8. Лінгвоцид через демографічну політику

Зараз захисники прав «русскоязычного населения» вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно. У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян – «великороссийских торговых людей».

Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на ЗО років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.

За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року «В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати…». Це була плата за русифікацію. «І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона…», – писав у 1918 році І. Огієнко.

Про етапи і наслідки демографічної політики в Радянській Україні дає уявлення така статистика:

Рік українців росіян інших

1926 80% 9,2% 10,8%

1959 76,8% 16,9% 6,3%

1970 74,9% 19,3% 5,8%

1979 73,5% 21,1% 5,4%

1989 72,7% 22,1% 5,2%

До таких наслідків, звісно, призвів не тільки геноцид 30–40–50 років, а й лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи. Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами.

9. Лінгвоцид через привілеї для панівної мови і її носіїв

Будь-які спроби змінити статус української мови викликали шалений опір не лише можновладців і обивателів, а й певної частини вчених, у тому числі й філологів. Для прикладу наведемо слова мовознавця, члена-кореспондента АН СРСР О. Трубачова: «Чи етично скарги про становище української мови починати з того, що вона «не є державною?» Чи не вимагає цей товариш привілеїв, котрих явно не має російська мова?»

Зовсім недавно, у першій половині 80-х років, було запроваджено положення, за яким учителі російської мови проводили уроки не з цілим класом, а в підгрупах і одержували зарплатню на 15% більшу, ніж учителі національних мов. Цей дискримінаційний захід посилив відчуття другосортності рідної мови, її упослідженості.

10. Лінгвоцид через «свободу вибору» мови

Справжня свобода вибору можлива тільки за повної паритетності, рівноправності мов, чого не буває в жодній багатонаціональній державі, де, на думку Ю. Мушкетика, «неминучими є ущемлення, а то й нищення інших національних культур, мови, національного характеру, провідних мислячих людей».

Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього «вибору» теж відомий: великі масиви нашого етносу були денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами. Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою.

Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд?