Класифікація вигуків за будовою

За будовою вигуки поділяються на первинні і непервинні (похідні).

Первинні вигуки. До них належать такі вигуки, які в сучасній мові не мають зв’язку з тими частинами мови, від яких утворилися. Переважно вони беруть свій початок від емоційних викриків, вигуків і окликів, які супроводжують реакцію організму на зовнішні подразники. Це
такі вигуки: а!, ага!, ой!, ай!, ах!, ба!, гей!, ей!, е!, ну!, о! ох!, тю!, тьфу!, ух!, ха!, хі!, хо!, ех!, цить! і под.

За звуковим складом їх поділяють на кілька груп:

- вокативні однозвукові односкладові вигуки: о!, а!, е!, и!, і!, у!;

- двозвукові односкладові вигуки у формі закритого складу: ой!, ай!, ох!, ех!, ах!, ух!, ич!, ач!;

- двозвукові односкладові вигуки у формі відкритого складу: ба!, га!, ге!, ги!, на!, ну!, тю!, фе!, фі!, ха!, хе!, хо!, ху!;

- тризвукові односкладові вигуки у формі прикрито-закритого або прикрито-відкритого складу: геть!, гай!, гей!, гоп!, пхе!, пхі!, тьфу!;

- двоскладові вигуки: ого!, ану!, ало!, нате!, нумо!;

- консонантні вигуки: гм!, хм!, брр!, прр!, тс!, пс!.

Непервинні вигуки. Це такі вигуки, які співвідносяться з іншими частинами мови, від яких вони утворилися. Серед непервинних виокремлюють такі групи:

- відіменникові вигуки: господи!, боже!, чорт!, нене!, мамо!, жах!, страх!, ґвалт!, слава!, горе!, лихо!, біда!;

- віддієслівні вигуки: диви!, давай!, гляди!, бувай!, даруй!, стривай!, рятуй!, прощай!, вибач!, бач! і ін.;

- займенникові вигуки: отаке!, отакої!, воно!, це!, на тобі!, оце!;

- прислівникові вигуки: так!, як!;

- вигукові стійкі словосполуки фразеологічного і нефразеологічного типу: боже мій!, слава богу!, чорта з два!, ой нене!, о горе!, о боже!, ой мамочко!, їй-богу!, бійся бога! і под.

Отже, похідні вигуки відрізняються від первинних тим, що співвідносяться з частинами мови, від яких утворилися.

Класифікація вигуків за походженням

За походженням вигуки поділяють на питомі (свої) і запозичені.

Питомі вигуки. Цю групу утворюють вигуки, які засвоїла українська мова з інших:

- з індоєвропейської ах!, о! (пор. лат. Ah, Corydon, Соrydon, quae te dementia cepit! – Ax Коридон, Коридон, яке безумство тебе охопило!; О diem, praeclarum! – О славний
день!; О, si sic omnia! – О якби так всі!);

- з праслов’янської ага!, aha! (пор. словац. Aha, ide nаm otec! – Ага, до нас іде тато!);

- з давньоруської охъ! (пор. давньорус. Побѣгнѣмы! Еще женуть! Охъ мнѣ).

Питомими є також вигуки, що сформувалися в українській мові: ой!, гой!, ей!, е!, фе!, фу!, ач!, ба!, тьфу!, цить!, пек!, цур!.

Запозичені вигуки. До них належать вигуки: увы! (старосл.), ура! (тур.), гайда! (тур.), амінь! (давньоєвр.), алло! (англ.), караул! (тюрк.), стоп! (англ.), капут!
(нім.), браво! (італ.), полундра! (англ.), марш! (франц.), мерсі! (франц.), пас! (франц.), шабаш! (давньоєвр.)/

Отже, за походженням розрізняють дві групи вигуків.

Звуконаслідувальні слова

У мові існують слова, які передають акустичне уявлення мовців про звуки і шуми природи, деяких процесів тощо.

Звуконаслідувальні слова (звуконаслідування) – невідмінювані лексичні одиниці, що відтворюють засобами мови природні нечленороздільні звуки людей, тварин, предметів.

Звуконаслідувальники є результатом імітації людиною:

- пташиних криків, звукових сигналів: ку-ку!, тьох-тьох!, цвірінь-цвірінь!, кра-кра!, куд-кудах!, ку-ку-рі-ку!, га-га-га!;

- криків і звукових сигналів домашніх тварин та звірів: му!, гав-гав!, няв-няв !, хрю-хрю!, ме!, бе!;

- звуків, що виникають при падінні живих і неживих предметів: бух!, трах!, стук!, геп!, бабах!, трісь!, хрусь!;

- звуків дії різноманітних механізмів: тік-так! (годинника), тра-та-та-та! (кулемета), тр-р-р-р! (трактора), у-у-у! (потяга), дзинь! (дзвінка) тощо;

- дії фізіологічних процесів: кахи!, чхи!, ха-ха!, хі-хі!, тьху!, апчхи!;

- шумів різноманітних природних явищ: свист чи шум вітру, дощу, грому, хлюпіт води.

Пройшовши через свідомість людини, будучи вимовленими її мовним апаратом і введеними в текст, у дискурс із комунікативною метою, вони набувають статусу слів. Однак деякі мовознавці не визнавали звуконаслідування за слова.

О. Пєшковський вважав, що в них немає поділу на звуки і значення, властиве слову, оскільки все значення – в звуках. В українському мовознавстві звуконаслідувальними розглядають як різновид вигуків (Л. Мацько) або як групу слів, яка прилягає до вигуків, але не зливається з ними повністю, оскільки не виражає ні емоцій, ні волевиявлень
(А. Колодяжний, К. Городенська).

На думку О. Тихонова, звуконаслідувальнику притаманні суттєві ознаки частиномовного статусу:

- наявність лексичного значення і його звукова мотивованість;

- загальновживаний характер більшості звуконаслідувальників, поряд з якими існують і індивідуально-авторські новотвори;

- постійний звуковий склад (хі-хі-хі!, гав-гав!, ку-ку!, ку-ку-рі-ку! тощо), що сприяє адекватному розумінню їх усіма носіями мови;

- відображення у тлумачних словниках як колективно осмислених мовних знаків-слів;

- незалежність семантики від контексту;

- відсутність граматичної ізольованості від інших слів у тексті;

- здатність до субстантивації і вживаність їх у функції підмета, додатка, присудка;

- здатність керувати іншими словами в реченні і мати при собі означення;

- наявність зв’язку з іншими частинами мови, що виражається в активній участі звуконаслідувальників в утворенні похідних дієслів та іменників;

- здатність до валентності з багатьма суфіксами і префіксами;

- значно вищі словотвірні можливості в галузі афіксації порівняно із займенниками, числівниками, вигуками, модельниками, станівниками.

Оскільки звуконаслідувальники є активною частиною системи мови, збагачують її словотвірні ресурси та лексико-фразеологічний фонд, то, на думку О. Тихонова, їх можна розглядати як окрему частину мови.

На цьому фоні видається непереконливим твердження І. Милославського про позачастиномовний статус звуконаслідувальників у мові.