(Звучить тема драматичної історії Земних Ангелів)

Земні Ангели: Якщо цікаво, слухайте... Почнемо розповідь із того, що... Ні!.. Не боги приковують до скелі Прометеїв!.. Це роблять люди. Що не готові до світла і тепла того вогню, який приносять Прометеї з Неба!.. Отож знаходилися поміж людства ті, які казали, що... душі в нас – пусті, або що наші душі – темні... Належали такі слова лиш тим, хто сліпнув... від світла, яке у світ несли ми щиро і з любов'ю... На вогнищах нас спалювали часто... колись давно... – за магію, що нам була дана від Бога... Але, прощаючи всіх тих, хто нас не розумів і проклинав, ми знов приходили на Землю, щоб світ ставав прекраснішим, ніж був... Ніщо так не спроможне засмутити нас, як... більшості людей... недосконалість... Ми одинокі серед них. Але краса Землі, краса Небес над нею, щасливий щирий сміх дитини і проблиски взаємної любові, і радість творчості... – заради цього варто і змиритись... із величезною душевною тугою... й самотністю, яку ми... так часто відчуваєм тут, в земному світі... Та головне: ми не втрачаєм віри в людство, ми щиро й нескінченно любим його своїми світлими серцями. Свідомо служимо ми людству, бо прагнемо його зробити кращим, а, може, навіть врятувати...

Тік-Тік: Від кого?

Земні Ангели: Від... самого себе... Хоча... Земля завжди сама себе спасала...

СЦЕНА 6

(Під веселу жартівливу музику з різних боків спинами один до одного рухаються Верхим, що спостерігає за зірками, і Нізим, що хоче відпочити притулившись до дерева; йдуть вони до тих пір, поки не натикаються один на одного і не зупиняються, зойкнувши. Після цього Верхим продовжує дивитись угору, а Нізим – собі під ноги)

Нізим і Верхим: Ой!!

Жителі: Ой!!

Нізим: Щось дерево оце, яке ушанував я честю, на нього спершись, – якесь хитке, неміцне, ненадійне!... Не дерево це, а якась билина, яку так легко здути вітром! Тим паче, ураганом чи торнадо. Це – найтрухлявіше з дерев, які я зроду бачив! З колодою моєю не зрівняти... це дерево ані за які гроші!..

Верхим: Здається, ця стіна, на котру я наткнувся... спиною, слава зорям, а не лобом, якась чудна! Це все тому, що з неї... стирчить труба, товста і непідйомна. Помацавши її, сказать я можу: це телескоп, ще й найновішої моделі! (зраділо намагається тягти до себе колоду, продовжуючи дивитися на зірки)

Нізим: Гей, дерево! Віддай мені колоду, яка мені дісталася від батька!

Верхим: Стіна! Я тільки подивлюсь в твій телескоп, а потім поверну його миттєво! Я зараз на порозі відкриття, страшенно необхідного для людства! Збирався саме я зробить про це об'яву і повідомити на острові усіх! Тож маю бути впевнений у висновках своїх на сто процентів!

(Тягнуть кожен до себе колоду, поки колода не падає із гуркотом на землю)

Жителі: Ой!

Верхим (продовжуючи дивитися вгору): То – знак небес... То зорі вирішили так... Хай трошки відпочине шия у Верхима...

Нізим (продовжуючи дивитися вниз): То предки знак мені подали... Мовляв, нехай спина в Нізима трошки відпочине...

(Обидва сідають на колоду, що впала. Спочатку Верхим дивиться у небо, а Нізим – у землю. Та погляд Верхима поступово опускається, а погляд Нізима піднімається. На мить вони різко повертають свої обличчя один до одного. А потім починають непорушно дивитися перед собою)

Верхим: До речі, я не дерево, і звуть мене Верхим.

Нізим: Я теж, між іншим, зовсім не стіна. Ім'я моє – Нізим. А те, на що ми сіли, – то справа усього мого життя!.. Мій бізнес, так би мовити. І звуть його – Колллода!.. (погладжує долонею колоду)

Верхим (урочисто-піднесено): О дякую тобі, Колллодо, за те, що зараз я сиджу на тобі!.

Нізим (задоволено): Який Ви ввічливий! Приємно їй, що Ви відноситеся із повагою до неї. Це значить, поважаєте Ви те, що... я так чесно і красиво роблю...

Верхим: А що Ви робите?

Нізим: Тягну свою колоду... І розбираюсь у камінні під ногами...

Верхим: А я весь час об нього спотикаюсь... Зате я розбираюся у зорях... На жаль, мій бізнес не помацаєш руками...

Нізим: Давайте розкажу Вам про каміння!..

Верхим: Давайте розкажу Вам про зірки!..

(Під гучну швидку жартівливу музику Нізим і Верхим починають захоплено обмінюватися досвідом, активно розмахуючи при цьому руками та змінюючись у обличчі; Тік-Тік, Тук-Тук та інші жителі якийсь час здивовано спостерігають за ними)

Тік-Тік (присівши за Верхимом і Нізимом, гучно-дзвінко звертається до них): А може дати вам, панове, по бібулю? Хоча... Тук-Тук поїв геть чисто все!.. А втім... (уважно вдивляється в далечінь) От радість! Здається, два бібуля під столом святковим завалялись... Я можу збігати за ними прямо зараз... (починає йти, та зупиняється, почувши питання Нізима)

Нізим: Бібуль – це що: каміння чи зоря?..

(Тік-Тік дивиться спочатку під ноги, потім на небо, розгублено знизує плечима, байдуже маше рукою і повертається до святкуючих одноплемінників)

Тук-Тук: (До Нізима і Верхима): Бібуль – він... вищий за зірки й за камені твердіший! То знають всі! Хіба ж не так? Між тим, пробачте, що мій друг і я розмову перервали вашу... Але нам дуже хочеться спитати: до чого ж ви оце договорились і до яких ви висновків дійшли...

Верхим (радісно): Дійшли ми... Ні, панове, не до ручки... (хіхікає) Дійшли ми до консенсусу, панове.

(Здивований Тік-Тік висмикує перо зі свого головного вбрання і обмокнувши його у якийсь темний плід, що лежить просто на землі, пише на своїй долоні, гучно озвучуючи цей процес: “Кон-сен-сусу, су-су...”)

Верхим: Так, саме так! Обидва вирішили ми дивитись... прямісінько перед собою!.. Це є середнє, мабуть що арифметичне, між поглядами на зірки і на каміння!..

Шкода Усіх (до інших жителів, про Верхима і Нізима): Бідненькі!.. Мені їх так шкода! Бо ж не дарма моє ім'я – Шкода Усіх! Страждати через власну унікальність – мабуть, такою є Верхима і Нізима доля... Ну що ж, із долею змирятись треба завжди... Хіба ж можливо з нею сперечатись?

Біла Вовчиця (до всіх): Із долею можливо діалог почати!.. І відгукнеться неодмінно вона до того, хто почав розмову з нею...

(* Біла Вовчиця співає; її пісню поступово підхоплюють Земні Ангели і всі жителі: *)

Доля, доля, що ти є, хто ти є?

Болю замість волі ти мені чом даєш?..

Кожен день блукаю я дорогами життя.

Де стежина рідна і яка з доріг не та?

Доля, доля, я така ж, я така ж як і ти...

Я така ж, як і ти...

Доля, доля, що ти є, хто ти є?

Горе, зорі... – що із них є моє?

Я прийшла на землю, знаю точно, не дарма.

Де моє покликання – дізнаюсь я сама.

Доля, доля, ти така ж, ти така ж, як і я...

Ти – така ж, як і я...

Доля, доля, що ти є, хто ти є?

Ролі хворі хай забудуть мене!

Діалог з тобою мрію розпочать давно,

Хай щасливим буде він, хай стане віщим сном!

Доля, доля, ти і я, я і ти, ми – одне...

Ти і я, ми – одне!..

Доля, доля, що ти є, хто ти є?..

СЦЕНА 7

(Музика змінюється на сповнену надії)

Голос за лаштунками: Перевернулось щось у душах приозерців після цієї пісні. І очі їхні стали іншими немовби. Блискучішими і пробудженими наче. Здавалося, що кожен з тих людей готовий сказати дещо – глибоке, світле, добре, мудре...

Нізим (піднімачись із колоди та вказуючи на неї): Невже змінити зможу власну долю?

Верхим: Невже і я?

Жителі: Невже і ми?

Тік-Тік: Тоді й бібуль прийдеться чимось замінити...

Нізим: Проте... Хто знає... Може, доля нова... ще гірша буде, аніж доля попередня. Тож краще залишити все як є...

Голос за лаштунками: Тук-Тука, простого охоронця Приозер'я, який був лідером за вдачею своєю, щось починало дуже турбувати, щось дуже не подобалось йому. Але що саме – поки він не знав. Того й піднявсь Тук-Тук на пень найближчий, щоб стати на півметра вищим, і щоби всі його узріли. І мовив так до всіх:

Тук-Тук (ставши на пень та піднявши одну руку вгору): Послухайте, панове, нині свято! А всі ми, замість того, щоб радіти, якісь тут нісенітниці верзем. Верхим! До речі, нещодавно Ви казали, що нам якусь об'яву хочете зробити. Надіюсь, що вона нас дуже всіх розвеселить!