Самооцінка та ефективність навчання

Взаємовплив  самооцінки   та   ефективності   навчання  можна проілюструвати на прикладі, який наводить Р.Бернс у своїй книжці «Я-концепція і виховання»¹.

 В одному із американських коледжів , в якому студенти поглиблено вивчали іноземну мову, був проведений експеримент. Трьом групам студентів було запропоновано перевірити свої здібності стосовно вивчення іноземних мов. Після проведення тестування кожній із груп був повідомлений результат узагальненої групової здібності.

 Першій групі повідомили, що в цілому група має високі здібності і це дуже схвально, це неодмінно буде виявлятися в успіхах.

 Другій групі повідомили, що їхні здібності не є високими, але всіляко наголошували, що успіхи залежать від сумлінності, наполегливості, працелюбності, тому успіхи і в цій групі будуть високими.

 Третій групі повідомили, що загалом її здібності є невисокими, що в принципі є серйозною завадою на шляху до успіхів у  навчанні . Через деякий період експериментатори проаналізували успішність  навчання  в цих трьох групах. Було виявлено, що перша група показує високий рівень успішності, друга за рівнем успішності майже не відрізняється від першої, а в третій рівень успішності значно нижчий порівняно з двома попередніми і значно знизився порівняно з періодом  навчання , що передував експерименту . Слід також зазначити, що результати тестування були повідомлені викладачам, які працювали в цих групах у вигляді таких самих оцінних суджень, які були представлені кожній з груп. Але найголовніша особливість цього експерименту полягала в  тому , що результати тестування насправді бути майже однаковими у трьох групах.

 Експериментатори свідомо вдалися до різних оцінних суджень: у першій групі з метою підвищення самооцінки , у другій групі заради констатації невисоких здібностей, з метою заниження  самооцінки  і водночас підтримкою, підбадьорюванням за допомогою навіювання; у третій групі — констатацією невисоких здібностей з метою заниження  самооцінки , у поєднанні із узагальненими негативними оцінними судженнями, що ще більше сприяло заниженню  самооцінки  студентів цієї групи. Вирішальним чинником успішності  навчання  виявилося ставлення викладачів до кожної з цих груп. Для викладачів оцінні судження експериментаторів відіграли роль соціальної настанови й у подальшому очікування педагогів стосовно успішності  тієї  чи іншої групи закріплювало ту  чи іншу  самооцінку  студентів і сприяло або не сприяло  ефективності   навчання  в цілому в кожній групі. Надалі експериментатори разом з викладачами вжили відповідних заходів з метою коригування  самооцінки студентів у третій групі, яка через певний час стала виявляти не меншу успішність, ніж перша і друга.

 Цей приклад переконливо підтверджує, що зв’язок між успішністю  навчання  й уявленнями учнів про свої навчальні здібності має характер взаємовпливу. Успіхи у  навчанні  сприяють зростанню  самооцінки , а самооцінка , своєю чергою, впливає на рівень навчальних успіхів через механізм очікувань, домагань, стандартів, мотивації й упевненості у своїх силах. Занижена  самооцінка  підриває впевненість учня у своїх силах і формує у нього низький рівень очікувань, а низька успішність знижує  самооцінку .

 Саме  тому  кожен педагог, викладач має володіти засобами позитивного самосприйняття дорослих і юних людей — вчителів і учнів в широкому розумінні цих слів, які взаємодіють у стінах навчального закладу, знати чинники, що впливають на формування  самооцінки , знати вікові особливості становлення  самооцінки , вміти використовувати запобіжні заходи з метою уникання деформації  самооцінки  учнів, діагностувати за поведінковими проявами наявну  самооцінку  і здійснювати відповідний психолого-педагогічний вплив з метою коригування неадекватної  самооцінки  студентів.

 Деформації у становленні й розвитку  самооцінки  призводять до зменшення  ефективності   навчання , як уже не раз зазначалося, і не тільки до цього, а й до більш серйозних особистісних деформацій загалом. Але не заглиблюючись у сферу патологій, за аналогією суджень медичного характеру нагадаємо, що будь-яку хворобу легше попередити, аніж вилікувати. У нашому контексті це означає і вміння викладача чітко ставити ціль навчання , і володіти різними методами в процесі  навчання , і вміло здійснювати контроль на всіх етапах управління  навчанням , професійно вдаючись до відповідно побудованих оцінних суджень. Саме на останньому аспекті варто спинитися, оскільки він має прямий стосунок до  самооцінки  як чинника, що зумовлює успішність.

 Вдаючись до критики, негативного  оцінювання  вчинків особистості й навчальної діяльності, не бажано різко і категорично надавати словесну оцінку, навішуючи «ярлики» і узагальнюючи негативну поведінку. Негативній оцінці має бути підданий саме конкретний вчинок, а не особистість в цілому. Для цього слід починати  оцінювання  не з повідомлення власної думки, а з констатації, опису здійсненого вчинку співрозмовника, водночас наголошуючи час і умови, за яких це відбулося. Наприклад: «Сьогодні Ви не виконали всіх завдань» — правильно, а «Сьогодні Ви, як і завжди, не виконали всіх завдань» — неправильно.

Необхідно також володіти не тільки прийомами переконувального впливу з метою підвищення мотивації, а й розвивати в собі здатність до фасилітаційного викладання¹ шляхом опанування прийомів навіювання. Висловлювання мають бути доброзичливими, короткими і виражати впевненість у майбутніх успіхах: «Я знаю (я вірю, я переконаний), що наступного разу Ви зможете поліпшити свій результат».

 Ці впливи слід зреалізовувати у формі послідовних кроків із перервами. Кожен із них має приводити до часткової зміни позиції, а перерва — сприяти  тому , щоб особистість відчула нову, змінену позицію як свою власну. Часткові зміни сприймаються легше, ніж кардинальні. Нагадаємо, що особистості із заниженою  самооцінкою , хоч би як їм було некомфортно з нею, із великим зусиллям «розстаються» із цією своєю особливістю і чинять опір будь-яким впливам, спрямованим на підвищення  самооцінки , оскільки це загрожує стабільності їхнього Я.

 Корисним є також залучення осіб із заниженою  самооцінкою  до спільної діяльності, яка «приречена на успіх», із поступовим делегуванням відповідальності за успіх, оцінюючи його як парціальне досягнення таких осіб і використовуючи при цьому методи прямого чи непрямого навіювання. Подібні заходи є доцільними не лише стосовно осіб із заниженою, а й щодо осіб із високою  самооцінкою . Що ж до запобігання формуванню завищеної самооцінки , яка залежить від ставлення батьків у дитинстві, то заходи щодо формування адекватної  самооцінки можуть бути подібними до вже згаданих.