6. Правове положення власності україни й українських організацій за кордоном

1. Категорії державного майна за кордоном різні як по підставі виникнення, так і по своїй питомій вазі. Розвиток економічних відносин між нашою країною й іноземними державами неминуче приводить до збільшення обсягу цього майна, і насамперед товарів, що вивозять як для продажу, так і для експонування на різних виставках.

За кордоном перебувають різні категорії майна, що входять до складу державної власності. Це - майно держави, торгпредства й інших органів Української держави й внески Національного Банку України, експортні товари, що тимчасово перебувають за кордоном морські судна, літаки й т.д. За кордоном перебувало й різне майно, що перейшло до Радянської держави після проведення їм націоналізації. Після закінчення другої світової війни значну категорію радянського державного майна за кордоном становили так називані активи, які перейшли до Радянської держави в порядку репарацій.

Практичне значення питань, що стосуються державної власності за рубежем, вимагає розгляду ряду спеціальних положень міжнародного приватного права.

2. Насамперед виникає питання, чи може державна власність займати за кордоном таке ж положення, що займає власність, що належить будь-якій частці особі. Чи можна в іноземній державі під тим або іншим приводом, зокрема мнимого невиконання зобов'язань українськими організаціями, заарештувати державне майно, що перебуває за кордоном, продати його з публічних торгів або піддати іншим мірам примусового характеру?

На ці питання варто дати негативна відповідь, оскільки власність держави перебуває в особливому положенні, вона користується імунітетом. Вище було розглянуте питання про імунітет держави і його органів. Імунітет власності тісно пов'язаний з імунітетом держави, але може розглядатися як самостійний вид імунітету.

Імунітет власності держави укладається в особливому режимі такої власності, обумовленому особливим положенням суб'єкта права власності - суверенної держави. Імунітет власності держави, що перебуває за кордоном, зводиться до того, що це майно не може бути об'єктом насильницьких мір з боку тієї держави, де зазначене майно перебуває.

Власність держави користується недоторканністю. Це означає, що вона не може без згоди держави-власника бути піддана примусовому відчуженню, арешту, секвестру й іншим примусовим мірам; її не можна насильно втримувати на іноземній території; вона не повинна піддаватися розкраданню з боку іншої держави, його органів або приватних осіб.

Таким чином, недоторканність власності держави не обмежується вилученням її з-під дії примусових мір судового характеру. До неї не можуть застосовуватися й адміністративні міри, вона не може бути об'єктом стягнення по всякого роду позасудовим вимогам.

Імунітет, яким користується власність іноземної держави, робить неприпустимим: 1) пред'явлення позовів безпосередньо до такої власності (позовів in rem в англо-американському праві); 2) накладення арешту на власність для забезпечення будь-якого пропонованого до іноземної держави позову, зв'язаного або не пов'язаного з такою власністю; 3) примусове виконання рішення суду, винесеного відносно такої власності іноземної держави.

При розгляді питання про імунітет власності англійський учений Дайси розрізняє два випадки. У першому випадку власність іноземної держави перебуває в руках представника цієї держави, що користується судовим імунітетом, і тому позов спрямований проти суверена. У другому випадку власність перебуває в руках третьої особи, що не користується судовим імунітетом, тому пред'явлення позову до такої особи можливо. Але навіть в останньому випадку, визнає Дайси, "позов або процесуальна дія відносно власності (суверена) уважається... позовом або процесуальною дією проти такого суверена".

Таким чином, на власність іноземної держави не поширюється дія розглянутого вище принципу "закон місцезнаходження речі" (lex rei sitae), або, іншими словами, відносно цієї власності повинні робитися вилучення із загального поширення на власність іноземних осіб чинності закону країни місця знаходження майна. Ці положення повинні знаходити повне застосування до державної власності України в тих випадках, коли держава або його органи не дали згоди на застосування відповідних примусових мір відносно українського майна.

3. Імунітет власності іноземної держави знаходить своє вираження й у тім, що органи іншої держави не можуть входити в розгляд питання про те, чи належить власність іноземній державі, коли вона перебуває в його володінні, якщо іноземна держава заявляє, що майно належить йому. Держава, у якому таке майно перебуває, не може входити в розгляд цього питання.

У відомій справі Лютера-Сегора англійський суддя зовсім резонно вказав, що якщо Л.Б. Красін привіз товари в Англію й оголосив, що вони належать Радянському уряду, те жоден англійський суд не може спростувати, така заява.

Таким чином, якщо держава фактично має майно й заявляє, що майно належить йому, то в суді іноземної держави ця обставина не може піддаватися сумніву. Це положення відомо як доктрина акту держави. Вона застосовувалася протягом тривалого часу в судовій практиці ряду держав, і насамперед у Великобританії й США. Доктрина акту держави виходить із того, що джерелом кожного акту держави є його суверенітет. Оскільки принцип суверенітету - це один з основних принципів міжнародного права, доктрину акту держави варто розглядати як доктрину міжнародного права. Доктрина акту держави забороняє судам однієї держави обговорювати законність актів іншої держави й виносити рішення про їхню недійсність. В останні роки намітилася тенденція до применшення значення зазначеної доктрини й до обмеження сфери її дії. Ця тенденція виявилася найбільше яскраво в США.

У широко відомій справі Саббатино окружний суд Південного округу Нью-Йорка, визнаючи дійсність доктрини акту держави, вирішив, що вона не може бути застосована до кубинських законів про націоналізацію, оскільки вони нібито "порушили міжнародне право". Верховний суд США не погодився із цими доводами. У його рішенні від 23 березня 1964 р. у справі Саббатино була визнана екстериторіальна дія кубинських законів про націоналізацію, Суд прийшов до висновку, що відповідно до доктрини акту держави американські суди не вправі обговорювати питання про законність або незаконність акту суверенної держави. Однак це рішення було фактично анульоване прийняттям конгресом США так називаної другої "виправлення Хикенлупера" до закону про іноземну допомогу 1964 року. У цьому виправленні, іноді іменованою "виправленням Саббатино", зокрема, було передбачено, що суди не повинні ухилятися, посилаючись на доктрину акту держави, від винесення рішення власне кажучи справи у випадку, якщо позов заснований на конфіскації або іншому вилученні власності, здійсненому "у порушення принципів міжнародного права, включаючи принципи компенсації й інші стандарти".

Пославшись на "виправлення Хикенлупера", окружний суд при новому розгляді справи Саббатино прийшов до інших висновків, чим Верховний суд США. З обмеження доктрини акту держави виходить також рішення Верховного суду США від 7 червня 1972 р. у справі First National City Bank v. Banco.Nacioiud de Cuba.

4. У відношенні правила про імунітет необхідно відзначити, що якщо майно держави користується імунітетом, то із цього не випливає, начебто це правило повинне застосовуватися у всіх випадках, оскільки користування імунітетом є правом, а не обов'язком держави. Держава не завжди може претендувати на такий імунітет, а в ряді випадків може не посилатися на імунітет приналежної йому власності. Кожна держава саме визначає режим державної власності. Наша держава саме визначає режим державної власності. Наша держава передає частина цієї власності в повне господарське ведення або оперативне керування державних юридичних осіб, закріплює за ними певне майно.

Підприємство, за яким майно закріплене власником цього майна на праві повного господарського ведення, є юридичною особою й здійснює відносно цього майна права й обов'язки власника.

Таким чином, державна власність, що перебуває в господарському веденні або в оперативному керуванні державних юридичних осіб, не користується імунітетом у тих випадках, коли вона розглядається як предмет стягнення по позові до такої юридичної особи. Якщо ж арешт накладається на це майно як на власність держави, у чому б вона не укладалася й де б вона не перебувала, то подібна власність уже не виділяється із загального фонду державної власності. У цьому випадку такій власності як власності держави властивий імунітет.

В іншому положенні перебувають державні юридичні особи, фінансовані з державного бюджету й здійснюючі певні державні або правовий^-правові-публічно-правові функції.

5. Питання про імунітет власності іноземної держави часто виникає у зв'язку з імунітетом державних судів, використовуваних для торговельних цілей. Наша доктрина виходить із необхідності визнання такого імунітету.

6. Особливий режим надається майну іноземної держави й в області оподатковування. Це закріплено як у внутрішнім законодавстві держав, так й у різних міжнародних угодах. Наприклад, у США на підставі закону № 846 від 24 грудня 1942 р. Колумбія, що перебуває в окрузі (тобто у Вашингтоні) власність, що належить іноземному уряду й використається для офіційних цілей або як резиденція глави дипломатичної місії, звільняється від загального й спеціального оподатковування. Оподаткування нерухомості, що належить іноземним урядам й використовується у консульських цілях, перебуває в США в компетенції місцевої влади. В одних штатах звільнення від сплати податків на власність, що належить іноземному уряду, надається на засадах взаємності, в інші - тільки відповідно до договорів, укладеними США з іншими державами.

У рішеннях судів США відзначалося, що в чинність принципу імунітету до іноземних урядів не можуть пред'являтися позови із приводу оподатковування їхньої власності, що перебуває в США.

Згідно ст. 21 Консульської конвенції між СРСР і США від 1 червня 1964 р., нерухома власність у США, що належить Радянській державі й використовується для дипломатичних або консульських цілей, підлягає звільненню від всіх федеральних, штатних і місцевих податків.

Відзначимо, що будь-які українські організації, здобуваючи за рубежем нерухоме майно, а також беручи під оренду земельні ділянки, повинні керуватися законодавством країни місця знаходження майна. Вони зобов'язані самим ретельним образом виконувати приписання цього законодавства (правила реєстрації земельних ділянок у так званих земельних кадастрах й ін.). При цьому необхідно перевіряти, чи не є відносно земельної ділянки які-небудь обтяження, зокрема сервітуту (право проходу інших осіб, проживання й т.д.), чи не закладені відповідне майно й т.д. Ігнорування обставин такого роду може привести до несприятливих наслідків для української організації - власника або орендаря майна.

ЛІТЕРАТУРА

1. Перетерский И.С. Крылов С.Б. Международное частное право. - С. 94-117.

2. Лунц Л.А. Курс международного частного права. Особенная часть. - С. 99-127.

3. Лунц Л.А., Марышева Н.Я. Садиков О.Н. Международное частное право. - С. 118-129.

4. Перетерский И.С. Борьба СССР за равноправие двух систем собственности в международных отношениях // Ученые записки АОН. - Вып. 1. - М., 1947. - С. 113-151.

5. Корецкий В.М. Очерки англо-американской доктрины и практики международного частного права. - С. 197-395.

6. Лаптев В.В. Вопросы собственности в современном международном частном праве // Вопросы международного частного права. - М., 1956. - С. 40-57.

7. Вилков Г.Е. Национализация и международное право. - М., 1962.

8. Богатырев А.Г. Инвестиционное права. - М., 1992.

9. Законодательство об иностранных инвестициях России и стран ближнего зарубежья. - М., 1993.

10. Богуславский М.М. Правовое положение иностранных инвестиций. - М., 1993.