Історія формування вигуків

Вигуки виникли на основі мимовільних, інстинктивних окриків як емоційної реакції на навколишню дійсність. Це первинні вигуки. Вторинні (похідні) виникли на основі форм інших слів та словосполук. Звуконаслідувальними формувалися шляхом імітації людиною звуків довкілля.

Але фактами мови ставали не всі мимовільні оклики і звуконаслідування людини, а лише ті, які набули членоподільності і певного смислового змісту в людському колективі.

Оскільки первинні вигуки в більшості розвинулися з інстинктивних окриків, то вони подібні навіть у генетично неспоріднених мовах: а!, е!, о!, і!, у!, ах! (укр., рос., білор., болг., сербо-хорв.); ach! (польс., чес., словац., нім.); ah! (англ., угор., тур.); ай! (укр., рос., білор., болгар., сербо-хорв.); aj! (польс., чес., словац.); еі! (нім.); aie! (франц.); ага! (укр., рос., білор.); aha! (польс., чес., словац., нім., англ., тур., угор.).

Але виявляються й відмінності, зумовлені особливостями історичного розвитку фонологічних систем кожної мови. Напр.: укр. цить!; рос. і білор. цыц!; чес. cit!; словац. cit!, cit!; франц. chut!; італ. zit!

Отже, первинні вигуки й звуконаслідувальники в споріднених і неспоріднених мовах світу мають багато спільного.

Вигуки давньоруської мови. Релігійний характер найдавніших східнослов’янських пам’яток дуже обмежував писемну фіксацію вигуків і звуконаслідувальників, але це не значить, що їх було мало в мові східних слов’ян.

У давньоруських писемних пам’ятках найчастіше вживаються вигуки: первинні о!, охъ! (оухъ!), оле! (соле!), увы! (оувы!); похідні о горе!, у горе!, люті!, о люті!, у люті!, уа!, ува!, аминь!, аминъ!

Більшість із них вживалися і в конфесійних, і в світських текстах. Вигук увы!, відсутній у живій мові слов’ян, переважно вживався для вираження горя та туги в релігійних текстах, дуже рідко – в світських. Тому вважається запозиченим із старослов’янської мови.

Вигуки увы!, горе!, охъ! вживаються в сполуках із формою давального відмінка займенника мънѣ (увы мънѣ, горе мънѣ, охъ мънѣ): охъ мнѣ не осуди мене (XIII ст.).

Для вираження жалю, подиву вживається займенник оле!, що утворився з первісного о! і частки ле!

Похідні вигуки часто поєднуються з первинними: о горе!, у горе!, о люті!

Давньоєврейське слово amen, що означає “справді, істинно”, було запозичено через грецьку мову.

Вигуки української мови. Більшість первинних вигуків і багато звуконаслідувальників української мови успадковано від давньоруської.

У староукраїнських текстах XIV–XV ст., що мають переважно юридичний зміст, вигуки вживаються дуже рідко. Інколи трапляється вигук о!, часто – вигук аминь на початку і в кінці документа.

У художніх текстах, які відображають живу мову, дуже поширеними є багатозначні вигуки. Вони виражають різні почуття, стани тощо, напр., ач! – здивування, докір, незадоволення, захоплення: Ач, утекла. Ну, та й дівчина!
(Панас Мирний); ой! – радість, захоплення, жаль, тугу, біль, страх, іронію: Ой, красна ecu ты, пріетелко моя милая (XV ст.); ох! – гаму негативних почуттів смутку, горя, болю, гніву: Ох, исти, исти хвочу (XVIII ст.); ог! – подив: Огъ, коли бы можно и мні указати (XVII ст.); го! – зневагу або іронію: Го, го, го и дѣвчатъ много (XVIII ст.); гой! – радість, веселий настрій: Гой-гой, сядмо вколо, а весело заспіваймо (XVIII ст.); ба! – здивування, здогад: Ба! У тебе й мати є! А я й забула (Панас Мирний); а! – гнів, подив, жаль, радість: А! А! Тут твой видно закоулок! (XVIII ст.); ай! – радість, захоплення: Ай друг ты мой! Радуйся (XVIII ст.); ах! – почуття жалю, смутку, зворушення: Ах! Се ж есть сын мой Алексій (XVII ст.); aт! – невдоволення: Aт, чорт його знає (XVIII ст.); е! – незгоду, невдоволення, заперечення, заклик: Е, сват, так ти и мене біеш! (XVIII ст.); ей! – невдоволення, жаль, заклик: Ей, моспане, ратуй (XVIII ст.); фе!, фу!, пхе!, тьфу! – негативні почуття огиди, зневаги, невдоволення, подиву: Тху, на тебе все лихо! (XVIII ст.); цить! виражає наказ: цыт, молчи (XVII ст.); пек! – побажання біди: пекъ ему, отъ наших (XVII ст.); цур!, чир! – побажання кари: цир, пек
тобѣ, бѣгдай (XVIII ст.).

У староукраїнській мові вживалися і запозичені вигуки: увы! зі значенням подиву із старослав’янської мови; ура! зі значенням радості перемоги і заклику до перемоги
(із турецького ura – бий); гайда! зі значенням спонукання, що підганяє худобу (із татарського або турецького haydi).

Отже, є всі підстави вважати вигук окремою частиною
мови.