Тема 5 Політична влада

5.1 Сутність влади: основні теоретичні підходи

5.2 Структура політичної влади

5.3 Види влади. Специфіка політичної влади

5.4 Проблеми легітимності влади

Тема влади є центральною в політології. Вона дає ключ до розуміння

політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення по-

няття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розу-

міння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й

політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин.

5.1. Сутність влади: основні теоретичні підходи

Поняття “влада” у повсякденному житті й у науковому середовищі

вживається в різних значеннях. Філософи говорять про владу над об'єктив-

ними законами суспільства, соціологи – про владу соціальну, економісти

про владу – господарську, юристи – про державну владу, природознавці –

про владу над природою, політики – про політичну владу, психологи – про

владу людини над собою, батьки – про сімейну владу й т.п.

Феномену влади приділяли пильну увагу всі видатні представники

політичної науки. Уже античні мислителі Платон, Аристотель й інші нама-

галися проникнути в сутність соціальної природи політичної влади. У сере-

дні століття й Новий час до проблем влади великий інтерес проявляли

Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Дж. Локк, Э. Кант і багато інших. Істотні внески у

розробку теорії влади зробили Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, М. Вебер.Питання влади перебувають у центрі уваги сучасної політології й со-

ціології. Але незважаючи на пильну увагу вчених до проблем влади, багато

закордонних дослідників пишуть про ореол містики й таємничості, які ото-

чують владу, про те, що поняття влада “смутно”. Французький учений

Шевальє писав, що реальна влада завжди вабила до себе більше, чим мірку-

вання про неї. М.С. Хрущов у своїх мемуарах висловився про владу так:

“Можна насититися всім: їжею, жінками ..., не можна насититися тільки

владою, її хочеться усе більше й більше”.

Так що ж таке влада?

Історичний досвід показує, що там, де з'являється необхідність у по-

годжених діях людей (будь те окрема родина, група, соціальна верства, на-

ція або суспільство в цілому), відбувається підпорядкування їхньої діяльно-

сті досягненню певних загальних цілей. І одночасно визначаються провідні

й ведені, пануючі й підвладні, пануючі й підлеглі. Мотиви підпорядкування

досить різноманітні. Вони можуть бути засновані на зацікавленості в досяг-

ненні поставленої мети, на переконанні в необхідності виконання розпоря-

джень, на авторитеті пануючих або просто на почутті страху перед небажа-

ними наслідками у випадку непокори.

Таким чином, владні відносини об'єктивно властиві громадському

життю. Вони необхідні для підтримки цілісності і єдності суспільства, для

організації суспільного виробництва.

У політології існує кілька напрямків наукової думки, що представля-

ють різні методологічні підходи до вивчення влади, її сутності, природи й

т.п. Основні з них:

 телеологічний, що характеризує владу як стійку здатність досяг-

нення поставлених цілей, одержання намічених результатів за допомогою

інших людей;

 біхевіористський, що розглядає владу як особливий тип поведінки,

при якому одні люди командують, – а інші – підкоряються (англійське слово

behavior у перекладі означає "поведінка”); Цей підхід індивідуалізує розу-

міння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей.

 інструменталістський, що трактує владу як можливість викорис-

тання певних засобів впливу, у тому числі насильства;

 структурно-функціналістський, що розглядає владу як властивість

соціальної організації, як спосіб самоорганізації людської спільності, засно-

ваний на доцільності поділу функцій управління й виконання;

 реляціоністський, що розглядає владу як взаємодію індивідів, коли

один індивід змінює поведінку іншого.Крім названих, існують й інші підходи до проникнення в сутність

влади.

З урахуванням багатоаспектності влади можна дати лише саме загаль-

не її визначення.

Влада – це здатність і можливість здійснювати свою волю, вплива-

ти на діяльність, поведінку людей за допомогою різного роду засобів – пра-

ва, авторитету, примуса, переконання, насильства.

5.2 Структура політичної влади.

Основними компонентами влади є її джерела, суб'єкти, об'єкти, ресур-

си й процес, що є результатом взаємодії всіх її компонентів і що характери-

зується, насамперед механізмом, що забезпечує стабільність усього процесу

володарювання (див. мал. 5.1).

Джерела влади – владна першооснова. Як джерела влади можуть ви-

ступати авторитет, сила, закон, багатство, знання, соціальний і політичний

статус, харизма й т.д. Американський футуролог О. Тоффлер у книзі “Змі-

щення влади: знання, багатство й сила на порозі ХХ століття” докладно

аналізує три основних джерела, що живлять владу. Згідно О. Тоффлеру, си-

ла, багатство й влада зв'язані в єдину систему, у певних умовах взаємоза-

мінні й у сукупності націлені на підтримку влади. Кожний із цих джерел дає

владі певну якість: сила або погроза її застосування здатні лише на грубий

примус, функціонально обмежені й властиві лише владі нижчого рівня. Ба-

гатство є джерелом влади середньої якості, що може мати у своєму розпо-

рядженні як негативні, так і позитивні засоби стимулювання. Знання лежать

в основі влади вищої якості, найбільш ефективної. Тоффлер стверджує, що в

сучасному світі знання (у різних формах: інформації, науки, мистецтва, ети-

ки) у силу своїх переваг – нескінченності (невичерпності), загальнодоступ-

ності, демократичності – підкорили силу й багатство, ставши визначальним

фактором функціонування влади.

Суб’єкти влади:

держава та її інститути,

політичні партії, еліти,

лідери, народ

Ресурси влади:

утилітарні, примусові, норма-

тивні, економічні, соціальні,

культурно-інформаційні, силові

Об’єкти влади:

особа, соціальна група,

клас, суспільство

Джерела:

авторитет, сила, багатство,

знання, закон, харизма і т.п.

ВладаМалюнок 5.1. Структура влади

Суб'єкти влади – носії влади, активна діюча величина в системі вла-

ди, від якої виходить вплив, випливають розпорядження, вказівки.

Суб'єкти влади, узяті в іншому відношенні, можуть бути і є самі об'єк-

тами для вищестоящої влади.

Об'єкти влади – явища, предмети, органи, установи, підприємства,

населення, на керівництво (керування) якими за законом або підзаконними

актами спрямована діяльність влади.

Суб'єкти політичної влади мають складний, багаторівневий характер.

Її первинними авторами є індивіди й соціальні групи, вторинними – політи-

чні організації; суб'єктами найбільш високого рівня, що безпосередньо

представляють у владних відносинах різні групи й організації, – політичні

еліти й лідери. Зв'язок між цими рівнями може порушуватися.

Таким чином, суб'єктом влади може бути окрема людина, організа-

ція, спільність людей, наприклад народ або навіть світове співтовариство,

об'єднана наприклад в ООН.

Безпосереднім суб'єктом влади звичайно виступають ті люди, які кон-

центрують у своїх руках величезний вплив і довіру, фінансову могутність,

потужні важелі впливу на інших людей.

Республіканська форма правління, демократичний політичний режим

припускає владу народу, яку він реалізує безпосередньо (безпосередня де-

мократія) і опосередковано через своїх представників у вищих органах полі-

тичної влади (представницька демократія). Однак можливості безпосеред-

ньої демократії обмежені багатьма обставинами. По-перше, занадто мало

форм, що дозволяють залучити до вирішення політичних питань відразу

весь народ (вищими із цих форм є вільні вибори й референдуми). По-друге,

політичне керування суспільством – це постійна, компетентна робота.

Представити в ролі такого органа весь народ просто неможливо. От чому

влада народу – це насамперед представницька демократія, народ делегує

свої владні права відповідним органам влади (законодавчим, виборчим, су-

довим) і конкретним особам (президент, прем'єр-міністр).

Влада неможлива без підпорядкування об'єкта. Суб'єкт завжди прагне,

окрім засобів примуса, підкорити своїй волі об'єкт. Готовність об'єкта до

підпорядкування залежить від ряду факторів: від власних якостей об'єкта

володарювання, від характеру висунених до нього вимог, від ситуації й за-

собів впливу, які має в своєму розпорядженні суб'єкт. В остаточному підсу-

мку в об'єкта владної волі завжди є нехай крайній, але все-таки вибір – заги-нути, але не підкоритися. Усвідомлення залежності влади від рівня покірно-

сті населення знайшло своє практичне політичне вираження в акціях грома-

дянської непокори, широко використовуваних у сучасному світі, у тому чи-

слі й в Україні, як засіб ненасильницької боротьби.

Важливою соціальною причиною підпорядкування одних людей ін-

шим є нерівномірний розподіл ресурсів влади.

Ресурси влади – це всі ті засоби, використання яких забезпечує вплив

на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ресурси влади дуже різномані-

тні. Вони можуть застосовуватися для заохочення, покарання або переко-

нання.

Ресурси влади так само різноманітні, як різноманітні засоби задово-

лення різних потреб й інтересів людей. Існує кілька класифікацій ресурсів.

Американський політолог А. Этціоні виділяє утилітарні, примусові й нор-

мативні ресурси.

Утилітарні – це матеріальні й інші соціальні блага, пов'язані з по-

всякденними інтересами людей. З їхньою допомогою влада може “купува-

ти” не тільки окремих політиків, але й цілі верстви населення. Ці ресурси

використаються як для заохочення, так і для покарання (збільшення або

зменшення зарплати, надання або позбавлення соціальних пільг і т.п.).

Примусові – це міри адміністративного й громадського осуду або по-

карання. Вони використовуються тоді, коли не спрацьовують утилітарні ре-

сурси. Це, наприклад, судове переслідування учасників страйку, не злякав-

шихся економічних санкцій.

Нормативні – це засоби впливу на внутрішній світ, ціннісні орієнтації

й норми поведінки людини. Вони покликані переконати підлеглих у спіль-

ності інтересів керівника й підлеглих, забезпечити схвалення дій суб'єкта

влади, прийняття його вимог.

Існує класифікація ресурсів відповідно до найважливіших сфер жит-

тєдіяльності: економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові.

Економічні – це матеріальні цінності, необхідні для суспільного й осо-

бистого виробництва й споживання, гроші як їхній загальний еквівалент,

техніка, земля, корисні копалини й т.п.

Політична влада використовує економічні ресурси для вирішення ба-

гатьох проблем загальнодержавного й міжнародного характеру. За допомо-

гою економічних засобів політична влада може стимулювати інвестиції в

національну економіку, стимулювати структурну перебудову господарства,

не допустити монополізацію господарських галузей однієї або двома ком-

паніями, сповільнити темпи інфляції й істотно скоротити безробіття й бага-то чого іншого. Для досягнення зазначених цілей політична, державна влада

використовує, насамперед, кошти державного бюджету.

Соціальні ресурси – здатність підвищення або зниження соціального

статусу або рангу, місця в соціальній стратифікації. Вони частково збіга-

ються з економічними ресурсами. Наприклад, доход і багатство, будучи

економічним ресурсом, одночасно характеризують і соціальний статус. Ра-

зом з тим, соціальні ресурси включають такі показники, як посада, престиж,

медичне обслуговування, соціальне забезпечення й т.п.

У тих країнах, де високий рівень розвитку соціальних програм – за-

вдяки чому населенню надана широка система страхування, високий рівень

пенсій, розвинена система благодійних організацій і т.п., – більшість грома-

дян зацікавлена в збереженні існуючої політичної влади.

Культурно-інформаційні ресурси – знання й інформація, а також засо-

би їхнього одержання й поширення: інститути науки й освіти, засоби масо-

вої інформації й ін. Контроль над знаннями й інформацією звичайно прямо

пов'язаний з володінням економічними ресурсами, що мають першорядну

значимість. Разом з тим, у сучасному світі досить чітко проявляється тенде-

нція підвищення ролі культурно-інформаційних ресурсів як джерела влади.

Мова йде, у першу чергу, про засоби масової інформації. Інформаційні ре-

сурси здатні служити різним цілям: не тільки поширенню об'єктивних відо-

мостей про діяльності уряду, положенню в суспільстві, але й маніпулюван-

ню – управлінню свідомістю й поведінкою людей всупереч їхнім інтересам,

а нерідко й волі, заснованому на спеціальних методах обману.

Силові ресурси – це армія, поліція (міліція), різні служби безпеки,

прокуратура, суд, а також приналежна їм техніка, озброєння, в'язниці й т.д.

Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним, вирішаль-

ним джерелом влади. Його використання здатне позбавити людину життя,

волі й майна – його вищих цінностей. Особливо часто політична влада при-

бігає до такого роду ресурсів у випадках ослаблення своєї сили, мощі й

впливу на суспільство.

Різні ресурси влади звичайно застосовуються її суб'єктами в комплек-

сі, особливо державою, у більшому або меншому ступені всіма видами ре-

сурсів, що володіє.

У сучасних умовах політична влада використає різні методи свого

функціонування:

 установлення позитивних стимулів, переконання;

 примус;

 маніпулювання (різного роду обіцянки, які найчастіше не викону-

ються, установлення пільг і т.д.); блокування небажаних наслідків (створення перешкод конкурен-

там у боротьбі за владу, зокрема шляхом використанням піар-технологій,

залякування негативними наслідками й т.д.);

 прямий і непрямий інформаційний контроль (нав'язування реко-

мендацій, пропозицій, створення певного іміджу й т.д.).

Домінуючим принципом механізму функціонування політичної влади

є принцип її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають анг-

лійського філософа Дж. Локка й французького просвітителя, правознавця,

філософа Ш. Л. Монтеск'є. Відповідно до цієї теорії для правильного й ефе-

ктивного функціонування держави повинні існувати незалежні друг від дру-

га законодавча, виконавча й судова влади. Це створює систему "стримувань

і противаг" проти посилення однієї галузі влади, зосередження влади в од-

ному центрі, зловживання нею; сприяє продуманості, вивіреності, балансу в

прийнятті рішень, а виходить, дієвості політичного керівництва й управлін-

ня. Відповідно формується особливий механізм забезпечення волі й незале-

жності окремого індивіда, його захисту.

Носієм законодавчої влади виступає вищий представницький держав-

ний орган – парламент; виконавча влада – президент, уряд, міністерства й

відомства, державно-адміністративні установи; судова влада – незалежні

суди, що підкоряються тільки закону.

Уперше принцип поділу влади знайшов своє юридичне оформлення в

Конституції США (1787), потім у Конституційних актах Великої французь-

кої революції. У сучасному світі в переважній більшості країн Конституція-

ми закріплений поділ влади, у тому числі й в Україні.

5.3. Види влади. Специфіка політичної влади

Особливості різних елементів влади: суб'єкта, об'єкта, ресурсів і про-

цесса – можуть бути використані в якості основ її типологізації. Однією із

найбільш змістовних класифікацій влади є її поділ згідно з ресурсами , на

яких вона ґрунтується, на економічну, соціальну, культурно-інформаційну,

примусову і політичну.

Економічна влада – це контроль над економічними ресурсами, влас-

ність на різного роду матеріальні цінності. У відносно спокійні періоди

суспільного розвитку економічна влада домінує над другими видами влади.

Це є можливим, завдяки таким її якостям, як:

 зв'язок з матеріальними, первісними, найбільш сильно діючими по-

требами людей. Задоволення первісних потреб – в їді, одежі, житлі і т.п. –

необхідна умова існування людини. Згідно, наприклад, теорії А. Маслоу,

саме ці потреби, будучи незадоволеними, в вирішальній мірі детермінують поведінку людини. Прямий зв'язок з основними потребами людини дозволяє

широко використовувати економічну владу для забезпечення лояльності чи

прямого підкупу політиків, чиновників виборців і т.п.;

 постійність дії. Економічна влада пов'язана із задоволенням повсяк-

денних потреб людей. Тому вона діє на людей постійно, спонукуючи їх до

певних дій, в той час як, наприклад, примусова влада, передбачає санкції

лише за порушення закону і діє епізодично;

 непомітність і широкі засоби проникнення. Носієм економічної

влади є гроші. Канали і обсяги їх переміщення важко контролювати. Це до-

зволяє широко використовувати фінансові ресурси, навіть порушуючи ви-

борчі закони, для підтримки вигідних їх власниками політичних сил, в тому

числі і під час виборчих компаній.

Соціальна влада – це можливість розподілу місцезнаходження в соці-

альній структурі – статусів, посад, пільг, привілеїв. Сучасні держави воло-

діють великою соціальною владою. За допомогою соціальної політики, ви-

користовуючи соціальні ресурси, вони можуть впливати на суспільний стан

широких верств населення, одержуючи завдяки цьому їх лояльність і підт-

римку.

Культурно-інформаційна (духовно-інформаційна) влада –це перш за

все влада над людьми за допомогою наукових знань, інформації і засобів їх

розповсюдження. Крім того, вона включає моральну, релігійну і деякі інші

види влади, пов'язані з підкоренням на основі авторитету. В сучасному су-

спільстві із всіх видів духовного впливу на передові позиції виходить нау-

ково-інформаційна влада. Знання використовуються як для підготовки уря-

дових рішень, так і для безпосереднього впливу на свідомість людей з ме-

тою забезпечення їх політичної лояльності і підтримки. Такий вплив здійс-

нюється через учбові заклади і особливо за допомогою ЗМІ (газет, журналів,

радіо, телебачення, Інтернету).

Примусова влада спирається на силові ресурси і означає контроль над

людьми за допомогою застосування чи загрози застосування фізичної сили.

Об'єктом політології є не всяка влада, а тільки влада публічна, полі-

тична, під якою розуміється здатність класу, групи або індивіда проводити

свою волю в суспільному житті, опираючись на систему установ, організа-

цій, законів, політичних відносин.

Політична влада – це влада, здійснювана через державу й у державній

системі, у системі політичних партій, організацій і рухів. Вона так чи інак-

ше пов'язана з державою й державним регулюванням, але не обов'язково є

державною владою.Слід зазначити, що політична й державна влада, багато в чому збігаю-

чись, у той же час не тотожні. Усяка державна влада є політичною владою,

однак не всяка політична влада є державною. Зміст політичної влади наба-

гато ширше, а державна влада є її центральним інститутом.

Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш

за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспіль-

но-політичних рухів та інших суб'єктів політики.

Державна влада – своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише

держава володіє монополією на прийняття законів, обов'язкових для всього

суспільства, і на легальне фізичне насилля.

Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх чле-

нів і на співчуваючих через статути програми, інструкції тощо. Державна

влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право

на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язу-

вати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів

шляхом застосування примусу і в необхідних випадках – насилля. Ця здат-

ність санкціонована системою правових та ідеологічних норм.

Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто полі-

тичні технології: узгодження інтересів, координування дій соціальних груп,

пошук компромісів у спільних питаннях. Держава як основний суб'єкт вла-

ди ккерує суспільством політико-адміністративними засобами.

Політична влада на відміну від інших форм влади має свою специфі-

ку. Її відмітні ознаки:

 верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства й від-

повідно – для всіх інших видів влади. Вона може обмежити вплив інших

форм влади в розумних межах, або взагалі усунути їх;

 загальність, тобто публічність. Це означає, що політична влада діє

на основі права від імені всього суспільства;

 легальність у використанні сили й інших засобів володарювання в

межах країни;

 найширший спектр використовуваних засобів для завоювання, ут-

римання й реалізації влади.

5.4. Проблеми легітимності влади.

Визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади

позначається в політології поняттям легітимність. Дане поняття вказує на

суспільне визнання влади, на те, що суспільство, народ робить їй довіру й

підтримку, а не на правове, юридичне закріплення політичної влади у від-

повідних державних документах. Одержати юридичну, правову законність тим, хто взяв у свої руки влада, нескладно. Тому й ціна такого формального

визнання влади не настільки велика в порівнянні з визнанням політичної

влади народом, тобто легітимністю політичної влади. Відповідно, варто ро-

зрізняти поняття “легітимність влади” (суспільне визнання її законності) і

“легальність влади” (правове, формальне її закріплення).

Формування переконаності людей у правомірності й ефективності іс-

нуючої політичної влади може досягатися різними способами. Німецький

соціолог М. Вебер виділив три типи легітимного панування (див. мал. 5.2).

Малюнок 5.2 – Типологія легітимного панування по М. Веберу

Перший тип – традиційний, це влада вождів, монархів. Легітимність

їхньої влади ґрунтувалася на праві престолоспадкування, на визнанні боже-

ственного характеру влади монарха. Сама влада опирається на традицію на-

селення підкорятися. Традиційний тип легітимності зберігся в країнах з мо-

нархічною формою правління (Саудівська Аравія, Йорданія, Кувейт й ін.) і

примітивних суспільствах.

Другий тип – харизматичний. Термін “харизма” у перекладі із грець-

кого означає “божественний дарунок”. Спочатку зміст терміна мав релігій-

ний характер. До носіїв справжньої харизматичної влади М. Вебер відносив

пророка Мойсея, царя Давида, Магомета, Будду. У сучасному суспільстві

наявність у тієї або іншої особистості керівника виняткових якостей прямо

не зв'язують із Богом. Однак у суспільній свідомості існує уявлення, що ця

людина не така, як усі, що в нього є щось таке, незвичайне, надприродне,

що вона користується заступництвом якихось вищих сил. Серед відомих

історичних діячів харизматичними якостями наділялися Наполеон, Ленін,

Сталін, Гітлер, Мао-Дзе-Дун й ін. Харизматичний тип влади характеризу-

Легітимне панування

Традиційне Харизматичне Раціонально-легальне

Засади

Традиції, звичаї

та звички

Віра в надзви-

чайні якості

лідера

Підкорення зако-

ну, принципам

правового поряд-

кується абсолютною довірою населення до лідера в силу його видатних якос-

тей. Отже, легітимність у харизматичному типі влади опирається на віру

населення у виняткові здатності лідера. Звичайно харизматичний тип влади

виникає в перехідних і нестабільних суспільствах. Цей тип влади зберігає

своє значення й у країнах, що розвиваються.

Третій тип – раціонально^-легальний. Він заснований на вірі в прави-

льність формальних правил, по яких формується влада: вільні вибори, вер-

ховенство закону, рівна відповідальність влади й громадян перед законом і

т.д. Даний тип легітимності характерний для демократичних країн.

Однак на практиці ці ідеальні типи М.Вебера вигадливо перемішані.

Так, навіть у промислово розвинених і демократично стабільних країнах,

наприклад у Великобританії, легітимність влади опирається на традиції (ін-

ститут монархії) і визнання результатів вільних виборів.

Англійський дослідник Д. Хелд виділяє такі види легітимності:

- легітимність, яка ґрунтується на апатії населення , що свідчить про

його байдужість до сформованого стилю керівництва і форм правління;

- прагматична (інструментальна) легітимність, при якій виявлена

владі довіра здійснюється в обмін на дані нею обіцянки тих чи інших соціа-

льних благ;

- легітимність, як нормативна підтримка, вона передбачає співпадін-

ня політичних принципів, поділюваних населенням і владою.

Легітимність влади – це не постійний, застиглий стан, а досить рух-

лива змінна. Легітимність влади на якихось етапах її існування може зроста-

ти, на якихось падати. У суспільстві відбуваються коливання легітимності

влади. Ці коливання пов'язані із процесами легітимізації й делигітимізації

влади. Легітимізація – це процес росту суспільного визнання лідерів й ін-

ститутів політичної влади. Делегітимізація – процес падіння авторитету лі-

дера й інститутів політичної влади.

Найважливішими ознаками падіння легітимності влади є:

 ріст ступеня примусу;

 обмеження прав і свобод;

 заборона політичних партій і незалежної преси;

 ріст корумпованості всіх інститутів влади, їхнє зрощування із

кримінальними структурами;

 низька економічна ефективність влади.

Остання ознака – найбільш істотний показник делигітимізації влади.

Легітимність влади може заперечуватися її супротивниками як відк-

рито, так і потай. Крайньою крапкою падіння легітимності влади є револю-

ції, державні перевороти.У цілому легітимність влади перебуває в прямої залежності від її ефе-

ктивності, тобто ступеня виконання владою своїх завдань і функцій. В ідеалі

це означає гарантоване проведення в життя владних розпоряджень із най-

меншим рівнем примуса, мінімальними витратами. Необхідною умовою для

цього є достатність підстав влади й ефективність використання її ресурсів.

Важливий показник ефективності влади – чітка взаємодія всіх її галу-

зей, раціональність вертикальних і горизонтальних структур.

Не менше значення у відносинах громадян до влади має економічний

добробут, забезпечення такого рівня і якості їхнього життя, який визнається

в даному суспільстві нормою.

В цілому влада визнається ефективною, а виходить, і легітимною, як-

що їй вдається забезпечити стабільність, визначеність, порядок. Влада, не

здатна запобігти великим політичним конфліктам, громадянським й міжна-

ціональним війнам, протистоянню законодавчої й виконавчої влади, центра,

регіональних і місцевих органів, губить свою легітимність.

У сучасному суспільстві вироблені різноманітні засоби легітимізації

влади: політичні, ідеологічні, економічні й т.д. До політичних засобів відно-

сяться, насамперед пошук підтримки, розширення соціальної бази влади.

Важливим інструментом цієї форми легітимізації є демократизація громад-

ського життя, розширення участі громадян в управлінні. Це створює відчут-

тя загальної причетності людей до політики, що проводиться владою, до-

зволяє громадянам деякою мірою почувати себе її суб'єктом.

Відчуттю причетності до влади можуть сприяти пропаганда політич-

ного курсу, що проводиться, ідеологічна обробка мас.

Найбільш дійовим засобом легітимізації влади є успішне здійснення

державної політики й економічних програм, стійке зростання доходів насе-

лення й у цілому рівня життя.

Питання й завдання

1. У чому сутність влади?

2. Охарактеризуйте основні підходи до визначення влади.

3. Що являє собою структура влади? Які її основні елементи?

4. Назвіть відмітні ознаки політичної влади.

5. У чому різниця понять легітимність і легальність влади?

6. Для чого використається принцип поділу влади?

7. Які типи легітимного панування виділяв М.Вебер?

8. Які джерела формування політичної влади в Україні?

Рекомендована література1. Висоцкий А.Ю. Легитимность: анализ понятия. // Грані. – 2003. – № 1. –

С.109-113.

2. Висоцький О. Легітимаційна політика: поняття і сутність. // Політичний

менеджмент. – 2006. – № 3. – С. 3-20.

3. Воронов І. О. Феномен влади: горизонти людського і політичного вимі-

ру. – К., 2005.

4. Завершанский К.Ф. Легитимность: генезис, становление и развитие кон-

цепта // Полис. – 2001. – № 2. – С. 113-131.

5. Мишин В. М. Механизм ответственности власти. – Днепропетровск,

2001.

6. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія: Навчальний посібник. – К.- Львів, –

2001.

7. Політологія: Підручник / М.І. Панов (керівн. авт. кол.), Л. М. Герасіна, В.

С. Журавський та ін. – К., 2005.

8. Пролеєв С.В. Метафізика влади. – К., 2006.

9. Реутов Е. В. Общество и власть. Кризи легитимности? // Социологиче-

ские исследования. – 2006. -№ 1. – С. 82 – 88.

10. Халипов В.Ф. Наука о власти. Кратология: Учебное пособие. – М., 2002.

11. Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт современных государств. – М.,

1995.