3. Застосування за кордоном законів про націоналізацію

1. Під терміном "націоналізація" розуміється одержавлення, тобто вилучення майна, що перебуває в приватній власності, і передача його у власність держави. У результаті націоналізації у власність держави переходять не окремі об'єкти, а цілі галузі економіки. Націоналізацію як загальну міру держави по здійсненню соціально-економічних змін варто відрізняти від експропріації як заходу щодо вилучення окремих об'єктів у власність держави й від конфіскації як міри покарання індивідуального порядку.

Характер націоналізації залежить від того, ким й у яких цілях вона проводиться. В 1917-1920 роках Радянською державою проводилася націоналізація землі, банків, промислових і торговельних підприємств і т.д.

Заходу щодо націоналізації були здійснені в ряді країн Східної Європи й Азії. Соціалістична націоналізація означала, що право приватної власності на націоналізоване майно було знищено й виникло нове, принципово інше по змісту право соціалістичної власності. Пізніше націоналізація стала важливими коштами в боротьбі молодих держав, що звільнилися від колоніальної залежності, за досягнення ними економічної незалежності. Залежно від конкретних умов процес створення державного сектора шляхом націоналізації протікав у цих країнах по-різному: в одних націоналізувалася тільки власність, що належить іноземному капіталу, в інші зачіпався й місцевий приватний капітал. Націоналізація проводилася й у ряді високорозвинених країн Заходу.

2. Право будь-якої держави на націоналізацію приватної власності, у тому числі й приналежному іноземцях, випливає із загальновизнаного принципу міжнародного права - суверенітету держави. Здійснення націоналізації - це одна з форм прояву державного суверенітету.

Кожна держава в чинність суверенітету встановлює свою політичну й економічну систему, свою систему права власності. Держава має виключне право встановлювати зміст і характер права власності, порядок придбання, переходу й втрати цього права.

Право держави на націоналізацію, що включає право вільно розпоряджатися своїми природними ресурсами й багатствами, було підтверджено в ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН. Так, 21 грудня 1952 р. Генеральна Асамблея ООН на своєї VII сесії прийняла резолюцію № 626 "Про право вільної експлуатації природних багатств і ресурсів". У ній говориться, що "право народів вільно розпоряджатися своїми природними багатствами й ресурсами й вільно їх експлуатувати є їх невід'ємним суверенним правом і відповідає цілям і принципам Уставу Організації Об'єднаних Націй". У резолюції рекомендується всім державам - членам ООН утримуватися від дій, прямих або непрямих, що мають метою перешкоджати здійсненню суверенних прав тієї або іншої держави у відношенні його природних багатств. У той же час у резолюції не втримується яких-небудь положень, які обмежували б право держави націоналізувати власність іноземців або встановлювали б умови проведення такої націоналізації. Оскільки здійснення націоналізації ставиться до внутрішньої компетенції держави, жоден міжнародний орган не може обговорювати заходу щодо націоналізації власності іноземців. Це положення знайшло своє підтвердження також у рішенні Міжнародного суду ООН, що визнав себе некомпетентним розглядати скаргу уряду Великобританії (1951 р.) у зв'язку з націоналізацією Іраном Англо-Іранської нафтової компанії.

Таким чином, з погляду сучасного міжнародного права право здійснювати націоналізацію власності, у тому числі власності іноземних громадян і компаній, є безперечною прерогативою суверенної держави.

3. Міжнародне публічне право визнає право держави на проведення націоналізації, але воно не регулює й не може регулювати відносини власності, що виникають між державою й частками фізичними і юридичними особами. Умови проведення націоналізації визначаються не міжнародним правом, а внутрішнім правом держави, що здійснює націоналізацію.

При всіх відмінностях, пов'язаних з історичними, політичними й економічними умовами проведення націоналізації в різних країнах, з погляду проблематики міжнародного приватного права важливе виявлення деяких загальних рис, характерних для правової природи націоналізації.

По-перше, усякий акт націоналізації - це акт державної влади; по-друге, це соціально-економічна міра загального характеру, а не міра покарання окремих осіб; по-третє, націоналізація може здійснюватися відносно власності поза залежністю від того, кому вона належить (вітчизняній або іноземній фізичній й юридичній особам); по-четверте, кожну державу, що проводить націоналізацію, визначає, чи належна виплачуватися іноземцям компенсація за націоналізовану власність, а якщо повинна, то в якому розмірі. Внутрішній закон держави може передбачити надання компенсації, умови й час її виплати, що мало місце в ряді країн.

Як приклад можна привести ст. 3 іракського закону № 59 від 1 червня 1972 р. про націоналізацію "Ірак петролеум компані", у якій указувалося, що іракська держава сплатить їй компенсацію. Однак із цієї компенсації, відповідно до закону, повинні бути відняті довгі компанії (податки, місцеві борги, пов'язані з операціями) і суми, які належать іракській державі.

В 1973 році Генеральна Асамблея ООН підтвердила право держав, що звільнилися, самим визначати форми й розмір компенсації (резолюція 3171/ XXXVIII).

Разом з тим держава як сторона в міжнародному договорі про взаємний захист інвестицій може прийняти на себе зобов'язання не здійснювати заходу для примусового вилучення капіталовкладень, у тому числі шляхом націоналізації, реквізиції або конфіскації в адміністративному порядку. Таке зобов'язання Радянського Союзу (так само, як іншої держави - сторони в договорі) утримується у двосторонніх угодах про заохочення й взаємний захист капіталовкладень, ув'язнених урядом СРСР із урядами Великобританії, ФРН, Франції, Фінляндії й інших країн. У цих угодах передбачається, що при націоналізації іноземних капіталовкладень, проведеної у випадках, коли цього вимагають державні або суспільні інтереси, буде виплачуватися компенсація. Вона повинна виплачуватися без необґрунтованої затримки, бути конвертованої й вільно перекладної з території однієї країни на територію іншої.

Таким чином, Радянський Союз, а потім Україна й інші країни СНД визнали в ув'язнених ними угодах принцип швидкої, адекватної й ефективної компенсації. Природно, що таке визнання принципу компенсації не має зворотної чинності й не може бути поширене на націоналізацію, проведену в нашій країні в період до висновку цих угод.

4. Закони про націоналізацію мають екстериторіальна дія, тобто повинні визнаватися й за межами держави, їх що прийняли. Це означає, що державу, що здійснила націоналізацію, повинне бути визнане за кордоном власником як майна, що перебувало в момент націоналізації в межах його території, так і націоналізованого майна, що перебувало в момент націоналізації за кордоном.

У цей час, як правило, ні судовою практикою, ні юридичною доктриною країн Заходу не оспорюються екстериторіальна дія законів про націоналізацію відносно майна, що у момент націоналізації перебувало на території держави, що здійснювали націоналізацію, а потім було вивезено за кордон у порядку ведення зовнішньої торгівлі, як експонати на виставки або для інших цілей.

Вирішальне значення для визнання судами принципу екстериторіальної дії законів про націоналізацію мала тривала боротьба СРСР, що воно вело за визнання своїх прав на майно, придбане в чинність законів про націоналізацію.

З рішень судів інших країн варто вказати на рішення федерального суду США від 5 червня 1931 р. у справі про радянське золото (по позові Банку Франції до американських банок), у якому було визнано, що акти націоналізації повинні розглядатися як дійсні. У рішеннях американських судів у справі "уряд США проти банкірського будинку М. Бельмонт" (1937 р.) і в справі Стусана (1942 р.) була визнана екстериторіальна дія радянських законів про націоналізацію відносно майна відділень націоналізованих українських юридичних осіб, що перебував у момент націоналізації на території США.

Верховний суд США у своєму рішенні від 2 лютого 1942 р. по позові уряду США до Стусана, ліквідаторові американських відділень націоналізованих українських страхових суспільств, указав:

"Ми вирішуємо, що право на фонди або на майно, про які мова йде, було придбано Радянським урядом як спадкоємцем "Першого російського страхового суспільства"; що це право виявилося переданим З'єднаним, Штатам за згодою з Литвиновим і що Сполучені Штати мають право на майно (фонди) всупереч домаганням суспільства й іноземних кредиторів".

У чинність застосовуваних у кожній країні колізійних норм моменти виникнення й переходу права власності визначаються за принципом lex rei sitae. Звідси треба, що при розгляді іноземними судами питань, що стосуються націоналізованого майна, підлягають застосуванню закони держави, що здійснювали націоналізацію.

Визнання права власності держави на націоналізоване майно, що вивозить їм за кордон, є необхідною передумовою здійснення міжнародної торгівлі. Без визнання екстериторіальної дії націоналізації була б неможливої міжнародна торгівля.

М. Кегель (ФРН) виходить із необхідності визнання іноземної експропріації (цим терміном він користується у своєму підручнику по міжнародному приватному праву), а тим самим і застосування іноземного права, того, хто провів цю експропріацію. "Право на перську нафту, індонезійський тютюн і чилійську мідь, увезені на європейський ринок, довелося в останні роки визнати за новими панами", - писав він. М. Кегель має на увазі рішення судів ряду країн, винесені у зв'язку з націоналізацією Англо-Іранської нафтової компанії, рішення апеляційного суду Бремена, що відмовило в 1959 році в позові двом голландським суспільствам у відношенні декількох тисяч тюків тютюну, закуплених західнонімецькою фірмою в Індонезії, а також рішення, винесені відносно націоналізації, проведеної урядом С. Альенде в Чилі. У цих рішеннях судів були відкинуті домагання колишніх власників на націоналізоване майно И визнана екстериторіальна дія актів про націоналізацію відносно майна, що перебувало в момент націоналізації в країні, де вона була проведена, і вивезеного потім за кордон. Згодом у чинність внутрішніх змін, що відбулися в Індонезії, уряд цієї країни ухвалило рішення щодо поверненні колишнім власникам раніше націоналізованих підприємств. Однак рішення західнонімецього суду в Бремені про індонезійський тютюн зберігає своє принципове значення.

5. Якщо право власності на вивезене за кордон націоналізоване майно одержало повсюдне визнання, інше положення зложилося в судовій практиці держав Заходу відносно націоналізованого майна, що перебувало в момент націоналізації за кордоном. Суди посилаються при цьому на те, що придбання права власності на майно може визначатися винятково законами країни його місця знаходження. Із цим обґрунтуванням не можна погодитися. Якщо звернутися до практики проведення націоналізації Радянською державою, то треба насамперед відзначити, що по радянському законодавству не мало юридичного значення, де перебувало майно націоналізованого підприємства в момент націоналізації, оскільки націоналізація поширюється на все таке майно, незалежно від місця його знаходження. У більшості випадків мова йшла про те, що за кордоном перебували лише окремі складові частини націоналізованого майнового комплексу, окремі внески в банках, окремі майнові вимоги (права й т.п.). Що ж стосується філій націоналізованих юридичних осіб, те особистий закон юридичної особи регулює, відповідно до визнаного повсюдно правилам міжнародного приватного права, порядок ліквідації такої юридичної особи й передбачає, які наслідки при цьому наступають.

"Доля закордонного майна націоналізованих підприємств, - відзначає Л.А. Лунц у своїй роботі "Міжнародне приватне право", може визначатися лише законом тієї країни, до якої дане підприємство належало в момент націоналізації.

Юридична доктрина на Заході висунула цілий ряд заперечень, покликаних обґрунтувати неправомірність актів про націоналізацію, проведеної в інших країнах.

Деякі автори, зокрема, затверджують, що націоналізація не повинна приводити до дострокового й однобічного припинення концесійного договору. Такий аргумент приводився у Великобританії й інших країнах після націоналізації Єгиптом Компанії Суецького каналу й у ряді інших випадків. Ці юристи затверджують, що угода про концесії - це квазіміжнародний договір, до якого застосовується принцип pacta sunt servanda, і відповідно тому дострокове припинення такого договору в чинність акту про націоналізацію варто розглядати як міжнародний делікт. Тим часом цей довід не виходить із дійсної правової природи концесійного договору. Концесія не може регулюватися міжнародним правом, це - зобов'язання, що регулюється внутрішнім правом. Без припинення концесій націоналізація в більшості випадків взагалі була б неможливої, оскільки іноземні монополії здійснюють експлуатацію природних багатств країн, що розвиваються, на основі концесійних договорів.

6. Визнання однією державою націоналізації власності його громадян й юридичних осіб, проведеної іншою державою, часто стає в міжнародній практиці предметом міжнародних угод. У такій угоді можуть бути врегульовані й взаємні майнові претензії, що виникли у зв'язку із проведенням націоналізації. Урегулювання подібних претензій випливає із самого факту визнання дії націоналізації.

Висновок державою міжнародних угод із цих питань варто вважати підтвердженням наявності в держави права самостійно визначати умови проведення націоналізації.