3.Принципи та методи пізнання історико-правових явищ

Історизм Принцип історизму вимагає виявлення характеру закономірностей, виникнення і розвитку держави і права; закономірностей переходу від одного якісно визначеного ступеню їхнього розвитку до наступного; характеру закономірностей трансформації елементів попереднього ступеня в наступний ступінь на новому етапі історичного розвитку. Головне — сприйняття історії держави та права не повинно бути зведеним до звичайного опису подій. Об'єктивність Історія держави і права України виходить з об'єктивності як принципу здобуття та організації знання. Об'єктивність означає неупередженість, незалежність суджень від світоглядних та суспільно-політичних орієнтацій тієї соціальної верстви, до якої належить дослідник, відображення всього спектра ціннісних орієнтацій історії держави та права. При цьому дослідник не повинен бути нейтральним. Він має право на обґрунтування позиції як власної, так і тієї соціальної групи, інтереси якої представляє.

Системність Історія держави і права України—системна наука. Вона дає цілісне уявлення про державу і право в їхньому розвитку. Право без держави є беззахисне, а в сучасних умовах недійове без її владного забезпечення. Принцип системності орієнтує дослідника на розкриття цілісності об'єкта, на вияв його багатогранних зв'язків. Держава та право — система надзвичайно складна Й багатофакторна, кожна складова цієї системи є також система і потребує окремого вивчення. Це стосується держави в цілому, органів влади та управління, суду, законодавства, його галузей і т. ін.

Принцип розвитку Принцип розвитку орієнтує історико-правове пізнання на осягнення становлення державності та права, сходження його від елементарних форм організації до більш складних і розгалужених. При цьому він утримує в собі двоєдину умову:

1) виявлення джерел державно-правового розвитку;

2) аналіз його конкретних форм і етапів.

Плюралізм

Плюралізм наукового пізнання означає одночасно і його універсальність, бо при цьому враховуються не тільки суперечливі погляди на одне і те ж у державі й у законодавстві, а й неоднакові уявлення про їхнє походження, суть, перспективи розвитку. Дякуючи плюралістичному підходу до пізнання закономірностей історичного розвитку державно-правових явищ історія держави і права України створює систему знань, в якій відображаються об'єктивні дані про навколишню дійсність. Наприклад, наукові висновки про те, що державність Київської Русі виникла переважно внаслідок економічних змін, лише частково пояснюють причини Сформування.

4.Грецька колонізація Північного Причорномор’я: причини і наслідки

Грецькі поселення або, як їх ще називають, колонії, з’явилися на узбережжі Чорного моря на завершальній стадії Великої грецької колонізації, яка охоплювала VIII—VI ст. до н.е. Окрім Північного Причорномор’я, грецькі міста і поселення були засновані на Апеннінському півострові, берегах Сіцілії, Середземного, Мармурового морів та на північному узбережжі Африки. За образним висловом видатного грецького філософа Платона, «елліни жили на обмеженій частині землі від Фасоса до Гераклових стовпів, зосередившись навколо моря, як мурашки або жаби навколо болота». Колонізація значно розширила кордони тодішньої ойкумени і була зумовлена комплексом причин, пов’язаних з розвитком грецького суспільства. Це був наслідок демографічного вибуху та інтенсивного зростання виробничих сил, розвитку сільського господарства, ремесла і торгівлі. Неабияке значення мав військовий тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, які змушували греків покидати насиджені місця. Це призвело до загострення соціально-політичної боротьби в самій Греції і переселення частини населення в інші, не освоєні райони, де були вільні землі і сировина. Нові поселення конституювалися як поліси і були незалежними від міст-метрополій, хоча підтримували з ними тісні економічні, політичні, культурні і релігійні зв’язки. Тим більше, що міста метрополії були зацікавлені в отриманні від колоній продовольчих товарів, і перш за все, зерна та корисних копалин. У грецькій колонізації Північного Причорномор’я значну роль відіграв Мілет, який був великим ремісничим і культурним центром грецького світу. На нових місцях, у тому числі і в Північному Причорномор’ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим зумовлювалася специфіка історичного розвитку того чи іншого грецького центру в конкретно-історичних умовах його існування. Колонізація Північного Причорномор’я поділяється на три етапи. На першому, близько середини VII ст. до н.е., було засновано грецьке поселення на острові Березань (давньогрецький Борисфен). На другому, який охоплює першу половину — середину VI ст. до н.е., населення Борисфена освоює найближчі сільськогосподарські території і засновує Ольвію (с. Парутино на Бузькому лимані). На початку другої чверті VI ст. до н.е. на сучасних Керченському і Таманському півостровах виникли Пантікапей (м.Керч), Німфей, Мірмекій, Тірітака, Феодосія, Кепи та деякі інші центри, що з часом увійшли до складу Боспорського царства. На третьому етапі, друга половина VI - початок V ст. до н.е., спостерігається найбільш інтенсивна міграція греків у Північне Причорномор’я, що було пов’язано з розгромом Іонії персами (545 р. до н.е.) і падінням Мілету (494 р. до н.е.). В цей час, переважно вихідцями з Іонії, освоюються землі у Нижньому Подністров’ї, де були засновані Ніконій та Тіра (давня Офіусса), а навколо Ольвії виникає густа мережа сільськогосподарських поселень. В останній чверті VI ст. до н.е. на Західному узбережжі Криму була заснована Керкінітіда (м. Євпаторія), а 528/527 рр. — Херсонес Таврійський (м. Севастополь) — єдина дорійська колонія у Північому Причорномор’ї. Історія античних держав Північного Причорномор’я налічує близько тисячі років. Враховуючи тісний зв’язок античних центрів на півдні України з античним світом в цілому, їх розвиток традиційно можна поділити на п’ять періодів: архаїчний (середина VII — VI ст. до н.е.), класичний (V — IV ст. до н.е.), елліністичний (остання третина IV — середина І ст. до н.е ), римський (середина І ст. до н.е. — третя чверть III ст. н.е.) і пізньоантичний (кінець III — перша чверть VI ст. н.е.). Кожен із зазначених періодів письмовими та епіграфічними джерелами висвітлений неоднаково та досить фрагментарно. Проте, в результаті їх археологічного вивчення, зараз можна охарактеризувати те загальне і особливе, що було характерним для їх історії протягом античної епохи. Архаїчний період в історії грецького населення Північного Причорномор’я характеризується виникненням тут перших грецьких поселень, мешканці яких почали освоювати навколишні сільськогосподарські території. Причому в Нижньому Побужжі та Нижньому Подністров’ї цей процес проходив швидше, ніж у Східному Криму. Переважну більшість мешканців перших грецьких поселень становили греки-колоністи та їхні нащадки, а також епойки, які внаслідок гострої соціальної боротьби, як це сталося в Ольвії, лише пізніше одержали політичні права у повному обсязі. Основою економіки всіх без винятку грецьких поселень в цей час було сільське господарство. Ремесло та торгівля лише зароджувалися. Тому є вагомі підстави стверджувати, що основні матеріальні блага у цей час створювалися в невеликих господарствах громадян грецьких центрів. У галузі матеріального виробництва рушійною силою були дрібні вільні виробники, а праця рабів або інших залежних верств населення використовувалася дуже обмежено. Головним підсумком архаїчного періоду в античній історії Північного Причорномор’я було виникнення та становлення полісної соціально-політичної організації класичного типу.