Риновірусна хвороба (Morbus rhinoviralis)

Риновірусна хвороба (син.: гострий контагіозний вірусний не­жить, заразний нежить) — гостра інфекційна хвороба, що спричи­няється великою групою однойменних вірусів з повітряно-краплин­ним шляхом передачі, характеризується помірною інтоксикацією і симптомами ураження переважно слизової оболонки носа і но­сової частини глотки.

Історичні дані. Заразність хвороби доведена в 1914 p. W. Kjouse шляхом інтраназального введення добровольцям безбактеріальних фільтратів носового слизу від хворих. У 1960 p. D. Tyrrell і співробітники виділили і описали групу збудників під назвою «риновіруси».

Етіологія. Відомо 113 серотипів риновірусів, що належать до роду Rhinovirus, родини Picornaviridae. Діаметр віріона — 20— ЗО нм, він містить порівняно невелику однониткову РНК. Харак­терна особливість — відсутність у його складі вуглеводів і ліпідів, що робить збудника нечутливим до дії ефіру. Риновіруси патоген­ні тільки для людини і шимпанзе. Найкраще розмножуються в культурах ембріональних фібробластів легень людини. Добре ви­тримують низькі температури, але швидко інактивуються при на­гріванні, висушуванні, дії дезинфікуючих засобів.

Епідеміологія. Джерело інфекції — хвора людина; найбільша заразність спостерігається протягом останніх 1—2 днів інкубацій­ного періоду і перших трьох днів хвороби, проте виділення збуд­ника триває лише до 10—14-го дня хвороби. Шлях передачі інфек­ції — повітряно-краплинний. Риновірусна хвороба значно пошире­на, спостерігається в усіх країнах світу. На долю цієї хвороби припадає близько третини всіх випадків ГРВІ. Сезонність захво­рюваності в країнах з жарким кліматом не спостерігається, в умо­вах помірного клімату більшість випадків припадає на холодну пору року. Імунітет нетривалий.

Патогенез і патоморфологія. Розмноження вірусу в епітеліо- цитах слизової оболонки носа спричиняє місцеву реакцію з гіпере­мією, набряком і значною секрецією. Це призводить до припинен­ня дихання через ніс, посиленого висушування і подразнення су­хим повітрям слизової оболонки гортані, глотки.

Під час гістологічного дослідження виявляють катаральне за­палення з повнокрів’ям і розширенням судин, десквамацією епіте­лію та помірною інфільтрацією лімфоцитами і моноцитами слизо­вої оболонки носа. У маленьких дітей запальний процес може по­ширюватись на гортань, трахею, бронхи, середнє вухо.

Клініка. Інкубаційний період триває 1—6 днів (у середньому 2—З дні). Хвороба починається з незначного ознобу, болю у горлі під час ковтання, закладеності носа, загальної слабості, головного болю. Підвищення температури тіла до субфебрильної спостерігає­ться протягом 2—3 днів від початку хвороби. Вже на другий день хвороби дихання через ніс неможливе, з’являються значні серозні, а потім—слизові виділення з носа, чхання, рідше сухий кашель. Утруднення носового дихання, сльозотеча, закладеність вух, голов­ний біль, постійне пересихання слизової оболонки рота і глотки, особливо вночі, роблять стан хворого, незважаючи на те що нема значної інтоксикації, доволі тяжким.

Під час огляду виявляються набряк слизової оболонки носа, ринорея, іноді — мацерація шкіри біля носових отворів. Можлива ін’єкція судин кон’юнктиви, повік і склер. При дослідженні кро­ві — кількість лейкоцитів і ШОЕ практично не змінені. Хвороба триває близько 7 днів.

Ускладнення спостерігаються рідко і переважно зумовлені за­гостренням хронічного гаймориту, фронтиту, етмоїдиту. У немов­лят частими ускладненнями є середній отит, пневмонія.

Прогноз сприятливий.

Діагноз. Опорними симптомами клінічної діагностики ринові- русної хвороби є виражені ознаки риніту на тлі незначної інтокси­кації,, мацерація шкіри біля носових отворів.

Специфічна діагностика. Матеріалом для виділення вірусу є амиви з носоглотки, отримані не пізніше 3-го дня хвороби. Най­частіше інфікують ними культуру ембріональних фібробластів ле­гень людини. Крім того-, застосовують імунофлюоресцентний метод виявлення антигена в . мазках-відбитках, слизової оболонки носа. Із серологічних досліджень використовують РН.

Диференціальний діагноз. Риновірусну хворобу легко відрізни­ти від інших ГРВІ за відсутністю значної інтоксикації і переважа­ючим ураженням слизової оболонки носа. Температура тіла не вище 37,5 °С утримується протягом 2—3 днів. На відміну від інших ГРВІ, значні серозно-слизові виділення з носа з’являються вже в перший день хвороби. Алергічний (вазомоторний) риніт спостері­гається навесні, під час цвітіння рослин, не супроводжується сли­зовими виділеннями (тільки серозні), підвищенням температури тіла, повним виключенням Носового дихання. Бактерійний гаймо­рит, фронтит, етмоїдит — це, як правило, загострення хронічного процесу. Практично неможливо відрізнити таке загострення від риновірусної хвороби при відповідному преморбідному стані. У та­ких випадках має значення епідеміологічна ситуація.

Лікування. Ефективним є застосування інтерферону в перший день хвороби (2—3 краплі в ніс 4—5 разів на день), гірчичні ван­ни для ніг, промивання носа гіпертонічним розчином морської солі, світлолікування (лампи-солюкс, УВЧ і УФ-опромінення на лице). Слід уникати тривалого і багаторазового застосування препаратів типу наф.тизину, санорину, галазоліну внаслідок можливості капі- ляропарезу з наступним посиленням секреції.

Профілактика. Комплекс профілактичних і протиепідемічних заходів такий, як і при інших ГРВІ.