10 Leibbolz g. Politics and law, - Leyden, 1965. - p. 329.

273

туційних суддів з числа відомих юристів-практиків та авторитетних на-уковців-правників.

3. Відсутність доктрини stare decisis, на якій заснована дифузна модель судового конституційного контролю, позначила необхідність створення єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного суду.

4. Загальна упередженість, що прищеплювалась студентам-правникам у процесі навчання щодо панування принципу верховенства парламенту. Зміст принципу полягає у тому, що судді зобов'язані застосовувати закон, а не оцінювати його розумність та зміст.

Федеральний конституційний суд (далі — ФКС) де-юре був заснований Конституцією (Основним законом) ФРН 23 травня 1949 року яка визначи­ла його основні повноваження та категорії тих правових актів, які він пови­нен розглядати на предмет конституційності. Організаційно, згідно з Кон­ституцією ФРН, ФКС входить до судової гілки влади (стаття 92) і є «найви­щим охоронцем Конституції», якому належить останнє слово щодо консти­туційності державних правових актів.

На розвиток відповідних конституційних положень, 12 березня 1951 року найвищим представницьким органом державної влади ФРН був прий­нятий Закон «Про Федеральний конституційний суд», яким: 1) вста­новлені вимоги до кваліфікації конституційних суддів та визначений період обіймання суддями посад; 2) уточнені необхідні процедури відбору суддів; 3) засновані два сенати; 4) визначена юрисдикція кожного сенату; 5) встановлені повноваження щодо певних юрисдикційних категорій; 6) виз­начені повноваження пленуму ФКС; 7) визначені умови для відставки та заміщення конституційних суддів.

28 вересня 1951 року Конституційний суд ФРН розпочав свою роботу в місті Карлсруе, що неподалік від тодішньої столиці ФРН — Бонна. Статус ФКС як конституційного органу враховано при визначенні порядку його формування. Згідно з Конституцією ФРН судді ФКС рівнозначно обирають­ся від кожної з двох палат парламенту: бундестагу (Національна рада) та бундесрату (Федеральна рада). Причому вони не обов'язково мають бути членами парламенту, федерального уряду або обіймати посади у відповідних державних органах земель. Усі судді, які претендують на посаду федерального судді, повинні мати спеціальний допуск (стаж, освіта, скла­дання відповідних іспитів). Певна кількість суддів — по троє для кожного се­нату — обираються з числа діючих федеральних суддів.

Федеральний закон про ФКС визначає поділ Конституційного суду на 2 сенати. Вони мають рівні повноваження, але різні юрисдикції. Такий поділ відбувся в результаті тривалої дискусії у німецьких наукових та політичних колах щодо того, чи є цей суд політичним органом, чи органом правосуддя. Ідея поділу Конституційного суду на 2 сенати виникла внаслідок досягнуто­го компромісу між законодавцями: одні вважали, що Конституційний суд — це вищий судовий орган, що складається з суддів-професіоналів, інші — що

він має складатися з академіків права та політиків для здійснення абстракт­ного конституційного контролю. Від самого початку перший сенат вирішу­вав питання про конституційність нормативно-правових актів та розв'язу­вав питання щодо конституційності, які виникали у процесі звичайного су­дового розгляду. Крім того, перший сенат розглядав конституційні скарги громадян, тоді як другий сенат вирішував політичні питання (спори щодо компетенції між державними органами, питання про вибори, консти­туційність політичних партій, участь у процедурі імпічменту).

Цілком зрозуміло, що через такий нераціональний розподіл обов'язків виникли значні перевантаження першого сенату. Наприклад, у 1992 році перший сенат отримав до розгляду 3 365 справ, тоді як другий — лише 34. Тому через певний час другий сенат почав розглядати додаткові питання міжнародного права, екстрадиції, громадянства, права на притулок. Слід за­значити, що первісно встановлена юрисдикція сенатів може бути перероз­поділена між ними лише за рішенням пленуму ФКС.

Кожний сенат складається з президента (віце-президента) та 7 суддів і має право виносити рішення від імені Конституційного суду, якщо присутні не менше ніж шість суддів. Судді, у свою чергу, не мають права змінювати склад сенатів. Президент першого сенату очолює свій сенат і Консти­туційний суд, віце-президент очолює другий сенат і має обов'язки першого адміністратора. Згідно з частиною першою § 16 Закону ФРН «про Федераль­ний конституційний суд Німеччини», «якщо рішення щодо тлумачення пра­ва одного із сенатів відрізняється від попередніх рішень іншого сенату, то з метою універсалізації практики правозастосування такі рішення виносять­ся на розгляд пленуму Федерального конституційного суду».

Один або два рази на рік судді обох сенатів збираються разом на пленум, на якому головує президент. Пленум скликається з метою універсалізації практики конституційного судочинства, а також для вирішення ор­ганізаційних питань. Передача юрисдикції допускається тільки у разі надмірного навантаження одного з сенатів, найчастіше першого. У 1956 році відбувся поділ сенату на підрозділи — палати (Каттег), що складають­ся з З суддів. Кожний сенат має 3 палати, члени яких щороку переобира­ються.

Палати мають повноваження щодо здійснення попереднього аналізу процесуальних звернень до ФКС на предмет їх можливого розгляду. Якщо всі троє суддів палати проголосують за відмову у задоволенні консти­туційного звернення на підставі того, гир воно «неприпустиме або немає жодних підстав для майбутнього успішного розгляду», це рішення є оста­точним, однак його мотиви мають бути пояснені у спеціальному мемо­рандумі Незгода бодай одного судді тягне за собою розгляд справи сенатом у повному складі, де також діє «правило трьох»: якщо принаймні троє суддів сенату вважають, що звернення порушує питання конституційного права, що має бути розв'язане шляхом ухвалення відповідного рішення, або заяв-

274

275

ник може серйозно постраждати, якщо рішення не буде ухвалене, звернен­ня приймається до розгляду. Крім того, палата одноголосно може задоволь­нити звернення, якщо результат його вирішення у сенаті буде зрозумілий для всіх трьох суддів, коли його обґрунтування чітко базується на правових стандартах, що встановлені практикою (прецедентному праві) ФКС Тоді ця ухвала матиме силу рішення ФКС Але палата не може визнавати закон не­конституційним, як не може вирішувати питання суперечності федераль­них законів, оскільки це є повноваженням сенату

У Конституції ФРН, на відміну від Конституції США, встановлений ви­ключний перелік повноважень ФКС у сфері публічного (консти­туційного) права. Вони закріплені у § 13 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеччини»:

«Федеральний конституційний суд виносить рішення у випадках, визна­чених Основним законом, а саме:

1. про втрату та позбавлення основних прав (стаття 18 Основного за­ кону);

2. про антиконституційність партій (стаття 21, частина 2 Основного закону);

3. за скаргами на рішення бундестагу, які стосуються дійсності виборів або набуття чи втрати членства депутатом бундестагу (стаття 41, частина 2 Основного закону);

4. за обвинуваченнями, що висунуті федеральному президенту бундес­ тагом або бундесратом (стаття 61 Основного закону);

5. про тлумачення Основного закону у зв'язку зі спорами про обсяг прав та обов'язків будь-якого вищого федерального органу чи інших сторін, наділених, згідно з Основним законом або регламентом вищого федераль­ ного органу, правами, які вони можуть здійснювати самостійно (стаття 93, частина 1, пункт 1 Основного закону);

6. за наявності розбіжностей чи сумнівів стосовно того, чи відповідає федеральне право землі за своєю формою чи змістом Основному закону, або стосовно того, чи відповідає право землі іншому федеральному праву, коли про вирішення цього питання звертається з клопотанням федераль­ ний уряд, уряд землі або третина членів бундестагу (стаття 93, частина 1, пункт 2 Основного закону);

7. за наявності розбіжностей стосовно прав та свобод федерації та зе­ мель, зокрема у випадках застосування землями норм федерального права і при здійсненні федерального нагляду (стаття 93, пункт 1, стаття 84, части­ на 4, речення 2 Основного закону);

8. за іншими публічно-правовими спорами між федерацією та землями, між різними землями або в межах однієї землі, якщо не передбачено іншо­ го судового порядку їх розгляду (стаття 93, частина 1, пункт 4 Основного Закону);

8а) за конституційними скаргами (стаття 93, частина 1, пункт 4а і 4Ь Ос­новного закону);

9) за обвинуваченням проти суддів федеральних судів та судів землі (стаття 98, частини 2 і 5 Основного закону);

10. за конституційними спорами, що виникли у межах землі, якщо на підставі закону землі вирішення спору передано Федеральному консти­ туційному суду (стаття 99 Основного закону):

11. про відповідність федерального закону чи закону землі Основному закону або про відповідність закону землі чи іншого правового акта землі федеральному закону, коли про таке вирішення звертається з клопотанням суд (стаття Ї00, частина 1 Основного закону);

12. у разі сумнівів щодо того, чи є норма міжнародного права складовою частиною федерального права і чи породжує вона безпосередньо права та обов'язки для окремої особи, коли для цього вирішення звертається з кло­ потанням суд (стаття 100, частина 2 Основного закону);

13. коли Конституційний суд землі розходиться в тлумаченні Основно­ го закону з рішенням Конституційного суду або Конституційного суду іншої землі і звертається з клопотанням щодо прийняття рішення Феде­ рального конституційного суду (стаття 100, частина 3 Основного закону);

14. за наявності розбіжностей стосовно того, чи продовжує діяти право як федеральне (стаття 126 Основного закону);

15. в інших випадках, віднесених федеральним законом до його відання (стаття 93, частина 2 Основного закону)».

Згідно з § 14 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеч­чини» встановлюється компетенція та закріплюється юрисдикція двох сенатів ФКС:

«1. Перший сенат Федерального конституційного суду має повноважен­ня здійснювати провадження з перевірки конституційності правових норм (§ 13, пункт б і 11), в ході якого підлягає з'ясуванню питання про відповід­ність правового припису основним правам, або правам, що випливають зі статей 33, 101,103 і 104 Основного закону; провадження за конституційни­ми скаргами, за винятком скарг, що подаються згідно з § 91 (конституційна скарга громад та об'єднання громад. — С.Ш.), та скарг, які стосуються вибор­чого права.

2, Другий сенат Федерального конституційного суду правоможний ви­ носити рішення у випадках, передбачених § 13, п. 1-5, 7-9, 12 і 14, а також здійснювати провадження з перевірки конституційності правових норм і розгляду конституційних скарг, що не віднесені до компетенції першого се­ нату.

3. У випадках, передбачених § 13, пунктом 10 і 13, компетенція сенатів визначається згідно з частинами 1 і 2».

Ці повноваження ФКС можна поділити на 6 груп: 1) діяльність ФКС щодо захисту конституційного ладу; 2) захист принципу поділу дер-

276

277

жавної влади; 3) діяльність ФКС щодо збереження виборчо-представниць­кого характеру політичної системи; 4) здійснення повноважень щодо захи­сту фундаментальних прав та свобод; 5) реалізація повноважень щодо тлу­мачення Основного закону; 6) здійснення контролю за конституційністю усіх нормативно-правових актів держави.

До першої групи належать найважливіші повноваження ФКС щодо су­дової охорони демократичного ладу, захисту суспільства від можливої узур­пації державної влади. З цієї перспективи, Конституційним судом ФРН при­пиняються будь-які спроби як фізичних, так і посадових осіб, органів і політичних партій, спрямованих на повалення конституційно-демокра­тичного ладу, який встановлений Основним законом.

Конституційний суд ФРН має повноваження щодо заборони діяльності політичних партій на підставі їх неконституційності, якщо їхні цілі або по­ведінка їх членів спрямовані на підрив, зруйнування вільного демократич­ного ладу або становлять небезпеку для існування Федеративної Республіки Німеччини (стаття 21, частина 2 Основного закону). Так, згідно з цією стат­тею, у 1952 році неонацистська партія Німеччини була проголошена не­конституційною.

ФКС захищає конституційний лад, якщо політичні партії або їх члени зловживають певними основними правами та свободами; що загрожує «ус­таленому, фундаментальному та вільному демократичному ладу». Стосовно вищих посадових осіб держави, то Конституційний суд функціонує як за­хисник конституційного ладу, беручи участь у процедурі імпічменту феде­рального президента за поданням бундестагу або бундесрату за умисне по­рушення ним Конституції або інших федеральних законів (стаття 61 Ос­новного закону), а також розглядає обвинувачення, висунуті проти феде­ральних суддів, якщо вони «при виконанні своїх обов'язків або поза служ­бою порушують принципи 'Основного закону або посягають на консти­туційний лад землі» (стаття 98, частина 2 Основного закону).

До другої групи повноважень Конституційного суду належать консти­туційні гарантії інституційного функціонування держави. Ці повноваження наділяють КС компетенцією щодо розгляду конфліктів, що випливають з вертикального та горизонтального поділу державної влади.

Оскільки формою державного устрою ФРН є федерація, юрисдикція ФКС поширюється і на землі у разі «наявності опорів стосовно прав та обов'язків федерації та земель, зокрема, при застосуванні землями норм фе­дерального права та при здійсненні федерального нагляду» (стаття 93, час­тина 1, пункт 3 Основного закону). Крім того, ця юрисдикція поширюється на «інші публічно-правові спори між федерацією та землями, між різними землями або у межах однієї землі, якщо не передбачений інший порядок су­дового розгляду» (стаття 93, частина 1, пункт 4 Основного закону).

При гаранти вертикального поділу державної влади, ФКС розв'язує конфлікти між федерацією та землями, з одного боку, та муніципалітета-

278

ми — з іншого, «за конституційними скаргами громад та об'єднань громад з приводу порушення будь-яким законом їхнього права на самоврядування; стосовно законів землі це можливо лише у випадку, коли скарга не може бу­ти подана до Конституційного суду землі» (стаття 93, частина І, пункт 4Ь

Основного закону).

При гарантії горизонтального поділу державної влади, ФКС розв'язує конфлікти, що виникають шляхом тлумачення Конституції ФРН «у зв'язку із спорами про обсяг прав та обов'язків будь-якого верховного органу влади федерації або інших сторін, які наділені Основним законом або регламен­том верховного органу влади федерації правами, що їх вони можуть здій­снювати самостійно» (стаття 93, частина 1, пункт 1 Основного закону). До верховного федерального органу, за змістом цієї статті, належать бундестаг, бундесрат, президент федерації, федеральний уряд і постійна комісія бун­десрату.

Третя група повноважень стосується виборчо-представницьких основ політичної системи. ФКС повинен розв'язувати спори щодо рішень бундес­тагу про правильність результатів виборів (стаття 41 частина 2 Основного закону), про набуття або втрату статусу депутатом бундестагу, а також скар­ги на непризначення референдуму згідно із статтею 29 Основного закону, коли утворена нова адміністративно-територіальна одиниця федеральної території як наслідок змін кордонів земель.

Четверта група повноважень стосується захисту фундаментальних прав і свобод людини від держави. Особливо у федеральній Конституції на­голошується на «скаргах з приводу неконституційності», які може у вільній формі викласти будь-яка особа, яка вважає, що ЇЇ основні права та свободи порушені публічною владою. Це повноваження було закріплене у частині першій пункту 4а статті 93 Основного закону лише у 1969 році. Згодом ця форма конституційного контролю з успіхом розвивається, реалізуючи ос­новний принцип, щр лежить в основі Конституції, — принцип обмеження державної влади фундаментальними правами та свободами людини.

У конституційній скарзі особа може оскаржити у ФКС будь-яку дію або бездіяльність органів державної влади, у тому числі законодавчі акти, рішення виконавчої влади та судові рішення. Слід мати на увазі, що у ФРН неможливо отримати відшкодування шкоди, якщо *вона завдана в результаті застосування законодавчих актів у звичайних судах. Тому конституційна скарга має виняткове значення, хоч і є, по суті, додатковою, тобто від заяв­ника вимагається вичерпання всіх попередніх засобів оскарження. Але, як­що вірогідним є те, що законодавчий акт може спричинити «суттєву та невідворотну шкоду», особа може подати конституційну скаргу до ФКС без вичерпання цих засобів захисту.

Необхідно зазначити, що «скарги з приводу неконституційності» стосу­ються не тільки фундаментальних прав і свобод («негативних прав»), а й «позитивних» прав громадянина, встановлених державою. Це, наприклад,

279

зобов'язання держави щодо захисту певних цінностей: жштя та здоров'я людини, її право на соціальну допомогу Як зазначає Д. Коммерс, «суд пов­ністю задовольняє приблизно один відсоток від усіх конституційних скарг, але ці скарги спричиняють ухвалення найбільш значних рішень і станов­лять приблизно 55 відсотків від усіх винесених публічних рішень»¹¹.

П'ята група повноважень становить, власне, основну частину консти­туційної юриспруденції ФКС, зважаючи на тлумачення та застосування Конституції та федерального законодавства для універсалізації застосуван­ня норм та принципів Основного закону в межах федерації.

Можна виділити дві підгрупи повноважень ФКС щодо тлумачення:

а) якщо Конституційний суд землі розходиться у тлумаченні Основного закону з рішенням Федерального конституційного або Конституційного суду іншої землі, він повинен звернутися до Федерального конституційно­ го суду (стаття 100, частина 3 Основного закону);

б) у випадку розходження думок про те, чи продовжує раніше прийняте право діяти як федеральне, рішення виносить Федеральний консти­ туційний суд (стаття 126 Основного закону) — йдеться про правові акти федерального рівня, ухвалені до набуття чинності Основного закону 1949 року.

Окремо слід сказати про роль ФКС у питаннях застосування міжнарод­ного права, яке, згідно з Основним законом, становить частину федераль­ного законодавства. ФКС вирішує спірні питання про місце міжнародних договорів у федеральному законодавстві, про права та обов'язки, що випли­вають з них.

До шостої групи повноважень належить контроль ФКС за консти-туційністю нормативно-правових державних актів, насамперед за консти-туційністю законів.

На практиці конституційного судочинства для здійснення судового конституційного контролю за державними нормативно-правови­ми актами використовуються три способи: 1) прямий (абстрактно-конкретний) — на підставі прямого звернення до ФКС; 2) конкретно-ви­падковий — на підставі запиту нижчого суду до ФКС щодо питань консти-туційності, що виникли у ході розгляду конкретної справи; 3) непрямий спосіб, при якому Конституційний трибунал вирішує питання про консти-туційність нормативного акта для розв'язання іншої проблеми, що виникла у процесі конституційного судочинства.

У прямий (абстрактно-конкретний) спосіб"конституційний контроль здійснюється на підставі прямого звернення до ФКС. Мета цього звернення полягає у намаганні зацікавленої сторони визнати неконституційним пев­ний нормативно-правовий акт, причому заявник може як ставити під

^{1 1} Kommers D. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. — Durham and London: Duke University Press, 1997 — P. 15.

280

сумнів застосований до нього правовий акт, внаслідок чого він зазнає осо­бистої шкоди (конкретний контроль), так і намагатися з'ясувати абст­рактні питання конституційності безвідносно до завданої йому шкоди (аб­страктний контроль).

Конкретний контроль здійснюється за прямим зверненням до ФКС на підставі розгляду конституційної скарги будь-якої особи, яка вважає, що її конституційні права та свободи порушені внаслідок застосування певного нормативно-правового акта. Це також може бути конституційна скарга муніципалітету (громади), яка вважає, що його право на самоврядування порушене федеральним законом. У всіх випадках умовою прийнятності звернень є факт спричинення шкоди або доведеність неминучої загрози її заподіяння застосуванням правового акта, конституційність якого оспо­рюється у ФКС. Державний орган може завдавати шкоди особі, порушуючи ЇЇ права та свободи або діючи всупереч закону (самоуправність) чи на підставі неконституційного закону.

Абстрактний контроль здійснюється за прямим зверненням до ФКС деяких вищих органів державної влади (федерального уряду, уряду землі або однієї третини членів бундестагу) «у разі наявності розбіжностей або сумнівів щодо того, чи відповідає федеральне право або право землі за своєю формою та змістом Основному закону, або щодо того, чи відповідає право землі федеральному праву» (стаття 93, частина 1, пункт 2 Основного закону). У цьому випадку суб'єктам права на таке звернення не завдано осо­бистої шкоди, оскільки вони звертаються з абстрактних питань, що, пев­ною мірою, мають політичний характер.

У конкретно-випадковий спосіб конституційний контроль щодо право­вих актів здійснюється ситуативно, у результаті вирішення питань, що по­стають у процесі звичайного судочинства (конкретний контроль):

«Якщо суд вважає, що закон є неконституційним, а від визнання його чинним залежить рішення суду, — процес має бути призупинений. У випад­ках, коли йдеться про порушення Конституції землі, рішення виносить суд землі, компетентний у вирішенні конституційних спорів, а у випадку, коли йдеться про порушення Основного закону, — Федеральний консти­туційний суд. Це положення діє і тоді, коли йдеться про порушення Основ­ного закону правом землі або про несумісність закону землі з федеральним законом» (стаття 100, частина 1 Основного закону). Це правило діє і щодо вирішення питання про застосування норм міжнародного права як складо­вої частини федерального права (стаття 100, частина 2 Основного закону). Конкретно-випадковий спосіб звернення до ФКС відрізняється від пря­мого конституційного звернення (скарги) тим, що питання про консти­туційність порушується нижчими судами. Після вирішення ФКС питання конституційності акта по суті, судовий процес у звичайному суді понов­люється, а рішення ФКС враховується. Така складна процедура пояснюється відсутністю у звичайного суду повноважень приймати рішення про

281

відповідність нормативно-правових актів Конституції — згідно з логікою концентрованої моделі судового конституційного контролю.

Слід зазначити, що повноваження ФКС реалізуються лише у вигляді ух­валення рішення про конституційність акта. ФСК не може за своєю ініціати­вою розглядати справи по суті або вимагати справи, що розглядаються у звичайних судах, для вирішення питання щодо конституційностІ актів.

Непрямий спосіб визначення конституційностІ правових актів спричи­няється випадками, в яких ФКС вирішує питання про конституційність нор­мативно-правового акта, розв'язуючи інше питання, коли:

а) відповідно до частини 1 статті 93 Основного закону, при тлумаченні Основного закону у зв'язку зі спорами про обсяг прав та обов'язків будь- якого федеративного органу влади або інших сторін, ФКС може за власною ініціативою визнати неконституційним певний нормативно-правовий акт, якщо не використовується абстрактний спосіб звернення до ФКС;

б) оскаржується не сам нормативно-правовий акт, а судове рішення, ви­ несене на його підставі, коли ФКС скасовує це рішення і визнає відповідний правовий акт неконституційним, а отже — нечинним.

Згідно з § 78 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеч­чини», якщо ФКС зробить висновок, що федеральний закон не відповідає Основному закону, або закон землі не відповідає Основному чи іншому фе­деральному закону, він оголошує закон або його окремі положення нечин­ними.

Рішення ФКС є обов'язковими для всіх конституційних органів феде­рації та земель, а також для всіх судів та відомств (частина перша § З І зако­ну), в тому числі й для самого ФКС, та опосередковано для всіх суб'єктів пра­ва. Це означає, що вони є загальнообов'язкові {erga omnes).

Вважається, що правовий акт, визнаний неконституційним, є нечинним з мдменту його прийняття. Проте на практиці рішення ФКС мають зворот­ну дію лише щодо судових рішень у кримінальних справах, винесених на підставі кримінального закону, який визнано неконституційним. У цьому разі рішення переглядаються на підставі визнання ФКС кримінального за­кону нечинним. У всіх інших випадках судові рішення або рішення вико­навчої влади, винесені на основі правових актів, які визнані неконсти­туційними та нечинними, не переглядаються. Виняток становить задово­лення ФКС конституційної скарги конкретної особи щодо спричинення їй шкоди певними рішеннями органів державної влади, коли ФКС скасовує ці рішення (частина 2 § 95 закону).

У цілому слід зазначити, що ФКС дуже обережно розглядає питання що­до конституційностІ законів. Якщо помилки законодавця не є суттєвими, ФКС намагається уникати оголошувати їх неконституційними/У певних ви­падках ФКС може визнати просту неконституційність закону та встано­вити відкладальний термін для набуття чинності відповідним рішенням*-

ФКС, щоб законодавець встигнув затвердити нову редакцію цього закону з метою усунення прогалин у законодавстві.

Отже, рішення ФКС діють на майбутнє (ефект ех-пипс). Як уже зазнача­лося, зворотна дія надається рішенням ФКС лише у разі декларування іру-бої неконституційності закону і, головним чином, стосується криміна­льного законодавства.

282

3-5. вщ політичного до судового

КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ (на прикладі Франції)

Догматичне дотримання теорії поділу влади Ш. Монтеск'є та сприйняття принципу верховенства парламенту як єдиного наслідку ре­алізації на практиці концепції народного суверенітету призвело до засну­вання у Франції протягом XVIH-XX століть інституту конституційного кон­тролю, докорінно відмінного від аналогічних інститутів у інших країнах. За Конституцією П'ятої Республіки, інститут конституційного контролю має попередній характер, тобто здійснюється після прийняття законів, але до їх промульгації. За своєю природою він є проміжним інститутом між інститу­тами політичного та судового контролю і позначає процес трансформації політичного контролю конституційності державних правових актів у судо­вий.

Власне, на прикладі Франції помітна загальна тенденція романо-гер-манськог правової системи підносити культ парламенту, який поклика­ний формулювати спільну волю народу. За цих умов роль незалежної судо­вої влади у державному механізмі була дуже незначною. Як зазначає амери­канський науковець-компаративіст Д. Меррімен, «правовий позитивізм, догма поділу влади, ідеологія кодифікації... все це підсилює намір принизи­ти роль судді та уславлює законодавця»⁴².

Низький престиж публічного права у Франції протягом століть пояс­нюється його політичним характером, до чого спричинилося невтручання держави у приватну сферу, що регулюється цивільним кодексом, який вико­нував конституційні функції, гарантуючи визнання та забезпечення держа­вою приватних прав.

Незважаючи на заперечення судового конституційного контролю, у Франції ще з часів «старого режиму» (anciene regime) визнавалась теорія найвищого права у вигляді загальнообов'язкових принципів. Королівські

суди мали повноваження перевіряти на предмет відповідності цим принци­пам позитивне законодавство, але щоб судові рішення не суперечили волі суверена — короля.

У революційний період функцію конституційного контролю виконував політичний орган — Касаційний трибунал, заснований у 1790 році з ме­тою Гарантії «принципу поділу влади як головної умови стабільного існу­вання держави». Касаційний трибунал здійснював контроль за судовою вла­дою на предмет її вторгнення у законодавчу сферу та слідкував за тим, щоб судді саме застосовували «букву закону», а не займалися творчим тлумачен­ням та судовою правотворчістю.

Створення саме такого органу спричинене переконанням законодавців, що судді при здійсненні тлумачення зобов'язані застосовувати лише право­ву норму в її літературному (дослівному) значенні, оскільки повноваження щодо тлумачення закріплювались за законодавчим органом. Законодавчий орган цього історичного періоду тлумачив правові норми у своїх декретах на вимогу суддів, якщо у них виникав сумнів щодо значення законодавчого тексту. Заперечення розширеного суддівського тлумачення ґрунтувалося на формальному (жорсткому) підході до теорії поділу влади. Тому Ка­саційний трибунал скасовував судові рішення, що «явно суперечили тексту закону», на вимогу приватних осіб або ж за власною ініціативою.

На пропозицію відомого діяча французької революції абата Сійєса, у 1799 році створюється інститут конституційного контролю — сенат, яко­му конституційними актами 1799 та 1804 років надавались повноваження захищати публічні свободи та скасовувати будь-які правові акти на підставі їх неконституційності на вимогу уряду або парламенту. За своїм характером цей opratf був цілком політичний. Він складався з вісімдесяти членів, що призначалися з урахуванням їх політичної орієнтації. Звертатися до сенату можна було тільки до промульгації правових актів. Після промульгації, у разі виникнення сумнівів, законодавство вже не могло розглядатися на предмет його конституційноеті. На практиці, цей орган у Франції періоду імперії ніколи не скасовував законів та актів виконавчої влади, незважаючи на те, що вон» періодично порушували конституційні тексти. У свою чергу Напо­леон використовував сенат з метою досягнення антиконституційних цілей: для скасування судових рішень, які його не задовольняли, та для «заповнен­ня прогалин у Конституції»■".

У післяреволюційній Франції склалася традиція визнавати закон як акт виявлення «спільної волг народу», який є сувереном. Вважалося, що закон неможливо визнати нечинним навіть якщо він суперечить Конституції, то­му судді просто ♦заплющували очі» на факти очевидної невідповідності.

Доктрина абсолютного парламентського суверенітету була за­кладена в оенрву конституційних текстів та відповідної практики періоду

¹- Цит. за: Stone A. The Birth of Judicial Politics in France. The Constitutional Council in Comparative Perspective. — Oxford University Press, 1992. — P. 31.

" Там само. — С 30.

284

285

Першої — Четвертої Республік (з 1792 по 1958 роки). Конституції вважа­лись актами парламенту, який поєднував установчу та законодавчу влади, І переглядалися шляхом прийняття конституційних поправок простою пар­ламентською більшістю. Як зазначалося у французькій публіцистичній літе­ратурі періоду Четвертої Республіки, «якщо у пересічного француза запита­ти про те, що таке демократія, він, не вагаючись, відповів би, що вона є суве­ренітетом народу, чия воля формулюється більшістю в обраному представ­ницькому органі».

Ця тенденція не була подолана навіть створенням, згідно з Консти­туцією П'ятої Республіки 1958 року, Конституційної ради, яка надала по­вноваження перевіряти закони на предмет їх відповідності Конституції до їх промульгації. Цей орган квазісудового конституційного контролю, що продовжив історичну традицію здійснення політичного контролю Ка­саційним трибуналом та сенатом, був покликаний гарантувати стабільність специфічної системи поділу та розподілу державної влади, що була вста­новлена зазначеною Конституцією.

Ця Конституція була прийнята внаслідок розв'язання гострої політичної кризи. Вона розподілила законодавчу компетенцію між законодав­чою та виконавчою владами. У політичній історії Франції це була пер­ша спроба відмовитись від концентрації законодавчих повноважень у єди­ному законодавчому органі — парламенті. Певною мірою такий підхід що­до розподілення законодавчої компетенції відбиває бонапартистську тра­дицію, згідно з якою парламент розглядався як «джерело політичної не­стабільності», тому його робота має бути «раціоналізованою», тобто пере­дана під централізоване управління виконавчої влади/

Зрозуміло, що у сучасній Франції, де визнається та діє принцип поділу влади, виконавча влада не може керувати парламентом. Проте у нетра­диційній системі поділу влади Конституційна рада діє як «гармата, направ­лена на закон», тобто головною ідеєю створення цього інституту був кон­троль за діями французького парламенту. Парламент приймає закони, предмет яких чітко визначений у статті 34 Конституції. Конституційна рада здійснює конституційний контроль за реалізацією законодавчих повнова­жень парламентом для того, щоб парламент не втручався у законодавчу компетенцію виконавчої влади, сфера якої визначена статтею 37 Консти­туції.

Зокрема, згідно зі статтею 34 Конституції, закони можуть прийматися з питань громадянських прав та основних гарантій, що надаються громадя­нам для користування публічними свободами; громадянства; сімейних відносин; визначення злочинів та правопорушень, встановлення покаран­ня за них; встановлення податків та порядку грошової емісії; порядку ви­борів до парламенту та органів місцевого самоврядування; націоналізації підприємств; режиму власності; цивільних прав; трудового та профсоюзно­го права тощо. Усі інші питання, що чітко не визначені як предмет закону

згідно зі статею 34 Конституції, резервуються за виконавчою владою. Крім того, стаття 40 Конституції забороняє депутатам парламенту вносити на розгляд законопроекти; які спричиняють зростання фінансових витрат з державного бюджету або скасовують певні статті публічних фінансових ви^ трат

На думку дослідника французького конституційного права А. Стоуна, політичні аспекти конституційного контролю у Франції дістають свій вияв у таких рисах: 1) Конституційна рада складається з дев'яти членів, більшість яких попередньо працювала у парламенті або виконавчих структурах влади. Вони призначаються у політичний спосіб (президентом республіки, президентами сенату та Національних зборів). До того ж про­цес призначення відбувається без визначеної процедури публічного обго-ворення питань призначення та політичних консультацій; 2) Консти­туційна рада визначає конституційність лише законів, які остаточно прий­няті парламентом, але не промульговані виконавчою владою; після цього закони не можуть перевірятися на предмет їх конституційності за звернен-" нями громадян або запитами судів загальної юрисдикції; 3) тільки політи­ки — президент, прем'єр-міністр, президенти двох палат парламенту та, по­чинаючи з 1974 року, шістдесят сенаторів або депутатів Національних зборів мають повноваження поставити перед Конституційною радою пи­тання щодо конституційності цих законів; 4) Конституційна рада функціонує, як усі суди у Франції: внутрішні обговорення при винесенні рішення є таємними, окремі думки та результати голосування її членів не публікуються; цей орган формально відокремлений від судової системи Франції⁴⁴* Крім ?ч>го, для обіймання посад у Конституційній раді норматив­но не існує жоДйих вимог до професійної кваліфікації.

Конституційна рада складається з 9 членів, які обіймають посади протягом 9 років без права на повторне призначення. Третина складу Конституційної ради заміщується тяті З роки. З члени призначаються президентом рес­публіки, 3 ^ президентом Національної асамблеї, 3 — президентом сенату. Крім зазначених 9 членів, довічно членами Консгитущйиоі ряди є копитні президенти респубшйй. Президент Конституційної ради призначається пре­зидентом республіки. Йому належить вирішальне слово при рівності голосів. Конституція <^йнцй'надає Конституційній раді «вищу політичну юрис­дикцію» з повновфв&тями щодо контролю за парламентським законодав­ством — органічнШтзаконами та регламентами палат парламенту (час­тина перша <жатШШ)_гЩ)авііпШстю» парламентських (стаття 58) і президентських виборів (стаття 59)_} референдуму (стаття 60) Наслідки ухвалених рішень^ЩС^о виборів становлять широкий спектр: від визнання недійсними виборних бнштенів та процедури виборів до звільнення обрано­го кандидата з посадш

Т ам само. — С.$.

286

287

Крім зазначених функцій, Конституційна рада вирішує, чи в змозі пре­зидент республіки здійснювати свої повноваження. Ідеться не про імпічмент, а про нездатність президента виконувати свої функції через психічні розлади, хворобу або внаслідок нещасного випадку. На цих підста­вах Конституційна рада оголошує нові вибори, які мають відбутися протя­гом 20-50 днів після винесення рішення.

Конституційна рада, консультуючи президента республіки, може вис-ловлювати думку з приводу ситуації у країні, що загрожує існуванню демо­кратичних інститутів або незалежності країни, цілісності її території, дотриманню міжнародних договорів, або коли переривається здійснення конституційної влади у звичайних умовах. їй належить право давати президентові поради щодо запобігання такій небезпеці Щоб вжити адек­ватних заходів, президент ради повинен консультувати прем'єр-міністра та президентів парламентських палат. У цьому разі думка Конституційної ра­ди має бути опублікована. Якщо ж до Конституційної ради звертається пре­зидент (стаття 16 Конституції), то думка Конституційної ради не публіку­ється.

Головне повноваження Конституційної ради — здійснення кон­тролю за конституційністю законодавства (включно з усіма ор­ганічними законами, виданими парламентом у порядку реалізації статті 34 Конституції, та регламентами палат парламенту), що має абстрактний, політичний та квазісудовий характер.

Повноваження Конституційної ради Франції щодо здійснення конституційного контролю можна поділити на дві групи: 1) попе­редній конституційний контроль над законами, що не набули чинності; 2) конституційний контроль за розподілом законодавчої компетенції між за­конодавчою та виконавчою гілками влади,

При здійсненні конституційного контролю над законами, що не набра­ли чинності, здійснюється як обов'язковий контроль за органічними за­конами та парламентськими регламентами, так і додатковий контроль за звичайними законами і міжнародними договорами.

Конституція Франції до органічних відносить закони, що регулюють вибори членів парламенту та їх відповідність статусу члена парламенту (стаття 25), «делеговане голосування» (стаття 27), процедуру прийнят­ тя фінансового законодавства (стаття 47), організацію та функціону­ вання Конституційної ради (стаття 63), судового корпусу (стаття 65), Економічної і Соціальної рад (стаття 71)* На відміну від звичайних, про­ цес ухвалення таких законів є найбільш складним і регулюється статтею 46 Конституції. Наприклад, у разі незгоди між палатами парламенту, законо­ проект може бути прийнятий Національними зборами в останньому чи­ танні лише у тому випадку, якщо він буде схвалений абсолютною більшістю Національних зборів. ,

Відповідно до статті 61 Конституції органічні закони та парла­ментські регламенти мають бути обов'язково перевірені Консти­туційною радою на відповідність Конституції до їх промульгації та набуття чинності. При цьому має дотримуватися певна процедура: вони розгляда­ються за зверненням прем'єр-міністра Конституційною радою. Прем'єр-міністр у разі необхідності повинен наполягати на ухваленні Радою термінового рішення. Парламентські регламенти передаються на розгляд ради президентами палат.

До звичайних законів (la lots) належать нормативно-правові акти, що ухвалюються парламентом, які не є органічними законами та не входить до сфери законодавчої компетенції виконавчої влади. Ці закони передаються до Конституційної ради президентом республіки, прем'єр-міністром або президентом однієї з палат парламенту, 60 депутатами Національних зборів або 60 сенаторами (стаття 61) з проханням перевірити їх відповідність Конституції.

Такий додатковий контроль поширюється також на міжнародні догово­ри. У цьому разі Конституційна рада вирішує, чи містить міжнародний до­говір положення, що суперечать Конституції. На вимогу президента рес­публіки, прем'єр-міністра або президента однієї з палат Конституційна ра­да дає згоду на підписання договору або відмовляє впьому.

У будь-якому разі, з моменту, коли до Конституційної £>ади надходить за­пит щодо констйтуційності органічних законів, парламентських регла­ментів, звичайних законів чи міжнародних договорів, і до винесення рішення, нормативні акти не можуть набрати чинності. Рішення виносить­ся протягом місяця (стаття 61), а в разі особливої необхідності цей строк скорочується до 8 днів.

Конституційний контроль за розподілом законодавчої компе­тенції між законодавчою та виконавчою гілками влади здійсню­ється у таких випадках;

1. Якщо у процесі законотворення у парламенті, зокрема в нижній па­ латі, або у виконавчої влади виникає сумнів щодо відповідності законопро­ екту вимогам статті 37 Конституції, на вимогу зацікавленої сторони воно передається на розгляд Конституційній раді. У цьому разі законодавчий процес призупиняється на 8 днів, протягом яких Конституційна рада зо­ бов'язана оголосити своє рішення.

2. Конституційна рада перевіряє конституційність відповідних норма­ тивно-правових актів, якщо виконавча влада намагається змінити закони актами виконавчої влади у порядку реалізації статті 37 Конституції. Це мо­ же статися у двох випадках: а) коли закон прийнято до Конституції 1958 ро­ ку, б) коли парламент прийняв закон із втручанням до його законодавчої компетенції виконавчої влади, і цей закон з якихось причин, у тому числі політичного характеру, не був переданий до Конституційної ради для виз­ начення його констйтуційності.

288

289

У першому випадку виконавча влада може самостійно змінити зако­ни, що набули чинності до початку дії Конституції 1958 року, але тільки за наявності консультативного висновку Конституційної ради (консультатив­ної думки) щодо цього питання.

Другий випадок є результатом здійснення виконавчою владою своїх повноважень щодо зміни законів, прийнятих парламентом після 1958 року, актами виконавчої влади, якщо ці закони регулюють питання, що належать до компетенції виконавчої влади. У цьому разі виконавча влада звертається до Конституційної ради для отримання висновку, чи порушує цей закон статтю 37 Конституції, тобто чи втручається він у сферу виконавчої влади, Якщо Конституційна Рада підтверджує таке втручання, закон змінюється актом виконавчої влади.

Конституція 1958 року не містить розширеної декларації фундамен­тальних прав людини, своєрідного білля про права. Єдине положення, яке стосується питання нормативного закріплення основних прав та свобод, зафіксоване у конституційній преамбулі:

— «Французький народ урочисто проголошує свою прихильність до прав людини та принципів національного суверенітету, які визначені у Декла­рації 1789 року, підтверджені та доповнені у преамбулі Конституції 1946 ро­ку*.

• У 1971 році Конституційна рада, посилаючись на конституційні прин­ципи, Декларацію прав людини та громадянина 1789 року, преамбулу Кон­ституції TV Республіки та республіканську традицію⁴⁵, визнала неконсти­туційним закон, прийнятий парламентом, що обмежує свободу асоціацій.

З моменту винесення цього рішення, Конституційна рада почала розви­вати конституційну юриспруденцію фундаментальних прав людини^ до­давши до ролі охоронця прерогатив виконавчої влади роль захисника фун­даментальних прав та свобод на підставі здійснення абстрактного консти­туційного контролю. В результаті за три місяці — з січня по березень 1994 року — Конституційна рада винесла стільки рішень, скільки було ухвалено за 16 років її діяльності (з 1958 по 1974 роки).

Наслідки рішень Конституційної ради щодо конституційності законів та регламентів можуть мати такий характер: 1) якщо право­вий акт парламенту визнається конституційним, він промульгується та на­буває чинності; 2) якщо акт визнається неконституційним, на нього накла­дається вето, він залишається у «постійному відкладальному стані* і не може бути промульгований; 3) якщо правовий акт визнається частково некон­ституційним, він може бути промульгований, але за винятком його некон­ституційної частини; 4) правовий акт може бути визнаний частково некон­ституційним, але він не може бути промульгований після виключення його неконституційної частини, якщо визнається її органічний нерозривний

зв'язок із законом у цілому, а тому ці неконституційні положення закону не можуть бути відокремлені.

Рішення Конституційної ради є остаточними, не підлягають оскар­женню та обов'язкові для всіх органів державної влади, у тому числі ор­ганів виконавчої та судової влади Юридична сила надається не тільки ре­золютивній частині рішення, а й порядку мотивації (правовій позиції).

Слід зазначити, що, крім Конституційної ради, конституційний кон­троль здійснюють такі державні органи, як Адміністративна рада та Ка­саційний суд.

Адміністративна рада, яка є вищим Адміністративним судом Франції, у рішенні у справі Syndicat General des !genieurs-Consei№⁽\ розглянутій у 195 5 році, проголосила, що вона має повноваження щодо визнання неконсти­туційними актів виконавчої влади, прийнятих у порядку реалізації законо­давчої компетенції згідно зі статтею 37 Конституції. У процесі здійснення конституційного контролю за актами виконавчої влади Адміністративна рада посилається не тільки на конституційний текст, а й на «вище право» у вигляді «загальноправових принципів, що в основному випливають з пре­амбули Конституції».

Починаючи з 1975 року, після винесення рішення у справі Administration desDouanes и Societe Cafes Jacques Varbre, Касаційний суд Франції у дея­ких випадках діє вже за дифузною моделлю судового конституційного кон­тролю. Касаційний суд ухвалив, що французькі судді не можуть застосовува­ти закони Франції, якщо вони суперечать міжнародним договорам загалом і праву Європейського Союзу зокрема Отже, на сьогодні у Франції певною мірою здійснюється судовий контроль за законами вже після їх промуль­гації, що символізує перехід від політичного контролю за законами до судо­вого. Хоч у цьому випадку роль Конституції виконує міжнародне право.

BellJ. French Constitutional Law. - Oxford, 1992. - P. 245.

Judgement of 26 June 1959, Conseil d'Etat [1959].

290

291

висновки

Впливовий французький науковець у галузі публічного права Л.Дюгі ще в 1917 році помітив, що «постійні намагання французької судо­вої доктрини полягали в пошуках правового базису для встановлення пра­вових обмежень державної влади... та в доведенні факту, що здійснення державних повноважень обмежене правовими принципами, що є вищи­ми за державну владу Чи існує правовий принцип, вищий за державу, який забороняє їй робити певні речі і наказує робити інші? Якщо відповіддю є «ні», тоді публічне право не може існувати, оскільки будь-яка дія або без­діяльність держави не може бути визнана такою, що суперечить праву»¹.

Це твердження надзвичайно актуальне в умовах сучасної України, у період формування конституційного права на нових засадах, яке може і повинно увібрати всі передові досягнення західної цивілізації, оскільки Україна є час­тиною Європи не лише географічно, а й інтелектуально, що передба­чає необхідність та перспективність сприйняття європейської пра­вової традиції, у тому числі в галузі публічного права. Але це дослід­ження аж ніяк не ставить собі замету повністю зруйнувати основи право­вого позитивізму для переходу до цілковитого панування природного права. Проблема полягає у тому, що за умов сприйняття конституційного пра­ва лише з позицій правового позитивізму конституційне право не виконує своєї головної функції — обмеження державної влади задля Гарантії свободи особи.

Ідеологія марксизму в радянській інтерпретації не мала нічого спільного з концепцією правової держави. Як зазначав один з керівників СРСР Л. Кагано­вич у своєму виступі перед радянськими юристами у 1929 році: «Ми відки­даємо поняття правової держави. Якщо людина, яка претендує на звання марк­систа, говорить серйозно про правову державу й, тим більше, застосовує по­няття правової держави до радянської держави, це означатиме, що вона відхо­дить від марксистсько-ленінського вчення про державу»².

Історичний розвиток країн західної демократії переконливо доводить, що держави, які обмежені конституціями, є сильнішими та ефек­тивнішими за держави, де конституції виконують роль «парадного фасаду» та не мають жодного юридичного значення/Обмежена дер­жава є державою, яка не може знищити дух соціального партнерства та ак­тивності, в тому числі в економічній сфері, що сприяє не лише розвитку де­мократії та піднесенню свободи особи, а й економічному зростанню сус­пільства, наповненню державного бюджету та збільшенню кількості та об­сягу соціальних програм.

Отже, за умов відсутності ефективних конституційних обмежень кожна з політичних гілок влади може бути свавільною (парламент, президент, уряд). Незважаючи на те що у цій праці значна увага приділяється проблемі парламентського авторитаризму (свавілля парламентської більшості) та її вирішення конституційними засобами, шляхом визначення органічних критеріїв конституційності законів, слід також не забувати про конститу­ційні обмеження щодо діяльності інших гілок влади.

Правові обмеження конституційного рівня походять не лише з позитив­ного (конституційного тексту), а й з природного права. Тобто вони «відкри­ваються» судовими органами конституційної юрисдикції у процесі творчо­го, а не механічного застосування та тлумачення конституційних норм. Принципи природного права стабілізують правову систему, роблять кон­ституції не тільки жорсткими, унеможливлюючи їх часті зміни, а й ефектив­ними, адже «країни, де конституції часто переглядаються, де законодавець ведеться на мінливі амбіції політичних діячів, щасливими назвати не можна*⁵.

Держава, що обмежена правом і керується у своїй діяльності законом ро­зуму, є правовою державою, а держава, яка підпорядковується Консти­туції як сукупності писаних та неписаних норм, принципів та цінностей, має назву конституційної держави Але головним обмеженням щодо діяльності правової конституційної держави є визнання та безпосередній конституційний захист прав людини та основних свобод, на що ще на по­чатку XX століття звертав увагу видатний український філософ та правозна­вець Б, Кістяківський: «Головний принцип правової або конституційної дер­жави полягає у тому, що державна влада у ній обмежена. У правовій державі владу поставлено у певні межі, яких вона не повинна і правовим чином не може переступати. Обмеження влади у правовій державі створюється виз­нанням за особистістю невід'ємних, непорушних і недоторканних прав. У правовій конституційній державі вперше визнається, що є певна сфера са­мовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися»¹.

¹ Цит. за: Stone A. The Birth of Judicial Politics in France. The Constitutional Council in Comparative Perspective. — Oxford University Press, 1992. — P. 34.

¹ Выступление Л. Кагановича в Институте Советского строительства и права // Совет­ское строительство и революция права. — № 1. — 1930. — С. 9.

¹ Боботов С В., Жшачев И. Ю. Введение в правовую систему США. — М.: Норма, 1997. — С. 270.

¹ Кістяківський Б. Вибране. — К.: Абрис, 1996. — С. 243.

292

293

Якщо Історичний розвиток, на думку відомого історика А. Тойнбі, поля­гає у пошуку відповіді на виклик часу, то Україна перебуває саме на порозі нового якісного розвитку. Основа для цього закладена у Конституції Ук­раїни 1996 року, яка має величезний, проте, на жаль, ще не розкритий по­тенціал.

Суспільному прогресу в Україні, у тому числі й у галузі публічного права, заважає «радянська спадщина» з її марксистсько-матеріалістичною ідео­логією, що, безумовно, тісно пов'язано з узвичаєним правовим позитивіз­мом та формалізмом. Цю небезпечну тенденцію ще на початку XX століття помітив російський філософ Н. Бердяев, який передбачав, що соціалізм, пов'язаний з позитивною філософією, не дасть можливості обґрунтувати цінність та незалежність особистості. Тому саме сьогодні є всі підстави для якісного розвитку конституційного права та конституційної юриспру­денції, зокрема конституційної юриспруденції прав людини та основних свобод, юридичну природу яких ми лише починаємо відкривати.

Навчальне видання Станіслав ШЕВЧУК

ОСНОВИ

КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ

Свідоцтво

про внесення СПКІІФ «Консум»

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

серіїДК№ 162 від 01.092000 р.

Керівник видавничих проектів Я В. Сунцов, канд. юрид. наук

Обкладинка Микола Сапунцов, Руслан Бурлаков, Олексій Крылов Редактор Ніна Мельник Комп'ютерна верстка Сергій Задеорний

Набір Лідія Онищенко Коректор Галина Колінько