1. Особливості виникнення та загальна характеристика мусульманського права

1.1. Загальна характеристика мусульманського права

Іслам, на відміну від християнства або іудейства, ніколи не зазнавав переслідувань з боку держави. Більше того, іслам став основою створення арабської держави, чим і пояснюється швидкість, з якою набув авторитету і пануючого становища у суспільстві. Досягши пануючого становища в суспільстві, іслам і до наших днів загалом зберіг ті форму і зміст, які йому надав Магомет.

Невід'ємною частиною ісламу є шаріат ("шлях праведного життя"). Це - сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття. При цьому практично всі нормативні приписи виходять з ідеї обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини.

Шаріат містить чотири групи приписів: 1) норми, які фіксують релігійну догматику ісламу, це те, у що зобов’язаний вірити мусульманин; 2) норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики; 3) норми, які регламентують відносини віруючих з Аллахом (порядок виконання основних релігійних обов'язків); 4) правила поведінки між мусульманами та з немусульманами. Дві останні групи норм є нібито "практичними", тобто такими, що регулюють вчинки правовірних і утворюють "фікх" - нормативну частину шаріату. Фікх називають мусульманським правом у широкому розумінні, складовими якого є не тільки власне юридичні норми, а й правила суто релігійного характеру. Мусульманським правом у вузькому розумінні називають ту групу норм, що регулюють виключно взаємовідносини між людьми.

Зважаючи на те, що юридичні норми походять від релігійних настанов і що мусульманська держава завжди надавала обов'язковості та забезпечувала примусове виконання суттєвої частини релігійних обрядових правил, у науковій літературі термін "мусульманське право" вживається (якщо не обумовлено інше) саме в широкому розумінні. Отже, норми шаріату охоплюють релігію, мораль, право. В основі всіх його приписів лежить ідея неоплатного боргу людини перед Аллахом та нерівності людей (між чоловіком і жінкою, між мусульманами і немусульманами тощо). Шаріат має не територіальний, а персональний характер: усі правовірні мусульмани, де б вони не проживали, утворюють одну общину, а тому зобов'язані безвідмовно підкорятися його приписам.

Ісламські правознавці формулюють низку принципів шаріату, одним з яких є принцип рівності. Але, за шаріатом, рівність поширюється лише на правовірних і не стосується немусульман. Навіть серед мусульман немає формальної рівності. Норми шаріату прямо говорять і про принижене щодо чоловіків становище жінок.

Принципом шаріату мусульманська теорія вважає братерство, посилаючись при цьому на норми, що зобов’язують багатих допомагати бідним. Проте у шаріаті значно більше норм, метою яких є найжорстокішими засобами захищати власність та інтереси багатіїв від зазіхань на них незаможних.

Свобода - також один з принципів шаріату, що обумовлюється, насамперед, дозволом для "невірних" зберігати свою релігію. Але цей дозвіл не узгоджується з положеннями шаріату про священні війни з "невірними" з метою насильницького обернення до ісламу людей, що сповідують іншу релігію.

Принципом шаріату вважається і справедливість, її сутність вбачається в обов'язку общини і правителя забезпечити кожному мусульманину рівність перед судом. "Чистота" і цього принципу піддається сумніву, якщо зважити на те, що правосуддя повинно чинитися суддями (каді), які призначаються правителем, а сам правитель не підлягає людському суду і підзвітний лише Аллаху.

Отже, навіть короткий огляд принципових настанов шаріату, повною мірою притаманних мусульманському праву як його невід'ємній частині, свідчить про існування в його межах суперечливих, а то й взаємовиключних норм. Це обумовлює можливість використання тих чи інших при-писів мусульманського права відповідно до потреб певних осіб або груп, які на даний момент перебувають при владі.