Форми державного устрою країн

Під формою державного устрою розуміють адміністративно- територіальний поділ держави, взаємини держави в цілому і окремих її частин. За формою державно-територіального устрою держави поділяються на:

– прості (унітарні) та складні – федерації, конфедерації, унії, протекторати, союзи, співдружності.

Унітарна держава – це єдина, цільна держава, не поділена на окремі частини. У деяких унітарних країнах існують автономні утворення, що мають певну самостійність, але вони не мають свого суверенітету. До них відносяться: Великобританія, Франція, Італія, Польща, Іспанія, Норвегія. Унітарна форма закріплена деякими єврпейським конституціями. Так, у Конституції Іспанії зафіксовано, що вона грунтується на непорушній єдності іспанської нації, яка є єдиною і неподільною для всіх іспанців. Вона визнає і гарантує право на автономію національностей і регіонів, де вони проживають, а також відносини солідарності між ними. Конституція Італійської Республіки проголошує: «Республіка єдина і неподільна, визнає та заохочує місцеві автономії; здійснює найширшу адміністративну децентралізацію у тих сферах діяльності, які входять до компетенції держави; координує принципи й методи законодавства стосовно вимог автономії та децентралізації».

Як правило унітарними є держави могонаціональні. Багатонаціональні – мають федеративний устрій. Проте таке правило не є обов’язковим. Так, Конституція Республіки Болгарія 1991 р., на території якої проживає національна меншина (турки), проголошуючи Болгарію єдиною з місцевим самоврядуванням, додає, що у державі утворення територіальної автономії вважається неприпустимим.

Унітарним державам притаманні такі ознаки:

– єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території без вилучень і обмежень.

– єдина система вищих органів державної влади (голова, парламент, уряд), юрисдикція яких також поширюється на територію усієї країни;

– єдине громадянство – жодні адміністративно-територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть;

– єдина система права – місцеві органи управління зобов’язані застосовувати норми, що ухвалюються центральними органами державної влади. Їхня власна нормотворча діяльність носить абсолютно підлеглий характер;

– єдина судова система – здійснює правосуддя на усій території країни, керується єдиними нормами матеріального і процесуального права. Судові органи, що створюються в адміністративно-територіальних одиницях, є ланками єдиної централізованої судової системи.

– територія унітарної держави ділиться на адміністративно-територіальна одиниці, які не можуть мати жодної політичної самостійності.

Нині є кілька унітарних держав (Великобританія, Іспанія, Італія), державний устрій яких характеризується наявністю адміністративної автономії для Шотландії і Північної Ірландії. За Шотландією – зберігається привілей мати власну правову і судову систему, власну церкву, для них є квота в парламенті. За Північною Ірландією (Ольстер) зберігаються права на функціонування парламента (дві палати), на кабінет міністрів з прем‘єром і 8 –ми міністрами, але виконавча влада здійснюється губернатором, якого призначає корона.

Унітарні держави прийнято класифікувати на централізовані – усі чиновники місцевої адміністрації призначаються із центра (Польща, Данія, Фінляндія). Місцеве самоуправління здійснюється лише у низових одиницях.

Децентралізовані – місцеве управління зосереджується в руках муніципальних органів (Великобританія).

Відносно децентралізовані – є як місцеві, так і централізоване управління. Наприклад, Франція – глава префектури (області) призначається із центру, але частина повноважень зосереджена у місцевої ради, що обирається населенням.

Федерація – об’єднання територій, що мають власну державність, у єдину союзну державу. Це складна держава, територія якої ділиться на суб‘єкти. Власною державністю володіють як самі федерації, так і її суб’єкти, але права сецесії нині не мають.

Федерації бувають договірні і конституційні.

Договірні – це результат добровільної угоди кількох незалежних держав про об’єднання в одну державу(Швейцарія, Чехославаччина донедавна).

Конституційні з’явилися внаслідок зростання рівня автономії місцевих територіальних одиниць вищого рівня і визнання за ними у конституції статусу суб’єктів федерації (Бельгія). Зявляються за рішенням Центру, без волевиявлення з боку суб’єктів.

Ознаки федерації:

а) держава має свою символіку, і суб’єкти федерації мають власну символіку;

б) є федеральна конституція і конституція суб’єктів з розмежуванням предметів відання із визначенням предметів спільного відання Конституції суб’єктів не затверджуються центральною владою. Акти суб’єктів діють лише на її території.

в) є двопалатні парламенти, одну палату представляють суб’єкти федерації (бікамеральні держави). Депутати від суб’єктів федерації можуть обиратись народом чи призначатися урядом або парламентом суб’єктів федерації.

г) чітко визначені предмети виняткового відання федерації і предмети відання суб’єктів, а також підстави втручання федерації у справи суб’єктів.

Усі суб’єкти федерацій мають однаковий юридичний статус: з позицій визнання їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Тобто, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов’язане і те, що суб’єктами федерацій не визнається право виходу – так зване право сецесії.

Конфедерація –це союз держав, об’єднаних на основі договору для здійснення спільних політичних цілей, який зобов’язує ухвалювати узгоджені рішення, у тому числі й з питань внутрішньої безпеки. Останні відомі конфедеративні утворення Сенегамбія 1981-88 р. і Сербія та Чорногорія 2003-2006 рр.

Договір укладений державами союзницями, є юридичною основою конфедерації. Він не є конституційним.

Члени конфедерації не здійснюють остаточної передачі свого суверенітету. Зберігаючи державність, учасники конфедерації відмовляються від самостійного вирішення низки політичних питань. У віданні конфедерації, як право, передаються питання оборони, фінансової політики, митної справи, спільної участі у міжнародних відносин.

За своєю природою конфедерація відноситься до категорії міжнародних (міждержавних) відносин. Рішення конфедерації не є законами. Це акти міжнародного, а не національного права. Ці рішення створюють юридичні права і обов’язки не для громадян, юридичних осіб, а стосовно самих держав-учасниць. За порушення актів, прийнятих конфедерацією, вона не може карати правопорушників оскільки члени союзу зберігають юрисдикцію на своїй території. Конфедерація може застосовувати за порушення санкції проти самої держави (як правило, економічні).

У конфедерації відсутня власна система виконавчих органів. Виконання рішень, ухвалених конфедерацією, здійснюються органами держав, що беруть участь у союзі. Конфедерація не має державних органів. Конфедеративні органи визнаються як своєрідні органи міжнародного об’єднання. Вони формуються за принципом делегації, а не в результаті виборів громади. У конфедерації відсутній парламент. Члени колегіального органу не є депутатами, вони представляють не громадян, а інтереси держав-членів. На відміну від депутатів парламенту делегати у складі союзних органів завжди зв’язані інструкціями від своїх держав і не мають права приймати самостійне рішення. Союзні рішення ухвалюють рішення не простою кількістю голосів, а кваліфікованою або консенсусом. Голосування за принципом – одна делегація, один голос. Запровадження конфедеративного громадянства не можливе в принципі. Глава конфедерації координує, але не керує повноваженнями, притаманними голові держави.

Вихід із конфедерації здійснюється за згодою сторін-учасників або в результаті простої денонсації її державою договору про створення союзу. Сецесія із конфедерації може відбуватися і в разі, якщо союз припинить своє існування у зв’язку з закінченням договору. Отже конфедерація або перетворюються у федерацію або розпадаються на унітарні держави.

Класичними прикладами конфедерації вважаються США з 1776 до 1787 рр., Німецький союз з 1815 до 1865 р.

Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав іменована Європейською співдружністю. Це рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, однак організаційно оформлене об’єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти.

Співдружність може мати перехідний характер: розвиватися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

Своєрідною формою конфедерації в умовах монархічного правління є унія - об’єднання двох держав під спільною владою одного монарха. Унії виникають у силу належності одному монарху прав на престол у двох чи більше державах. Монарх стає власником суверенних прав одночасно у кількох державах. Є два види унії, різниця між якими полягає в умовах участі і виходу з них.

Особиста – встановлюється між державами, внаслідок того, що одна і та ж особа стає спадкоємцем трону одночасно в різноманітних державах. Вони виникають випадково і так само розпадаються (у зв’язку зі смертю монарха).

Реальні унії –це юридичний союз між державами у результаті створення спільного інституту глави держави. Одна держава передає право на трон монарху іншої держави.

Нині єдиним прикладом є члени Британської Співдружності. Чотирнадцять держав (Австралія, Канада, Нова Зеландія, Ямайка) об’єднані ще і в унію під спільною короною. Корона очолює держави, що входить в унію. Її представником в державах-учасницях є генерал-губернатори, яких вона призначає за рекомендацією парламентів цих країн.

Таким чином, федерація, конфедерація, унія є такими об’єднаними, які, як правило, базуються на принципі рівності між їхніми учасниками. На відміну від них протекторат являє собою такі об’єднання, які передбачають апріорі нерівноправний союз держав, юридичну форму підлеглості однієї держави іншій.

Протекторат слід відрізняти від тотожних йому явищ, таких як входження в державу, анексія, окупація. Вони, як і протекторат держав, виражають залежний стан територій.

Входження до складу держави є добровільним приєднанням до нього, внаслідок якого інша держава повністю чи частково втрачає свій суверенітет. Вона стає адміністративно-територіальною одиницею чи суб’єктом федерації. На відміну від нього, держави що входять під протекторат зберігають свій суверенітет.

Анексія – це включення до складу держави додаткових територій, що, як правило, здійснюється внаслідок війни. Анексія як юридичний факт визнається нормами національного права, тобто територія, що анексується є об’єктом зовнішнього впливу, тоді як протекторат – це відносини між державами – суб’єктами.

Окупація – тимчасове свавільне зайняття території однієї держави іншою державою, що перебуває у стані війни з нею. Окупація –це перехідний етап, який завершується анексією, встановленням протекторату чи звільненням території.

Протекторат – це встановлений на певний термін правовий статус держави, базований на договорі. Протекторат встановлюється за наявності формально вираженої згоди держави. В ньому беруть участь дві сторони – протектор і патронований. Унаслідок насильницьких дій, пануюча сторона змушує переможену націю до укладення нерівномірного договору, при збереженні державності останньою. Отже, протекторат – це базована на письмових чи інших угодах нерівноправне об’єднання держав, в яких підлегла сторона відчужує на користь держави – протектора право здійснення частини належних їм суверенних прав (політична дієздатність) на умовах збереження власної державності (сувернітету), отримання політичної, військової, фінансової допомоги. Підлегла держава має право сецесії (виходу).

Автономія – це особливе територіальне утворення у рамках унітарної держави, якій надається можливість внутрішнього самоуправління у рамках унітарної держави. Вона створюється з врахуванням національного складу, культури, традицій та інших умов. Ці політико-територіальні утворення створюються шляхом ухвалення відповідного закону центральними органами державної влади. Нині у світі проживають близько 2 тис. великих і малих народів.

Залежно від компактності проживання етнічних общин на території країни автономії поділяється на три види: 1. персональна; 2. корпоративна; 3. територіальна.

Персональна – тоді, коли національні об’єднання проживають розрізнено на території. У цьому разі створюються національні об’єднання, які в основному займаються питаннями культури (Угорщина).

Корпоративна автономія – пов’язана з існуванням мовної спільності, для яких резервуються місця в органах влади. Викладання, судовий процес проводиться на місцевій мові. У Європейському Союзі такі приклади відсутні, проте в Індії такий порядок існує.

Територіальна автономія – є національно-територіальною або етнотериторіальною. Територіальна автономія створюється за наявності компактного проживання певних етнічних груп.