(Тук-Тук злізає із пня і запрошує Верхима піднятися туди ж)

Верхим (стаючи на пень, радісно): О так, звичайно!.. Слухайте усі! Хотів сказати я, що...

Жителі: Ну-ну! Давай, кажи!..

Верхим: Хотів сказати я, що... час якийсь тому... помітив я у небесах... нове світило! Це – відкриття мого життя! Мабуть, я – геній!.. (скромно опускає голову)

Тік-Тік (ставши поруч із Верхимом): Чи щось таке, що коло генія стояло!..

Тук-Тук (відігнавши Тік-Тіка): Так... Це все добре. Тільки що нам з того? Чи це світило вплине якось на врожай бібуля?

Верхим (радісно): Звичайно вплине! Не тільки на бібуль... На нас усіх!..

Жителі: Ура!!! Верхим!!! Ти – справді геній! (гучно аплодують астроному)

(Верхим вдячно вклоняється землякам)

Верхим (зніяковіло, але все ще радісно): Постійте, друзі! Я ж іще не доказав! Оте світило... – воно зростає в розмірі із кожнем днем... Насправді, його вже видно і без телескопу. А чи не правда, браття, це все так цікаво?!. (захоплено показує рукою угору)

(Всі задумливо замовкають, проте на небо поки не дивиться ніхто. Зупиняється музика. Із тиші починає поступово виростати драматична фонова мелодія)

Що-за-Діла (обурено): Що-за-Діла? Так, це – моє ім'я. Не думав, що колись ім'я своє я прокричу, не розуміючи, що відбувається довкола!.. Тож я запитую: що за діла?? Що за халепа?.. У нас був рай земний, їй богу!.. Завжди було у нас все-все, чого ми лиш бажали... Обходились ми якось і без... неба... Бо вже давно цікавив нас лише... врожай бібуля!.. Ми вже й забули, як те небо виглядає... Це ж скільки ми веселок пропустили... На небо в нас дивився лиш... Верхим!.. \

(Драматична музика гучнішає. Всі тубільці піднімають голови і непорушно дивляться вгору, намагаючись усвідомити побачене)

Голос за лаштунками: Всі жителі місцеві, як по команді, в небо подивились. І там помітили таке, на що раніш уваги не звертали. Чи бачить не хотіли, бо воно було їм зовсім не потрібне. Бо з бібулем нічого спільного не мало. І навіть колір в нього був не той, що в бібуля... Багряний диск, за розміром із повний місяць, дивився зверхньо й гіпнотично на Землю й на усі її створіння... Дражнив, принижував, отруював, губив... От хто чужинцем справжнім був не лиш для Оніса, а для всього живого!..

Жителі (у паніці): ВОНО ЛЕТИТЬ НА НАС !!! МИ СКОРО ВСІ ЗАГИНЕМ !!! ВОНО ВПАДЕ НА ЗЕМЛЮ, І ТОДІ ВСІМ НАМ – КІНЕЦЬ!..

(Тубільці починають плакати, причитати та міцно обіймати в розпачі своїх дітей, дружин, чоловіків, батьків, друзів...)

Нізим (радісно-одержимо): Нарешті все скінчиться!.. Не повинен буду колоду кляту я тягати на спині...

Тік-Тік (розгублено): Я ж... не пожив як слід! Я ж... не кохав іще нікого! Я ж... у житті нічого ще не бачив, крім острова, роботи і бібуля!.. Не встиг я навіть зрозуміти, для чого я з'явився на Землі!..

Біла Вовчиця (сумно, вбік): Чому лиш опинившись у війни горнилі ми мир цінуємо, вважаючи його найбільшим скарбом в світі?! Чому лише... кінця страшне обличчя... примушує замислитись про сенс житття?..

Тубільці: У чому ж ми такому провинились? Що ж не догледіли і що не так зробили? За що нас вирішило покарати те світило? Воно ж зовсім не знає нас!..

Біла Вовчиця (до всіх, сумно-піднесено): На нашім Острові завжди жили сердечні, добрі люди... І войни вже давно нас обминають... Але Земля велика, і на ній були і є такі країни, де зла багацько відбулося з вини людей, що сліпо влади добивались... Мабуть, вся ненависть таких істот за всі тисячоліття, уся жадоба, вся безцільність, весь егоїзм, уся жорстока неповага до людей інакших, уся байдужість до Землі і до природи перетворились десь у космосі на камінь, що розміром з планету величезну!.. Тепер, у відповідь, планета ця летить сюди, до нас...

Жителі: Та ми ж не винні ані в чому!

Біла Вовчиця: ...У світі все поєднане. Ми – діти спільної планети... На ній ми ніби... за руки тримаємось. Тому... якщо хоча б один із нас зривається у прірву, він може інших потягнути за собою. Але якщо в собі знайдемо сили і не дамо людині цій у прірву впасти, – врятуємо її, самих себе та всю планету... На жаль, здійснити це не так вже й просто...

Бабуня Нема Зубів (єхидно шепелявлячи): Спасибі, втішила мене – бабуню на ім'я Нема Зубів!! А ще шаманка називається! Ні, щоб планету тую кляту чарами спинити! Шаман би попередній нас урятував за півхвилини, бо був сильнішим набагато, ніж ти, незрілеє дівчисько!

Правдун (відчайдушно): Та ми ж не винні ані в чому!!! І це волаю я – тубілець на ім'я Правдун! Хто скаже, справедливість де? І взагалі чи є вона у світі?! Ага!!! Зате тепер я розумію, чому наш вождь “злиняв” заздалегідь!..

Жителі: Ми всі загинем!.. Що ж, давайте дні останні... хоча б ми проведемо... у коханні. Давайте днів своїх кінець ми проживем щасливо...

Тік-Тік: Тоді я принесу нам бібулеве пиво!.. Ой! Щось із горя ми віршами вже говорим... І все ж таки... (напів-юродиво): А що, коли всіх нас спасе бібуль!?

Нізим (гнівно, протестуючи): Та грець із ним – із бібулем! На небесах бібуль уже нікому не поможе!.. (лукаво потираючи руки): А от з колоди зараз може бути справжня користь! Я нею якось від бандюги відбивався. Тож від планети хижої також я відіб'юся. Колодою своєю як зажбурю в небо!..

Верхим (безпорадно зітхнувши): Тоді колода і світило вдвох впадуть на тебе!.. Давайте змиримось... Залишимо все так, як в небі вирішили зорі...

Тук-Тук (кричить): НІ! МАЄ БУТИ ВИХІД!!! (до Земних Ангелів, благально, ставши навколішки): Ангели Земні! До нас ви з неба прибули на чомусь! Тож посадіть всіх нас на свій летючий... пристрій і відвезіть нас звідси геть до того часу поки... тут на землі скінчиться... катастрофа!..

Голос за лаштунками: Ангели Земні, що осторонь стояли весь цей час, дотримуючи спокою – сміливого і мудрого, та не байдужого у жоднім разі (!), вперед ступили, ввічливо усім вклонились, Тук-Тука підняли з колін і так сказали:

Земні Ангели: Немає пристроїв у нас летючих. Ми залишаємося тут, із вами, на Землі. Так треба.

Тук-Тук (зі злістю): Щоб подивитись, як ми тут конаєм!?. Тоді із вас не буде користі всім нам! Це через вас страшні новини тут з'явились! Було би краще нам про цю біду не знати! Жили в раю, в раю і помремо!..

Жителі: Ми всі загинем! Ми загинем!!!

Тук-Тук (грізно, до тубільців): Та не кричіть ви так! Набридли! У мене вуха вже від вас позакладало! (до Земних Ангелів, презирливо): А ви, безпомічні туристи!.. Ви краще звідси йдіть і більше не вертайтесь!

(Тук-Тук підходить до Земних Ангелів, знімає з них святкові гірлянди і кидає на землю)

Тук-Тук: Хоча... Через планету хижу, багряну, наче кров, уже і так ніхто ніколи не вернеться нікуди й ні до кого... (зриває світкову гірлянду і з себе)

(Тубільці починають приречено розходитися по домівках)

Біла Вовчиця: Стійте! Я знала це!.. Я знала про світило!..

Правдун: Ага!.. Тепер нам зрозуміло, чому вдяглась в червоне Білая Вовчиця!.. Бо це є колір крові!! А крові скоро буде море на Землі!..

Тук-Тук: Іди і ти від нас, Вовчиця Біла. Іди, не попадайся нам на очі! Твій шаманізм нас не спасе від долі!.. А доля наша – дика та сумна!..

(Тук-Тук знімає гірлянду з Білої Вовчиці і кидає на землю;

жителі зривають з себе свої гірлянди і у відчаї теж кидають їх на землю)

Біла Вовчиця: Я знаю, як допомогти!..

Земні Ангели: Ми також знаєм. Ось чому ми тут.

Тук-Тук: Жартівники!.. Тож не мовчіть! Рятуйте нас! Кажи спочатку ти, Вовчиця Біла!..

Біла Вовчиця: В рукописах, які мені дістались від попереднього шамана, я читала, що планета наша не раз вмирала від вогню й води, від зіткнення з небесними тілами...

Верхим (здійнявши руки до неба, плачучи): О зорі! Чом ви зрадили мене?! Я ж присвятив вам все життя! А ви... одну із вас сюди наслали з неба, щоб знищити мене!..

(Верхим у відчаї падає на землю)

Голос за лаштунками: Він безпорадно рухнув на коліна. Долонями закривши очі, що потонули у сльозах, уткнувся враз обличчям в землю, покриту... не лише травою. Усіяну святковими гірляндами із квітів!.. Отими, від яких тубільці щойно відреклись... Всі спрямували на Верхима погляд, наповнений вселенським співчуттям. Але... о диво! Лише за кілька митей, з гірляндою чудовою та запашною у руках, блаженно посміхаючись, піднявся астроном на повний зріст, розправив плечі і щасливо мовив:

Верхим (піднімаючись з землі із квітами в руках, захоплено): О Боже! Як же гарно пахнуть квіти на Землі!.. А зорі в небі запаху не мали!..

Біла Вовчиця: ...Але не раз, не два... Земля відроджувалась знову!..

Тук-Тук: І що нам з того? Чи старий рукопис, роз'їдений жуками й черв'яками, нас врятує? Одною ми ногою вже... на тому світі!..

Тік-Тік: Цікаво, чи у тім рукописі казалося про наш бібуль – прекрасний і могутній?

Правдун: Бібуль – це вигадка одних людей, щоб мати владу і контроль над іншими людьми!..

Жителі: Як нам спастись від цього всього? Від бібуля і від летючої планети!

Біла Вовчиця: Що ж... Сказано в рукописі: “Священні самоцвіти, які даровані нам Озером Кохання, що є на Острові, – ось в чому є спасіння ключ! Потрібно кожен самоцвіт відвезти... у певне місце на Землі, де відбулась історія кохання – дивна і прекрасна!.. І тоді... ці самоцвіти Озера Любові здатні... створити поле захисне навколо нашої планети. Це поле відштовхнути зможе від Землі все, що загрожувати буде їй смертельно...”

Тік-Тік (утираючи сльозу, напівістерично): О, як же це все романтично!.. Є у трагедіях романтика своя!... То я піду, зберу свою валізу! Готовий я один із самоцвітів повезти зараз прямо у... Верону. Туди, де відбулося... одне із грандіозніших кохань! Від нас усіх я передам привіт... Ромео та його Джульєті!.. Точніше, їх могилі... І знаєте... Я замість сувеніра повіз би їм бібуль. Та раз ви кажете, що наш бібуль – це зло, то сам побуду я у ролі сувеніра... Не сумнівайтеся! Я у Вероні безпомилково покладу свій самоцвіт туди, куди потрібно! І буде все тіп-топ!

Тук-Тук: Тік-Тік! З тобою разом я поїду. Щоб у Вероні часом ти... не заблукав!.. (Тік-Тік радісно киває на знак згоди).

Земні Ангели: На жаль, змінилося усе за ці тисячоліття... Рукописа рецепт вже не спрацює...

Жителі: Так значить ми таки загинем?! Ми загинем!!!

Земні Ангели: Без паніки! Бо паніка – найбільший ворог вдалого спасіння. Ми вже казали вам, що острів ваш є особливим із причини, яка вам невідомою була. Тож слухайте. Земля – жива, є в неї також серце! Воно боліти також може... Може і радіти!.. І серце нашої планети... це – Острів ваш! (жителі із приємним здивуванням та вдячністю дивляться навкруги) І дивні самоцвіти Озера Кохання це серце роблять невразливим! Тож не вивозьте їх із Острова, будь-ласка! До того ж, ми розшукали і привезли кристали інші Озера, які раніше Оніс полишили з причин різноманітних. Тож на свої місця вернеться все... А поле захисне Землі... ми створимо молитвою, що одночасно... промовиться всіма сердечними і небайдужими людьми планети... І Ангели Земні повсюди в світі взяли на себе цю відповідальність... Вони в цю мить – в країні кожній, у кожнім місті, в кожнім домі, у кожнім кроці, в кожнім серці...

Біла Вовчиця: Ми щиро дякуємо вам, о Ангели Земні!.. (вклоняється)

Жителі: Хвала богам! Ми не загинем! Всі ми будем жити!!!

(Музика змінюється на життєстверджуючу та урочисту)

СЦЕНА 8

(Жителі, Біла Вовчиця, Земні Ангели, Верхим, Тік-Тік та Тук-Тук радіють, надягають на себе гірлянди і щиро обіймаються. Тік-Тік простягає гірлянду і Нізиму, який весь цей час мовчазно сидить на колоді, але Нізим відмовляється. Всі заспокоюються, замовкають та із співчуттям і очікуванням дивляться на Нізима)

Нізим: Ну, я піду... Мені пора. Мабуть, я зайвий тут... Ви впораєтесь і без мене... (піднімається)

Куди-б-Піти: Куди ж підеш, Нізим?

Тік-Тік (із сумом та розумінням, напутливо): Іди, Нізим! Бібуль з тобою! Колоду не забудь свою забрати!..

Нізим (по-бунтарськи): Навіщо? Я кину тут її! Вона – мучителька моя!.. Я не кохав іще... Й мене ніхто ще не любив... Навіщо жить, коли тебе не люблять?!.

Земні Ангели: ТВОЯ Любов, а не любов до тебе, стать може сенсом днів твоїх!..

Нізим (напівромантично): Хай буде так... Піду любов шукати. Можливо, встигну я її зустріти іще до того, як багряна та планета... вріжеться у нашу Землю...

Тік-Тік: Не думай про сумне! Ми ж маємо надію! А на колоду ти не злись! Прости її і пожалій!.. Хіба ж ти не любив її нітрохи?

Нізим: Ні, не любив... Та і вона ж нікого не любила: ні батька мого, ані діда, ані мене!.. На шиї в нас лише сиділа... Хоча... Вона, мабуть, також була нещасна!.. Але я знаю, як зробити її щасливою тепер!!! Я підніму її на руки, понесу... (піднімає і несе колоду)

Голос за лаштунками: Ніхто й моргнути не успів, як наш Нізим, мов той силач кремезний, від грунту відірвав свій величезний дерев'яний скарб, заніс над головою й побіг із ним стрімливо в бік гірського шумного потоку.

Нізим: ...і... вкину в річку! (Кидає колоду у річку) Для когось, може, стане кораблем вона... Якщо не кораблем, то хоч... дровами...

Тік-Тік: О, Бог Бібуля! Тож пошли отій колоді ти майстра-столяра, що з неї зробить чудову дерев'яну ляльку на радість дітям і дорослим всім!..

Нізим (щасливо-полегшено, розправивши руки, наче крила і ставши на згаданий раніше пень): Тепер я вільний!.. Можу йти я світ за очі!..

Біла Вовчиця: Не йди від нас, Нізим! Ти нам потрібен. Ми любимо тебе, ти – унікальний!..

Верхим (підходячи до Нізима): Не йди, Нізим! Тобі я буду вірним другом! Тобі я можу з радістю подарувати все, що в мене є: свій телескоп... (простягає Нізиму телескоп)

Нізим: Це ще одна колода?.. (спускається із пня) Спасибі... Звучить заманливо... Але... не треба... Твій телескоп нагадує мені оте, що тільки-но жбурнув я в річку!..

Верхим : ...Якщо ж тебе мій телескоп не надихає, ми з тобою... ним забиватимем гвіздки в якусь колоду! Ти згоден, друг?

Нізим (радісно): Тоді я з вами залишусь! Мені подобається тут, бо ви – веселі. Я почуваюся щасливим серед вас!.. (Сам піднімає з землі і надягає на себе святкову гірлянду)

Тік-Тік (захоплено): Які дива із нами робить... горе!.. Ну що ж... Я також випущу на волю... свій бібуль!.. Я вам збрехав... Насправді, весь цей час він був зі мною...

Голос за лаштунками: Були упевнені чужинці: бібуль – на кшталт папіруса рослина. Того папіруса, що був буквально ВСІМ у давнину для деяких народів світу. Із нього люди, зокрема, човни робили і мотузки, і кошики й сандалі, і килими, і сита, і папір. І навіть... накладнії шевелюри! Мабуть, і вогняную воду із нього теж було приготувать можливо... Але, на здивування Ангелів Земних, в кінці своєї щирої промови, Тік-Тік дістав повільно зі своєї сумки щось інше, не папірус, зітхнувши – чи то з тяжкістю, чи зовсім навпаки... То був... То був... маїс! Всього лише качан маленький того, що кукурудзою ми з вами звемо... Що тут поробиш?! Сповнений сюрпризів прекрасний загадковий райський острів Оніс!

Тік-Тік (дістає зі своєї торби бібуль): Прощай, бібуль! Нехай тебе з'їсть хто-небудь голодний!.. (спочатку пропонує бібуль людям навколо, у тому числі глядачам, і після їхньої ввічливої відмови кладе його на землю, маше йому рукою, а потім повільно піднімає голову угору): Одначе... в небі – хмари... Дуже темні... І буде сильний шторм... (схвильовано підбігає до Білої Вовчиці): Як жаль мені тебе, Вовчиця Біла!.. Коханий твій у морі десь загине!.. Не допливе до тебе, бідолашний!.. (плаче)

Біла Вовчиця (спокійно): Я вірю, що він буде у безпеці. Він виживе. Його спасе моя любов. Так вже було не раз. Так буде знову й знову!.. Все буде добре... З ним і всіми нами...

Тік-Тік: Виходить, твій червоний колір – то цвіт Любові?..

Земні Ангели: Так, саме так... Любов завжди свою протягне руку назустріч тим, кому потрібен порятунок...

Тук-Тук (зворушено): О Ангели Земні! Ви довели нам, що ви гідні... того, щоб ми вас проводили до Озера Любові, яке, насправді, стократ важливіше для нас, аніж бібуль!.. І до якого ми чужих не допускаєм, оскільки люди, що не мають серця, навряд чи здатні розгледіти кристали на поверхні... водоймища, священного для нас. Веди нас, Білая Вовчиця! Ми за тобою підемо, куди завгодно! Ідемте з нами, Ангели Земні! Готові ми до того, щоб Озеру Любові повернути самоцвіти, що були відсутні...

(Музика змінюється на світло-сумну, по-своєму величну і сповнену надії.

Всі учасники спектаклю завмирають і дивляться в далечінь)

Голос за лаштунками: Помітивши далеко на морському горизонті стіну високу із води, яка на Острів стрімко насувалась, Вовчиця Біла й Ангели Земні, переглянувшись між собою безстрашно, не сумно і не радісно, але й не без знання, не без надії, звернулися до всіх присутніх урочисто:

Біла Вовчиця: На мить усі зупинимось... І навкруги подивимось... Наш світ мить кожну – неповторний. Й ніколи не буде вже таким, як зараз. Із вдячністю запам'ятаємо усе навколо – таким, як є... Могутніша за всі енергії – лиш Віра!.. І навіть Доля знімає перед нею капелюха... Молитва щира, сповнена любові, яку промовлять одночасно всі жителі планети, – найбільшую породить силу з відомих у людському світі... Хіба ж перед Любов'ю смерть устоїть?!.

(Світла музика стає гучнішою. Всі вдячно дивляться один на одного і навколо, намагаючись запам'ятати побачене і відчуте у дану мить)

Земні Ангели: Тож... розпочнем молитву!.. Ну а далі... Там буде видно – чи спасіння заслужили всі ми і дім наш спільний, що Землею зветься...

(Фінальні акорди величної світлої музики. Поодаль звучить грім. Всі учасники спектаклю на декілька миттєвостей дивляться угору)

(*Земні Ангели та Біла Вовчиця починають співати, їхню пісню поступово підхоплюють інші жителі Острова* :)

Ти прости мене, мати Земля,

Що поранили серце твоє...

За ліси, ріки і поля,

Що зруйновані були мною...

Хоч не мною, але з вини людини...

О Земля, ти прости усіх нас –

За байдуже і за лихеє.

Неозора ти і значна!

І тендітна, як орхідея...

Як тебе врятувати від загину?..

Хто ми є на ній –

На планеті дорогій?

Діти безтурботні, а чи то вартові

Всіх красот Землі, всіх скарбів її душі?

Хто ми є без неї?

Спробуєм вберегти її...

О Земля, дуже прошу, прости,

Ти – смілива і полохлива...

Стародавня і мудра ти!

І прекрасна, як юна діва...

Відженю я від тебе зла тенета...

Це зізнання в коханні Землі

Хай лунає мільйонним хором!

Небеса справедливії

Хай запалять надії зорі!

ХАЙ ПРОСТИТЬ УСІХ НАС ДУША ПЛАНЕТИ!

Хто ми є на ній –

На планеті дорогій?

Діти безтурботні, а чи то вартові

Всіх красот Землі, всіх скарбів її душі?

Хто ми є без неї?

Спробуєм вберегти її!

Хто ми є без неї?..

Спробуєм вберегти її!

Спробуєм вберегти її!..

20