20.Поняття демократичної легітимності.

Легіти́мність ) — це морально-психологічне сприйняття владних органів громадянами, визнання їх права здійснювати управління соціальними процесами, згода, готовність їм підпорядковуватися. У вузькому розумінні легітимними визнаються законні органи влади, утворені згідно із процедурою, передбаченою законами.

Легітимність — це широке та складне явище, яке виражає зв'язок інтересів людей з їх внутрішньою оцінкою, яка залежить від їх стверджень, світосприйняття та повсякденного життя. Легітимність може бути частковою та навіть неузгодженою, оскільки в суспільстві існують різні прошарки населення з різними інтересами.

Аналізуючи демократичний устрій, очевидним для демократій видається ідея про народ як одиноке законне джерело влади. Крім того, в рамках демократичного процесу встановлено, що леґітимність влади визначається голосуванням більшости. Проте сучасний стан демократії ставить низку проблем, пов’язаних із леґітимністю, оскільки, починаючи від 1980-х років, у демократичних суспільствах з’являються нові феномени, які потребують політологічного і філософського осмислення.

Від початку XX століття певну основу демократичним режимам забезпечували дві перехресні її форми – процедурна та субстанційна. Однак наприкінці минулого століття система подвійної леґітимности зазнала краху. Причиною цього стали десакралізація та релятивізація функції виборів, зміна поняття більшости, а відтак, сучасні суспільства починають розуміти себе, виходячи із поняття меншости.

три нові фігури леґітимности, а саме: леґітимність безсторонности, леґітимність рефлексивности та леґітимність близькости, й аналізує кожну в окремій частині праці.

21.Народне представництво і суверенітет.

 "народне представництво", під яким мається на увазі система влади народу, яка здійснюється через виборних представників.

Цей термін безпосередньо пов'язаний з категорією "представницька влада", під якою розуміється сукупність повноважень, делегованих народом, виборним представникам, які об'єднані у спеціальній колегіальній установі (парламенті, раді місцевого самоврядування тощо) на суворо визначений строк, а також сукупність представницьких органів влади.

Це поняття характеризує не стільки функціональне призначення, скільки природу влади, засіб її здійснення. Зокрема, представницьку владу не можна ототожнювати з владою законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада має законодавчі повноваження і, навпаки, не будь-яку законодавчу владу здійснюють органи представницької влади.

Нар́одний сувереніт́ет - це принцип, згідно з яким народу належить вся суверенна повнота влади на території країни,право самому вирішувати свою долю – безпосередньо чи через представницькі органи –, брати участь у реалізації політики своєї держави, контролювати діяльність органів державної влади. . Принцип народного суверенітету є одним з основоположних для демократії. Термін є похідним від «суверенітету», що є властивістю держаної влади, а, власне кажучи, її пріоритетом над будь-якими іншими проявами влади на території та незалежність за її межами. Народ, як суверен, є носієм верховної влади, уповноважений приймати в межах певної політико-правової ієрархії остаточні рішення. Влада суверена характеризується як найвища в існуючій політико-правовій системі, остання інстанція у сенсі прийняття владних рішень. Окрім народу, носієм суверенітету може бути держава – державний суверенітет, нація – національний суверенітет.