4. За суб’єктом ухвалення:

– парламентські;

- народні (референдарні) - Конституція Італії 1947 р., Португалії 1976 р, Іспанії, 1978 р.;

- октройовані (даровані монархом) – конституція Португалії 1911р.;

- договірні (згода різноманітних політичних сил);

- прийняті надпарламентським органом - Установчими зборами чи Конституційною асамблеєю, які обиралися у таких країнах як Італія 1947 р., Португалія 1976 р., Болгарія і Румунія у 1991 р., Естонія 1992 р.;

- комбіновані. У Греції у 1975 р. Установчі збори розробили конституція, ухвалили її, а згодом перетворилися на парламент.

5) За часом ухвалення виокремлюють три основні періоди: перший період – кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.; другий період – 1918-1939 рр.; третій період – від 1945 року до нині (періоди – «старих», «нових» і «новітніх» конституцій). Першим етапом у розвитку конституцій є період від часу виникнення перших конституцій – до закінчення Першої світової війни (1918 р.). Це вищезгадані конституції Англії кінця ХVІІ ст., США 1787р., Франції 1791 р., Польщі 1791 р., а також перші конституції Австрії, Бельгії, Болгарії, Греції, Нідерландів, Данії, Люксембургу, Норвегії, Італії, Іспанії, Португалії, Румунії, Швейцарії, Швеції, тощо. Деякі конституції «першої хвилі» (правда, із відповідними змінами і доповненнями) є чинними і сьогодні. Серед них: Нідерландів (1815 р.), Бельгійської федерації (1831 р.).

Друга хвиля конституцій («нові конституції») припадає на міжвоєнний період (між Першою і Другою світовими війнами – 1918-1939 рр.). На політичній карті Європи після Першої світової війни на місці старих імперій (Російської та Австро-Угорської) знаходимо групу нових країн, які приймають свої конституції – Україна (УНР) (1918 р.), Фінляндія (1919 р.), Австрія (1920 р.), Естонія (1920 р.), Угорщина (1920 р.), Чехословаччина (1920 р.), Польща (1921 р.), Югославія (1921 р.), Литва (1922 р.), Латвія (1922 р.). Крім того, в цей період приймають конституції –Веймарську Конституцію (Німеччини) (1919 р.), Румунії (1923 р.), Греції (1927 р.), Албанії (1928 р.), Іспанії (1931 р.), та ін.

Конституції “другої хвилі” загалом мали низку характерних особливостей. Мова йде про включення до предмета конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних і соціальних); своєрідним розширенням конституційно визначених меж впливу (втручання) держави в життя суспільства та індивіда; надання конституційного статусу новим політичним інститутам (насамперед політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (групи соціально-економічних прав і свобод); перші спроби конституційного визначення принципів зовнішньої політики держави. Ці тенденції особливо чітко проявлялися на початках періоду «нових конституцій». Своєрідним «взірцем» тодішніх конституцій, з огляду на наведені конституційні новели, стали Конституція України (УНР) (1918 р.), Веймарська Конституція (1919 р.), Конституція Австрії (1920 р.), Конституція Чехословаччини (1920 р.). Так, Конституція України містила положення про статус національних меншин, Конституція Веймарської Республіки серед інших мала розділи про «суспільне життя», «господарське життя», «релігію і релігійні громади», «освіту і школи»; Конституція Чехословацької Республіки – про «шлюб і сім’ю», «свободу навчання і свободу совісті», «захист національних, релігійних і расових меншин», «права мови»; Конституцією Австрії було запроваджено Конституційний трибунал (Конституційний Суд) як орган конституційного контролю, а в Конституції Чехословаччини вперше було визнано роль політичних партій у формуванні й діяльності державних органів.

Після закінчення Другої світової війни настав третій етап розвитку конституцій – так званий “період новітніх конституцій”, який триває до сьогодні. Загалом, за підрахунками окремих учених, більше 130 країн світу у той час прийняли вперше або “оновили” свої конституції: після Другої світової війни були прийняті нові конституції у Франції (1946 р., а згодом – Конституція 1958 р.), Італії (1947 р.) Японії (1947 р.), Німеччині (1949 р.), Греції (1952 р., згодом – Конституції 1967 р. та 1975 р.), Данії (1953 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1978 р.), Туреччині (1982 р.) та в інших державах. У 50-60-ті роки приймає конституції велика група країн Азії, Африки та Океанії. Після зникнення соціалістичного табору в Європі та розпаду СРСР появились нові конституції – Хорватії (1990 р.), Болгарії (1991 р.), Македонії (1991 р.), Румунії (1991 р.), Словенії (1991 р.), Словаччини (1991 р.), Естонії (1992 р.), Литви (1992 р.), Чехії (1992 р.), Польщі (1997 р.).

Для «новітніх конституцій» (конституцій «третьої хвилі»), як правило, характерними є такі особливості: відображено більшу роль держави у сфері економіки; значно ширше, ніж у попередньому періоді, фіксується соціальна сутність сучасної конституційної держави (призначення держави в соціальній сфері, соціальні орієнтири держави, державна соціальна політика і т.д.); подальший розвиток інституту конституційних прав та свобод людини, зокрема, поява групи так званих прав та свобод «третього покоління» (колективних прав та свобод – права на мир, на гідне людини проживання, безпечне довкілля, на користування світовою культурною спадщиною і т.д.); наявність положень про зовнішньополітичну діяльність держави (принципи миролюбної політики, співвідношення національного і міжнародного права, процеси інтеграції – для членів Європейського Союзу); подальша демократизація виборчої системи; зміна понятійного апарату конституцій, поява нових термінів тощо. У конституціях, що прийняті у кінці ХХ ст. знайшли відображення положення про демократичний, правовий характер держави. У арт. 2 конституції 1997 р. Польші записано: «Річпосполита Польська є демократичною, правовою державою, що реалізує засади загальної справедливості». Термін «демократична, правова держава» вживається у Хартії прав подставових ЄС і фігурує, насамперед, у ст. 1 конституцій таких країн як Португалія, Іспанія, Словаччина, Чехія, Румунія.

Незважаючи на те, що словосполучення «правова держава» широко почало вживатися лише в останні десятиріччя, проте його можемо відшукати у працях Еммануїла Канта. До широкого наукового обігу його увів німецький правник, та ліберальний політик Роберт фон Моль (1799-1875 рр.). У конституції Німеччини, після її перегляду напередодні підписання Маастрихських угод, цей термін також з’явився. До цього він був відсутній у зв’язку з тим, що Конституцію в Німеччини ухвалили у 1949 р., задовго до широкого політико-правового вжитку даного доктринального терміну. Таким чином, конституційно-правова доктрина Німеччини виділяє такі засади правової держави:

• інститути публічної влади спираються на конституцію, яка є основою правопорядку та має найвищу юридичну силу;

• кожному забезпечується юридичний захист за допомогою існуючої судової системи, яка діє на основі чітко визначеної законм процедури;

• взаємини між публічною владою і громадянином базуються на існуванні правових засад, за які обидві сторони не можуть виходити;

• в усіх сферах забезпечується принцип верховенства права;

• застосований механізм стримування і противаг, який забезпечує неможливість концентрації гілок влади в одних руках;

• система юридичної відповідальності гарантує притягнення публічних органів влади до відповідальності у разі порушення правових норм, насамперед у частині порушення прав людини і громадянина.

На переконання польського вченого Хуберта Іздебського німецька конституційна правова доктрина мала вирішальний вплив на формування у Польщі конституційних засад демократичної правової держави. Ще більший рівень її рецепції (запозичення) стався при створенні правових засад діяльності Конституційного трибуналу у Польщі, проте це жодним чином не означає, що відбулася пряма компіляція з німецької правової доктрини.

Форма і структура конституцій – внутрішній порядок її складових частин, послідовність їхнього розташування. Вони різноманітні, однак у конституціях нового покоління склалися певні спільні риси, а саме:

1. Преамбула – коротка, урочиста вступна частина, яка не має юридичної сили, але містить мету, во ім’я якої конституція ухвалюється. Це необов’язковий елемент конституції (в Італії, Бельгії, Нідерландах його немає).

На Кубі (Фідель Кастро) в Китаї (Маудзедун) відзначається історична роль особистостей.

2. Основна частина – як правило поділена на глави та статті, що нумерується. Кожна глава пов’язана з певною сферою суспільних відносин (наприклад, основи конституційного ладу, права і свобода, обов’язки людини тощо). У конституції Португалії – 300 статей, Мексики – 100 статей, але кожна із них становить 5-10 мікростатей.

На першому місці у федераціях – глава „Про федеративний устрій” як у Бельгії; в парламентських – глава про парламент, потім про главу держави та уряду (Німеччина), у президентських та змішаних – глава про президента.

Одне із перших місць займає глава, присвячена правам і свободам людини і громадянина (Італія, ФРН).

У Франції після підписання Маастриських угод у 1992 р. у конституції з’явився розділ про Європейський союз.

2. Заключні положення – норми, що встановлюють порядок введення конституції у дію.

3. Перехідні положення – вказують момент введення окремих конституційних норм у дію і терміни заміни окремих конституційних норм новими. Саме тут встановлюються терміни для приведення законодавства у відповідність із конституцією.

4. Поправки – у вигляді конституційних норм доповнюють основний текст конституції (США – 27 поправок, 26 - діючих). У конституціях ЄС інститут поправок відсутній

Ознаки конституції :

1. Конституція має найвищу юридичну силу, тобто усі інші акти ухвалюються на основі конституції, вона займає домінуюче місце у ієрархії нормативно-правових актів.

2. Усі суб’єкти правовідносини зобов’язані повністю підкорятися конституційно-правовим нормам.

3. Притаманна особлива процедура підготовки, ухвалення точно так, як вона передбачена для зміни положень конституції і її доповнення.

4. Вона має особливий суб’єкт її ухвалення, що відображає демократичний характер. Суб’єктом ухвалення виступає або народ, або установчі збори, або парламент.

5. Конституція регулює найважливіші суспільні відносини. Вона встановлює основи державного, суспільного устрою і визначає правове становище індивіда.

Із викладу попереднього матеріалу стає зрозумілим, що конституції містять у собі три головні елементи: а) права і свободах людини і громадянина; б) визначають форми власності у державі, що є наріжним каменем соціально-економічного устрою країни; в) структуру вищих органів державної влади, їхні взаємини між собою та з органами місцевої влади. Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою конституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, як відрбражені ці три основоположні елементи будь-якої конституції. Отже, не випадково у багатьох країнах ЄС конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодавства.

У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь найрізноманітніші соціальні, політичні, національні, релігійні та інші спільнти й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства. Поряд з тим, аналізуючи соціально-політичний аспект зарубіжних

конституцій, не можна не враховувати і той факт, що на певних історичних етапах розвитку будь-якої країни певні політичні сили домінують, а інші залишаються в опозиції чи перебувають на стадії становлення. Відтак, конституція на момент її ухвалення – це не тільки підсумок узгодження інтересів усіх верств суспільства, а й відображення співвідношення політичних сил у країні. Саме у цьому полягає соціально-політична сутність будь-якої конституції.

Через мінливе співвідношення політичних сил у суспільстві деякі конституційні положення можуть застарти, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Таким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це становище характерне для держав з авторитарним політичним режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з іншими принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а «Закон про федеральні вибори в бундестаг» 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності. Щоправда, така норма міститься не в Конституції, а в підзаконному акті. Складуться інші обставини в країні і вона буде відмінена.

У державах ЄС більшість норм конституцій є нормами прямої дії. Дана теза означає, що конституційні норми для своєї реалізації не потребують будь-якої конкретизації з допомогою спеціального закону чи підзпконного нормативного акта, вони застосовуються безпосередньо. Так, ст. 22 Конституції Італійської Республіки говорить: «Ніхто не може бути позбавлений своєї праводієздатності, свого громадянства, імені за політичними мотивами». У разі

порушення приписів даної статті стосовно конкретного громадянина він може звернутися до суду, посилаючись на ст. 22 Конституції Італії.