13 Де рекомендується вимірювати жирову складку для визначення складу маси тіла чоловіків

14 Дія алкоголю на організм. При вживанні алкоголю, котрий певною мірою є наркотичною отрутою, відбувається сп’яніння, отруєння, а у важких випадках - алкогольна інтоксикація. Відомо, що алкоголь засвоюється організмом поступово: 1-5% - в ротовій порожнині, 20-30% - у шлунку, 60-70% - в кишковому тракті. В нормі концентрація алкоголю в крові складає 0,1-0,2 г/л, при сп’янінні - підвищується до 1-3 г/л, наявність в крові 4-7 г/л алкоголю призводить до важного отруєння, а більш висока його концентрація - до смерті. Біля 90% алкоголю засвоюється організмом і лише 10% виводиться легенями і нирками. Наявність у шлунку їжі перешкоджає всмоктуванню алкоголю. Максимальна концентрація алкоголю в крові спостерігається через 1-2 години від часу вживання, а через 12 годин - його наявність в крові не визначається. При вживанні алкоголю малими дозами печінка встигає перероблювати його і сп’яніння буває значно меншим, ніж від такої ж кількості випитого відразу. У кожної людини індивідуальна здатність до засвоєння і виведення алкоголю. Бона спричинена генетичною інформацією та наявністю в організмі ферменту, котрий розкладає алкоголь - алкогольдегидрогенази. Дія алкоголю на організм людини є різною, в залежності від того скільки і як часто він вживається. Необхідно знати про наслідки вживання алкоголю, їх можна розділити на декілька етапів. 1. Вживання в невеликих кількостях Наслідки: Психологічні - покращання настрою, хороше самопочуття, бадьорість, розкутість, зменшення почуття небезпеки та страху, притуплення обачності, бажання спілкуватися з оточуючими, відкритість та відвертість. Фізіологічні - покращення апетиту, стимулювання виділення шлункового соку, збільшення тонусу м’язів, покращення колообігу крові, підвищення тиску. 2. Сп’яніння Наслідки: Психологічні: неадекватність емоційних реакцій, можлива агресія, погіршення сприймання інформації, загальмованість, зниження реакції, нечіткість висловлювань, порушення асоціативних зв’язків, зниження пам’яті тощо. Фізіологічні: порушення координації рухів, втрата орієнтування у просторі, головокружіння, шум в голові, важкість у тілі, зменшення тонусу м’язів, неможливість виконання точної роботи, зниження працездатності, порушення зору. Алкогольна залежність Наслідки: Психологічні: інтелектуальна деградація; зменшення функцій мислення, сприймання, пам’яті, мовлення; загальмованість сприймання інформації, нездатність до критичних дій та аналізу ситуації; апатія до всього, що не стосується алкоголю, постійний пошук можливостей випити, зниження самооцінки; моральна деградація. Фізіологічні: загострення хронічних хвороб, руйнація внутрішніх органів, погане самопочуття, тошнота, головний біль, зниження або втрата координації рухів, печія в шлунку, апатія, втрата апетиту, передчасне старіння, зміна кольору шкіри, погіршення зовнішнього вигляду, втрата зубів, втрата свідомості, значка або повна втрата контролю, погіршення роботи мозку за рахунок руйнації клітин, втрата працездатності, коматозні стани тощо. Навколо цього поняття існує безліч хибних поглядів та уявлень, які заважають об’єктивно оцінити ситуацію в яку потрапляє багато людей. Тому звернемося до тих термінів, які використовуються в медицині. Алкоголізм (алкогольна хвороба) - хронічне захворювання, що виникає при систематичному вживанні алкогольних напоїв та супроводжується психічною та фізичною залежністю від них. Воно включає в себе порушення практично всіх органів і систем, специфічні зміни особистості хворого та алкогольні психози. Спочатку алкоголь був синтезований для медичних цілей і використовувався як знеболюючий та заспокоюючий засіб. Здебільшого на алкогольних напоях настоювали лікарські росли ми. Але ліки вживались в незначних кількостях (від 1 до 30 грам) і не викликали негативних наслідків. Для того, щоб зрозуміти шкідливий вплив алкоголю на організм людини, необхідно звернутися до деяких його біологічних особливостей.

15 До якого типу пухлин відносять фіброаденома молочної залози, уроджені ангіоми, аденома передміхурової залози, невриному? Доброякісні 16 До якої групи наркотичних речовин відноситься "Екстазі"? Збудники мозкової діяльність без негайного впливу на психіку. Excitantia 17 Електрокардіограма. Зубці та їхні показники. Найважливіші патологічні зміни. ЕКГ - це запис електричної активності (деполяризації й реполяризації) серця, зареєстрованих за допомогою електрокардіографа, електроди якого (відведення) містяться не безпосередньо на серце, а на різні ділянки тіла. Перш ніж почнеться скорочення м'язи, Повинна відбутися деполяризація м'язових волокон, яка запускає хімічні процеси взаємодії скорочувальних білків. Звернімося знову до малюнка, на якому зубець Р з'являється на самому початкускорочення передсердь, а комплекс зубців QRS - на початку скорочення шлуночків. Скорочення шлуночків продовжується до тих пір, поки не закінчиться реполяризації кардіоміоцитів, тобто до завершення зубця Т. Реполяризації передсердь відбувається через 015 - 02 сек після закінчення зубця Р. Вона збігається з появою комплексу QRS на електрокардіограмі, тому передсердна хвиля реполяризації (або передсердний зубець Т) дуже рідко видна наелектрокардіографічної кривої. Зазвичай вона повністю маскується більш потужним комплексом QRS. Шлуночковий зубець Т є нормальним елементом електрокардіограми. Зазвичай в окремих волокнах шлуночків реполяризації починається через 02 сек після початку деполяризації (тобто початку комплексу QRS), але в більшій частині волокон - лише через 035 сек. Отже, весь період реполяризації розтягується приблизно на 015 сек, тому зубець Т в норміє досить тривалим, однак його амплітуда (вольтаж) у порівнянні з комплексом QRS значно менше. Калібрування амплітуди і тривалості на електрокардіограмі. Запис електрокардіограми проводиться на спеціальній каліброваної папері з вертикальними і горизонтальними лініями розмітки. Лінії розмітки можуть бути нанесені заздалегідь (при використанні чернільнопішущіх приладів) або ж з'являються в момент реєстрації електрокардіограми (при використанні приладів з фотозаписи). Як показано на малюнку, горизонтальні лінії розмічені таким чином, що 10 мм вгору або вниз від нульового рівня відповідають відхиленню в 1 мВ (з позитивним значенням-вгору від нульового рівня або з негативним значенням - вниз від нульового рівня). Вертикальні лінії є калібрувальними лініями часу. Кожні 25 мм відповідають інтервалу часу, рівному 1 сек, 5 мм - інтервалу часу, рівному 02 сек, а 1 мм (найменше розподіл) - 004 сек. Нормальний вольтаж зубців електрокардіограми. Вольтаж зубців електрокардіограми залежить від способу накладання електродів на шкіру, а також від того, наскільки близько вони знаходяться від серця. Якщо один електрод розташований безпосередньо над шлуночками серця, а інший електрод поміщений далеко від серця, вольтаж комплексу QRS може бути приблизно 3-4 мВ. Навіть ця величина дуже мала в порівнянні з величиною монофазного потенціалу дії, Який реєструється на мембрані м'язового волокна (110 мВ). Якщо ж електрокардіограма реєструється за допомогою електродів, розташованих на кінцівках, то вольтаж комплексу QRS звичайно дорівнює 1-15 мВ (від вершини зубця R до підстави зубця S); вольтаж зубця Р - 01-03 мВ; вольтаж зубця Т - 02-03 мВ. Інтервали P-Q і P-R. Інтервал між початком зубця Р та початком комплексу QRS є проміжок часу від початку збудження передсердь до початку порушення шлуночків. Цей період називають інтервалом PQ. У нормі інтервал PQ становить приблизно 016 сек (нерідко цей період називають інтервалом PR, тому що зубець Q часто відсутня). Інтервал Q-T. Скорочення шлуночків майже повністю збігається з порушенням, яке триває від початку зубця Q (або R, якщо зубець Q відсутній) і до кінця зубця Т. Цей період часу називають інтервалом QT, і він триває приблизно 035 сек. Визначення частоти серцевих скорочень за допомогою електрокардіограми. За допомогою електрокардіограми можна легко розрахувати частоту серцевих скорочень. Для цього необхідно визначити проміжок часу між двома наступними комплексами QRS. Якщо цей проміжок часу дорівнює 1 сек, частота серцевих скорочень становить 60 уд /хв. У здорової дорослої людини інтервал між двома комплексами QRS дорівнює приблизно 083 сек. Отже, в цьому випадку частота серцевих скорочень виявиться 60/0 83 або 72 уд /хв.

18 З точки зору валеології які процеси протікають у клітині? 19 З яких розділів складається загальна патологія? Патоло́гия наука о закономерностях возникновения, течения и исхода болезней, основанная на фактическом материале различных медико-биологических дисциплин. Каждая из этих дисциплин фиксирует ту или иную сторону болезней человека: патологическая анатомия и гистология изучают морфологические изменения органов и тканей, биохимия — нарушение процессов жизнедеятельности на молекулярном уровне, патологическая физиология — механизмы функциональных расстройств, генетика — причины наследственных болезней, микробиология и вирусология — взаимоотношения организма с возбудителями инфекционных болезней и др. На основе объединения всех этих данных складывались представления о наиболее общих закономерностях течения патологических процессов, т.е. формировалось учение о болезни. Термин «патология» используют также для обозначения болезненных состояний. Учение о болезни прошло несколько этапов в своем развитии. До середины 19 в. полагали, что основой болезни является ненормальное состояние жидких сред организма (гуморальная патология); позже, в связи с созданной немецким патологом Вихровом (R. Virchow) концепцией целлюлярной патологии, рассматривающей клетку как материальный субстрат болезни, а саму болезнь как сумму поражений множества отдельных клеток, основное внимание в развитии болезни стали уделять изменениям, развивающимся в клетках и межклеточном веществе. Большую роль в развитии П. сыграло учение о реактивности организма, его взаимоотношениях с возбудителями инфекционных болезней, механизмах невосприимчивости к ним и др. Во второй половине 20 в. особое значение в развитии П. приобрели биохимия, генетика, иммунология, цитология. Принято различать общую и частную патологию. Общая патология изучает наиболее общие закономерности патологических процессов, которые лежат в основе болезни независимо от вызвавшей ее причины, индивидуальных особенностей организма, специфических условий окружающей среды и др. Основываясь на синтезе частных проявлений различных болезней, общая патология дает представление о типовых патологических процессах (дистрофия, атрофия, регенерация и др.), формирует абстрактное представление о болезни как о совокупности важнейших явлений, обязательно присутствующих при любой форме недуга и составляющих его сущность. В задачи общей патологии входит разработка теоретических аспектов этиологии (Этиология) и Патогенеза болезней человека, проблем общего и местного детерминизма единства структуры и функции, компенсации нарушенных функций и др. Еще В.В. Пашутин справедливо отметил, что «общая патология представляет собой именно ту область знаний, в которой должно сконцентрироваться все выработанное различными науками, могущее служить к уяснению патологических процессов во всей их полноте». Следует считать необоснованными попытки отождествить общую патологию с одной из частных дисциплин (чаще с патологической физиологией и патологической анатомией). Для современного этапа развития общей патологии весьма характерным является то, что в связи с быстрым совершенствованием неинвазивных методов исследования (компьютерная томография, ультразвуковая диагностика и др.) расширяется возможность составить представление о динамике структурно-функциональных изменений органов на различных этапах развития патологических процессов. В результате этого общая патология, формировавшаяся ранее в значительной мере на данных экспериментальных исследований, сейчас все в большей степени становится общей патологией человека, хотя эксперимент на животных сохраняет свое значение для выяснения механизмов развития патологических процессов и поисков путей борьбы с ними. Частная патология изучает конкретные болезни, например атеросклероз, язвенную болезнь желудка, различные инфекционные болезни и др., причины их возникновения, особенности патогенеза и морфологических проявлений, клинической картины, разрабатывает методы их диагностики, лечения и профилактики.

Особенности течения болезней, связанные с возрастом человека, изучаются возрастной П. Необходимость изучения болезней человека в связи с особенностями окружающей среды в различных районах земного шара обусловила развитие краевой и географической патологии. С появлением электронной микроскопии, гистохимии, авторадиографии, иммунохимии и др. получила быстрое развитие молекулярная П., изучающая биохимические процессы в их органической связи с клеточными мембранами, ядерными и цитоплазматическими ультраструктурами. Молекулярная П. позволяет подойти к пониманию сущности начальных стадий развития болезней человека, того, что И.П. Павлов называл «местами полома». Опыт, накопленный медиками при оказании помощи раненым на поле боя и в процессе последующего лечения ранений различных органов, лежит в основе военной П. Многие проблемы этиологии и патогенеза болезней человека разрабатывают на их экспериментальных моделях. Сведения, полученные в этой области, составляют важную часть П. — экспериментальную патологию. Большую область П. представляют исследования, посвященные изучению болезней и отдельных патологических процессов у животных на разных стадиях эволюционного развития (сравнительная, или эволюционная П.).

Попытки синтезировать фактические данные, накопленные частной патологией, и создать стройную теорию медицины пока не увенчались успехом вследствие ограниченности этих данных. Попытки такого рода нередко характеризуются общими рассуждениями, преувеличенным вниманием к какой-либо одной стороне проблемы, поэтому ни одна из них не получила дальнейшего развития.

20 Запалення та його фази ЗАПАЛЕННЯ (лат. inflammatio) — реакція живих тканин на місцеве пошкодження, яка виникла в ході еволюції. Вона полягає у складних змінах мікроциркуляторного русла, системи крові та сполучної тканини, спрямованих на ізоляцію та усунення пошкоджувального агента і відновлення (або заміщення) пошкоджених тканин. Серед причин З. розрізняють екзогенні (зовнішні) фактори (мікроорганізми, найпростіші, хімічні речовини, стороннє тіло, тиск, розриви, термічні впливи, променева енергія та ін.) та ендогенні (внутрішні) фактори, що виникають у самому організмі внаслідок іншого захворювання (камені в жовчному або сечовому міхурі, тромби, комплекси антиген-антитіло, вогнища некрозу, гематома та ін.). Ці прояви запальної реакції тканин на пошкодження реалізуються на рівні клітин, мікроциркуляції та сполучної тканини. В патогенезі З. умовно розрізняють три стадії: альтерацію, ексудацію та проліферацію. З. починається з пошкодження клітини — альтерації. Розрізняють первинну і вторинну альтерацію. Первинна альтерація — результат ушкоджувальної дії запального фактора і залежить в основному від його властивостей. Первинна альтерація — ще не компонент запалення, оскільки З. — це реакція на ушкодження, тобто на первинну альтерацію. Вторинна альтерація — результат впливу на сполучну тканину, мікросудини та кров лізосомальних ферментів, які вивільнилися з клітин, і активних метаболітів кисню. Тобто, вторинна альтерація є невід’ємною частиною запального процесу, оскільки це реакція організму на пошкодження. Альтерація клітин супроводжується порушенням структури і функції внутрішньоклітинних утворень. При пошкодженні мітохондрій обмежується або припиняється дихання, підсилюється гліколіз, знижується концентрація макроергічних сполук, активність іонного насоса плазматичної мембрани, клітини втрачають іони К, Р, Мg, Са, Zn. У вогнищі З. розвивається тканинна гіпоксія, метаболічний ацидоз, гіперонкія, а внаслідок збільшення кількості позаклітинних молекул — гіперосмія. Наслідком ушкодження лізосом є вихід лізосомальних ферментів. Альтерація судинної стінки супроводжується підвищенням її проникності. Альтерація нервових утворень з порушенням проведення імпульсу по вазоконстрикторах призводить до нейропаралітичної артеріальної гіперемії. Подразнення нервових елементів, напр. рецепторів, за механізмом аксон-рефлексу також виявляється розширенням артеріол, розслабленням прекапілярних сфінктерів з розвитком артеріальної гіперемії. Гіпоксія і продукти первинної альтерації ініціюють вторинну альтерацію. Гіпоксія, в свою чергу, індукує активацію перекисного окиснення ліпідів, але особливе значення в розвитку вторинної альтерації мають лізосомальні ферменти нейтрофілів, макрофагів і контактна («сторожова») полісистема білків плазми крові. Лізосомальні ферменти (більше 60) руйнують клітинні мембрани і компоненти опорної тканини як безпосередньо — через дію фосфоліпази, колагенази, еластази та екзоглікозидази, так і опосередковано — шляхом звільнення медіаторів (біо­генних амінів) гладкими клітинами, базофілами, тромбоцитами або через компоненти «сторожової» системи білків плазми крові. За стадією альтерації настає стадія ексудації — виходу рідкої частини крові, електролітів, білків і клітин через судинну стінку в запалену тканину. Основний механізм ексудації — підвищення проникності судинної стінки, зумовлений дією низки патогенетичних факторів. До них належать: руйнування судинної стінки при альтерації; округлення ендотеліальних клітин і утворення складчастості плазматичної мембрани ендотеліоцитів при скороченні цитоскелета; «розсування» ендотеліальних клітин лейкоцитами. Підвищення проникності в першій, ранній, короткочасній (5–30 хв) фазі опосередковується дією біогенних амінів і ацетилхоліну на посткапілярні венули. В пізнішій фазі (1–7 діб) підвищення проникності опосередковується дією поліпептидних і ліпідних медіаторів З. на венули і капіляри. Розлади мікроциркуляції і підвищення судинної проникності не тільки зумовлюють ексудацію, а й лежать в основі лейкоцитарної інфільтрації вогнища З., що іноді досягає 50% добової продукції фагоцитів. Акумуляція нейтрофілів у зоні З. досягає піку через 2–4 год після його початку. У крові лейкоцити знаходяться в неактивованому стані. Їх активація відбувається в осередку З., де вони беруть участь у фагоцитозі. Нейтрофіли мають здатність поглинати патогенні мікроорганізми, а також переварювати змертвілі тканини, підтримувати каскад запально-репаративного процесу. Якщо нейтрофіли при фагоцитозі гинуть, то макрофаги зберігаються, резорбують продукти розпаду клітин і міжклітинної речовини, розчищаючи поле для регенерації. Цей процес реалізується за допомогою таких лізосомальних ферментів, як колагеназа і еластаза. Встановлюється рухома рівновага між макрофагами і фібробластами — основними продуцентами колагену. Макрофаги відіграють важливу роль у зв’язку ексудативної та проліферативної фаз З. Проліферація — це процес розмноження клітин сполучної тканини. Проліферативна фаза З. забезпечує відтворення структури тканини, включаючи всі елементи органо-тканинного функціонального комплексу. Макрофаги стимулюють проліферацію фібробластів через секрецію низки БАР (цитокінінів і факторів росту). Фібробласти забезпечують утворення основних елементів строми в ході проліферації. Паралельно відбувається новоутворення судин. Від капілярів відокремлюються тяжі клітин, що утворюються з ендотелію. Пізніше в цих тяжах з’являється просвіт новоутворених капілярів. З. класифікується за вираженістю основного місцевого процесу (альтеративне, ексудативне і проліферативне); реактивністю організму (нормергічне, гіпоергічне і гіперергічне); видом ексудату (серозне, гнійне, геморагічне, фібринозне, змішане); перебігом (гостре, підгостре, хронічне). Основними фізико-хімічними змінами в осередку З. є гіперосмія, гіперонкія, ацидоз. Ацидоз зумовлює набряк сполучної тканини, збільшує ексудацію і локальний набряк. Підвищення осмотичного тиску збільшує ексудацію. Ацидоз і підвищення осмотичного тиску створюють умови для появи припухлості (tumor) у вогнищі З. Почервоніння (rubor) виникає внаслідок розширення судин, збільшення припливу артеріальної крові з вмістом оксигемоглобіну яскраво-червоного кольору і розкриття капілярів, які не функціонували раніше. Надходженням у тканини теплішої артеріальної крові та посиленням обміну речовин можна пояснити підвищення локальної температури (calor). Біль (dolor) виникає внаслідок подразнення чутливих нервових закінчень різними БАР — медіаторами болю (брадикінін, гістамін, недоокиснені продукти обміну, напр. молочна кислота), а також унаслідок натягнення тканини при набряку, що спричиняє стиснення чутливих нервових закінчень. Різко виражений запальний процес, що супроводжується змінами метаболізму, кровообігу, іннервації в тканинах, як правило, проявляється порушенням функції органа або системи (functio laesa). Поряд з місцевими ознаками З. в організмі виникають зміни загального характеру. Типовою загальною ознакою більшості запальних процесів є збільшення кількості лейкоцитів в одиниці об’єму периферичної крові (лейкоцитоз) і зміна лейкоцитарної формули. Досить часто З. супроводжується гарячкою. Вона розвивається під впливом пірогенів, що утворюються нейтрофільними лейкоцитами. При З. змінюється співвідношення білкових фракцій крові: знижується рівень альбумінів і підвищується рівень глобулінів. Унаслідок зміни складу білкових фракцій плазми крові та зниження заряду еритроцитів підвищується швидкість осідання еритроцитів. З. є найбільш поширеним патологічним процесом. Немає жодного напрямку медицини, який би не був пов’язаний з профілактикою, діагностикою і лікуванням запального процесу. У зв’язку з цим знання загальних механізмів виникнення, розвитку і наслідків З. необхідні лікарю і провізору для вирішення питань їх фармакологічної корекції. Протизапальні ефекти виявляють глюкокортикоїдні гормони, НПЗП, група малих імунодепресантів (гепарин, хлорохін, Д-пеніциламін, препарати золота та ін.), деякі ферментні препарати (вобензим та ін.); місцеву дію — в’яжучі препарати (спирт етиловий та ін.). З. мікробної етіології потребує застосування хіміотерапевтичних, антисептичних препаратів.

21 Із яких фаз складається запальний процес? Див. питання 20.

22 Імунітет та його види. Імуніте́т (лат. вільний, захищений) — це сукупність захисних механізмів, які допомагають організму боротися з чужорідними чинниками: бактеріями, вірусами, сторонніми тілами тощо. У вузькому значенні несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних агентів та речовин: бактерій, вірусів та інших продуктів, які чужі для організму. Загалом — здатність організму підтримувати нормальне функціонування під впливом зовнішніх факторів. Розрізняють вроджений і набутий імунітет. Вроджений імунітет передається спадково, як і інші генетичні ознаки. Набутий імунітет (може бути активно або пасивно набутим) виникає внаслідок перенесеної хвороби або вакцинації і спадково не передається. Здатність живих організмів протистояти дії агресивних агентів, зберігаючи свою цілісність і біологічну індивідуальність. Спадкоємний імунітет обумовлений вродженими здібностями організму. В хребетних і людини є здатність набувати активний імунітет як відповідь на інфекцію, або введення вакцин. Він обумовлений функцією клітин імунної системи, центральне місце серед яких займають лейкоцити. Набутий пасивний імунітет передається дитині з молоком матері або при штучному введенні антитіл.

23 Історичні аспекти розвитку валеології. Початок та історія розвитку валеології Прогрес зумовлений фізичним, інтелектуальним і духовним потенціалом людства. Для їх розвитку утворюються відповідні інститути, зокрема інтелектуальний потенціал підтримується та розвивається системою освіти та виховання, наукою; духовний — вірою, ідеологією; фізичний — фізичним вихованням, спортом. Ці потенціали мають певний зв'язок. Одним із критеріїв потенціалу людини є її здоров'я. Це надзвичайна соціальна цінність. Хороше здоров'я — основна умова для виконання людиною ЇЇ біологічних і соціальних функцій, фундамент самореалізації ЇЇ особистості. Проблема зберігання здоров'я людей, нації — піклування не лише медицини, а всієї держави. Не зважаючи на великі кошти, які витрачає людство на медицину, здоров'я не покращується, а навпаки зростає кількість хворих людей. Так, згідно з даними Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров'я, з 1980 по 1990 рік кількість хворих і інвалідів на Землі значно зросла. Онкологічні та ендокринні захворювання у світі є причиною смерті у 54%, а в розвинутих країнах навіть у 75% випадках. Кількість хворих цукровим діабетом зростає вдвічі через кожні 15-20 років. Серед хворих на цукровий діабет виявляють інсулінозалежну форму у 4% випадків у Європі та у 7% у США. Слід враховувати і те, що не всі люди, які потребують цього, у змозі використовувати сучасні досягнення медицини та біології через велику вартість діагностичних і лікувальних методів, здатних поглинути весь бюджет навіть розвинутих держав. У свою чергу надмірне використання ліків (лікарська епідемія) призводить теж до порушення здоров'я, зокрема різних проявів алергії. Людина — предмет вивчення багатьох природничих (біологія, антропологія, фізіологія, медицина) і суспільних (соціологія, психологія, філософія та інші) наук. Але проблема її здоров'я до цього часу монополізована медициною, яка фактично є наукою про хвороби людини. Процес управління здоров'ям вимагає формування, підтримки та закріплення здоров'я, він складається з таких формальних етапів: 1. Збирання й аналіз інформації про стан об'єкта, його прогнозування. 2. Формування програми дії з предметом, її реалізація. 3. Аналіз адекватності управлінням здоров'ям (зворотний зв'язок). Створення здорових умов існування людини, які розробляє гігієна — це пасивно-захисний шлях профілактики захворювань. Активну позицію оздоровлення неможливо обґрунтувати без визначення суті індивідуального здоров'я, яким слід управляти. Це основна проблема вчення про здоров'я. Проблему індивідуального здоров'я розглядали Гіппократ, Гален, Авіценна. Саме Гален сформулював поняття "третього" стану — перехідного між здоров'ям і хворобою. Цій проблемі приділяли увагу С.П. Боткін, І.П. Павлов, М.М. -Амосов, І.О. Аршавський, а ІЛ.Мечніков уперше висловив думку, що хвороба є взаємодією збудника (причини) і організму. Уперше спробу сформувати сучасне уявлення про стан здоров'я та механізми здоров'я зробили в 60-х роках ХХ-го століття патологи С.М. Павленко і С.Ф. Олійник. Вони обгрунтували напрямок, який отримав назву САНОЛОГІЯ — загальне вчення про протидію організму хворобі, в основі якого лежить саногенез. Саногенез — це динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів, які проявляються при дії надмірних подразників протягом усього часу патологічного процесу. Вони також запропонували терміни "передхвороба" і "оздоровлення". Проте ця концепція хоч і була прогресивною, але її не сприйняла медицина. Суттєвий внесок у розвиток валеології зробили представники військової медицини, що готували людей до роботи в екстремальних умовах — водолазів, космонавтів тощо (Апанасенко Г.Б., Баєвський P.M. та інші). Вони сформували поняття "донозологічна діагностика", а також учені в галузі спортивної медицини, що вивчали фізичний стан людини (Душанін С .А., Муравов І,В. та інші). Засновником валеології у сучасному розумінні цього слова став учень Н.В. Лазарева — 1.1. Брехман, який уперше у 1982 році на науковій основі розглянув проблему збереження та закріплення здоров'я практично здорових людей. Він запропонував вивчити кількість і якість здоров'я у здорового індивідуума. У своїй роботі "Вступ до Валеології — науки про здоров'я" він стверджував, що наука про здоров'я не повинна бути проблемою лише для медицини, а має стати інтегральною, формуватись на основі медицини, екології, біології, психології та інших наук. Медицина є наукою про хвороби людини, а її здоров'я розглядається як наслідок боротьби з хворобами. У1989 р. на кафедрі фізіології Алтайського медінституту (м. Барнаул) підготовлено перший підручник із валеології (В.П. Куликов). У 80-і роки Ю.П. Лисицин запропонував поняття про суспільне здоров'я (санологію), а також категорію "Образ життя". У 1987 р. в Ленінграді в медичному інституті відкрилась перша кафедра валеології. З 1991 року проблемами валеології у Росії широко цікавиться Державний науково-дослідний центр МОЗ (І.А. Гундаров, О.О. Александров). В Україні курс валеології почав викладатися з 1991 року завдяки проф. І.В. Муравову у Кримському медичному університеті на кафедрі фізичного виховання і здоров'я. 3 1996 р. в Україні та Росії видається журнал "Валеологія" Валеологія вирішує проблему індивідуального здоров'я, а суспільне здоров'я — це предмет соціальної гігієни, однак валеологія широко використовує фактори соціальної гігієни для формування, закріплення й удосконалення індивідуального здоров'я. Проблеми валеології цікавлять психологів, біологів, дієтологів, народних умільців, духовних учителів. Усі вони ставлять здоров'я у центр науки й практики, що має гуманістично орієнтувати сучасну медицину й біологію, скоротити по мірі можливостей відстань між людиною та ЇЇ здоров'ям, озброїти її практичними знаннями про власне тіло і душу, перенести проблему вилікування від хвороб із соціального та медичного плану у власний. Mens sana in corpore sana — у здоровому тілі здоровий дух. Хвороба розглядається соціумом як засіб укріплення душі. Хвороба, окрім філософського та релігійного позитивного ставлення, отримує поступку з боку медицини. Це та основа, на якій вона тримається. Цьому сприяють і суспільство, і його члени, які мають на меті лікуватись. Дуже багато простих методів, які використовували наші діди й прадіди, зараз забуті. Сучасне суспільство сприймає лікування як благо, як об'єкт споживання. Хвороба отримує повне визнання. Сучасна реклама просуває не ті товари, які сприяють здоров'ю і здоровому способу життя, а лише засоби лікування та медичні послуги. Не користуватись послугами лікаря вважається ознакою бідності, маргінальності. Постійно надходить інформація про успіхи мікрохірургії, трансплантації тощо.