1.2 Принципи та функції правозастосування

Безперечно, право будується та функціонує на основі певних принципів, що виражають його сутність та соціальне призначення. Саме в принципах відображаються головні властивості права, що надають йому характеру державного регулятора міри свободи і справедливості в суспільних відносинах.

Як зазначають науковці за багатоманітності визначень поняття “принципи права”, усі наявні в юри­дичній науковій літературі точки зору можна звести до таких двох:

1) це основоположні ідеї;

2) це основні нормативні засади позитивного права, шо визначають сутність та спрямованість правового регулювання¹.

Поширеною у науковій юридичній літературі є класифікація принципів права:

1) загальнолюдські (загальноцивілізаційні) принципи права, шо придатні до застосування у будь-якій системі права;

2) загальні принципи права (для кількох систем права) - однойменні принципи в основних національних правових си­стемах світу, яким притаманні певні особливості й можливості застосування як у внутрішньому, так і в міжнародному правопорядках.

Серед них можна виокремити такі:

а) загальні принципи права для кількох національних систем;

б) загальні принципи права для національних систем та міждержавних утворень (на­приклад, Європейського Союзу);

3) принципи системи права, серед яких принципи міжнародного права та принципи внутрішньодержавного права (загальноправові).

У межах системи права (за сферою дії у системі права) принципи права поділяють на загальноправові, міжгалузеві, галузеві, принципи підгалузей, принци­пи правових інститутів².

Як і правові норми, принципи права, як правило, фіксуються в зовнішніх формах (джерелах) права. То­му принципи права можуть бути викладені як в нормативно-правовому акті (найчастіше законі), так і поза ним (в інших джерелах (формах) права). На цій підставі їх класифікують як принципи, що набули текстуаль­ного закріплення, та принципи, що мають змістовне закріплення.

Разом з тим значного розвитку набуває концепція, відповідно до якої основоположні принципи права можуть використовуватись у двох значеннях: і як зміст, і як форма (джерело) права. Таким чином, вони ста­ють самодостатніми, тобто для їх застосування немає необхідності посилатися на інше джерело права (за­кон, правовий договір тощо).

Термін «правозастосування» варто було би розширити з погляду розуміння права як системи принципів і норм (правил поведінки). Власне в такому контексті правозастосування - це правова форма діяльності уповноважених компетентних суб'єктів, спрямована на реалізацію принципів та норм права у кон­кретних життєвих ситуаціях шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Залежно від юридичної основи правозастосування можна поділити на такі категорії: «застосування норм права» та «застосування принципів права». У зв’язку з цим варто ставитися до співвідношення понять «правозастосування» та «застосування норм права» з позицій розрізнення категорій загального й окремого та цілого й частини.

Наостанок, потрібно підкреслити, що процес правозастосування в цілому, навіть за наявності норми права, яка може стати основою для вирішення справи, не може відбуватися поза принципами права, без їх урахування, адже принципи права пронизують усі норми права, є основою всієї системи права держави¹.

У традиційному його розумінні поняттям функція позначається роль, яку певне явище, процес відіграють у контексті певного цілого.

В. Горшеньов поділяє функції правозастосовчої діяльності на основні й неосновні. До основних він зараховує функцію правонадання й правоохоронну функцію, неосновними вважає функцію забезпечення безперервності процесу реалізації нормативно-правових приписів у фактичній поведінці та функцію встановлення істини в справі. Сутність функції правонадання проф. Горшеньов убачає в зміні правового стану суб’єктів конкретних правовідносин шляхом індивідуальної (піднормативної) регламентації, а також у забезпеченні контролю за розвитком суб’єктивного права (юридичного обов’язку) від стадії стану до стадії реалізації. Призначення правоохоронної функції, на його думку, полягає в сприянні подоланню перешкод на шляху реалізації суб’єктивного права, відновленні порушеного правового стану й у застосуванні заходів примусового характеру до зобов’язаного суб’єкта, що неналежно ставиться до своїх обов’язків¹.

За переконанням С. Алексєєва, призначення правозастосовчої діяльності знаходить своє вираження у функції індивідуального регулювання суспільних відносин і правозабезпечувальній функції. Перша з функцій реалізується тоді, коли без актів правозастосування правовідносини загалом не можуть виникнути чи зазнати змін, у контексті другої забезпечується належна реалізація вже наявних правовідносин².

В. Горшеньов і С. Алексєєв майже однаково трактують завдання, що потребують реалізації в рамках правоохоронної функції:

– нагляд і контроль, правозабезпечення, розгляд правових конфліктів і справ за фактами правопорушень, реалізація заходів державного примусу (В. Горшеньов);

– нагляд і контроль, охорона громадського порядку, розслідування фактів правопорушень, реалізація юрисдикції, виконання юрисдикційних рішень (С. Алексєєв).