймав Конституцію, насправді, а не про людське око, прагнули до торжества демократичних принципів;

4) принцип компенсації. У реальному житті часто трапляються ситуації, коли порушено те чи інше право особистості, яке передбачене законом. У таких випадках закон повинен передбачати матеріальну і моральну компенсацію, а правоохоронні органи гарантувати її отримання. З точки зору правової соціалізації важливість цього принципу полягає в тому, Що він може захистити від соціальної апатії та правового нігілізму, які завжди виникають або принаймні мають тенденцію до виникнення під впливом порушень закону, допущених некомпетентними або несумлінними діячами правової сфери. Цей принцип може стати одним із основоположних Принципів соціального розвитку взагалі та правової соціалізації зокрема лише у тому разі, коли вимоги компенсації, про кого б не йшлося, стали нормою правової свідомості і практичної поведінки. Реалізація цього принципу має особливу важливість ще й тому, що він сприяє корекції правової соціалізації не тільки звичайних громадян, а й посадових осіб у всіх соціальних системах і структурах, тобто на вищих щаблях управлінської діяльності [1, c. 63-68].

Третя група принципів складається з організаційно-технологічних принципів. Організаційно-технологічний аспект управління — це перш за все організаційно-розпорядча, адміністративно-виконавча діяльність. її дослідив ще А. Файоль, і вона залишилася майже незмінною. До таких принципів, за А. Файолем, належать:

1) розподіл праці. Спеціалізація є природним порядком речей. Метою розподілу праці є виконання роботи більшої за обсягом і кращої за якістю при тих же зусиллях;

2) повноваження й відповідальність. Повноваження є правом віддавати накази, а відповідальність це її складова протилежність. Там, де даються накази — там виникає відповідальність;

3) дисципліна. Вона передбачає слухняність і повагу щодо досягнутих угод між організацією та її робітниками. Дисципліна також припускає справедливе застосування санкцій;

4) єдиноначальність. Робітник повинен отримувати накази лише від одного безпосереднього начальника;

5) єдність напряму. Кожна група, що діє в межах однієї мети, має бути об'єднана єдиним планом і мати одного керівника;

6) підпорядкування особистих інтересів загальним. Інтереси одного робітника або групи робітників не повинні бути вищими за інтереси колективу або організації;

7) винагорода персоналу. Щоб забезпечити вірність і підтримку робітників, вони повинні отримувати справедливу заробітну плату за свою службу;

8) централізація. Як і розподіл праці, централізація є природним порядком речей. Необхідна правильна пропорція між централізацією і децентралізацією;

9) скалярний ланцюг. Скалярний ланцюг — це ряд осіб, які мають керівні посади від найнижчого до найвищого рівня, ієрархія повинна бути оптимальною;

10) порядок: місце для всього і все на своєму місці;

11) справедливість. Справедливість — це поєднання доброти і правосуддя;

12) стабільність персоналу. Висока плинність кадрів знижує ефективність організації;

13) ініціатива. Ініціатива означає розробку плану і його успішну реалізацію. Це надає організації сили й енергії;

14) корпоративний дух. Союз — це сила, а вона є результатом гармонії персоналу [3, c. 112-116].

Одже загальна картина управління виглядає так :