2. Мусульманське право в сучасному світі

2.1.Міжнародне право в ісламській доктрині

Розвиток традиційних і виникнення нових суспільних відносин обумовили певні зміни у правових системах мусульманських країн. Ці зміни чітко окреслюються у трьох напрямах.

По-перше, це так звана "вестернізація", тобто запозичення мусульманським правом деяких ідей, принципів та норм, притаманних романс-германському чи англосаксонському праву. При цьому вплив кожної із зазначених систем на право конкретної мусульманської країни залежав від того, з якою у неї були найтісніші економічні, політичні та інші зв'язки. Вестернізація виявилась у тому, що в питаннях, які виходять за межі особистого статусу і не стосуються священних основ ісламу, застосування норм власне мусульманського права поступається нормам, запозиченим у романс-германському чи англійському праві. Ці норми впроваджувались через видання державою нових законів, кодексів або поступово встановленою судовою практикою. В результаті цього в таких галузях, як державне, процесуальне, торгове, трудове право в наш час діє небагато норм, які безпосередньо випливають з класичного мусульманського права.

По-друге, це кодифікація норм, які стосуються особистого статусу і яких не торкнулась вестернізація. Треба було систематизувати багато в чому неузгоджені приписи Корану і суни, не змінюючи при цьому положень священних для мусульман джерел. Крім того, необхідно було усунути можливість обґрунтування вирішення одних і тих самих проблем посиланнями на численні і суперечливі праці послідовників різних шкіл мусульманського права.

У Турції Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси були підготовлені ще у 1870 і 1876 рр., але вони не торкалися регулювання особистих прав, сімейного та спадкового права. В 1927 р. король Саудівської Аравії Ібн-Сауд оголосив про наміри створити кодекс мусульманського права на базі однієї з доктрин, та активні протести з боку правовірних зробили неможливою реалізацію цих планів.

Першою кодифікацією мусульманського права, що набрала сили закону в галузях сімейного права та наслідування, був іранський Цивільний кодекс, сформований у 1927-1935 рр. Нині кодифікація у названих сферах на вищому чи нижчому рівнях відбулась практично в усіх мусульманських країнах.

Третій напрям полягає в обмеженні, а то й у повному скасуванні діяльності традиційних судів, що забезпечували неухильність застосування приписів шаріату. Цей процес обумовлений вестернізацією і кодифікацією мусульманського права, внаслідок чого з'явився значний масив норм, що вже були результатом заснованої на сучасних суспільних потребах правотворчості держави, а не тлумачення архаїчних новел Корану, суни і т. п. Природно, що в цих умовах для забезпечення реалізації сучасних законів і ко-дексів потрібно звертатися до професійних юристів, а не традиційних мусульманських суддів, які є охоронцями релігійних догматів.

За широтою застосування норм класичного мусульманського права та рівнем їх впливу на чинне законодавство мусульманські країни можна поділити на декілька груп.

Першу групу становлять країни, в яких мусульманське право застосовується максимально широко. В них існують законодавчі, аж до конституційних, приписи про обов’язкову відповідність усіх аспектів суспільного життя та нормативного їх регулювання шаріату. Введено суворі покарання за порушення положень шаріату. Характерними представниками цієї групи країн є Саудівська Аравія та Іран.

До другої групи належать країни, в яких сфера дії мусульманського права не є такою всеосяжною, але все ж залишається досить суттєвою і навіть має тенденцію до розширення. Як приклад може правити проголошення в Лівії Корану "законом суспільства", який повністю заміняє Конституцію, або створення у Пакистані Ради ісламської ідеології, завданням якої визначена розробка пропозицій щодо приведення чинного законодавства у відповідність до шаріату.

Третю групу утворює більшість арабських країн (Єгипет, Сирія, Мавританія та ін.). У конституціях цих країн відведено особливе місце ісламу та мусульманському праву. Норми галузей права фактично відтворюють положення традиційних мусульманських доктрин. Але в деяких галузях права набирає сили тенденція до врегулювання відповідних суспільних відносин державними правовими актами, позначеними впливом європейського права.

Особливу групу становлять мусульманські держави, які входили до складу колишнього СРСР. Зрозуміло, що за умов, коли держава виходила з принципів атеїзму і провадила політику, спрямовану на витискання будь-якої релігії з життя суспільства, не могло бути й мови про легальне застосування норм мусульманського права. Після проголошення СНД у цих державах вбачаються різні за своєю активністю процеси відновлення принципів та норм шаріату. На вищому рівні проголошується курс на відродження цінностей ісламу. В державних символах підкреслюється належність до мусульманського світу. В деяких галузях нового законодавства цих країн все помітнішим стає вплив положень мусульманського права.

Отже, нині зростає кількість держав, у яких ідеї, принципи та конкретні приписи шаріату тією чи іншою мірою мають вплив на регулювання соціальних процесів. Це є свідченням того, що, незважаючи на "вічну незмінність" своїх головних джерел, мусульманське право може успішно пристосовуватися до змін суспільного життя, зберігаючи при цьому роль головного соціального регулятора.

Мусульманське право (шаріат) є складовою ісламу як соціально-релігійної системи на основі вчення Мухаммеда (571–632 рр.). Як і в будь-якій релігійній системі, мусульманське право – це сукупність положень, даних відповідному народові Богом через свого пророка, що передбачає божественну волю як основу правового регулювання відносин людей і народів. Як і інші теологічні правові системи (дхарма, даосизм тощо), це сукупність як релігійних і правових, так і морально-етичних, соціальних та економічних постулатів. З релігійної обумовленості шаріату випливає особливість його правових норм, що переважно мають імперативний характер.

Шаріат є сукупністю норм, які ґрунтуються на принципах Корану й адресовані передусім мусульманам для регулювання їхніх відносин між собою та із зовнішнім (позаісламським) світом [1, c. 28]. Ісламське міжнародне право (сіяр) є складовою шаріату. З історичним розвитком мусульманського права, якщо воно дещо й відокремлювалося від шаріату як своєї основи, раціоналізуючись, то його частина щодо регулювання міжнародних відносин мусульманського світу не зазнавала істотних змін.

Дослідники сіяру дають йому таке визначення: «Мусульманське міжнародне право, відповідно до його класичного аналізу, ввібрало в себе досягнення як грецької, так і римської систем міжнародного права. По-перше, мусульманське міжнародне право надає більшої ваги етичним цінностям, позаяк, незважаючи на те, що вивчення міжнародного права виокремлене в окрему галузь науки, воно все-таки продовжує бути пов'язаним із релігією. По-друге, в мусульманському міжнародному праві ми знаходимо вперше в письмовій історії повний виклад визнаних прав ворога в мирний та воєнний період. Крім того, мусульманські юристи вперше розробили науку міжнародного права як незалежну галузь у загальній теорії права та відмінну від політичної науки. Проте не слід забувати впливу християнства» [8, с. 85]. Окрім впливу християнства, можна відзначити зовнішні впливи інших правових систем на ісламське міжнародне право в період його формування (еллінізму, римського права, звичаєвого права арабських общин, а також буддизму та зороастризму, що були впливовими на території виникнення ісламу). До того ж подібність мусульманського права й римського права народів відзначається дослідниками на рівні засад, ключових правових принципів [6, с. 61].

Надзвичайну вагу в мусульманському міжнародному праві має доктрина (одне з основних джерел цього права). З огляду на те, що положення Корану не могли охоплювати всіх випадків, які потребували правового врегулювання, а мусульманське право не могло відійти від принципів Священної книги, заповнення прогалин стало функцією правової доктрини – тлумачення відповідних ситуацій на засадах ісламу. Правова доктрина ісламу відіграла також роль у раціоналізації і приведенні абсолютних засад ісламу у відповідність до практичних відносин.

До Х століття шаріат розвивався на основі тлумачення Корану. В Х столітті проведено доктринальну кодифікацію мусульманського права, після чого в своїй основі (ключових принципах, засадах, навіть характері інститутів і окремих норм) воно зазнавало мінімальних змін. Тож класичним мусульманським правом є те, що було вироблено у VIII–Х століттях на основі релігійного віровчення, доктринально-правового тлумачення та звичаєво-правової бази доісламських народів.

Ісламська міжнародно-правова доктрина формується за часів династії Абассидів (750–1258 рр.). Періодом Абассидів позначається й поділ ісламу на дві основні школи тлумачення мусульманського права – шиїтський та сунітський напрями [3, с. 325–342]. Останні різняться між собою підходами до тлумачення ієрархії джерел мусульманського права, розумінням окремих його інститутів, зокрема систематизації і класифікації договорів. Найвпливовішим у мусульманській доктрині міжнародного права став сунітський напрям.

До його найвидатніших представників слід віднести: Абу Ханіфа (699–767 рр.) – засновника ханіфітської школи, що вирізняється поєднанням релігійних постулатів із раціоналістичним тлумаченням правових норм відповідно до конкретних відносин і регіонів, та його учнів Абу Юсуфа (729–798 рр.) і Мухаммеда Аль Шайбані (740–805 рр.); Аль Авзаї Абуумар Абдель Рахмана (704–744 рр.) – засновника сирійської школи міжнародного права, названої на його честь мадхаб альАвзаї; Маліка ібн Анаса (713–795 рр.) – засновника малікітської школи, та його послідовників Абдель Рахмана ібн Касема (пом. 806 р.) та У. Аль Кайравайна (928–996 рр.); Аль Шафі (767–820 рр.) – засновника шафітської школи ортодоксального розуміння ісламського міжнародного права; інших послідовників шафітської школи, зокрема Аль Ісфагані (1042–1106 рр.), Аль Фірузабаді (пом. 1083 р.), Аль Маварді (пом. 1058 р.), Ас Суйуті (пом. 1505 р.), які намагалися систематизувати мусульманське право на ортодоксальних засадах; Аз Захірі (пом. 883 р.) – засновника захірітської школи; представників ортодоксальної релігійної, ханбалітської школи – її засновника Ібн Ханбала (780–855 рр.) та його послідовників Ібн Надіма (пом. 996 р.), Ібн Таймійа (1263–1328 рр.) та ін. [4, 351–366].

Для доктринальних пояснень ісламського міжнародного права особливе значення має діяльність Мухаммеда Аль Шайбані, «ісламського Гуго Гроція». Ключова ідея його вчення, як і більшості ісламських теоретиків, полягає в тому, що кожна правова норма має ґрунтуватися на основоположних принципах, викладених у Корані. Відповідно й поведінка як окремої людини, так і народу має походити з релігійних настанов Священної книги.

Відмінністю мусульманського міжнародного права (внаслідок історичних і політичних обставин) є те, що протягом історії воно регулювало відносини між ісламським та неісламським світом, а також мусульманських держав між собою. Звідси походять дві структурні частини мусульманського міжнародного права – сфери ісламу й зовнішньої сфери війни. У доктрині мусульманського міжнародного права досить часто порушувалося питання, чи поширюється ісламське міжнародне право на позамусульманські країни (та їхніх представників). Звідси ж походить і дискусія про необхідність дотримання норм мусульманського міжнародного права у відносинах із немусульманськими країнами.

З цього поділу виникали навіть схоластичні суперечки між тлумачами ісламського міжнародного права. Зокрема, представники ісламської доктрини по-різному відповідали на запитання, чи залишається територія, що належала раніше мусульманам, але була завойована немусульманами, територією ісламу. Одні вважали, що завоювання не впливає на характер мусульманської від природи території (Абу Ханіфа), інші – що воно призводить до втрати нею ісламського характеру, позаяк ця територія виходить із мусульманського впливу (Аль Шафі).

У доктрині цього часу особливою цінністю стає територія (що є наслідком посилення мусульманської держави та її прагнення закріпити своє володіння). Крім тлумачення території як обов'язкового елементу держави, теоретики часів Абассидів висувають ідею поділу світу на світ ісламу і світ війни. Перший містить систему відносин мусульманських народів між собою (територія ісламу – дар аль іслам), другий – відносин мусульман із інаковіруючими (територія під управлінням іновірців – територія протиборства – дар аль харб). Відповідно дві системи передбачали два типи правового регулювання.

Поділ світу на дар аль харб і дар аль іслам проводиться в доктрині мусульманського права (зокрема, Аль Шайбані) у період поширення імперії Абассидів, завоювання нею нових територій. Упровадження принципу такого поділу світу було доктринальним підтвердженням цієї політики.

Визначаючись спочатку як суто ворожі відносини, згодом (із поширенням комерційних інтересів арабів на Європейський континент) контакти з немусульманськими країнами почали тлумачитися в мусульманській доктрині більш ліберально.

Ісламське право народів, як і його європейський аналог, поділяють на право війни (тут виділяють інститути захисту від бандитів і нападників, власне війну тощо) та право миру (його складають інститути гостинності, арбітражу, посольських і договірних відносин). Проте більшість дослідників схиляються до ототожнення ісламського міжнародного права з правом війни