3.4. Ім’я Терещенків в пам’яті наступних поколінь

Аналіз історіографічної бази дослідження дає підстави для ствердження, що все, чого досягла родина Терещенків – суспільний стан, почесні звання, багатство, – було результатом їх виняткової енергії, твердого характеру і вражаючої працездатності. Багато в чому глухівчани мають завдячувати родині Терещенків, через наполегливу працю якої повітове місто Глухів перетворювалося на освітньо-культурний центр тодішньої Чернігівщини. На особливе місце й глибоку шану заслуговує їхня доброчинна діяльність щодо становлення й розвитку закладів освіти та охорони здоров’я в Києві. Саме тут тією чи іншою мірою цій родині були зобов’язані своїм існуванням і діяльністю початкові народні училища, середньо-освітні, професійні й вищі навчальні заклади, товариства допомоги нужденним учням та студентам, установи культурно-освітніх філантропічних спілок для дорослого населення, широка мережа лікувальних закладів, нічліжні притулки тощо.

В останні роки життя Микола Терещенко, вже як таємний радник, що рівнозначно званню генерал-лейтенанта, відзначив два ювілеї – 80-річчя і піввіковий стаж державної служби. 14 жовтня 1899 р. ювіляр прийняв близько 150 делегацій від міських влад, різних комітетів, робітників і службовців цукрових заводів, учнів шкіл і гімназій, отримав велику кількість вітальних листівок і телеграм. Київська міська дума постановила змінити назву Олексіївської вулиці на Терещенківську. В цей день у Володимирському соборі був відправлений урочистий молебень, а для бідних людей в їдальні Київського благочинного товариства влаштований обід на 1200 осіб. До існуючих нагород додалися ордени Білого Орла і французького Почесного легіону.

19 січня 1903 р. Микола Артемійович помер. Два дні Київ прощався з людиною, яка так багато зробила для нього, а потім труну з тілом покійного пронесли на руках від Володимирського собору до будинку Івана Миколовича, де поставили на катафалк і повезли на вокзал. Поховали М. А. Терещенка в Глухові, в родинній усипальниці Трьох-Анастасіївської церкви, поряд з батьками, братом Федором і дружиною Євфросинією Григорівною [3, c. 23-25].

Глухів гідно відзначив благородну діяльність свого сина та почесного громадянина. 23 серпня 1909 р. на площі між Спасо-Преображенським і Анастасіївським храмами, за грошовою допомогою Олександра Миколовича, глухівчани встановили пам’ятник роботи скульптора М. Андрєєва. На кубічному п’єдесталі у кріслі з високою спинкою сидів зафіксований в бронзі Микола Артемійович у позі спокійної, мудрої людини [22, c. 14].

Після 1917 р. благодійність було визнано соціальним явищем минулого. Внаслідок такого підходу як сама проблема доброчинності, так і діяльність окремих її діячів за радянських часів зовсім не досліджувалися і через це на сучасному етапі залишаються ще недостатньо вивченими.

Тільки наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в СРСР, а після його розпаду в Росії та Україні серед науковців відроджується інтерес до даної проблеми. Так, у працях сучасних російських дослідників приділено значну увагу особливому місцю та ролі приватної благодійності у вирішенні проблем соціальної та культурно-освітньої сфер російського суспільства в дореволюційний час, розвитку доброчинності та меценатства в середовищі торгово-промислового класу, ідейно-моральному й соціальному підґрунтю такої діяльності.

Вітчизняні дослідники М. Дмитрієнко та О. Ясь аналізували благодійність як атрибут громадянського суспільства, наголосивши, що українські традиції доброчинності протягом століть формувалися майже виключно на громадських засадах та приватній ініціативі.

С. І. Поляруш розглядала становлення й діяльність органів державної опіки, земської, церковної та іншої громадської благодійності на Лівобережній Україні з 1775 до 1918 рр. Вона показала, що політика верховної влади на той час була спрямована на поступове залучення широких кіл представників освічених класів до доброчинної діяльності. Ф. Я. Ступак у своїх працях проаналізував розвиток благодійних інституцій у Києві (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.), класифікував доброчинні товариства за напрямками їх діяльності, при цьому акцентував увагу на участі окремих подвижників в їх становленні, у тому числі й деяких членів родини Терещенків [12, c. 18-21].

Стосовно ж конкретних досліджень громадської діяльності цієї родини, то перші видання і публікації панегіричного характеру з’явилися ще на початку ХХ ст.

Тільки в останнє десятиліття ХХ ст., після того як було знято ідеологічні шори вітчизняної історіографії, розпочалося дослідження діяльності членів родини Терещенків. Але більшість із публікацій, особливо перші – це досить поверхові оглядові розвідки, часто публіцистичного плану, що розглядають основні моменти їхнього життя та діяльності як підприємців, доброчинців та меценатів. Серед цього масиву публікацій слід виділити статті тих дослідників, які, спираючись на певну джерельну базу, робили науково обґрунтовані висновки щодо ролі й значення доброчинної та культурно-освітньої діяльності родини Терещенків в історії України. Так, відповідно до своїх наукових інтересів одні автори розглядали діяльність членів родини в якійсь окремій сфері суспільного життя, інші – аналізували їхню діяльність у цілому. Висвітлювали дослідники також і життєвий шлях найбільш відомих постатей з родини Терещенків.

Найбільш ґрунтовні дослідження їхньої громадської діяльності в Києві провів В. Ковалинський, який у своєму збірнику нарисів «Меценаты Киева» поряд з іншими уславленими доброчинцями віддав належне й родині Терещенків. Діяльність останньої досліджувала також О. В. Ткаченко. Авторка з’ясувала родовід Терещенків, проаналізувала їхню підприємницьку діяльність. Вона дійшла висновку, що Терещенки були представниками української промислової еліти, які своєю діяльністю сприяли економічному розвиткові України. Розглядаючи доброчинну та меценатську діяльність цієї родини, О. В. Ткаченко торкнулася лише основних її моментів, переважно в Києві. До того ж дослідниця недостатньо використала архівні джерела і матеріали періодичних видань у дореволюційну добу. Тим більше, об’єднавши у своєму дослідженні промислово-фінансову та громадську діяльність Терещенків, авторка, зрозуміло, не змогла сповна висвітлити їхню доброчинну й культурно-освітню діяльність.

Деяких аспектів підприємницької та доброчинної діяльності цієї родини, зокрема в галузі освіти і соціальної політики стосовно робітників, також торкнулася Т. І. Лазанська.

Підсумовуючи огляд історіографії, слід зробити висновок, що в більшості праць порушувалися й висвітлювалися теоретичні та практичні питання загального характеру з проблеми доброчинності й меценатства, які опосередковано пов’язані з темою означеного дослідження. Доброчинна та культурно-освітня діяльність родини Терещенків в Україні у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. досліджувалася фрагментарно, тільки в деяких її аспектах та напрямах. Головним чином розглядалася їхня діяльність у Києві на прикладі найбільш значних акцій у галузі філантропії, охорони здоров’я, освіти, музейної справи.

Досвід доброчинної й культурно-освітньої діяльності родини Терещенків має велике значення для розвитку соціальних і культурних відносин на сучасному етапі, коли доброчинність як невід’ємний атрибут європейського цивілізованого громадянського суспільства відроджується в різних сферах суспільного життя незалежної України.