120. Що входить до обов'язків Фонду соціального страхування у разі настання страхового випадку?

Лекція № 1. МІЖНАРОДНІ НОРМИ ТА ОСНОВНІ ЗАКОНОДАВЧІ І

НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ В ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ПРАЦІ

1. Соціальний діалог в Європейському Союзі й Україні.

2. Міжнародне співробітництво в галузі охорони праці.

3. Визначення та основні принципи соціальної відповідальності. Міжнародні стандарти.

4. Міжнародна організація праці. Безпека праці на Україні.

5. Всесвітня організація охорони здоров'я.

1. Соціальний діалог в Європейському Союзі й Україні. В Україні, згідно з законом «Про соціальний діалог в Україні», який набрав чинність з 18.01.2011 р., передбачено формування порядку утворення, склад та організацію роботи Національної тристоронньої соціально-економічної ради та територіальних соціально-економічних рад у регіонах[16].

Соціальний діалог– процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин.

Соціальний діалог здійснюється на принципах:

• законності та верховенства права;

• репрезентативності і правоможності сторін та їх представників;

• незалежності та рівноправності сторін;

• конструктивності та взаємодії;

• добровільності та прийняття реальних зобов'язань;

• взаємної поваги та пошуку компромісних рішень;

• обов'язковості розгляду пропозицій сторін;

• пріоритету узгоджувальних процедур;

• відкритості та гласності;

• обов'язковості дотримання досягнутих домовленостей;

• відповідальності за виконання прийнятих зобов'язань.

Соціальний діалог здійснюється на національному, галузевому, територіальному та локальному (підприємство, установа, організація) рівнях на тристоронній або двосторонній основі.

До сторін соціального діалогу належать:

♦ на національному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є об'єднання професійних спілок, які мають статус всеукраїнських; сторона роботодавців, суб'єктами якої є об'єднання організацій роботодавців, які мають статус всеукраїнських; сторона органів виконавчої влади, суб'єктом якої є Кабінет Міністрів України;

♦ на галузевому рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є всеукраїнські профспілки та їх об'єднання, що діють у межах певного виду або кількох видів економічної діяльності; сторона роботодавців, суб'єктами якої є всеукраїнські об'єднання організацій роботодавців, що діють у межах

певного виду або кількох видів економічної діяльності; сторона органів виконавчої влади, суб'єктами якої є відповідні центральні органи виконавчої влади;

♦ на територіальному рівні – профспілкова сторона, суб'єктами якої є профспілки відповідного рівня та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сторона роботодавців, суб'єктами якої є організації роботодавців та їх об'єднання, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці; сторона органів виконавчої влади, суб'єктами якої є місцеві органи виконавчої влади, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. На території відповідної адміністративно-територіальної одиниці стороною соціального діалогу можуть бути органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законодавством;

♦ на локальному рівні – сторона працівників, суб'єктами якої є первинні профспілкові організації, а в разі їх відсутності – вільно обрані для ведення колективних переговорів представники (представник) працівників; сторона роботодавця, суб'єктами якої є роботодавець та/або уповноважені представники роботодавця.

Для участі у колективних переговорах з укладення колективних договорів і угод, тристоронніх або двосторонніх органах та у міжнародних заходах склад суб'єктів профспілкової сторони та сторони роботодавців визначається за критеріями репрезентативності[16].

Політика ведення соціального діалогу визначається такими складовими, як політика зайнятості, політика оплати праці, політика розвитку трудових ресурсів та професійної підготовки, соціальний захист, трудове законодавство, безпека та гігієна праці[16]:

- політика зайнятості

У центрі політичних інтересів держав-членів ЄС перебуває питання зайнятості. Високий рівень зайнятості визнано головним елементом винайдення шляхів розв‘язання найбільш нагальних національних проблем, скажімо, старіння населення, стабільність пенсійного забезпечення, конкурентоспроможність чи соціальна єдність.

Соціальні партнери у реалізації стратегії зайнятості несуть головну відповідальність за проведення модернізації методів організації праці:

ведення переговорів і виконання на всіх відповідних рівнях угод, спрямованих на модернізацію методів організації праці, сприяння досягненню необхідного балансу між гнучкістю та гарантією роботи, підвищення якості робочих місць (запровадження нових технологій, нових форм роботи тощо).

Соціальні партнери завжди володіють інформацією про ринок праці, що дуже важливо для успішного проведення політики зайнятості, і є головними учасниками ефективного виконання погодженої політики. Всі залучені сторони мають доступ до надійних статистичних даних, іншої потрібної інформації та технічні можливості для виконання покладених на них завдань.

- політика оплати праці

Національний соціальний діалог допомагає роботодавцям і працівникам у веденні переговорів про підвищення рівня заробітної плати на галузевому або виробничому рівні з урахуванням національних інтересів. Приклади такої політики є в багатьох промислово розвинених країнах і часто закріплені середньостроковими соціальними пактами. Політику оплати праці ЄС розглядає як частину макроекономічної політики, спрямованої на збереження стабільності цін, особливо із запровадженням єврозони. Зростання заробітної плати в зазначених державах має відображати різні економічні ситуації та ситуації у сфері зайнятості. Уряд зобов‘язаний створювати сприятливі умови для ведення соціальними партнерами переговорів про заробітну плату, які мусять надзвичайно відповідально діяти і укладати угоди відповідно до загальних принципів, передбачених засадами економічної політики[16].

Оскільки заробітна плата визнана основою забезпечення сім‘ї годувальника, одним із традиційних засобів соціального захисту найманих працівників, є конвенції, спрямовані на захист їхніх вимог у разі неплатоспроможності роботодавця. Запроваджено новий інструмент захисту таких вимог – гарантійні фонди.

Всі аспекти захисту заробітної плати становлять спільний інтерес, тому соціальні партнери залучаються до прийняття рішень з питаньх[16]:

 загальної правової бази захисту заробітної плати і, зокрема, гарантійних фондів, включаючи необхідні зміни та доповнення до трудового законодавства, законів про банкрутство, процедур громадського права;

 фінансування гарантійних фондів, зокрема, його джерел та розмірів внесків держави і роботодавців, використання вже наявних фондів тощо;

 організації та управління гарантійними фондами (включаючи можливе використання наявних установ, таких, як служба зайнятості або адміністрація соціального забезпечення, і роль соціальних партнерів в управлінні цими установами), а також процедур компенсування;

 визначення вимог працівників і розмірів та умов виплат із зазначених фондів;

 регулярної оцінки функціонування фондів та підвищення їх ефективності.

- політика розвитку трудових ресурсів та професійної підготовки

У більшості країн європейської співдружності розвиток трудових ресурсів і професійна підготовка у довгочасній перспективі стали одним з головних питань діалогу між соціальними партнерами. Важливу роль відіграють національні тристоронні органи, які забезпечують політичні орієнтири для національної, економічної, соціальної та трудової політики. 8

Загальна тенденція полягала у створенні національної бази (за підтримки соціальних партнерів) для розвитку людських ресурсів і професійної підготовки, що надає загальні рекомендації для реформування систем освіти і професійної підготовки в новій перспективі постійного навчання. Загалом уряд ініціював створення такої бази, але за підтримки та участі соціальних партнерів. Під різними назвами було створено тристоронні та двосторонні інститути (навчальні ради або правління) для регулювання питань навчання та професійної підготовки[16].

- соціальний захист

На сьогодні розуміння суті процесу соціального забезпечення незмінно ґрунтується на нормах міжнародного права, одним із визначальних джерел якого вважається Європейська хартія про основні соціальні права трудящих, статтею 10 у ній закріплено права у сфері соціального забезпечення. Отже, громадяни, що працюють, мають право на адекватний до одержаного доходу соціальний захист та соціальне забезпечення в разі втрати заробітку, що настає в результаті соціального ризику. Громадянам, які не працюють, не мають засобів до існування, гарантоване право на соціальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму.

Існує низка положень для ведення тристороннього діалогу з питань

соціального захисту та для участі соціальних партнерів в управлінні

соціальним забезпеченням:

 соціальний захист повинен ґрунтуватися на широкому консенсусі, який

має бути визнаний справедливим і неупередженим;

 соціальний захист завжди забезпечується шляхом досягнення

компромісу між соціальними, економічними і політичними поглядами;

 системи соціального захисту повністю або більшою мірою

фінансуються за рахунок внесків роботодавців і працівників та з додаткових

надходжень;

 у багатьох країнах відповідальність за соціальний захист, особливо за

виплату пенсій за віком, покладено на підприємства;

 об‘єднання захищених осіб в управління системами соціального

захисту сприяє підвищенню прозорості і громадської довіри до інститутів

соціального захисту, а також зменшенню політичного впливу на їхню

діяльність.

- трудове законодавство

Важливим питанням для соціального діалогу є запровадження і широке

використання нетипових трудових відносин, таких, як неповний робочий

день/тиждень, контракти зайнятості з визначеним строком дії, випробні

контракти. Правові рамки таких видів трудових відносин визначаються після

консультацій та за погодженням із соціальними партнерами для узгодження

інтересів сторін. Такі системи, в разі їх належного використання, також

можуть слугувати корисним інструментом для узгодження професійних та

сімейних обов‘язків або для полегшення охоплення тих категорій 9

працівників, які перебувають у несприятливому становищі (молодь,

працівники похилого віку, інваліди тощо) на ринку праці[16].

Якщо країни вступають до Європейського Cоюзу, соціальні партнери

братимуть участь у консультативному і законотворчому процесах, які також

охоплює трудове законодавство. На підставі Римського договору, а саме його

соціальних положень, на комісію поклали обов‘язок проводити консультації

із соціальними партнерами до прийняття законодавчих пропозицій із таких

питань, як безпека та охорона праці, умови праці, інформування і

консультування працівників з питань рівності чоловіків і жінок у наданні

можливостей на ринку праці та ін.

Після завершення консультативного процесу організації можуть подати

на розгляд комісії свою точку зору чи рекомендації або інформувати її про

свої наміри розпочати переговори з питань, обговорюваних у ході

консультацій. У цьому разі соціальні партнери мають дев‘ять місяців

початкового періоду для досягнення мети.

Ці положення досить регулярно застосовують з 1993 року, і їх включено

до переліку інших нових правових інструментів ЄС, присвячених питанням

відпустки для догляду за дитиною, запровадження неповного робочого

дня/тижня, контрактів з фіксованим терміном, дистанційна робота та ін[16].

- безпека та гігієна праці

В ЄС близько 50 відсотків міжнародних норм МОП, прийнятих

Міжнародною конфедерацією праці стосуються охорони здоров‘я.

До рішень, які приймаються після проведення консультацій на

національному рівні, належать:

 втілення в життя законодавства за допомогою відповідної системи

інспекції;

 керівні принципи діяльності роботодавців і працівників, що

допомагають їм дотримуватись правових зобов‘язань;

 проведення комплексу заходів зі здійснення національної політики

безпеки та гігієни праці;

 вживання заходів до тих, хто розробляє, виготовляє, постачає чи

передає механізми, обладнання чи речовини для професійного використання;

 внесення питань безпеки та гігієни праці і виробничого середовища до

програм освіти і професійної підготовки на всіх рівнях;

 забезпечення узгодженої національної політики за допомогою

створення центрального органу з найбільш представницькими організаціями

роботодавців і найманих працівників.

Україна є членом Міжнародної організації праці. Вона ратифікувала 63

конвенції МОП, із них 14 – за роки незалежності. Положення цих конвенцій

лягли в основу чинного законодавства, що регулює соціально-трудові

відносини[16].

10