15.Поняття сутності змісту основоположного права: поняття втручання, позитивних і негативних обов’язків держави.

Основоположні права людини - правові можливості особи, здатні забезпечити її розвиток у конкретно-історичних умовах, що закріплені як міжнародні стандарти, загальні і рівні для всіх людей і гарантовані законами держави як невідчужувані.

Ознаки основоположних прав людини:

1) є правовими можливостями -; показником соціального і правового рівня життєдіяльності людини як члена суспільства і суб'єкта права. Соціальний рівень життєдіяльності людини залежить від характеру і рівня соціально-економічного розвитку суспільства, членом якого вона є, і визначається сукупністю таких соціальних факторів: а) інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами суспільства; б) мораль суспільства, що переважає в певний період; в) ступінь досягнутої свободи певного суспільства і відповідність їй засобів, використовуваних державою для захисту прав людини.

2) належать їй від народження, є природними і не мають потреби в "дозволі" з боку будь-кого, зокрема держави. Ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 р. наголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах". Права і свободи не обмежені територією держави і національністю людини а належать їй вже тому, що вона є людиною, Й покликані формувати і підтримувати в ній почуття власної гідності, індивідуальність;

3) є невідчужуваними: вони не можуть бути свавільно "забрані" владою держави, оскільки не "дані" нею. Це природні невідчужувані права. їх можна лише тимчасово обмежити в законодавчому порядку у певних конституційно передбачених випадках, як от: введення надзвичайного і воєнного стану, загроза суспільній і державній безпеці, основам конституційного ладу, здоров'ю населення, моральності суспільства тощо. Якщо органи держави та місцевого самоврядування порушують права і свободи людини, то вони повинні нести відповідальність за законами.

4) є необхідними для задоволення основних потреб, без яких людина неспроможна нормально існувати і розвиватися. Це - життєвий достатній рівень для кожної людини і її сім'ї: достатнє харчування, одяг і житло; постійне поліпшення умов життя; справедливі і сприятливі умови праці, винагорода за працю, справедлива зарплата, право на пенсію та ін. Вони закріплені в ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, є результатом розвитку природних прав, мають конкретно-історичний характер, зумовлюються станом розвитку суспільства і держави;

5) є загальними і рівними для всіх людей, тобто даються в однакових "дозах" усім людям незалежно від національності, статі, релігії, політичних переконань, службового становища та ін. Люди рівні в гідності і правах, рівні перед законом і судом.

6) закріплені як міжнародні стандарти, котрі повинні реально гарантуватися державою - принципи і норми про зміст і обсяг прав людини зафіксовані в юридичних актах і документах міжнародних організацій є обов'язковими або рекомендаційними настановами для внутрішньодержавної юридичної практики; водночас вони слугують правовою основою для інших прав, які є не менш значущими, ніж основоположні.

Зобов'язання держави в галузі прав людини - це невтручання держави у сферу індивідуальної свободи, повага до прав людини, їх забезпечення, захист та сприяння їх реалізації, а також вживання державою усіх можливих заходів для уникнення порушень прав людини, захист від такик порушень, застосування санкцій за їх скоєння та належна компенсація особам, які постраждали. 

Визнання, дотримання і захист прав та свобод людини і громадянина є загальним обов’язком держави.

Традиційний підхід передбачає три типи зобов'язань:

Зобов'язання поважати права людини - утримання державних органів, підприємств, установ від порушень прав людини при виконанні своїх повноважень.

Зобов'язання захищати права людини - захист носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб під час їх реалізації, а також застосування санкцій щодо правопорушників.

Зобов'язання забезпечувати здійснення прав людини - активні дії з боку держави метою яких є сприяння реалізацій прав людини в повному обсязі, досягнення їх кінцевого результату.

позитивні та негативні обов'язки:

Негативні права людини, зазвичай передбачають негативні зобов 'язання держави та її представників утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на їх порушення або незаконне обмеження. негативні права людини визначають негативний аспект свободи та охороняють людину від небажаного, надмірного втручання з боку держави у сферу її особистих прав і свобод. Зазвичай до таких відносять більшість громадянських та політичних прав (свободу думки, слова, право на життя , віросповідання, право на недискримінацію, право не піддаватися тортурам, право на мирні зібрання та об'єднання тощо).

Позитивні зобов' язаня держави у сфері прав людини - це обов'язки держави, які вимагають від національних органів влади застосовувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Ці засоби можуть бути юридичними, якщо на державу покладається обов'язок накласти санкції на осіб, які порушують Європейську конвенцію, або встановити юридичні правила для здійснення певного роду діяльності чи регламентації поведінки певних категорій осіб. Позитивні зобов'язання держави можуть включати й практичні засоби.

16.Структура прав людини.

Права́ людини — це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя.

Права людини як інституціональний компонент конституційної системи складають певний нормативний порядок, що зумовлює їх соціальну значущість та відповідні гарантії забезпечення. З нормативної точки зору права людини мають структуру – носій, адресат та предмет. Права людини мають універсальний характер, з чого випливає те, що будь-які особливі умови їх застосування означають їх обмеження, тобто посягають на сутність їх змісту.

Звісно, що носіями права є приватні особи – фізичні та юридичні особи. Правда, Конституційний Суд України визначив, що правило щодо зворотної сили закону не поширюється на юридичних осіб, оскільки інститут прав людини врегульований у розділі Конституції України, який називається «Права і свободи та обов’язки людини і громадянина», що стало свідченням відвертого правового нормативізму в юриспруденції.

Адресатом прав людини є органи публічної влади, які в силу конституційного положення несуть певні позитивні та негативні обов’язки щодо їх забезпечення. Ступінь співвідношення між такими обов’язками залежить від того, чи це негативне або позитивне право.

Суть конституційної гарантії полягає в тому, щоб компетентні органи влади не отримували такі докази свавільно, порушуючи вимоги належної правової процедури та неправомірно втручаючись у приватне життя особи. Тому аналізоване рішення Суду визначається структурою конституційних гарантій прав людини й основоположних свобод, які у демократичній конституційній державі мають бути забезпечені насамперед належними процесуальними засобами, як на рівні поточного законодавства, так і в діяльності органів влади.

Основна легітимна мета ст. 62 Конституції України – встановлення стандартів рівного і справедливого відношення з боку органів влади, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність з метою одержання доказів, які із достатньою достовірністю засвідчують винуватість особи у вчиненні злочину. Звідси видно, що адресатом ст. 62 Конституції України не можуть бути приватні особи – ні фізичні, ні юридичні.