Тема 4. Політична ідеологія. Сучасні ідейно-політичні течії

4.1 Поняття, структура й функції політичної ідеології

4.2 Лібералізм і неолібералізм

4.3 Консерватизм і неоконсерватизм

4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократія

4.5 Націоналізм і його форми

4.6 Фашизм та неофашизм

Оформлення ідейно-політичних течій розпочалося в ХIV ст., в епоху

Відродження в процесі звільнення суспільної і індивідуальної свідомості від

релігії. Заміна релігійної картини світу раціональним поясненням оточуючої

людину дійсності, потребувала нових ідеалів і аргументів. Їх пошук розтяг-

нувся на декілька століть і, в кінцевому рахунку, заклав основи сучасних

ідейно-політичних течій.

4.1 Поняття, структура й функції політичної ідеології

Ідеологія може виражати інтереси й цінності різних по своїй чисель-

ності й впливу, однак досить великих суспільних груп. Традиційно голов-

ними носіями ідеології були класи: буржуазія, робітничий клас, селянство,

дрібна буржуазія й ін., а також нації. У наші дні в індустріально розвинених

демократичних державах у зв'язку із втратою класовою диференціацією ко-

лишньої політичної значимості на передній план все помітніше виступають

інші, у тому числі й не матеріальні цінності, що виражаються, наприклад, в

ідеології "зелених".

Ідеологія може бути виражена в різних формах: економічній, релігій-

ній, правовій й ін. Вона вважається розвинутою, зрілою, коли стає політич-

ною ідеологією, тобто виражає колективні цінності й інтереси в обов'язковій

для всього суспільства формі. Політична ідеологія зв'язує цілі, яких дотри-

муються в ній, і ідеали з реальною політикою, певним державним і суспіль-

ним устроєм. Одні політичні ідеології спрямовані на стабілізацію політич-ного порядку, його збереження й зміцнення, інші виражають прагнення до

змін у суспільно-політичному житті, до зміни владних еліт, політичної мо-

дернізації.

Узагальнюючи сказане, політичну ідеологію можна визначити як су-

купність систематизованих ідей, поглядів, уявлень тієї або іншої соціальної

групи (спільності), що містить теоретичне осмислення політичного жит-

тя й захищаюча її інтереси й цілі за допомогою політичної влади.

Прийнято виділяти три рівні реалізації політичної ідеології: теорети-

ко-концептуальний, програмно-директивний і практичний (див. мал. 4.1).

Малюнок 4.1 Рівні реалізації політичної ідеології

Теоретико-концептуальний. На цьому рівні формулюються основні

положення політичної теорії, обґрунтовуються певні цінності й ідеали, які

лежать в основі пропонованого типу суспільного устрою.

Програмно-директивний. На цьому рівні соціально-філософські прин-

ципи й ідеали переводяться в конкретні політичні програми, гасла й вимоги

політичних еліт, політичних партій.

Безпосереднім носієм цих програм й установок є політична еліта. Од-

нак без специфічних організацій, що поєднують класи й соціальні групи й

направляють їх зусилля, реалізація програм не реальна. Тому джерелом про-

грам і директив виступають політичні партії, а також держави в особі дер-

жавного апарата.

Практичний. Впровадження в суспільну свідомість певних ідеологіч-

них установок у вигляді програм, гасел і вимог приводить до певного типу

політичної поведінки. Сила тієї або іншої ідеологічної системи визначається

Теоретико-концептуальний:

формування основних положень

політичної теорії

Програмно-директивний:

розробка програм, маніфестів,

гасел

Практичний:

освоєння громадянами цілей і

принципів ідеології і їх втілення

у різних формах політичної

участі

Рівні реалізації

політичної

ідеологіїступенем освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їхнього втілен-

ня в практичних справах і вчинках широких верств населення. Таким чи-

ном, політична ідеологія з'являється як система світогляду і концепцій від-

носно навколишнього світу, певне світорозуміння й у той же час система

політичних орієнтацій й установок. Це одночасно навчання (доктрина), про-

грама й політична практика.

Виступаючи одним з найважливіших компонентів політики, ідеологія

відіграє важливу роль у соціальному житті, виконує в суспільстві наступні

функції:

– Оволодіння суспільною свідомістю. Будь-яка ідеологія прагне залу-

чити на свою сторону як можна більше число людей і направити їхню акти-

вність на реалізацію властивих їй цілей, завдань і пріоритетів. Здійснення

цієї функції допускає наявність у якості органічної складової частини полі-

тичної ідеології критеріїв оцінки минулого, сьогодення й майбутнього в по-

літичному житті суспільства.

– Прагнення ідеалізувати майбутнє. Політична ідеологія, як правило,

не ставить завдання наукового обґрунтування свого змісту, своїх положень і

висновків. Її завдання – збуджувати віру в правильність обраної окремою

суспільною групою політичної, економічної й соціальної стратегії розвитку

суспільства.

– Компенсація соціальної незадоволеності надією на благополучну

зміну соціального буття. Це викликано, з одного боку, тим, що політична

ідеологія відбиває дійсність у формі ідеалів і цілей, які погано погоджується

з науковим обґрунтуванням. А з іншого боку, практична перевірка поло-

жень політичної ідеології утруднена складністю, різноманіттям і суперечли-

вістю соціально-політичних процесів.

– Спрямованість на інтеграцію суспільства. Виражаючи інтереси пе-

вної соціальної групи або класу, політична ідеологія націлена на об'єднання

суспільства в цілому. Найбільш яскраво інтеграційна функція проявляється

в національних ідеологіях, що прагнуть згуртувати всіх представників націй

для досягнення загальних цілей, особливо при протистоянні іншим націям

або державам.

4.2 Лібералізм і неолібералізм

Історично першою світовою політичною ідеологією, що одержала

широке поширення серед різних народів планети, з'явився лібералізм (від

лат. liberalis – вільний). Він сформувався на основі соціальних навчань Т.

Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, А. Сміта, І. Канта й де-яких інших мислителів у ХУ11-ХУ111 ст. і досяг своєї найбільшої теорети-

чної систематизації й класичної завершеності в Х1Х ст.

Лібералізм – це ідеологічна та політична течія, яка об'єднує прихиль-

ників парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних сво-

бод.

Ранній лібералізм виражав інтереси третього стану й насамперед бур-

жуазії, яка боролася проти феодальних обмежень, утисків з боку знаті й аб-

солютистської держави.

Базові цінності класичного лібералізму містять у собі наступні по-

ложення:

 Абсолютна цінність людської особистості й природна (від наро-

дження) рівність всіх людей;

 Існування певних невідчужуваних прав людини, таких як право на

життя, волю, справедливість;

 Державотворення на основі загального консенсусу з метою збере-

гти й захистити природні права людини;

 Саморегулювання економіки за законами конкуренції й вільного ри-

нку

 Релігійна віротерпимість і перетворення моралі в приватну справу

й ін.

У ході історії зміст ліберальної ідеології перетерпів істотні зміни й

значно розрізняється залежно від періоду часу, конкретних країн і партій. У

своїй завершеній, класичній формі лібералізм зложився й затвердився в

державному устрої Великобританії, США, Франції й ряду інших європейсь-

ких країн у другій половині Х1Х ст.

Однак уже на початку ХХ ст. політична практика ліберальних держав

поставила під сумнів цілий ряд ліберальних цінностей й установок. В умо-

вах глибокої класової й соціальної нерівності проголошувана лібералізмом

індивідуальна свобода й права особистості в цілому багато в чому залиша-

лися привілеєм імущих класів. Найбільшої гостроти протиріччя в західних

країнах досягли в 20-і роки ХХ ст., які ввійшли в історію як "ера великої де-

пресії". Економічні й соціальні стреси цих років вимагали перегляду теоре-

тичних і політичних принципів ліберальної доктрини.

На зміну "класичному лібералізму" була розроблена концепція "ново-

го" або "соціального" лібералізму.

У фундамент концепції "нового лібералізму" були покладені ідеї анг-

лійського економіста Д. Кейнса, що обґрунтував необхідність контролю з

боку держави за економічними процесами.Гаслом "нового лібералізму" стала "держава загального благоденства"

з її програмою допомоги найбільш незахищеним суспільним прошаркам на

основі активного втручання держави в економічне життя через податки,

державну власність, бюджет, планування. Характерною рисою "нового лі-

бералізму" стала активна соціальна політика: доступне всім медичне обслу-

говування, безкоштовна шкільна освіта, розширення системи соціального

забезпечення й т.д.

Після Другої світової війни лібералізм одержав "другий подих" на

шляху реформування європейського суспільства. Ліберальні партії знову

стали реальною політичною силою в Англії, США, Німеччини, Японії, а та-

кож у ряді інших індустріально розвинених держав.

Кризові явища в західному суспільстві в 70-х р. ХХ ст. поставили пе-

ред ідеологами ліберальної думки складне завдання: розробки нових підхо-

дів до соціальних, економічних, політичних проблем сучасного постіндуст-

ріального суспільства. Цю фазу в розвитку лібералізму відносять до неолі-

бералізму.

Економічна платформа неолібералізму заснована на поєднанні меха-

нізму вільного ринку з державним контролем за економічним життям. При

цьому на зміну заборонним мірам державного контролю приходять заохо-

чувальні. Неоліберали розробляють програми роздержавлення власності,

виступаючи за народну власність.

Неоліберали також вимагають рішучої децентралізації державного ре-

гулювання, свого роду поділу функцій між вищими й нижчими органами

державної влади.

Як і раніше, неолібералізм відстоює максимально можливу свободу

особи, пріоритет інтересів і прав людини й родини перед соціальними гру-

пами, класами або державою.

Ідеологія й політика лібералізму й нині має багато прихильників. Су-

часний ліберальний рух нараховує понад 100 партій з чисельністю понад 3

мільйони членів, більшість із яких об'єднані в Ліберальний Інтернаціонал,

створений ще в 1947 році.

В Україні також є кілька політичних партій, які дотримуються лібера-

льної ідеології. Але істотної підтримки виборців на виборах вони не отри-

мують.

4.3 Консерватизм і неоконсерватизм

Консерватизм – це політична ідеологія, яка орієнтується на збережен-

ня, підтримку існуючих форм економічного, соціального, політичного жит-

тя, традиційних духовних цінностей.Термін "консерватизм" походить від латинського "conservo" – охоро-

няю, зберігаю. Консервативна політична ідеологія виникла як реакція на

ідеали, образ думки, вимоги й реальні успіхи лібералізму, і насамперед на

радикальні ідеї й перетворення Великої французької революції 1789 р. Впе-

рше термін "консерватизм" увів у науковий оборот французький письмен-

ник Ф. Шатобріан, засновник журналу "Консерватор" (1818-1820 рр.). Най-

важливіші представники раннього консерватизму – англійський мислитель і

політичний діяч Э. Берк, французькі суспільні діячі Ж. Местр і Л. Бональд.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний кон-

серватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

 Визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні су-

спільства та недосконалості людської природи;

 В економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного під-

приємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуван-

ням економіки;

 Недоторканість, святість приватної власності;

 Ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка

законності та правопорядку в суспільстві;

 Держава вторинна

Основні ідеї класичного консерватизму:

 Визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні су-

спільства та недосконалості людської природи;

 В економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного під-

приємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуван-

ням економіки;

 Недоторканість, святість приватної власності;

 Ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка

законності та правопорядку в суспільстві;

 Держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має мо-

рально-релігійні засади;

 Політика підпорядкована релігійній моралі;

 Функціонування суспільства врегульовують не лише закони, але й

звичаї;

 Переконаність про вроджену нерівність людей.

Консерватизм як ідейно-політична течія відображає ідеї, ідеали, оріє-

нтації, ціннісні норми тих класів і соціальних груп, становищу яких загро-

жують об'єктивні тенденції суспільно-історичного й соціально-

економічного розвитку. Часто консерватизм буває своєрідною захисною ре-

акцією середніх і дрібних підприємців, фермерів, ремісників, які відчувають

страх перед майбутнім, що спричиняє невизначеність і нерідко погіршення

соціального статусу.

У середині 70-х рр. ХХ ст. починає формуватися неоконсерватизм,

який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму

та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом.

У теоріях неоконсерватизм виділяються такі дві важливі думки: 1) не-

обхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення

політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсе-рватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси

держави та нації, а не окремого індивіда.

Неоконсерватори виступають проти надмірного обкладання податка-

ми великого капіталу з метою перерозподілу засобів на користь незаможних

верств населення. Будучи затятими супротивниками зрівняльного розподі-

лу, вони вимагають скорочення державних соціальних програм. Консерва-

тори переконані, що перетворення держави в "дійну корову" розбещує лю-

дину. Індивід повинен розраховувати на свої власні сили, а також на соліда-

рну підтримку своїх родичів і співгромадян. Сучасна держава, на їхню дум-

ку, повинна створювати рівність можливостей, але не рівність результатів.

Одне із центральних місць у поглядах неоконсерватизма займають

морально-етичні проблеми. Навіть чисто економічні програми розглядають-

ся ними через призму моралі. Без відношення до праці як однієї з головних

моральних цінностей не можна домогтися, на їхню думку, економічного ро-

сту.

Ріст злочинності й наркоманії, розпад родини, низька якість освіти,

забуття культурних традицій, забруднення навколишнього середовища – ось

проблеми, які вимагають, на думку ідеологів неоконсерватизма, негайного

рішення.

Основні ідеї неоконсерваторів:

 Формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції

держави;

 Допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків

суспільства;

 Сила державної влади – в її професіоналізмі та моральності;

 У міжнародних відносинах на першому плані повинні бути націона-

льні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

В цілому консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне,

щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого.

Зараз неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі великі

політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-

консервативна в Японії, консервативна в Англії), але коло прихильників

консерватизму розширюється.

У сучасній Україні неоконсервативних позицій дотримуються Україн-

ська республіканська партія, Українська консервативна республіканська

партія та ін.

4.4 Соціалізм і сучасна соціал-демократіяТретьою найбільш впливовою світовою політичною ідеологією є соці-

алізм. Ідеї соціалізму виникли в далекій давнині. Відповідно до них будува-

лося життя ранньохристиянських громад. Але своє теоретичне й ідеологічне

оформлення соціалізм одержав тільки в Новий час у роботах класиків уто-

пічного соціалізму Т. Мора, Т. Кампанелли, Р. Оуена, Ш. Фур'є, А. Сен-

Сімона.

У середині Х1Х ст. спробу дати наукове обґрунтування ідеології соці-

алізму розпочали німецькі мислителі К. Маркс і Ф. Энгельс. На базі навчан-

ня К. Маркса й Ф. Энгельса сформувалася велика ідеологічна течія маркси-

стський соціалізм.

На початку ХХ ст. марксизм розколовся на дві протиборчі один з дру-

гою галузі: ленінізм (більшовизм) і соціал-демократію. Таким чином, у рам-

ках соціалістичної ідеології сформувалися два нових ідеологічних напрям-

ки: комуністичне й соціал-демократичне.

Загальні ціннісні установки комуністичної й соціал-демократичної

ідеологій:

 Ідея рівності й братерства всіх людей;

 Заснована на рівності, соціальна справедливість;

 Пріоритет суспільного над особистим;

 Визнання необхідності енергійного втручання держави в регулю-

вання суспільних відносин.

Однак у конкретних соціально-політичних й економічних програмах

між цими ідеологічними напрямками пролягає глибока прірва.

Комуністична ідеологія являла собою вкрай радикальну течію, яка

акцентувала увагу на революційних методах побудови "світлого комуністи-

чного майбутнього". Соціалізм розглядався як перша, нижча, незріла фаза

комунізму – суспільно-економічної формації, для якої характерні:

 Ліквідація приватної власності й експлуататорських класів;

 Затвердження суспільної власності на засоби виробництва, та ве-

дучої ролі робітничого класу;

 Здійснення принципу "від кожного – за здібностями, кожному – за

працею";

 Забезпечення на цій основі соціальної справедливості, умов для все-

бічного розвитку особистості.

Реалізація цієї ідеології на практиці здійснювалася через соціальне на-

сильство, повну заборону приватної власності, ринкових відносин і полі-

тичної опозиції. У результаті цього соціалістичний громадський порядок протиставив себе свободі й демократії. Це привело не тільки до глибокої

кризи й ліквідації самого порядку, але й до кризи уявлень про соціалізм.

У деяких країнах комуністична ідеологія виявилася здатна до рефор-

мування. Так, у Китаї, сприйнявши ряд ринкових, національних й інших

ідей, вона є ідейною основою швидкого, динамічного економічного росту й

соціального розвитку.

Більш життєздатною й соціально-ефективною на практиці виявилася

ідеологія соціал-демократизму, що затверджує:

Пріоритет мирних еволюційних засобів досягнення рівності й соціа-

льної справедливості;

 Відмову від насильницьких форм класової боротьби;

 Пропаганду концепції соціального партнерства, згладжування соці-

ально-економічних протиріч;

 Активне державне втручання в економічне життя суспільства, пе-

рерозподіл доходів на користь незаможних, розвиток державного сектора

економіки й численних державних соціальних програм.

Соціал демократичний підхід розглядає соціалізм як суспільний лад,

який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шля-

хом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення

росту середнього класу, досягненням вищого рівня політичної, соціальної,

економічної свободи, соціальної рівності та справедливості.

Соціал-демократична ідеологія є сьогодні політичною доктриною

центристських сил, хоча зароджувалася вона як "ліва" ідеологія усередині

марксизму. Пластичність теоретичних положень, які ніколи не мали орто-

доксального характеру, дозволила їй органічно змінюватися разом зі зміною

соціальної дійсності.

Сучасна соціал-демократія інтегрувала досягнення політичної думки

різних напрямків, наприклад, марксизму й лібералізму, і створила ідеоло-

гію, що виражає інтереси широких верств суспільства: робітників, інтеліге-

нції, підприємців.

Світова соціал-демократія – організована політична сила й координа-

тором її діяльності виступає Соціалістичний Інтернаціонал. В уставі Соцін-

терна відзначено, що ця організація поєднує партії, метою діяльності яких є

демократичний соціалізм. Соцінтерн створений для зміцнення зв'язків між

соціал-демократичними партіями, координації їхньої політичної діяльності

й поширення зв'язків з іншими партіями.

4.5. Націоналізм і його формиІдеологія націоналізму виникла в епоху становлення ліберальних на-

ціональних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, пе-

ренесенням його ідеалів на сферу національного життя.

Ідеологія націоналізму:

 обґрунтовує пріоритетність національних інтересів;

 формулює цілі і цінності нації як суб'єкта політичного процесу, ді-

йової особи історії.

В сучасній ідеології націоналізму виділяють три течії: демократичний

націоналізм, національний екстремізм та шовінізм. Спільною рисою усіх

течій націоналізму є акцентування національної ідеї – ідеї про утворення

націями своїх національних держав. А відмінності у трактування її змісту та

співвідношення з іншими ідеями і іншими завданнями.

Демократичний, а точніше ліберально-демократичний націоналізм –

це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних

держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх

разом із правом національної ідентичності, культурного розвитку. Він розг-

лядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність,

а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних

ідеалів. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, до загаль-

нолюдської моралі. Стверджуючи необхідність (а в певні періоди – пріори-

тетність) вирішення національного питання для даної нації (у тих аспектах,

в яких воно існує), демократичний націоналізм не нехтує розв'язанням ін-

ших невідкладних питань політичного, соціального і економічного розвит-

ку. Націоналізм у цьому випадку обумовлений історичною стадією розвитку

тієї нації, яку представляють національні демократи, а їхній демократизм

випливає з прагнення включити свою націю у загально цивілізаційний про-

цес, прилучити її до ринку, демократії та інших надбань сучасної цивіліза-

ції.

Демократичний націоналізм притаманний усім державним націям із

ліберальним конституційним ладом. В той же час він має певні відмінності

у двох типах країн: там де національна державність існує тривалий час і їй

уже ніщо не загрожує, і там, де така державність щойно утверджується і до

певної міри ще перебуває під загрозою. У другому випадку демократичний

націоналізм, сповідуючи ті ж самі принципи, що й у першому, за формою

менш толерантний, він більше наголошує на правах нації (особливо в царині

мовно-культурного розвитку), на проблемах її безпеки, частіше апелює до

емоцій.Національний екстремізм і шовінізм – це два протилежні за завдан-

ням, але однакові за методами боротьби різновиди право-радикального на-

ціоналізму.

Національний екстремізм виступає з позицій захисту інтересів "своєї"

нації, її культури, мови, відкидаючи при цьому аналогічні права для інших

національних та етнічних груп.

Шовінізм – агресивна форма націоналізму, проповідь національної

виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації,

схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Національний екстремізм притаманний націям, що самостверджують-

ся, а шовінізм – панівним націям або таким, що прагнуть домогтися пану-

вання над іншими народами. Якщо в шовінізмі присутній момент біологіч-

ного обґрунтування переваг власної нації та її політичних цілей, то він пере-

творюється у расизм.

Названі течії право-радикального націоналізму є різновидом політич-

ного екстремізму, що використовує національні, імперські (або расові) гасла

для досягнення своїх політичних цілей. Часто його корені – загально соціа-

льні або загальнополітичні. Тому і пояснення причин домінування цього

націоналізму треба шукати не в природі національних рухів, як таких, а в

тих суспільних умовах , за яких вони розгортаються.

Таким чином, існує націоналізм як прагнення націй до збереження

своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як по-

шуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення вла-

сної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна

ідея нації, якій підпорядковуються всі інші ідеї і прагнення. Наближеною до

цієї форми націоналізму є ідеологія фашизму.

4.6. Фашизм і неофашизм

Фашизм (від латинського fascio –пучок, в'язка) –ідейно-політична

течія, що сформувалась на основі синтезу сутності нації як вічної та най-

вищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості.

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної ви-

нятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в

Італії часів правління Б.Муссоліні (1922 – 1945) та Німеччині за режиму А.

Гітлера (1933- 1945).

У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не ва-

рті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують "давні інстинкти" людини.

Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія "гальмує єд-

ність нації". Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, по-збавлена "хиб ліберальної демократії", здатна до всеохопного контролю за

особою в суспільстві в ім'я єдності та процвітання "великої раси", а також

вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її "гнит-

тю". Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не може

завоювати собі життєвий простір, має загинути , – заявляв Гітлер.

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію:

 на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого наро-

ду;

 заперечували поняття "клас" і "класова боротьба", а визнавали го-

ловними політичними поняттями –"раса", "нація", оскільки класи роз'єдну-

ють вищу спільність людей – націю;

 не визнавали жодних прав робітників, службовців.

Апологети фашизму вважали, що профспілки збурюють "стадні ін-

стинкти" працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режи-

ми, професійні спілки заборонялись.

Основу формування фашистських або профашистських режимів в Іта-

лії, Німеччині, Іспанії, Угорщині, Хорватії, Румунії, Словаччині та інших

країнах становили вкрай ідеологізовані партійні організації, з жорстокою,

напіввійськовою структурою, з лідерами-вождями на чолі. Здобуваючи ти-

ми чи іншими засобами державну владу, вождистські партії перетворювали

державу на знаряддя втілення націоналістичних утопій, обґрунтування ко-

лоніальних загарбань, проведення репресивних заходів проти політичних

супротивників і всіх, хто не згоден з політикою режиму.

Нацизм – різновид фашизму в Німеччині, походить від назви націо-

нал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Прийшовши у 1933 р. до

влади, нацисти застосували найжорстокіші методи і форми насильства для

придушення всіх прогресивних рухів, організували кривавий терор щодо

політичних противників і представників "неповноцінних (як вони проголо-

шували) рас", насамперед євреїв. Оголосили непримиренну війну прогреси-

вній культурі. Нацисти розв'язали Другу світову війну 1939 -1945 рр., у ході

якої широко застосовували геноцид щодо євреїв, слов'ян та інших "неарій-

ських" народів.

Після розгрому нацистської Німеччини безславно впали фашистські

режими в інших європейських країнах.

Проте від фашизму людство ще не вилікувалося. Модифікований по-

воєнний фашизм нині зветься неофашизмом. Як політична течія він виник у

60-х роках ХХ ст.. Тоді ж формувалася його ідеологія та неофашистські ор-

ганізації, які діють майже у всіх країнах Європи, Америки, більшості країн

Азії, в Австралії та Африці.Неофашизм – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології

і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргіна-

льні верстви населення.

Неофашистська ідеологія дещо відсунула на другий план гітлерівську

расистську тезу про перевагу німців над сусідніми європейськими народа-

ми. Неофашисти говорять тепер про білу людину взагалі, яку протиставля-

ють "кольоровим народам". Неофашисти США, наприклад, твердять про

"перевагу англосаксонської раси".

Ідеологи неофашизму постійно звертаються до витоків фашистської

доктрини, намагаються виступати під гаслом відродження "справжнього",

"первісного", "чистого" фашизму, зовні відмежовуючись від його злочинів.

Вони охоче підхопили теорію "нового", "гуманізованого" фашизму францу-

зького письменника М. Бардіна, який трактує фашизм лише як психологічну

схильність людей до рішучих дій, незалежно від соціальних інтересів. Твер-

дження, що людина – хижа і зла, неофашисти використовують для виправ-

дання воєнних злочинів фашистів.

Питання й завдання

1. З'ясуйте причини появи ідеологій.

2. Які функції здійснює політична ідеологія?

3. Назвіть характерні риси лібералізму та неолібералізму.

4. Які цінності являються базовими в ідеології консерватизму?

5. В чому особливість більшовицької версії соціалізму?

6. Які відмінні особливості соціал-демократичної ідеології?

7. У чому різниця між демократичним націоналізмом і право-радикальними

різновидами націоналізму: національним екстремізмом і шовінізмом?

8. В чому суть фашистської ідеології?

9. Чи існує в Україні підґрунтя для розвитку неофашизму?

Рекомендована література

1. Галкин А. Консерватизм как система ценностей: Взлеты и падения

// Мировая экономика и международные отношения. – 2001. – № 2.

2. Волинський А. Ідеологічна структуризація суспільно-політичних

інтересів // Політичний менеджмент. – 2004. – № 5. – С. 71 – 81.

3. Заболоцький В.П. Лібералізм: ідея, ідеал, ідеологія. – Донецьк,

2001.

4. Капустин Б. Г. Что такое либерализм? // Свободная мысль – ХХI. –

2004. – № 8. – С. 33– 55.

5. Капустин Б. Г. Что такое консерватизм? // Свободная мысль -ХХI. –

2004. – №2. – С. 44 – 53.6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.-

Львів, – 2001.

7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Гера-

сіна, В. С. Журавський та ін. – К., 2005.

8. Рудич Ф. М. Політологія: Підручник. – К., 2004.

9. Честнейшин Н. В. Консерватизм и либерализм: тождество и разли-

чие. // Полис: политические исследования. – 2006. – № 4. – С. 168 – 173.

10. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма. М.: Наука, 1981

11. История фашизма в Западной Европе. М.: Наука, 1987

12. Галкин А.А. Размышления о фашизме // Социальные трансфор-

мации в Европе ХХ века. М., 1998

13. Дамье В.В. Тоталитарные тенденции в ХХ веке // Мир в ХХ ве-

ке. М.: Наука, 2001