1.1. Історія розвитку інститут підсудності в Україні.

Розвиток господарського процесуального права, а в тім і проведення різного роду реформ у сфері процесуального законодавства можливі лише за умов наукового переосмислення багатьох теоретичних концепцій, законодавчих конструкцій історичного досвіду функціонування судової влади. Однією з них є інститут підсудності господарських справ, саме з огляду на принципи господарського процесуального права, дослідження якого має не тільки наукову значущість, а й сприяє вирішенню практичних завдань, а саме: визначенню такого суду, що має здійснювати захист порушеного права й окреслювати їх конкретні повноваження.

Підсудність справ опосередковано розглядається в наукових працях в контексті дослідження становлення держави і права. Основні етапи розвитку інституту підсудності відстежуються у творах, присвячених розвитку судової системи. Проте комплексного дослідження підсудності в історичній ретроспективі саме як інституту господарського процесу не виявлено. Не можна сказати, що у цьому напрямі зовсім не проводилося досліджень. Окремої згадки заслуговують такі відомі науковці, які приділили цьому питанню значну увагу, зокрема: О. І. Харитонова, В.В. Комарова, М.І. Штефана, С.Я. Фурси, В.Ф. Тараненко, Д.М. Притика, С.В. Васильєв та інші.

З метою формування ефективних правил підсудності в Господарсько-процесуальному кодексі України необхідно виявити основні тенденції і умови розвитку інституту підсудності господарських справ.

Перша згадка про особливу торговельну підсудність зустрічається ще в Статутній Грамоті новгородського князя Всеволода Мстиславовича 1135 p., за якою було засновано Іванівське купецьке товариство та торговий суд, але сам термін «підсудність» став уперше вживатися у Соборному Уложенні 1949 р., де він пов’язувався з предметом справи. Це, звичайно ж, не було новелою в буквальному її розумінні, зв'язок підсудності і предмета справи визнавався і до того часу, проте в Уложенні законодавче закріплення терміна з’явилося вперше.

Початком створення на теренах України арбітражних судів, у сучасному розумінні, можна вважати заснування комерційного суду в Одесі у 1807 р. У подальшому комерційні суди були створені у більшості великих міст імперії, включаючи Санкт-Петербург і Москву, в торгових портах, зокрема Феодосії (1819), Ізмаїлі (1824) тощо³. Варто зазначити, що ні в одному нормативному акті того часу не було зазначено обов’язку завертатися за місцем правопорушення чи місцем знаходження так званого відповідача, тобто можна казати про існування альтернативної підсудності (місце розгляду справи за вибором позивача).

Постановою від 3 квітня 1922 р. Президія Вищої ради народного господарства утворила Арбітражну комісію при ВРНГ і арбітражні комісії при її місцевих органах (промбюро, губраднаргоспах) і затвердила Положення про арбітражну комісію. Виникла необхідність у створенні органів для вирішення господарських спорів між організаціями і підприємствами різних відомств. Це питання було врегульовано Положенням про порядок вирішення майнових спорів між державними установами й організаціями, затверджене постановою ЦВК і РНК РСФРР від 21 вересня 1922 р. («Имущественные споры между государственными учреждениями и предприятиями разрешаются Арбитражными Комиссиями, действующими на основании сего Положения в центре при Совете Труда и Обороны и на местах при Областных Экономических Совещаниях, поскольку эти споры согласно общим законам не разрешаются внутри ведомства⁴»).

Проаналізувавши Положенням про порядок вирішення майнових спорів між державними установами й організаціями можна дійти висновку, що тут має місце територіальна (спори розглядалися комісіями за місцем правопорушення) та виключна підсудність (дане положення не поширювалося на такі державні установи як Державний Банк та Головне Правління Державного Страхування для яких був передбачений інший порядок розгляду господарських спорів за їхньої участі).

3 травня 1931 р. постановою ЦВК і РНК СРСР було затверджено «Положення про державні арбітражі», у я кому був розширений перелік справ, який відносився до відомства органів державного арбітраж та в якому зберігалися ті ж види підсудності, що і в Положенні про порядок вирішення майнових спорів між державними установами й організаціями.

Новий етап у розвитку радянського арбітражу пов'язаний з прийняттям Конституції СРСР у 1977 р. Органи Держарбітражу були перетворені на конституційні. Верховною Радою СРСР 30 листопада 1979 р. був прийнятий Закон СРСР «Про державний арбітраж в СРСР». У данному законі вперше у, ст.10 та ст.11, було нормативно закріплено родову («Государственный арбитраж СССР и государственный арбитраж союзной республики разрешают наиболее важные споры, отнесенные их ведению законодательством Союза ССР») та територіальну підсудність («Споры, подведомственные органам государственного арбитража, возникающие при заключении, изменении и расторжении хозяйственных договоров, рассматриваются государственным арбитражем по месту нахождения предприятия, учреждения, организации - поставщика, подрядчика или оказывающего услуги. Споры, возникающие при исполнении хозяйственных договоров и по другим основаниям, рассматриваются по месту нахождения ответчика»)⁵.

На основі цього закону Рада Міністрів СРСР затвердила Правила розгляду господарських спорів державними арбітражами від 5 червня 1980 року №440. Дані правила нормативно закріплювали такі види підсудності як родова («споры между сторонами, находящимися на территории разных союзных республик, возникающие при заключении, изменении и расторжении хозяйственных договоров на сумму свыше 5 млн. рублей, а также при исполнении договоров и по другим основаниям при цене иска свыше 50 тыс. рублей⁶», які вирішував Державний арбітраж СРСР), територіальну (ст. 13) та виключну (ст.14). Також цей нормативний акт у ст.15 передбачав наслідки порушення підсудності господарських справ.

З переходом до ринкової економіки виникла необхідність кардинально перебудувати систему органів, що вирішують господарські спори, забезпечивши тим самим однаковий захист прав і законних інтересів усіх суб'єктів господарського життя.

Закон Української РСР «Про арбітражний суд» був прийнятий Верховною Радою республіки 4 червня 1991 р. Таким чином, уперше в історії СРСР сформувалася самостійна система арбітражних судів в окремій республіці. Цей Закон уперше з часів революції 1917 р. започаткував здійснення правосуддя в господарських справах спеціалізованими судовими установами⁷.

Арбітражний процесуальний кодекс України, прийнятий 6 листопада 1991 р.(назва якого 21 червня 2001 р. була замінена на Господарський процесуальний кодекс, що усунуло тавтологію у словосполученнях «арбітраж» та «суд», оскільки слово арбітраж у перекладі з французької означає третейський суд), надав можливість забезпечити реалізацію передбачених Законом України «Про арбітражний суд» принципів арбітражного судочинства, визначив підсудність спорів арбітражним судам, чітко окреслив процесуальні права та обов'язки учасників арбітражного процесу, регламентував порядок розгляду спорів, винесення рішень у них, перевірки їх законності.

Отже, підсудність повинна розглядатися в нерозривному зв’язку із тими конкретно-історичними умовами в яких вона функціонує. Досліджуючи підсудність як історичне явище, ми бачимо, що в залежності від економічних, соціально-політичних змін в суспільстві та обумовлених ними змін в організації судової системи змінювались і правила підсудності.

Сучасна законотворча діяльність має в перспективі враховувати досвід застосування інститутів судового права, зокрема, не дозволити політичній доцільності сьогодення вплинути на визначення підсудності справ «потрібному» суду.