В ег до і після експерименту

До проведення згаданого вище тренінгу у експериментальній групі були відсутні особи з високим та достатнім рівнем стресостійкості. Після повторного проведення методик у ході контрольного експерименту було виявлено, що 10% досліджуваних у експериментальній групі мають достатній рівень стійкості до стресу. Також кількість фахівців із соціальної роботи, показники стресостійкості яких знаходились на задовільному рівні, зросла на 10% та склала 80% від загальної кількості осіб експериментальної групи.

У свою чергу, число досліджуваних з низькою та дуже низькою стресостійкістю скоротилося, з низькою – на 15%, а з дуже низькою – на 5%. Водночас варто відмітити, що суттєвої різниці у кількісних показниках рівня стресостійкості досліджуваних контрольної групи не виявлено. Отримані результати свідчать про загальне підвищення рівня стресостійкості серед фахівців із соціальної роботи завдяки проведеному тренінгу, метою якого було підвищення рівня стійкості до стресу за рахунок підвищення самооцінки та зниження тривожності, навчання відповідальній поведінці та конструктивним неконфліктним способам спілкування в трудовому колективі. Під час тренінгових занять учасники експериментальної групи мали можливість ознайомитися з деякими теоретичними аспектами стресу та стресостійкості, поділитися досвідом використання різноманітних ресурсів стресостійкості, проаналізувати причини виникнення власних стресів та можливі способи їх подолання, тренувати навички пошуку, прийняття та надання соціальної підтримки, виконувати вправи на зниження тривожності та підвищення самооцінки і т.д. Усе це сприяло підвищенню рівня стійкості до стресу, що дозволить фахівцям із соціальної роботи ефективніше виконувати свої професійні завдання та взаємодіяти між собою у трудовому колективі, а також зберігати самоконтроль та працездатність у стресогенних ситуаціях.

Науковий керівник: д.пс.н., професор І. С. Булах

Сублімація як різновид психологічного захисту а. Т. Тимошенко

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

Збіг ідеального уявлення людини про себе з реальним визначає психічне благополуччя людини, але якщо з´являються суттєві розбіжності, тоді виникає внутрішнє напруження, яке призводить до змін уявлення особистості про себе, або ж до викривлення чи не сприймання інформації, що в свою чергу призводить до дисбалансу уявлень. В останньому випадку в процес втручається інстанція, здатна до створення захисних механізмів.

Поняття «психологічний захист» було впроваджено австрійским психологом, засновником психоаналізу Зігмундом Фрейдом. В його теорії захист провокується тривогою. Вчений визначав механізми захисту, як свідому стратегію, якою індивід користується для захисту від відкритого прояву імпульсів Ід та тиску зі сторони Супер Его. Вчений описав два шляхи реагування Его на загрозу прориву імпульсів Ід: блокування прояву імпульсів у свідомій поведінці та викривлення їх до такого рівня, щоб їхня першопочаткова інтенсивність помітно знизилась. Основні форми психологічного захисту за З.Фрейдом: витіснення, сублімація, ідентифікація, перенесення, проекція, раціоналізація, виміщення та реактивне утворення.

Вивчення захисних механізмів продовжила дочка З. Фрейда Анна Фрейд, яка виділила слідуючі захисні механізми: витіснення, регресія, реактивні утворення, ізоляція, відміна того, що було, проекція, інтроекція, звернення на себе, звернення у власну протилежність, сублімація, заперечення, ідеалізація, ідентифікація.

Сублімація – психічний процес, який З.Фрейд розглядав з двох сторін. Термін вперше описаний у 1905 році, як визначення інстинктивних потягів від своїх початкових цілей і об’єктів в напрямку соціально більш значимих. Тим самим передбачалось наявність у структурі психіки постійно діючого витіснення. В основі першого визначення сублімації закладені наступні два аспекти: аналогія із хімічним процесом; поетична метафора гордості, величі, піднесення, протилежних незмінному чи негідному.

Таким чином, соціально цінна поведінка відображає «очищений» і більш «сублімований» варіант початково «незмінного» потягу. Фрейд початково розглядав сублімацію як перетворення інстинктивного потягу, пізніше – як функцію Я, як особливу форму захисту.

У другому формулюванні сублімація розглядалась вченим як центральний механізм десексуалізації лібідо або як енергетична основа ідентифікації. Друга спроба визначення сублімації значно відрізняється від першої, відображає схильність Фрейда до ідеї про принципову важливості поняття «психічна енергія».

Сублімація - задоволення або подавлення незадоволених бажань, які часто мають сексуальний характер, за допомогою іншої (як правило соціальнозначимої) діяльності. Зазвичай сублімація визначається як зміна способу задоволення, а не його об’єкта. Наприклад, людина, відчуваючи сильний сексуальний потяг до іншої людини і не маючи можливості задовільнити цей потяг, може знайти часткову розрядку в допустимих діях (наприклад, в танцях, письмі чи в мистецтві, в суспільній діяльності, в науці тощо). Отже, сублімація забезпечує соціальний прогрес.

Едуард фон Гартман, німецький філософ, намагався переформулювати поняття сублімації в суто енергетичні терміни. З його точки зору, сублімація «відноситься до психічних процесів, що змінюють способи прояву енергії – від інстинктивного у напрямку до не інстинктивних». Таким чином, сублімація прирівнюється або до нейтралізації лібідіозної чи агресивної енергії, або ж до не інстинктивної, вродженої нейтральної енергії, якою володіє «Я».

П.Фосс зазначав, що в більшості проведених сучасних соціологічних дослідженнях сексуальної поведінки відсутні думки про взаємозалежності сексуальної активності і активності в інших сферах життя. Вчений повідомляє, що результати проведених ним досліджень показують, що сексуальна активність, активність у навчанні, роботі, суспільній діяльності, в області культури, спорту та інших заняттях у вільний час не виключають, а навпаки, позитивно впливають один на одного.

Варто зазначити, що поняття «сублімація» неможна вважати повністю розглянутим, а існуючі її прості описи достатньо розгорнутими. Доктор медицини і психології Х.С.Каплан відмічає, що сублімація завжди була невловимою ідеєю психоаналітичної думки. Ж.Лапланш та Ж.Б.Понталіс вказували на відсутність певних встановлених рамок сублімаційної діяльності.