49. Етнопсихологічне вчення о. Кульчицького (на матеріалі праць «Риси характерології української народу», «Проблематика взаємин етнопсихології та диференціальної психології релігії»)

Основну увагу у своїх працях О. Кульчицький звертає на проблеми української людини, української духовності. Добре знаючи культуру й історію України, він прагнув пояснити суть людської особи, її походження, самозвершення і призначення.

 О. Кульчицького також хвилює доля української нації, він шукає причини такого її стану, її поразок, прагне вплинути на виховання почуття національної гордості в української людини. Розглядаючи українців як людність, О. Кульчицький провів аналіз українських етнопсихологічних та історично-культурних складників, що й привело його до розуміння специфіки української культурної традиції та до піднесення типових українських вартостей у сучасній боротьбі за збереження української людини та української духовної спільноти. Олександр Кульчицький у праці «Риси характерології українського народу» відзначає, що душу народу формували століттями різні чинники і вирізняє шість чинників: 1). Расові; 2). Геопсихічні; 3). Історичні; 4). Соціопсихічні; 5).Культуроморфічні; 6). Доглибнопсихологічний.

Дослідник зупиняється на двох расових типах українського народу: динарському (44% загалу населення) та остійському (22%). Людину остійської раси Кульчицький характеризує як залежну в собі, яка уникає контактів з зовнішнім світом, залишаючись в інтимній сфері свого близького оточення («моя хата з краю»). Динарська вдача відзначається великою силою почуттів, вигуковістю. «Те, що в українській психіці відповідає «козацькому ідеалові», виявляє переважно психічні тенденції динарської раси».

Геопсихічні чинники формування української психіки О. Кульчицький пов’язує із відчуттям географічного середовища, природи, її статичних і динамічних процесів, світоглядними настановами лісу, лісостепу та степу. З впливів першого формуються переживання “стриманості рухомої форми”, почуття обачливості і підозрілості, очікування і терплячості, панічності і лякливості; другого — пасивність та обачливість, обережність і компромісність; із степу — вчування нічим не стриманого руху у безмежність, її неоформленість, що призводить до переживання квантового, кількісного, величного, піднесення й поширення, звуження, а у своїй протилежності — піднесене почуття самооцінки честолюбства і почуття недостатності з усіма їхніми наслідками.

Особливу увагу О. Кульчицький приділяв виявленню історичних чинників формування української психіки, виводячи їх з геополітичного положення України, її “межовості”, перебування людини на межі “можливого існування”, на межі випадковості, страждання, загрози смерті. Риси: індивідуальна зосередженість, обмеження зовнішньої життєвої активності, де заглибленість у власне буття супроводжується замкнутістю вдачі, насторожливим ставленням до навколишнього й спрямованістю психічної енергії на розбудову внутрішнього життя, обачне уникання нав’язуваних контактів, передусім з незнайомим оточенням. Найбільш суттєвим на території українських земель поставали недостатня диференціація суспільної структури і переважання в ній селянської верстви, виняткове значення малих груп у соціальному житті. Це накладало відбиток психічної селянськості, близькості до землі, конкретності та органічності, надаючи українській культурі характер специфічної “народності”, визначивши засади людських взаємин.

Культуроморфічні чинники формування психічного життя української людини О. Кульчицький виводить з “європейського культурного кола”, сфери окцидентальної (західної) духовності як “межового” і перехідного розташування між європейським Заходом та азійським Сходом, що зумовлює рецепцію, сприйняття західної духовності. Дія і протидія цих культурних сил витворювали західну духовність, проявами якої стали культ науки, утвердження персоналізму, високе почуття свободи, психічної цілісності, тобто особи як вирізнення своїм індивідуальним ставленням до вартостей, психічною основою чого стає готовність до дії, керованої і контрольованої розумом.