Політичні партії та громадські організації як елементи політичної системи

Політична партія - це один з видів громадських об’єднань; особливість якої полягає в тому, що своєю основною метою вона вбачає участь в управлінні державними справами. За соціально-політичною сутністю їх можна поділити на консервативні (праві), соціал-демократичні (ліві) і центристські. Консервативні більшою мірою орієнтовані на інтереси виробників, відстоюючи невисокий рівень податків та звуження соціального захисту з боку держави (наприклад, консерватори у Великобританіі). Соціал-демократичні партії, навпаки, обстоюють інтереси найманих працівників і незабезпечених верств населення, пропагуючи підвищення податків та розширенні державних соціальних програм та гарантій (наприклад, соціал-демократична партія Німеччини).

Слід відзначити партії конфесійні (об’єднують осіб певних віросповідань), наприклад, Християнсько-демократичний союз і Християнсько-соціальний союз у ФРН та партії, орієнтовані на певну національну спільноту, як правило, на національну меншину (Шведська народна партія у Фінляндії). У Болгарії такі партії заборонені законом. Крім того, існують партії радикальні (виступають за різку зміну політичного курсу) і екстремістські (закликають до незаконних методів боротьби).

За особливостями структури розрізняють організаційно оформлені та організаційно неоформлені партії. Перші характеризуються документально оформленим членством, наявністю первинних організацій, членських внесків. Організаційно неоформлені партії таких атрибутів не мають, вони нагадують суспільно-політичні рухи і існують в основному на добровільні пожертви. Партії займають одне із провідних місць у політичній системі суспільства.

Партійна система - це система взаємовідносин політичних партій між собою, з державою, з іншими елементами політичної системи та громадянами. Специфіка партійних систем визначається, насамперед, кількістю існуючих партій, які реально впливають на державну владу. Розрізняють багатопартійні системи, системи фіксованого числа партій, двопартійні і однопартійні системи. Багатопартійна система передбачає, що у виборах органів державної влади беруть участь більше двох партій, і кожна з них має шанс сформувати уряд (Італія, Бельгія. Данія тощо). Система фіксованого законом числа партій має місце у низці країн, що розвиваються. Дозволена діяльність партій, згаданих у законі. Мета такої системи полягає в раціоналізації та суголосності роботи парламенту та уряду в умовах великого розшарування соціальних інтересів (Нігерія).

Двопартійна система - це система, в рамках якої існує багатопартійна система, але реально претендують на владу лише дві з них (Великобританія, США), а решта - дуже нечисленні і не впливові.

Однопартійні системи характерні для недемократичних держав, в яких керівництво в органах державної влади належить одній партії. При цьому може зберігатися видимість багатопартійності, яка зводиться нанівець закріпленням в законі провідної ролі однієї партії, тобто неприпустимістю існування опозиції (колишній радянський Союз, КНР, Куба, КНДР).

Нарешті, в деяких країнах, що розвиваються партії взагалі заборонені (Об’єднані Арабські Емірати, Йорданія, Саудівська Аравія), а діяльність щодо їхньої розбудови переслідується законом.

Статус партій на рівні конституційних та інших законодавчих норм став закріплюватися в конституціях і законах лише у XX ст.. Нині майже всі конституції демократичних країн містять положення, що регламентують діяльність політичних партій. Напрямками конституційного регулювання статусу партій є закріплення їхніх функцій, свободи їх утворення та діяльності, гласності (ФРН). Постсоціалістичні конституції повсюдно проголошують принципи політичного та ідеологічного плюралізму. Для соціалістичних конституцій характерне закріплення провідної ролі однієї партії.

Законодавча інституціоналізація партій здійснюється у багатьох країнах за наступними напрямками: визначення партій та їх ролі в політичній системі, порядок утворення та припинення діяльності партій, принципи організації та діяльності, вимоги до ідеології партій, формуванню їхньої фінансової бази, участь партій у виборах.

Крім партій, у конституціях закріплюється статус і інших суб’єктів політичної системи, а саме: соціальних, економічних, культурних об’єднань, засобів масової інформації, церкви тощо.

Соціальні, економічні, культурні об’єднання (профспілки, організації підприємців і роботодавців, товариства споживачів, екологічні, культурні, пацифістські об'єднання) нині відіграють все більшу роль в політичному житті демократичних держав, що зумовило регулювання окремими конституційними нормами їхнього статусу. Втім, більшість конституцій зарубіжних країн відмовилися від внесення таких приписів до свого тексту. Основою набуття правового статусу є задеклароване право на об’єднання. Проте, конституції низки країн містять норми про статус окремих видів об’єднань, найчастіше профспілок, іноді підприємців і споживачів (Греція, Італія, Іспанія).

Значним впливом релігії та церкви на політичне життя пояснюється регламентація їхнього правового становища в конституціях зарубіжних країн. У більшості країн церква відокремлена від держави і проголошена свобода совісті. Однак, окремі демократичні конституції містять положення, за якими відзначається особлива роль однієї релігійної конфесії (православ’я в Греції і Болгарії). У інших, навпаки, присутня атеїстична складова (Мексика). У Великобританії монарх є главою англіканської церкви. Понад 30 мусульманських країнах визнають іслам державною релігією.

Засоби масової інформації відіграють все більшу роль в умовах інформатизації суспільства. Тому їхній статус має відображення в конституціях. Найважливішим аспектом такої регламентації є право на інформацію, яке має забезпечуватися наявністю вільних засобів масової інформації.

Поряд з, власне, інформаційною функцією ЗМІ виконують розважальну та ідеологічну функцію, тобто впливають на свідомість читачів, глядачів, слухачів з тим, щоб спонукати їх до тих або інших дій. Тому їхній статус визначається нормами конституційного права. Окремі конституції проголошують заборону попередньої цензури (Болгарія), іноді з метою запобігання від зловживань і маніпуляції суспільною свідомістю конституції встановлюють інститути контролю за ЗМІ з боку держави (Греція, Іспанія), притягуючи до відповідальності порушників за нормами адміністративного чи кримінального права. Наприклад, Конституція Греції 1975 р., забороняючи в принципі конфіскацію газет та інших друкованих видань як до, так і після їх виходу в світ, дозволяє у виняткових випадках за наказом прокурора конфіскувати друковану продукцію після виходу в світ у разі:

а) образи християнської релігії або будь-якої іншої, визнаної державою конфесії;

б) образи особи Президента Республіки;

в) розміщення в публікації інформації про склад, озброєння і дислокацію збройних сил або відомостей про фортифікаційні споруди країни, або своїм змістом публікація закликає до ліквідації режиму збройним шляхом, або, нарешті, вона направлена проти територіальної цілісності держави;

г) непристойного характеру публікації, які порушують громадську мораль суспільну етику.

У всіх перелічених випадках прокурор зобов’язаний впродовж 24 годин після конфіскації засобу масової інформації передати справу на розгляд суду, який має ухвалити рішення про залишення в силі постанови прокурора або про його відміну.

Більш детально статус ЗМІ регламентується в багатьох державах спеціальними законами, в яких передбачені правові заходи по боротьбі з монополізмом у засобах масової інформації, встановлюють відповідальність за зловживання свободою друку. Найбільш скурпульозно регулюється діяльність ЗМІ в умовах проведення виборчих кампаній.