Джерела конституційного права.

Джерело права – це зовнішня форма виразу правових норм. Джерела конституційного права – це результат нормативної діяльності державних органів – парламенту, глави держави, уряду, регіональних органів влади (окрім звичаю, адже в одних звичай є джерелом права, а у інших немає). Науковці виділяють основні і другорядні джерела конституційного права. До основних належать:

- Конституції – винятки становлять окремі мусульманські країни;

- Закони, що поділяютьс на:

А) конституційні. У таких країнах як Італія, Португалія, Румунія, Чехія ними називають ті закони, які вносять зміни, доповнюють конституції, або закріплюють основи суспільного устрою, форму держави, встановлюють принципи організації і діяльності державних органів, проголошують принципи виборчого права. Конституційними також вважаються закони, що є складовою частиною змішаних конституцій — наприклад, Парламентські статути у Великобританії. Як правило, конституційні закони ухвалюються кваліфікованою більшістю. У Литві ця категорія законів ухвалюється абсолютною більшістю, а зміни до них вносяться – кваліфікованою;

Б) органічні - ухвалюються в ускладненому порядку і регулюють певний інститут конституційного права. Вперше цей термін був застосований у Конституції Франції у 1958 р. для позначення різновидності закону. За юридичною силою органічний закон у Франції не відрізняється від звичайного закону, хоча після ухвалення і до промульгації (підписання і офіційного оприлюднення) потребує обов’язкової оцінки конституційною радою на предмет конституційності.

Конституціями Португалії, Румунії, Іспанії передбачено ухвалення органічних законів. Так, у Португалії встановлений відносно ускладнений порядок ухвалення і можливість здійснення конституційного контролю за ухваленим, але таким, що не вступив у законну дію, органічним законом;

В) звичайні (поточні) конституційні закони вирізняються від інших звичайних законів тим, що регулюють і деталізують окремі інститути конституційного права як інститут громадянства, виборів, повноваження окремих органів державної влади.

Унікальною є практика в Австрії, де дозволено включення до тексту звичайних законів т. зв. конституційних законів. Вони ухвалюються так само як і, власне, конституційні закони;

Г) надзвичайні – приймаються лише в особливих умовах (війни, надзвичайного стану) на короткий термін, хоча й існує право пролонгації.

До другорядних джерел конституційного права відносяться:

- договори- угоди між державами, державними утвореннями, їхніми органами щодо взаємовідносин. Розрізняють чотири види договорів як джерел конституційного права: 1) договір між незалежними державами щодо утворення федерації; 2) між федерацією і її суб’єктами; 3) між суб’єктами федерації; 4) між вищими органами унітарних держав.

У Великобританії міжнародно-правовий акт не є джерелом права, доки не буде імплементований, тобто не буде прийнятий спеціальний закон.

У країнах ЄС діє доктрина, за якою ратифіковані міжнародні договори стають частиною внутрішнього права, а, відтак, їхні положення мають пряму дію. Наприклад, Маастрихський договір 1992 року про Європейський Союз, що передбачає поряд із національним громадянством європейське громадянство у державах – членах. Ратифікації цього договору передували перегляди конституцій цілої низки держав (Франції, ФРН та інших членів ЄС);

Правові акти ЄС (первинні – власне, договори та вторинні – правові акти, що утворюються інститутами ЄС), у тому числі й ті, що стосуються прав людини, мають пряму дію на території держав-членів.

внутрішньодержавні публічно-правові договори є джерелами конституційного права, якщо регулюють конституційні відносини і їх уклали особи на те уповноважені (наприклад, договір про поділ Чехословаччини на Чехію і Словаччину, що вступив у дію з 1 січня1993 р., договір Франції з її колишньою колонією Новою Каледонією 1998 р. на 20 років, згідно з яким останній передаються окремі повноваження органів держави);

регламенти парламентів і їх палат – встановлюють внутрішню організацію і процедуру роботи парламентів. Приймаються або у формі постанови кожної палати для себе і не потребують погодження з іншою і підпису глави держави. Щоправда, в однопалатних парламентах, як наприклад у Китаї чи Україні, яка намагається стати рівноправним членом ЄС, регламент Верховної Ради України (вищий законодавчий орган) ухвалений на рівні закону і затверджений Президентом України.

Особлива роль серед актів виконавчої влади належить актам, що мають силу закону (вони видаються на основі делегування повноважень парламентом, як, наприклад, у Великобританії), або на основі регламентарної влади, яка за конституцією належить уряду (Італія), або відповідно до надзвичайних повноважень президента (Франція);

акти глави держави і органів виконавчої влади - укази монархів, декрети президентів, постанови уряду, акти міністерств і відомств, зокрема постанова центральної виборчої комісії про порядок складення списки виборців. За своєю юридичною силою акти глави держави стоять вище за акти уряду. Останні мають підзаконний характер.

Особлива роль серед цього виду джеред належить актам, що мають силу закону (вони, як у Великобританії, видаються на основі делегованих парламентом повноважень), чи на підставі регламентарної влади уряду, що передбачено Конституцією Італії, чи відповідно до виняткових повноважень президента як у Франції;

акти органів конституційного контролю (конституційних судів, конституційних рад), які дають офіційне тлумачення конституції, визначаючи ті чи інші закони, що відповідають чи не відповідають конституції. Вони мають

нормативно-правовий характер. У ст. 62 Конституції Франції записано: «Рішення Конституційної Ради оскарженню не підлягають». Вони обов’язкові для усіх органів державної влади, для усіх адміністративних і судових органів. Мають конституційний характер лише у тому випадку, коли містять у собі конституційні норми.

рішення органів місцевого самоврядування, які містять у собі норми конституційного права (хартії міст, статути муніципального самоуправління);

судові прецеденти тобто постанови судів із конкретних справ конституційного характеру, що є обов’язковими для судів при розгляді аналогічних справ. Це джерело використовується лише в англо-американській правовій сім’ї. Створене суддями, називається “загальним правом”. Воно значною мірою визначає правове становище громадян, громадських організацій, взаємини між органами держави. Так, у Великобританії судовий прецедент обгрунтував безвідповідальність монарха (“король не може вчинити не вірно”), запровадив інститут контрасигнатури (“король не може діяти один”).

Прецеденти визнаються не за всіма судами, а лише за актами вищих судів, до числа яких належать суди, що входять до складу Верховного суду Англії, Уельса чи Північної Ірландії, а також Палати лордів і Таємна Рада.

конституційні звичаї – це практика діяльності органів державної влади, які стали неписаними правилами, що незафіксовані в жодному письмовому джерелі, спираються на згоду учасників відносин і не захищена судовими інститутами у разі їхнього порушення. Особливо розповсюджені у Великобританії, Новій Зеландії, де, як вважають, існують змішані конституції. Тут багато положень такої конституції існують у формі звичаю, а саме: “Лідер партії переможниці на виборах стає прем”єр-міністром”, “Король має погодитится із законом, прийнятими обома палатами” тощо.

релігійні джерела – у багатьох мусульманських країнах Конституцію заміняє Коран – священна книга, в якій містяться, проповіді пророка Мухамеда. Тут Коран вважається актом, що стоїть вище конституції – закони Шаріата, Сунни у сунітів;

правова доктрина – опубліковані думки учених-юристів з конституційно-правових питань, на основі яких суди обґрунтовують ухвалені рішення. Використовується дуже рідко. У Конституціях ЄС як конституційне джерело не використовується.

конституційні акти суб’єктів федерацій - на локальному рівні у суб’єктах федерацій, у автономіях діють свої джерела конституційного права (конституції штатів, чи автономних утворень у Росії).

рішення органів місцевого самоврядування –міські статути, хартії міст, що регулюють місцеве самоврядування.

У країнах, що розвиваються, що регулюють питання конституційного устрою були акти військових, революційних рад – тимчасових органів влади, що створювалися після чергового військового перевороту (декрети, прокламації, звернення). Інколи важливі конституційні, а то й надконституційне значення мали національні хартії (Алжирі), революційні хартії (Мадагаскар), акти правлячих партій (Конго, Замбія), але до країн ЄС це джерело конституційного права не має жодного відношення..

Таким чином, ми ознайомилися із усіма, відомими в конституційній практиці джерелами конституційного права, виокремивши поміж них ті, що є такими в країнах Європейського Союзу.