6. Лінгвоцид через ставлення до носіїв мови

За статтю «О педагогическом значении малорусского языка…» М. Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. У 1880 році за неблагонадійність був звільнений з роботи в Київському кадетському корпусі та колегії П.Ґалаґана видатний український філолог П. Житецький. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії став для М. Лободовського позбавленням права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи.

Не набагато кращим, якщо взагалі кращим, було ставлення до української мови і її носіїв у Польщі.

У підросійській Україні директори гімназій мали обов'язок давати кураторові шкільної округи таємну «референцію» про кожного абітурієнта: якою мовою він користується в розмові, чи дбає про вдосконалення себе в російській мові, чи виявляє відданість Росії і взагалі до всього російського.

Подібна, тільки більш жорстока політика провадилась і в пізніші, «пожовтневі», часи. Першими, хто підлягав масовим репресіям тридцятих років, були викладачі української мови, літератури, історії.

7. Лінгвоцид через освіту

Чия освіта, того й мова. Про цю стару істину добре знали й керувались нею всі вороги українського народу на всіх його розшматованих теренах і в усі часи. «Кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають у межах нашої вітчизни, безперечно, повинно бути обрусіння», – писав, наприклад, у 1870 році міністр освіти Росії Д. Толстой. Саме через освіту йшов головний напрям удару по нашій мові.

«Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові – він стане учитися на чужій – і наша народність загине з освітою народу», – писав на початку 60-их років минулого століття М. Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали. І робили все для того, щоб українці «загинули з освітою», тобто за допомогою російськомовної освіти.

Навіть один із міністрів народної освіти Росії констатував, що заборона української мови, «значно утруднюючи поширення серед малоруського населення корисних знань шляхом.-видання зрозумілим для селян наріччям книг, заважає піднесенню нинішнього низького його рівня». Варто зазначити, що на початку ХХ століття серед українців 87% було неписьменних, а в ХVІІ столітті письменними були майже всі.

У відносно ліберальний хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Коли врахувати, що українці складають нині майже 73% населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови!

Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з «молодших братів». Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї.