1.З’ясувати сутність вимог до формування змісту вступної частини курсового дослідження .

Вимоги до вступу курсової роботи: Вступ пишеться після того, чк написана основна частина курсової роботи. У всупі обґрунтовується актуальність теми, що вивчається, її практична значущість; визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дослідження;розглядаються методи, за допомогою яких воно проводилося;, розкривається структура роботи, її основний зміст.. Якщо студент вирішив не торкатися деяких аспектів теми, він повинен зазначити про це у вступі.

Обов’язковою частиною вступу є огляд літератури з теми дослідження, куди включають найцінніші, актуальні роботи (10-15 джерел). Огляд має бути систематизованим аналізом теоретичної, методичної і практичної новизни, переваг та недоліків розглядуваних робіт. Має бути висвітлено роботи, які присвячені повністю висвітленню теми, потім ті, що висвітлюють частково. Закінчувати огляд слід висновком про ступінь висвітленості основних аспектів теми.

4. Визначити об’єкт і предмет курсового дослідження з теми: «Естетичне виховання учнів початкової школи на основі інтеграції мистецтв».

Об’єкт дослідження – інтеграція мистецтв як основа естетичного виховання учнів початкової школи.

Предмет дослідження – процес естетичного виховання учнів початкової школи.

5. Скласти таблицю вимог до виконання бакалаврської роботи.

Бакалаврська робота	Визначення поняття	Це кваліфікаційна робота, призначена для контролю ступеня здатності вирішувати типові задачі діяльності, які визначені в освітньо-кваліфікаційних характеристиках до організаційної, управлінської, виконавської та робочих функцій.
	Мета роботи	Розширення і систематизації теоретичних знань, практичних умінь, отриманих під час навчання, застосування їх в практичній діяльності; уміти пояснити і узагальнити результати емпіричного дослідження; виявити закономірності.
	Завдання роботи	Узагальнювати результати дослідження, знаходити загальні закономірності шляхом обробки і інтерпретації дослідних даних;поширювати результати дослідження на ряд подібних об’єктів без повторення всього обсягу досліджень; підвищення надійності експериментального дослідження.
	Послідовність виконання роботи	Вибір теми; з’ясування об’єкта; предмета, визначення мети, завдань(підбір літератури, її вивчення), визначення вихідних теоретичних положень; формулювання гіпотези; розробка методики; обробка експериментальних даних; проведення дослідно-експериментальної роботи( констатувальний, формувальний, контрольний експерименти) аналіз результатів; кількісний та якісний аналіз результатів дослідження в цілому. Формулювання висновків та практичних рекомендацій;оформлення списку використаних джерел; літературне оформлення.
	Оформлення	Літературне і технічне оформлення рецензування
	Захист	Підготовка до захисту,захист

При чому на першому етапі слід охопити якомога біль­ше джерел, а потім поступово "відсіювати" зайві видання. Однак продуктивнішою є методика, за якою від самого по­чатку роботи свідомо обмежується коло джерел, а вивчення починається саме з тих, що мають безпосереднє відношення до теми наукового дослідження.

Методика читання наукової літератури має свої особли­вості. Є "швидке" і "повільне" читання: побіжний огляд змісту книги або ретельне опрацювання. Побіжний пе­регляд змісту дає можливість ознайомитись з книгою в загальних рисах, коли досліднику стає зрозуміло, що в цій книзі міститься потрібна інформація, і її потрібно ретельно опрацювати або отримати лише загальну уяву. Тобто по­біжний перегляд - це, по суті, "пошукове читання".

Текст має бути не лише прочитаним, а й опрацьованим з олівцем у руках, з певними нотатками. Якщо є власний примірник, або ксерокопія журналу, книги, можна робити позначки на берегах.

Прискорити цілеспрямований відбір і вивчення літера­тури допоможе чітка орієнтація дослідника на тему проблеми та основні її питання (розділи і підрозділи). Звичайно ж, читання - це стимуляція ідей. Уважне ознайомлення з будь-яким текстом повинне викликати певні думки, гіпо­тези, які відповідають власному погляду на речі.

Етапи вивчення наукових джерел інформації можна поділити на:

• загальне ознайомлення з вирішенням наукової проблеми;

• побіжний перегляд відібраної літератури і система­тизація її відповідно до змісту роботи і черговості вивчення, опрацювання;

• читання за послідовністю розміщення матеріалу;

• вибіркове читання окремих частин;

• виписування потрібного матеріалу для формування тексту науково-дослідної роботи;

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, за допомогою якого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання. Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Експеримент - це метод пізнання дійсності завдяки науково-організованому досліду, апробація знання дослі­джуваних явищ у контрольованих або штучностворених умовах з метою вивчення їх без супутніх обставин. Це такий метод вивчення об'єкта, коли дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього шляхом створення штучних умов чи застосування звичайних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей. Сам термін "експеримент" (від латинського ехрегітепіит - спроба, дослід) означає науково поставлений дослід, спостереження досліджуваного явища у певних умовах, що дозволяють багаторазово відтворювати його при повторенні цих умов. Експеримент - важливий елемент наукової практики -вважається основою теоретичного знання, критерієм його дійсності. Особливого значення набуває експеримент при вивченні екстремальних умов. З розвитком науки і техніки сфера експерименту значно розширюється, охоплюючи все більшу сукупність об'єктів матеріального світу. В методо­логічному відношенні експеримент передбачає перехід дослідника від пасивного до активного способу діяльності. Суттєвою ознакою експерименту є активне втручання дос­лідника в об'єкт пошуку.

Експеримент проводять:

- при необхідності відшукати у об'єкта не відомі раніше властивості;

- при перевірці правильності теоретичних побудов; -при вивченні ступеня впливу активних факторів на

результат дослідження.

За ознаками мети експеримент класифікують на: констатуючий (діагностичний) - явище вивчають в умо-

вах дії існуючих незмінних факторів; формуючий експе­римент є основним видом дослідження, коли проводиться зміна факторів впливу і з'ясовування, завдяки найбільш активним факторам можна досягти бажаних результатів дос­лідження. Можна проводити паралельний експеримент (контрольна група і експериментальна), а може бути послідовний експеримент. Проводиться з одним і тим самим об'єктом, але змінюються умови. Будь-який вид експери­менту буде результативним, якщо його сплановано відпо­відно до вимог вірогідності, надійності, репрезентативності здобутих даних.

Переваги експериментального вивчення об'єкта по­рівняно зі спостереженням полягають у тому, що:

- під час експерименту є можливість вивчати явище "у чистому вигляді", усунувши побічні фактори, які прихо­вують основний процес;

-в експериментальних умовах можна досліджувати властивості об'єктів;

- існує можливість повторюваності експерименту, тоб­то проведення випробування стільки разів, скільки в цьому є необхідність.

Дослідження об'єкта проводиться поетапно: на кожно­му етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. На першому етапі збору фактич­ного матеріалу і його первинної систематизації використо­вують методи: опитування (анкетування, інтерв'ювання, тестування), експертних оцінок, а також лабораторні експерименти (у фізиці, хімії).

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформа­цію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети чи плану інтерв'ю важливо сформулювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків запитань, пов'язаних не лише з рівнем періодичності

Метод сходження від абстрактного до конкретного. Абстрактне є відверненим, а тому неповним, частковим, фрагментарним, нерозвиненим. На відміну від цього конкретне означає єдність різноманітного, синтез багатьох визначень і тому виступає як більш повне, всебічне, розвинене. Абстрактне і конкретне існують не тільки в мисленні, а становлять цілком реальний фрагмент, бік, форму дійсності. Якщо ми, наприклад, намалюємо м'яч у вигляді кола, то коло являє собою абстракцію м'яча, проте коло в даному випадку не тільки уявний образ м'яча, перенесений на папір, але й цілком реальний обрис предмета, його справжня форма. Якщо ж спробуємо за допомогою інших абстракцій відобразити обсяг, колір м'яча тощо, то будемо переходити від абстрактного до більш конкретного відтворення. Рух від абстрактного до конкретного в пізнанні означає сходження від неповного, часткового, фрагментарного до більш повного, цілісного і всебічного знання. Термін сходження фіксує ту обставину, що всі попередні поняття в русі не втрачаються, а зберігаються, входять у знятому вигляді в наступні. Так, у категорії прибуток містяться у знятому вигляді категорії грошей, вартості та ін. Тому прибуток є більш конкретною категорією. Якщо порівняти, наприклад, поняття «студент»-, «чоловік»,* людина», то найконкретнішим з них буде студент. У цьому понятті містяться і два інших, тому що студент завжди чоловік, а чоловік належить до роду людини. Тому, коли ми говоримо студент, ми тим самим повідомляємо й те, що йдеться про людину, і не про жінку, а про чоловіка, хоча спеціально про це нічого не говориться. У теорії, побудованій методом сходження від абстрактного до конкретного, кожне попереднє поняття входить у наступне. Тому конкретні категорії мають дуже складну структуру. І люди, які не вивчали теорію, нічого зрозуміти в розмові фахівців, які знають теорію, не можуть, хоча всі слова їм знайомі. Так, коли йдеться про товари, гроші, ціни, податки, інфляцію і тощо, то кожній людині здається, що вона знає, про що йдеться, і може судити про такі речі самостійно. Однак те, що відомо, ще не є пізнаним. Кожна дитина знає, наприклад, що таке гроші і ціна. Але звідси зовсім не випливає, що вона це розуміє. Вона оперує такими знаннями на рівні уявлень, які співвідносять предмети з їхніми образами. Щоб перетворити уявлення на поняття, необхідно розглянути, як даний предмет виник, які етапи у своєму розвитку він проходив, які його зв'язки з іншими явищами і т. ін. Тому перетворити уявлення на поняття можна, лише спеціально вивчаючи теорію. Якщо ж планувати практичні дії, виходячи з уявлень, то результати, як правило, будуть протилежні очікуваним. В економіці, на жаль, така ситуація зустрічається досить часто. Тому є важливими кваліфіковані, теоретично обґрунтовані рішення, які завжди повинні мати достатній рівень конкретності. Однак перш ніж стати теоретично усвідомленим, конкретне існує в реальній дійсності. Але мисленню, яке його пізнає, конкретне розкривається через систему абстракцій. Тому конкретне, котре є в дійсності і дано чуттєво, називають чуттєво-конкретним. Рух від чуттєво-конкретного до абстрактного в мисленні є постійним моментом, основою, на яку спирається протилежний рух — сходження від абстрактного до конкретного в теоретичному відтворенні дійсності.

Принципово важливе значення має питання про істинність абстракцій. Будь-який предмет може бути представлений безліччю сторін, тому і різних абстракцій може бути безліч. І можна, наприклад, описувати колір, форму, будову телевізора, його складові частини, але так і не з'ясувати, що ж являє собою телевізор по суті. Можна також отримати такі абстракції, що існують лише в голові людини, але не в реальній дійсності, і тому є помилковими, неістинними. Наукові абстракції повинні бути не довільними відверненнями, а фіксацією реальної відособленості, виокремленості різних сторін предмета. Вони мають бути практично істинними абстракціями і фіксувати суттєве в предметах. Наприклад, праця взагалі як витрата людської енергії безвідносно до конкретної форми (полювання, ремесло, землеробство і т.д.) існує завжди. Однак реальне відокремлення праці взагалі від конкретних видів праці з'являється тільки з розвитком поділу праці і товарообміну, в якому відбувається реальне відвернення, абстрагування від конкретних форм продуктів і праці яка міститься в них. Тому праця взагалі стає практично істинною абстракцією лише в умовах розвиненого товарного виробництва. Роль абстракції пов'язана з необхідністю пізнання об'єктивних законів явищ і процесів у «чистому вигляді», відсторонюючись від впливу зовнішніх чинників. 

Абстрагування − це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності, розчленовує, огрублює, схематизує цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення окремих сторін предмета "в чистому вигляді" і тим самим проникнення в їхню сутність. Однобічність абстрагування знімається розвитком пізнання в цілому, де абстракція є лише моментом і зникає в процесі відображення дійсності в її діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Сучасна гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення − це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального. У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на наявні знання, робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи або ж, навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі явища. Це здійснюється за допомогою таких методів, як індукція і дедукція.

Індукція і дедукція. Справжня наука можлива лише на основі абстрактного мислення, послідовних міркувань дослідника у вигляді суджень і висновків. У наукових судженнях встановлюються зв'язки між предметами чи явищами або між їхніми певними ознаками. Шлях до судження проходить через безпосереднє сприйняття предметів чи явищ, а також їхніх зв'язків. У наукових висновках одне судження змінюється іншим: на основі вже існуючих висновків робляться нові. Існує два основні види висновків: індуктивні (індукція) і дедуктивні (дедукція).

Індукція (від латинського inductio - наведення) являє собою умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Як метод дослідження індукції - це процес дослідного вивчення явищ, під час якого здійснюється перехід від окремих фактів до загальних положень.

Дедукція (від латинського deductio - виведення) - це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розумінні вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні - доведення або виведення твердження (наслідку) з одного або кількох інших тверджень (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного аналізу.

Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних завдань до загальних і перехід від розв'язання завдання у загальному вигляді до окремих його варіантів.

Гіпотетико-дедуктивний метод — це метод наукового пізнання,сутність якого полягає у створенні системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться твердження щодо емпіричних фактів. Звідси, метод ґрунтується на виведені (дедукції) умовиводів з гіпотез та інших посилань, істинне значення яких невідоме. А це означає, що умовивід, отриманий на основі даного метода, буде мати лише ймовірнісний характер. З логічної точки зору гіпотетико-дедуктивний метод являє собою ієрархію гіпотез, ступінь абстрактності й спільності яких збільшується по мірі віддаленості від емпіричного базису.

Вивчаючи властивості і ознаки явищ оточуючої нас дійсності, ми не можемо пізнати їх відразу, цілком, у всьому обсязі, а підходимо до їх вивчення поступово, розкриваючи крок за кроком все нові і нові властивості. Вивчивши ці властивості, ми можемо знайти, що вони співпадають з властивостями іншого, вже добре вивченого предмету. Встановивши таку схожість і знайшовши, що число співпадаючих ознак достатньо велике, можна зробити припущення про те, що й інші властивості цих предметів співпадають. Хід міркування такого типу складає основи аналогії.

Аналогія - це такий прийом пізнання, при якому на підставі подібності об'єктів в одних ознаках роблять висновок про їх подібність в інших ознаках. Так, при вивченні природи світла були встановлені такі явища, як дифракція і інтерференція (накладення когерентних хвиль). Ці ж властивості раніше були знайдені у звуці і витікали з його хвильової природи. На підставі цієї властивості були зроблені висновки про те, що світло також має хвильову природу.

Аналогія з простим дозволяє зрозуміти складніше. Так, по аналогії з штучним відбором кращих порід домашніх тварин Ч. Дарвін відкрив закон природного відбору в тваринному і рослинному світі.

На основі аналогії використовується такий метод дослідження як моделювання.

Моделювання - це вивчення об'єкту (оригіналу) шляхом створення і дослідження його копії (аналога, моделі), яка поводить себе аналогічно оригіналу і заміщає оригінал в певних аспектах, що цікавлять дослідника.

Дослідження методом моделювання диктується необхідністю розкрити такі сторони об'єкту, які або неможливо пізнати шляхом безпосереднього вивчення, або невигідно вивчати їх таким чином з чисто економічних міркувань. Наприклад, людина не може безпосередньо спостерігати процес природного утворення алмазів, зародження і розвиток життя на Землі, цілий ряд явищ мікро- і макросвіту. Тому доводиться вдаватися до штучного відтворення подібних явищ у формі, зручній для спостереження і вивчення. У ряді випадків буває набагато вигідніше і дешевше замість безпосереднього експериментування з об'єктом побудувати і вивчити його модель.

Моделі, що використовуються в буденному і науковому пізнанні, можна розділити на два великі класи: натуральні і ідеальні.

Перші є природними об'єктами, що підлягають в своєму функціонуванні природним законам.

Другими є ідеальні витвори, які зафіксовані у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, що відображає світ. На сучасному етапі велике розповсюдження в науці і практиці отримало комп'ютерне моделювання. Дослідження здійснюється на основі відповідної комп'ютерної моделі.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Розвиток гіпотези відбувається за трьома стадіями:

• накопичення фактичного матеріалу та висловлювання на його основі припущень;

• формування гіпотези, тобто виведення наслідків зі зробленого припущення, розгортання на його основі прийнятної теорії;

• перевірка отриманих результатів на практиці та на їхній основі уточнення гіпотези. Якщо при перевірці наслідок відповідає дійсності, то гіпотеза перетворюється на наукову теорію.

Гіпотези (як і ідеї) носять імовірнісний характер. На їх основі відбувається систематизація раніше накопичених знань і здійснюється пошук нових наукових результатів – у цьому сутність і призначення гіпотези як форми розвитку науки. Гіпотеза може узгоджуватися з. іншими науковими системами або суперечити їм. Ні те ні інше не дає підстав відкинути гіпотезу або прийняти її. Гіпотеза може суперечити навіть достовірній теорії. До такої суперечності треба ставитися досить серйозно, але не варто думати, що вона обов'язково призводить до спростування гіпотези. Гіпотеза висувається з надією на те, що вон

При чому на першому етапі слід охопити якомога біль­ше джерел, а потім поступово "відсіювати" зайві видання. Однак продуктивнішою є методика, за якою від самого по­чатку роботи свідомо обмежується коло джерел, а вивчення починається саме з тих, що мають безпосереднє відношення до теми наукового дослідження.

Методика читання наукової літератури має свої особли­вості. Є "швидке" і "повільне" читання: побіжний огляд змісту книги або ретельне опрацювання. Побіжний пе­регляд змісту дає можливість ознайомитись з книгою в загальних рисах, коли досліднику стає зрозуміло, що в цій книзі міститься потрібна інформація, і її потрібно ретельно опрацювати або отримати лише загальну уяву. Тобто по­біжний перегляд - це, по суті, "пошукове читання".

Текст має бути не лише прочитаним, а й опрацьованим з олівцем у руках, з певними нотатками. Якщо є власний примірник, або ксерокопія журналу, книги, можна робити позначки на берегах.

Прискорити цілеспрямований відбір і вивчення літера­тури допоможе чітка орієнтація дослідника на тему проблеми та основні її питання (розділи і підрозділи). Звичайно ж, читання - це стимуляція ідей. Уважне ознайомлення з будь-яким текстом повинне викликати певні думки, гіпо­тези, які відповідають власному погляду на речі.

Етапи вивчення наукових джерел інформації можна поділити на:

• загальне ознайомлення з вирішенням наукової проблеми;

• побіжний перегляд відібраної літератури і система­тизація її відповідно до змісту роботи і черговості вивчення, опрацювання;

• читання за послідовністю розміщення матеріалу;

• вибіркове читання окремих частин;

• виписування потрібного матеріалу для формування тексту науково-дослідної роботи;

а коли не цілком, то хоча б частково стане достовірним знанням.

Експеримент - це метод пізнання дійсності завдяки науково-організованому досліду, апробація знання дослі­джуваних явищ у контрольованих або штучностворених умовах з метою вивчення їх без супутніх обставин. Це такий метод вивчення об'єкта, коли дослідник активно і цілеспрямовано впливає на нього шляхом створення штучних умов чи застосування звичайних умов, необхідних для виявлення відповідних властивостей. Сам термін "експеримент" (від латинського ехрегітепіит - спроба, дослід) означає науково поставлений дослід, спостереження досліджуваного явища у певних умовах, що дозволяють багаторазово відтворювати його при повторенні цих умов. Експеримент - важливий елемент наукової практики -вважається основою теоретичного знання, критерієм його дійсності. Особливого значення набуває експеримент при вивченні екстремальних умов. З розвитком науки і техніки сфера експерименту значно розширюється, охоплюючи все більшу сукупність об'єктів матеріального світу. В методо­логічному відношенні експеримент передбачає перехід дослідника від пасивного до активного способу діяльності. Суттєвою ознакою експерименту є активне втручання дос­лідника в об'єкт пошуку.

Експеримент проводять:

- при необхідності відшукати у об'єкта не відомі раніше властивості;

- при перевірці правильності теоретичних побудов; -при вивченні ступеня впливу активних факторів на

результат дослідження.

За ознаками мети експеримент класифікують на: констатуючий (діагностичний) - явище вивчають в умо-

вах дії існуючих незмінних факторів; формуючий експе­римент є основним видом дослідження, коли проводиться зміна факторів впливу і з'ясовування, завдяки найбільш активним факторам можна досягти бажаних результатів дос­лідження. Можна проводити паралельний експеримент (контрольна група і експериментальна), а може бути послідовний експеримент. Проводиться з одним і тим самим об'єктом, але змінюються умови. Будь-який вид експери­менту буде результативним, якщо його сплановано відпо­відно до вимог вірогідності, надійності, репрезентативності здобутих даних.

Переваги експериментального вивчення об'єкта по­рівняно зі спостереженням полягають у тому, що:

- під час експерименту є можливість вивчати явище "у чистому вигляді", усунувши побічні фактори, які прихо­вують основний процес;

-в експериментальних умовах можна досліджувати властивості об'єктів;

- існує можливість повторюваності експерименту, тоб­то проведення випробування стільки разів, скільки в цьому є необхідність.

Дослідження об'єкта проводиться поетапно: на кожно­му етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. На першому етапі збору фактич­ного матеріалу і його первинної систематизації використо­вують методи: опитування (анкетування, інтерв'ювання, тестування), експертних оцінок, а також лабораторні експерименти (у фізиці, хімії).

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформа­цію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети чи плану інтерв'ю важливо сформулювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків запитань, пов'язаних не лише з рівнем періодичності

Типи та види бібліотек

Важливою теоретичною проблемою бібліотекознавства є розробка типології бібліотек на основі виявлення типових і специфічних ознак, що дозволяють розподілити різноманітну систему бібліотек на групи. Як основні одиниці угруповання бібліотек виступають поняття «тип» і «вид», що означають зразок, модель, різновид, яким відповідає група бібліотек, що мають визначені ознаки. При цьому бібліотеки, згруповані при класифікації за ведучою (основною) типологічною ознакою, називають типами, а створені в процесі подальшої деталізації – видами і підвидами.

Типологія бібліотек відбиває процес розвитку бібліотечної справи, появу і ріст нових бібліотек, ускладнення їхніх функцій, структури, взаємозв'язків і т.д. На початку ХХ ст. більшість вітчизняних бібліотекознавців виділяли три типи бібліотек: масові, наукові і шкільні. І.М. Фрумін за основу групування приймав не читацьке призначення бібліотек, а характер запитів читачів. Він виділяв два типи бібліотек – масові та наукові. У 50-60 р. О.С. Чубарьян диференціював бібліотеки за їх читацьким призначенням, виділяючи два основних типи бібліотек: масові; наукові і спеціальні. І в наш час у бібліотекознавців немає єдиної позиції у визначенні основних типів і видів бібліотек. Соціальне (суспільне) призначення бібліотеки визначає необхідність функціонального підходу до типологізації бібліотек. Цей підхід дозволяє розрізняти бібліотеки, насамперед за характером, змістом, напрямкам роботи.

Призначення бібліотек пов’язане з головними задачами суспільства: вихованням і формуванням нової людини. У ході їх вирішення з одного боку, йде процес подальшого дроблення функцій і структури виробництва, науки, освіти, поглиблення їхньої спеціалізації, що у свою чергу, підсилює диференціацію професій і спеціальностей. Ця тенденція об'єктивно формує потреби в усі більш вузькій області знань. У структурі інформаційних запитів починають усе більш домінувати запити вузькогалузевого типу. З іншого боку, у міру розвитку суспільства підсилюється інтеграційна тенденція, суть якої складається в росту комплексності всіх ланок техніки, виробництва, науки, виховання й утворення людини, у посиленні їхньої взаємодії і взаємопроникнення, у зміцненні їхньої єдності. Бурхлива інтеграція науки, виробництва, утворення і виховання вимагають «комплексних» фахівців, що синтезують різноманітні наукові знання, а також усебічно розвинутих людей.

Сполучення в інформаційних потребах і читацьких інтересах комплексної і вузькоспеціальної тематики правомірно пов’язує типологію бібліотек з диференціацією й інтеграцією, чому відповідають два типи бібліотек – універсальні і спеціальні.

Можна виділити наступні основні типологічні риси універсальних бібліотек: комплексність запитів читачів; універсальність фондів і довідково-бібліографічного апарату за галузевим, типологічним, видовим і віковим складом; регіональна спрямованість діяльності; виконання координаційних функцій бібліотечного обслуговування певної території.

Універсальні бібліотеки створюють можливість задоволення будь-яких інформаційних потреб, зв'язаних із усебічним розвитком особистості. Книжкові зібрання цих бібліотек найбільш значні за кількістю й універсальністю за змістом. Вони комплектують, організують збереження і використання фонду в усіх галузях знання відповідно до соціально-економічних, культурних, природно-географічних, демографічних особливостей регіону. Побудова мережі універсальних бібліотек відповідає адміністративно-територіальному розподілу країни, сприяє розвитку регіональної економіки і культури, широкої пропаганди наукових і культурних досягнень. Універсальні бібліотеки виконують функції центрів координації бібліотечного обслуговування в обласному, районному, міському масштабі і будують свою роботу в сполученні з іншими ланками, не підмінюючи спеціальних бібліотек, а доповнюючи їхню діяльність, головним чином в області загальнонаукової, міжгалузевої, комплексної тематики, а також у галузях суміжних або не забезпечених спеціальними бібліотеками.

Основною типоутворюючою ознакою спеціальних бібліотек вважається задоволення інформаційних потреб, пов’язаних із професійної (наукової, виробничої, навчальної) діяльністю, підготовкою кадрів фахівців для різних галузей народного господарства. Спеціальні бібліотеки, як правило, створюються у відповідності, із прийнятою структурою виробництва, науки, утворення і культури. Функціональний і структурний взаємозв’язок спеціальних бібліотек з науковими установами, підприємствами, проектно-конструкторськими організаціями, навчальними закладами визначає задоволення професійних запитів.

Можна виділити три основні групи спеціальних бібліотек: суспільно-політичного, природничонаукового і прикладного профілю. У свою чергу, усередині цих груп може бути проведена диференціація бібліотек відповідно до їх приналежності (відомча, вищих і середніх спеціальних закладів). Кожна мережа спеціальних бібліотек має свої, тільки їй властиві специфічні задачі, від яких залежать склад читачів, фондів, особливості методів роботи, характер взаємин усередині системи і з іншими системами (наприклад, інформаційними).

Основним джерелом інформації вчених – суспільствознавців є книга, журнал, газета, що і переважають у фондах спеціальних бібліотек суспільних наук. Цим вони відрізняються від спеціальних технічних бібліотек, у фондах яких технічні звіти, деякі види офіційно-відомчих видань, креслярсько-конструкторської документації, стандарти, держстандарти, галузеві стандарти й ін. нерідко вважаються більш важливим чим книги, тому що дозволяють оперативно інформувати читачів. Закономірною є також наявність у бібліотеках мистецтвознавчого і філологічного профілю друкованої графіки, нот, рукописів.

Спеціальні бібліотеки з гуманітарних науках відрізняються від інших спеціальних бібліотек, насамперед, технічних, і тим, що в їхніх фондах велике місце займає «стара література». Наукові публікації по багатьом галузям гуманітарних наук довше не втрачають своєї цінності, чим публікації з природних і технічних науках.

Використовуючи інші другорядні ознаки, з числа наукових, науково-технічних, технічних і навчальних бібліотек можна виділити групи за відомчою приналежністю (наукові бібліотеки АН, наукові і науково-технічні бібліотеки галузевих міністерств, бібліотеки системи утворення).

Бібліотеки вищих навчальних закладів, центральні наукові бібліотеки АН за складом фондів наближаються до універсальних, однак за своїм соціальним призначенням – це спеціальні бібліотеки. Відбувається, таким чином, інтеграція функцій бібліотек різних типів і видів. Наукова типологія бібліотек повинна виходити з рухливості граней, що розділяють бібліотеки, враховувати знову виникаючі перехідні і проміжні типи і види бібліотек, передбачати і визначати напрямки їхнього можливого розвитку, перехід від одного виду до іншого, поява нових видоутворень.

Обслуговування читачів у бібліотеці включає два основні види взаємопов’язаної діяльності: документно-інформаційну (видачу первинних та другорядних документів) та соціально-комунікативну (організацію між особистого спілкування читачів у бібліотеці). Вони спрямовані на надання читачам сукупності бібліотечних послуг, що містить три відносно самостійних класи: документаційні, комунікативні та послуги бібліотечного сервісу.

Бібліотечні фонди: основний і довідковий.

Бібліотечний фонд – систематизоване зібрання творів друку та інших документів, підібраних у відповідності до завдань бібліотеки і потреб її читачів. Протягом багатьох століть історії бібліотечної справи збирання книг називалося просто бібліотекою. Це пояснюється тим, що саме слово «бібліотека» вживалося у буквальному розуміння – «зібрання» або «сховище» книг. Поняття «фонд» виникло значно пізніше і в перекладі з французької мови воно означає «основа чого-небудь». На початку ХХ ст. широкого розповсюдження набув термін «книжковий фонд» у зв’язку з перевагою обсягу книг у бібліотеках, але вже наприкінці 30-х років досить часто вживається поняття «бібліотечний фонд». У 60-80-ті роки завдяки працям Ю.В.Григор’єва та Ю.М. Столярова, уточнюється зміст поняття «бібліотечний фонд» його функції і властивості. Цей термін остаточно входить до бібліотечного лексикону.

Бібліотечний фонд (БФ) – це певним чином упорядковане, систематизоване, бібліотечним чином оброблене, розміщене в приміщеннях бібліотеки, розставлене на стелажах і полицях, доступне для читачів зібрання документів. БФ – це твори друку (книги, газети, журнали тощо), а також інші документи (діафільми, мікрофільми, грамплатівки та ін.). Фонд – це не довільно зібрані документі, а підібрані на основі стандартного їх відбору, у відповідності до завдань бібліотеки і потреб її читачів. І, нарешті, БФ створюють не самоцільно, а для широкого громадського користування. Всі ці ознаки характеризують суть БФ і дають можливість відрізними його від фонду архіву, книжкового магазину, музею, бібліотечного колектора тощо.

Фонд тісно пов’язаний з іншими підсистемами бібліотеки: контингентом читачів, бібліотечним персоналом та матеріально-технічною базою установи. Обумовлюючи їх стан, під впливом цих підсистем розвивається й сам фонд. Його обсяг і зміст взаємопов’язаний з контингентом читачів бібліотеки з характером їхніх потреб. Великий за обсягом, але за своїм змістом не пристосований до складу і потреб читачів фонд так само небажаний, як і невелике, але погоджене за змістом зібрання документів. У фонді не має бути видань, не потрібних читачам ні нині, ні у перспективі. 

Головні властивості БФ – цілісність, відкритість, множинність, динамічність, інформативність, керованість, кумулятивність, стохастичність, гетерогенність, надійність.

Функції БФ – це система задач, обумовлена його можливостями як інформаційного масиву. У зв’язку з тим що фонди бібліотек різних типів мають різне цільове призначення і специфічно виявляють загальні фондові властивості, вони мають як загальні, так і типологічні, більш того – індивідуальні функції.

Сучасні функції БФ розбиті на дві групи: соціальні і технологічні (організаційні). Найважливіші соціальні функції бібліотеки – бути пам’яттю людства, формувати в читачів широкий світогляд, кращі моральні якості, сприяти загальній і професійній освіті, розвитку всіх галузей науки, виробництва, культури.

БФ характеризуються рядом параметрів, ознак, до основних з яких відносять їх обсяг, повноту, склад і структуру.

Класифікація БФ є єдиної для всіх бібліотек країни. Класи і різновиди фондів взаємозалежні й утворюють специфічну ієрархічну систему. Існує багато способів класифікації бібліотечних фондів, але виділяються тільки два основних види, точніше класи фондів: універсальні і спеціалізовані. Такий розподіл фондів відповідає прийнятій типізації бібліотек. Фонд вважається універсальним, якщо у ньому представлені документи всіх тематичних напрямків, усіх типів літератури (наукової, науково-популярної, навчальної, довідкової, виробничої й ін.) і усіх видів документів. Якщо у фонді відсутній масив документів з якої-небудь теми, типу чи виду документа, то фонд не вважається універсальним. Різниця універсальних фондів масових і наукових бібліотек випливає з різниці їхніх функцій. Універсальним фондам наукових бібліотек притаманна повнота як вітчизняних, так і іноземних документів, що наближається до вичерпного. 

Фонд спеціальний орієнтований на задоволення спеціалізованих запитів читачів, необхідний їм для заглибленої розробки вузьких наукових проблем, а тому так само, як і фонди УНБ, підбирається найповніше.

Спеціалізація БФ проводиться за тематикою, галуззю – фонди технічних, сільськогосподарських, медичних і інших бібліотек; за видами документів – фонди патентних бібліотек, бібліотек стандартів, цінників і прейскурантів і т.п.; за цільовим і читацьким призначенням – фонди бібліотек для сліпих, навчальних, довідкових, науково-дослідницького, виробничого характеру.

Фонд складається з взаємозалежних частин – підфондів. Так, у бібліотеці створюються книжковий і журнальний підфонди, підфонди неопублікованих документів і описів винаходів (патентний) та ін.

У практиці формування БФ концентрація інформації в ньому здійснюється двома шляхами. Перший з них – це добір і придбання у фонд окремої бібліотеки з величезного масиву документів, що маються у світі (документного потоку), найбільш цінних з погляду розвитку науки і культури, функцій, задач і профілю бібліотеки, що містять інформацію в найбільш стиснутій, компактній формі. Добір дозволяє фонду мати мінімальний фізичний обсяг і зберегти повноту потрібної інформації. Другий шлях – особливий метод побудови фонду, що складається з двох частин – ядра і сфери. Ядро бібліотечного фонду – це необхідно мінімум документів, що цілком відбиває функції, профіль тип даної бібліотеки. Сюди входять найзначніші видання, що користуються постійним попитом читачів: праці класиків літератури, мистецтва, науки, техніки, що узагальнюють, оглядові роботи, довідники, словники і т.п. Ядро є стабільною частиною фонду, має внутрішню динаміку, постійно поповнюється. Сфера БФ доповнює ядро і містить літературу активного, але не тривалого попиту. Вузькі тимчасові рамки використання – основний критерій приналежності документів до сфери. Сфера є джерелом поповнення ядра: найбільш коштовні, що витримали перевірку попитом читачів у сфері фонду документи переводяться згодом (через 3-4 року) у ядро. Зі сфери періодично виключаються застарілі, непрофільні й інші документи.

Існують досить стабільні в цілому технологія і принципи формування БФ. Моделювання дозволяє створити образ фонду і виявити найбільш раціональний спосіб його формування. Комплектування – процес наповнення фонду документами, його постійного відновлення. Облік документів, їхнє розміщення на бібліотечних полках, розміщення і збереження в приміщеннях бібліотеки відносяться до процесів організації фонду. Керування фондом – це планування роботи з фондом на основі вивчення його розвитку, створення апарата керування фондом, методики прийняття рішень по оптимальному його формуванню.

Бібліотечні каталоги та картотеки

Система каталогів і картотек як одна із форм бібліотечного обліку: організація, ведення, редагування.

Однією із форм індивідуального обліку видань є каталог, що складається з карток відповідно упорядкованих (за алфавітом, таблицями ББК, хронологічно і т. д.). Кожна бібліотека повинна мати систему каталогів і картотек на свої фонди.

Організація каталогів та картотек починається з розробки необхідної документації. Кожна бібліотека розробляє власні документи де використовуються типові або приблизні зразки. Відповідно до специфіки окремої бібліотеки даються уточнення та доповнення.

Основними документами, що регламентують функціонування каталогів і картотек бібліотеки, є “Положення про систему каталогів і картотек Бібліотеки”. В даному документі визначається функціональне призначення системи каталогів, склад і структура, залежність системи каталогів від складу й розміщення фондів, структури бібліотеки, контингенту користувачів і системи їхнього обслуговування.

На кожен каталог розробляється “Положення про каталог (картотеку) бібліотеки”, яке складається з таких позицій:

• загальні положення;

• відомості про призначення і функції каталогу (картотеки);

• відображення в каталозі фондів бібліотеки;

• структура каталогу;

• організація, ведення й редагування каталогу;

• допоміжний апарат до каталогу.

Також в Положенні повинні бути вказані документи, що використовуються в роботі з каталогом: технологічні інструкції, пам’ятки тощо.

Організація каталогу – це складний процес, який включає тісно пов’язані між собою операції:

• документне забезпечення функціонування каталогу;

• матеріально-технічне забезпечення;

• визначення структури й наповнення каталогу; 

• оформлення каталогу;

• ведення каталогів і картотек (розстановка карток, вилучення карток, деталізація каталогу та ін.);

• редагування каталогів і картотек: планове й поточне, повне чи вибіркове редагування;

• звіряння фондів з каталогами.

Організація каталогу (картотеки) завершується оформленням паспорта (див. додаток), тобто кожен каталог чи картотека підлягають паспортизації. Тут відображаються відомості стосовно кожного каталогу (картотеки): дата організації; охоплення фондів; оформлення карток; форма та колір роздільників тощо.

На основі даних паспортизації можна виконувати необхідні планові розрахунки, вести облік і контроль роботи з довідково-пошуковим апаратом. В процесі паспортизації уточнюються назви каталогів і картотек, їхній обсяг, інші паспортні дані. Якщо така документація відсутня то проводиться аналіз каталогу на основі якого до паспорта включаються необхідні відомості. Усі відомості заносяться в повній формі без скорочень, чітким розбірливим почерком, друкуються на машинці або оформляються з допомогою комп’ютера. Деякі пункти Паспорта заповнюються підкреслюванням, або виділенням шрифту. Паспорт заповнюється працівником, який відповідальний за ведення саме цього каталогу.

Оригінал паспорта можна розробити самостійно, бо не існує єдиної форми для всіх бібліотек. Цю роботу виконують фахівці, що працюють з каталогами. Щорічно дані Паспорта уточнюються й доповнюються, до них вносяться коригуючі дані щодо обсягу каталогу.

Складання каталогів відбувається за правилами загальної технології бібліотечного опрацювання документів.

На процес обробки документів складається технологічна інструкція “Шлях документа в процесі обробки”. Інструкція повинна враховувати особливості кожної конкретної бібліотеки. В інструкції, як правило, відображають такі питання:

• загальна технологія, організація процесів опрацювання документів, послідовність етапів;

• складання бібліографічних описів;

• систематизація документів;

• перевірка правильності опрацювання документів: редагування бібліографічного запису, індексів систематизації, рубрик абетково-предметного каталогу (АПК), оформлення каталожних карток;

Для підвищення якості обслуговування користувачів і поліпшення інформаційно-пошукових можливостей каталогів застосовується бібліографічне редагування.

Редагування бібліотечного каталогу – це перевірка відповідності структури, змісту і оформлення бібліотечного каталогу вимогам, що до нього ставляться, та усунення виявлених під час перевірки недоліків.

При редагуванні абеткового каталогу виявляються недоліки у правильності розстановки карток і написання заголовків, при редагуванні систематичного каталогу – відповідність змісту документа класифікаційному індексу ББК.

Редагування абеткових каталогів відбувається відповідно до поточних і перспективних планів і є поточним й плановим. Планове здійснюється під час розстановки карток з бібліографічними описами нових видань у каталогах. Виявлені недоліки у розстановці карток, помилки бібліографічного опису, у шифрах відразу виправляються. 

Відомо, що різні видавництва по-різному подають прізвища авторів. Тому в каталозі твори одного автора можуть бути роз’єднані. При редагуванні каталогу необхідно зібрати всі твори одного автора в одному місці. Тепер за основу береться український варіант. 

Навіть якщо прізвище писатиметься українською і російською мовами однаково, описи видань творів того самого автора можуть стояти в різних місцях тільки тому, що написання імен чи по батькові російською та українською мовами не збігається.

Для того, щоб зібрати твори одного автора в одному місці необхідно дати в алфавітному каталозі посилання від усіх випадків неприйнятої до прийнятої форми написання заголовка індивідуального автора.

Бібліоте́чний катало́г — сукупність розміщених за певними правилами бібліографічних записів на документи, що розкривають склад і зміст фонду бібліотеки або інформаційного центру. Бібліотечний каталог функціонує у картковій або машиночитній формі (електронний каталог), на мікроносіях, а також у формі книжкового видання. Каталоги складаються з карток, що містять відомості про книги, журнали й інші друковані матеріали. Залежно від способу групування карток каталоги бувають: абетковий, систематичний, предметний. У раціонально організованій системі кожний з каталогів розкриває фонд у певному аспекті. Каталоги не дублюють один одного, а доповнюють. Всі каталоги становлять єдине ціле. Створенню каталогів передує бібліографічний опис джерела.

Типи каталогів

Абетковий каталог

Бібліотечний каталог, у якому картки розташовуються за абеткою прізвищ авторів або назв книг та інших документів. Абетковий каталог дозволяє користувачеві дізнатися чи є у бібліотеці книга, якщо відомі автор або її назва, які твори певного автора наявні у бібліотеці, уточнити рік видання книги, її об’єм, видавництво, одержати відомості про мову тощо. Для швидкого знаходження книг в абетковому каталозі використовують основні правила пошуку: якщо книга має одного автора, то її треба шукати по прізвищу автора; картку на книгу двох або трьох авторів за прізвищем першого автора; книги чотирьох і більше авторів потрібно шукати по назві книги. У такий спосіб знаходять книги, що не мають автора; книги за редакцією потрібно шукати за абеткою назви книги; законодавчі, офіційно-документальні матеріали, а також видання установ та організацій варто шукати в абетковому порядку за найменуванням організації, що видала їх.

Генеральний службовий абетковий каталог

Каталог, в якому бібліографічні записи, розташовані в абетковому порядку, відображають як основні фонди, так і фонди всіх підрозділів і філій бібліотеки з максимальною повнотою, призначений для працівників бібліотеки. Основна картка цього каталогу містить відомості про всі документи, що представляє цей документ в системі каталогів бібліотеки, про місцезнаходження всіх примірників документа у бібліотечному фонді.

Читацький абетковий каталог

Каталог, в якому бібліографічні записи розташовуються за абеткою прізвищ індивідуальних авторів, назв колективних авторів або документів, наданий у розпорядження користувачів бібліотеки.

Систематичний каталог

Бібліотечний каталог, у якому описи документів розташовуються по галузях знання відповідно до певної системи класифікації. Матеріал розташовується в логічній послідовності від загального до часткового. Тому пошук літератури у систематичному каталозі є багатоступінчастим: спочатку потрібна галузь знання, потім часткове питання, а потім джерело. До систематичного каталогу звертаються для:

• підбору літератури по певному питанню, темі, галузі знання;

• пошуку книги, якщо невідомі точний заголовок або прізвище автора.

Бібліографічні описи розташовуються в систематичному каталозі відповідно до прийнятої системи класифікації. Вузівські бібліотеки застосовують Універсальну десяткову класифікацію (УДК) для розділів природних і технічних наук і таблиці бібліотечно-бібліографічної класифікації (ББК) для розділів суспільних наук. Абетково-предметний покажчик (АПП) - допоміжний апарат до систематичного каталогу, що представляє перелік предметних рубрик, що розкривають вміст відображених у систематичному каталозі документів із вказуванням відповідних класифікаційних індексів. АПП скорочує шлях пошуку літератури в каталозі. Включає предметні рубрики на літературу, наявну в бібліотеці. Розкриває зміст бібліотечного фонду. АПП постійно поповнюється. Предметні рубрики складаються одночасно із систематизацією книг. На кожній картці АПП записується предметна рубрика та класифікаційний індекс відповідного розділу систематичного каталогу. Картки в АПП розставляють за абеткою, оформляють каталожними роздільниками з бічними виступами, на яких вказують літери та склади.

Предметний каталог

Каталог, у якому бібліографічні записи розташовуються за абеткою предметних рубрик. Він розкриває вміст фонду та забезпечує простий та оперативний пошук по конкретному питанню, про окремий предмет і близькі предмети. Користуватися предметним каталогом потрібно як енциклопедичним словником. Наприклад: Матеріалознавство потрібно шукати на літеру М, автоматизація — А і т. д. Цей каталог служить доповненням до систематичного.

(на прикладі Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О.Гочара)

Зорієнтуватися  в бібліотечному фонді читачеві допоможе система каталогів і  картотек, які є своєрідним путівником по фондах  книгозбірні.

Система каталогів і картотек – є складовою частиною її довідково-бібліографічного апарату. Кожен каталог має своє цільове призначення, дозволяє проводити пошук видань відповідно запитів читачів. Бібліотечні каталоги і картотеки взаємопов'язані між собою, доповнюють один одного і розкривають склад і зміст  бібліотечного фонду в різних аспектах.

Каталоги  і картотеки містять каталожні  картки, на які згідно існуючим правилам бібліографічного опису занесені основні  дані про кожний наявний в бібліотеці документ.

Каталоги і картотеки бібліотеки розрізняються за видами відображених документів, призначенням, охопленням фондів, способом групування і формою представлення інформації.

До  складу каталогів  і картотек бібліотеки входять: