4. Вчення про ейдоси Демокріта. Психологічні ідеї Епікура.

Демокріт: душа - потік вогненних атомів . Ідея Геракліта про те, що від закону Логосу залежить хід речей, отримала розвиток у Демокріта (бл. 460-370 рр.. До н.е.).

Демокріт народився в місті Абдери, у знатній і забезпеченій сім'ї. Його батьки постаралися дати йому найкраще освіту, проте Демокріт визнав за необхідне почати кілька тривалих подорожей, щоб отримати необхідні для себе знання не тальков Греції, але і в інших країнах, насамперед у Єгипті, Персії та Індії. На ці подорожі Демокріт витратив майже всі гроші, залишені йому батьками, а тому, коли він повернувся на батьківщину, його співгромадяни порахували його винним у розтраті зі стояння і призначили судове засідання. Демокріт повинен був виправдати свою поведінку або назавжди покинути рідний дім. У своє виправдання Демокріт, доводячи співгромадянам користь отриманих їм знань, прочитав народним зборам свою книгу "Великий мірострой" (яка, на думку сучасників, була його кращим твором). Співгромадяни визнали, що гроші були їм витрачені з користю. Демокріта не тільки виправдали, але й вручили йому велику грошову нагороду, а також спорудили мідні статуї в його честь.

На жаль, твори Демокрита дійшли до нас тільки в уривках. Основу його теорії становить концепція, згідно з якою весь світ складається з найдрібніших, невидимих ??оком частинок - атомів. Атоми відрізняються один від одного формою, порядком і поворотом. Людина, як і вся навколишня природа, складається з атомів, що утворюють його тіло і душу. Душа також матеріальна і складається з дрібних круглих атомів, найбільш рухливих, бо вони повинні повідомити активність інертному тілу. Таким чином, з точки зору Демокріта, душа є джерелом активності, енергії для тіла. Після смерті людини душа розсіюється в повітрі, а тому смертне не тільки тіло, а й душа.

Демокріт вважав, що душа знаходиться в голові (розумна частина), у грудях (мужня частина), в печінці (вожделеющая частина) і в органах почуттів. При цьому в органах почуттів атоми душі знаходяться дуже близько до поверхні і можуть стикатися з мікроскопічними, невидимими оку копія ми оточуючих предметів (ейдоли), які носяться в повітрі, потрапляючи і в органи чуття. Ці копії відокремлюються (минають) від усіх предметів зовнішнього світу (тому ця теорія пізнання носить назву "теорія витікань"). При зіткненні ейдоли з атомами душі відбувається відчуття, і саме таким чином людина пізнає властивості навколишніх предметів. Таким чином, всі наші відчуття (в тому числі зорові, слухові) є контактними. Узагальнюючи дані не скількох органів почуттів, людина відкриває світ, переходячи на наступний рівень - понятійний, який є результатом діяльності мислення. Іншими словами, у Демокріта існує два щаблі в пізнавальному процесі - відчуття й мислення. При цьому він підкреслював, що мислення дає нам більше знань, ніж відчуття. Так, відчуття не дають нам можливості побачити атоми, але шляхом міркування ми доходимо висновку про їх існування. "Теорія витікань" була визнана в якості основи формування наших чуттєвих знань про предметний світ всіма матеріалістами Древньої Греції.

Демокріт також увів поняття первинних і вторинних якостей предметів. Первинні - це ті якості, які дійсно існують у предметах (вага, поверхня, гладка або шорстка, форма). Вторинні якості - колір, запах, смак, цих властивостей немає в предметах, їх придумали самі люди для своєї зручності, так як "тільки в думці є кисле і солодке, червоне й зелене, а в дійсності є тільки порожнеча і атоми". Таким чином, Демокріт перший сказав про те, що людина не може абсолютно правильно, адекватно пізнати навколишній світ. Ця неможливість зрозуміти до кінця навколишню дійсність ставиться й до розуміння законів, які керують світом і долею людини. Демокріт стверджував, що в світі немає випадків, і все відбувається за заздалегідь заданою причини. Люди придумали ідею випадку, що б прикрити незнання справи і невміння управляти. Насправді ж випадковостей немає, і всі причинно обумовлено.

Такий підхід носить назву детермінізму, а визнання однозначної необхідності всіх відбуваються у світі подій народжує фаталистическую тенденцію, заперечує свободу волі людини. Критики Демокріта підкреслювали, що при такому розумінні неможливо не тільки управляти власною поведінкою, а й оцінювати вчинки людей, так як вони залежать не від моральних принципів людини, а від долі.

Однак сам Демокріт прагнув поєднати фаталістичний підхід з поданням про активність людини при виборі моральних критеріїв поведінки. Він писав, що моральні принципи не даються від народження, але є результатом виховання, тому люди стають хорошими завдяки вправі, а не природі. Виховання, на думку Демокрита, має дати людині три дару: добре мислити, добре говорити і добре робити. Діти, які виросли в неуцтві, подібні танцюючим між мечами, поставленими вгору лезами. Вони гинуть, якщо при стрибку не потрапляють в те єдине місце, де слід поставити ноги. Так і неосвічені люди, ухиляючись від проходження вірному прикладу, звичайно гинуть.

Сам Демокріт вважав виховання настільки важкою справою, що свідомо відмовився від шлюбу і не бажав мати дітей, вважаючи, що від них буває багато неприємностей і у випадку удачі остання придбана ціною великої праці, а в разі невдачі горе батьків незрівнянно ні з яким іншим.

Епікур – творець впливового елліністичного вчення. Він поєднував власну теорію з елементами етики Аристиппа і вчення Демокріта про атоми і розвинув їхні ідеї (хоча сам із зневагою ставився до попередників).

Афінянин за походженням, він виріс на острові Самос. З молодих років захоплювався філософією, в 32 роки створив свою школу філософії, спочатку на о.

Лесбос в місті Метелене. З 306 року до н.е. Епікур переселяється в Афіни, купує сад і в ньому засновує школу, тому її і називають «Сад», а учнів і послідовників Епікура – «філософами з саду». Епікур і його школа відіграли помітну роль у розвитку філософії. Створена як громада однодумців школа за час свого існування, а проіснувала вона близько 600 років, не знала чвар і розбіжностей. Учні були віддані своєму вчителю, колишньому для них зразком поведінки, і дотримувалися принцип, їм встановлений: «Роби так, як якщо б на тебе дивився Епікур». Філософія Епікура – практична і матеріалістична. Він заперечував фаталізм (зумовленість, долю), залишаючи людині вільну волю і право вибору, і не визнавав богів. “Світ Демокріта, де усе визначено, тужливий і безрадісний і взагалі страшніше пекла”, – стверджував Епікур. Цитати з «четверояком ліки», основи вчення Епікура:

– “Богів не слід боятися”;

– “Смерті боятися теж не варто, адже« Поки ми є, смерті ще немає, а коли вона є, то нас вже немає »”;

– “Благо легко досягти”;

– “Зло легко винести”.

Епікур заперечує безсмертя душі, але не саму душу. На його думку душа – це особлива структура атомів, тонка, але абсолютно реальна матерія, що пронизує матеріальне тіло. У своєму вченні Епікур не ставить мети пізнати істину. Його мета – примирити людину з життям, позбавити від страждань і навчити приймати її з радістю. “Роль філософа близька до ролі лікаря”, – вважав Епікур. – “Філософія ця повинна допомогти людині позбутися зайвих бажань, що заподіюють страждання, від болісних страхів, навчити насолоджуватися доступним, жити просто і безтурботно. Людські бажання безмежні. Незадоволення бажань викликає страждання. Ееслі обмежити бажання, проявивши мудрість і розсудливість, то і приводів для страждань буде менше “.

У цьому помітно схожість філософії Епікура з буддизмом, з його уявленням про серединному шляху (не прагнучи до великих радощів, не отримуєш великих страждань). Для щастя людині потрібно лише відсутність фізичних страждань, спокій духу, тепло дружніх відносин.

Напис біля входу в цю школу свідчила; «Гість, тут тобі буде добре. Вище благо тут – задоволення ». Але не тілесні, почуттєві задоволення маються на увазі, вони, навпаки, засуджуються, бо за них завжди слід розплата. Звеличуються задоволення інтелектуальні, душевний спокій, гармонія з собою і зі світом, радість від спілкування з друзями, а головне задоволення – це саме життя. “Життя дається у відчуттях, і вони не можуть помилятися”, – вважав Епікур. Філософія, створена ним, відводить розуму другорядне значення після почуттів. У відношенні держави і суспільства філософ дотримувався нейтральної, відстороненого відносини, вважаючи, що людині правильніше жити в самоті. У свою школу він приймав і жінок і навіть рабів. В інших філософських школах не практикувалося нічого подібного. Новим було і піднесення цінності людського земного життя і виправдання тілесних потреб людини (ці ідеї пізніше перейняли філософи-гуманісти епохи Возраждения).

Перед входом у школу стояв глечик, наповнений водою, і калач, спечений як символ того, що людині насправді треба зовсім небагато. Члени громади жили скромно і без надмірностей. Вони не об’єднували майно, це могло б викликати розбіжності і недовір’я, як припускав Епікур. Філософія Епікура, адаптована в Римі і Франції, була дуже спотворена. Епікуреїзм помітно відрізняється від вчення самого Епікура і ближче за своєю суттю, швидше, до гедонізму.

Епікур про душу.Після Арістотеля і стоїків в античній психології спостерігаються помітні зміни в розумінні суті душі. Ці зміни торкалися раніше всього питання про межі психічного. Накопичувані в природознавстві факти все з більшою наполегливістю і очевидністю вказували на істотні відмінності між рослинами і тваринами. Вже перипатетиками висловлювалася думка про те, що до саме душевних функцій можна відносити властивості відчуття та мислення. Філософи все більше схилялися до того, щоб відмежувати від загальнобіологічних явищ саме психічні, які були висунуті у вченні Арістотеля.

Психологічні погляди стоїків, в яких одухотворялася вся природа, розходилися з новим підходом, що намітився. Ця нова точка зору на склад душі, а отже і межі психічного, наголошується, як вже було сказано, у перипатетиків (послідовників Арістотеля). Але яскравіше вона знайшла вираження у філософсько-психологічних поглядах Епікура і Лукреція.

Епікур жив у 341-271 рр. до н.е. Політична нестійкість країни, соціальні колізії і потрясіння, що переживала Греція в цей період, не могли знайти відображення на характері теоретичних поглядів філософа. У його вченні знов з особливою гостротою висуваються проблеми етико-психологічного плану.

Звернення філософської думки до етично-психологічних питань певною мірою також сприяло зміцненню уявлень про необхідність звуження меж психічного, оскільки у складі душевних явищ все більше уваги на себе звертала сфера спонукальних сил – відчуттів, афектів, емоцій і т.ін., тобто такі душевні стани, які не властиві рослинним організмам, а частково і тваринам.

Поворот до обмеження психіки областю чуттєвості і розуму Епікур здійснює на основі атомістичного вчення, висунутого Демокрітом. Проте у вченні Епікура можна знайти й ідеї філософів мілетської школи і Геракліта.

Відкидаючи вчення Платона, Епікур вважав, що первинною реальністю є матеріальний світ, незалежний від людини. Всі явища природи протікають за законами самої природи. Всесвіт – це світ речей і пустки. Початковими елементами всього сущого є атоми, які відрізняються один від одного не тільки величиною, формою, порядком і положенням, як це наголошувалося Демокрітом, але ще і вагою або тяжкістю. Атоми знаходяться у вічному русі, необхідною умовою якого є пустка. Без пустки атомам ніде було б рухатися. Завдяки різній тяжкості атомів, рух їх різноскерований. Саме відхилення від прямого руху, різноскерованість рухомих атомів є умовою поєднання їх у цілі тіла.

Душа – це те, що додає рух. А те, що додає рух, не може бути пусткою. Отже, душа людини матеріальна. Розум є сукупністю атомів, сполучених з тілом. Будучи найтоншою речовиною, душа розповсюджується по всьому тілу, з яким вона тісно пов'язується. Без тіла душа розсівається, тіло ж без душі руйнується.

Душевні атоми є повітряно-вогненної природи. Співвідношення в ній вогненних і повітряних атомів визначає рівень психічної активності. Чим душа ближча до вогню і чим її стан сухіший, тим вища її активність. Перевага в душі повітряних атомів знижує душевну діяльність.

Першою формою психічного є, по Епікуру, не рослинні функції, як це було в Арістотеля, а відчуття і сприйняття. У них відображаються зовнішні предмети і їх властивості. Завдяки відчуттям людині постає те, що знаходиться поза нею. Механізм відчуттів і сприйнять описувався Епікуром з позицій теорії закінчень. Тут він цілком йде за Демокрітом. З критикою теорії закінчень проти представників атомізму, у тому числі і Епікура, виступали пізніше богослови. Вони вважали, наприклад, що, якщо від тіл постійно виходили б закінчення, то через певний час від цих тіл нічого не залишилося б. Проте Епікур відзначав, що і з органів чуття, як і від інших предметів, йдуть закінчення, які, досягаючи сприйманий об'єкт і наповнюючи його, зберігають предмет відносно постійним у своїх розмірах.

Різноманітність відчуттів визначається фізичними властивостями і характеристиками атомів. Адекватний образ предмету утворюється в тому випадку, якщо закінчення проникають до відповідних органів чуття, причому для виникнення враження закінчення повинні мати відомий ступінь інтенсивності. Якщо ж закінчення проникають в пори інших органів чуття, вони викликають спотворені враження, що ведуть до фантазій і помилок. Епікуром було помічено, що при одночасній дії різних по фізичній природі подразників, час виникнення відповідних відчуттів розрізняється. Так при грозових розрядах спочатку людина бачить блискавку і лише після неї - громовий гуркіт. У галузі відчуттів і сприймань Епікуром було зроблено безліч інших тонких за своїм змістом спостережень, пов'язаних з тілесною оцінкою відстані, емоційного тону відчуттів, ілюзій.

Відчуття і сприйняття є початковим матеріалом, з якого утворюються уявлення. Без відчуттів і сприймань уявлення і пам'ять не виникають. Уявлення підрозділялися філософом на особисті й загальні. В особистих уявленнях відображаються одиничні предмети. Загальним же уявленням приписувалися характеристики і ознаки понять. Загальні уявлення – це узагальнені тілесні образи, що виникають за участю пам'яті з допомогою накладення вражень. В результаті такого накладення індивідуальні ознаки і риси одиничних вражень знімаються і зникають, залишається тільки те, що є в них є загальним.

Мислення полягає в тому, щоб порівнювати між собою одиничні і узагальнені образи, що зберігаються пам'яттю, і зіставляти їх із знову поступаючими враженнями. Критерієм істинного знання є збіг думки з реальністю, яка з достовірністю дана в первинних сприйняттях.

У душі немає ніяких природжених ідей. Вага поняття або, що те ж саме, по Епікуру, загальні уявлення мають своєю основою відчуття і сприйняття, що викликаються, у свою чергу, зовнішніми предметами.

Таким чином, поняття, що у вченні Платона і Арістотеля протиставляються одне одному, а саме мислення і відчуття, опинилися в Епікура органічно пов'язаними і, більше того, такими, що навіть зливаються. Встановлена Епікуром єдність і нероздільність сприймання і мислення робила видимою природну основу мислення. Мислення, як і сприйняття, з яких воно виникає, мають своїм єдиним джерелом і змістом зовнішній наочний світ. Нагадаємо, що тенденція зведення мислення до динаміки тілесних образів мала місце і у стоїків, які теж прагнули встановити єдиний початок у цих двох рівнях пізнавальних процесів. Проте у стоїків взаємозв'язок відчуттів і мислення визначався не наочним світом, а єдиним духовним початком, а саме – розлитої по всьому всесвіту психічною пневмою, по відношенню до якої мислення і образи є її приватними модифікаціями. Велич Епікура в тому і полягає, що він усьому намагається знайти природну основу.

Детерміновані у психології Епікура є розвиток мови, природа сновидінь, спонукальні сили. Сновидіння є відновлення образів, отриманих раніше наяву. Як правило, уві сні людина бачить те, що в реальному житті стало їй недоступним, тобто сновидіння у великій частині пов'язані з нереалізованими бажаннями. Дещо по-новому Епікуром розв'язується проблема розвитку мови. Мова і мовлення мають природне походження. Зовнішні дії викликають не тільки образ речей, але і різне до них емоційне ставлення. Ці стани знаходять свій зовнішній вираз у звуках, що відносяться до предметів, з якими пов'язано виникле переживання. Пізніше предмети починають позначатися буквами, а згодом і цілими словами. У різних місцевостях відчуття, що викликаються схожими явищами і предметами навколишньої дійсності, виражалися у людей різними звуками, і це з'явилося причиною виникнення різних мов.

У питанні про природу емоцій і афективних переживань погляди Епікура схожі з уявленнями Демокріта. Емоції пояснювалися в термінах атомістичного вчення. Відчуття задоволення і позитивні емоції пов'язані із задоволенням потреб і рівномірним рухом круглих, гладких атомів. Негативні афекти і відчуття незадоволення або страждання виникають в тому випадку, якщо потреби організму не задовольняються, а рух атомів нерівномірний, причому самі атоми шорсткі і мають гачкоподібну, незграбну форму.

Спонуки, відчуття, афекти, переживання розглядалися Епікуром як провідні рушійні сили людини, що наповнюють значенням його життя і визначають його вчинки і поведінку. Тому для філософа було дуже важливим питання про взаємне співвідношення у людини станів задоволення і насолоди, з одного боку, страждань і тривог – з іншого. На думку Епікура, щастя людини полягає у прагненні до задоволення потреб і насолоди.

Але задоволення і насолода розумілися ним не як нерозсудливе і надмірне захоплення тілесними надмірностями, що намагалися приписати і в чому хотіли обвинуватити Епікура богослови. Для нього задоволення і страждання є набуття спокійного розташування духу, усунення страждань і тривог, горя і душевних мук, звільнення від нестерпних переживань і афективних станів, подолання різного роду страхів. Для відновлення спокою душі важливе значення має задоволення основних природних потреб. Але лише задоволення потреб недостатньо для забезпечення душевного спокою і рівноваги людини. Крім цього людина повинна мати чітке уявлення про своє минуле, теперішнє і майбутнє, що допомагає їй доцільно зважити страждання і задоволення в різні періоди її життя. У своїх етичних повчаннях Епікур указував, що заради великого майбутнього щастя людині краще поступитися особистими, менш значимими для її життєвих перспектив задоволеннями і йти на поточні, тимчасові позбавлення і страждання. Розсудливою людиною філософ вважав того, хто здатний постійно задавати собі питанням про те, що може з ним відбутися, якщо відбудеться те, чого він хоче або бажає.

З погляду Епікура, людина живе в декількох системах подій – необхідних, випадкових і подій, що їй підвладні. У двох випадках люди мало що можуть змінити: 1) з метою поліпшення власного життя і 2) отримання особистого щастя. А ось третя галузь, яка включає сферу моралі, відчуттів і поведінки, може контролюватися і управлятися самою людиною. Суть управління самим собою в тому і полягає, щоб усувати і долати страхи, душевні тривоги і страждання.

Велике значення в цьому має філософія, основне призначення якої Епікур бачив у пошуку і знайденні нею людям шляхів отримання щастя. Від філософії, як і від медицини, не буде користі, якщо медицина не усуває тілесних хвороб, а філософія – душевних тривог. Епікур був схильний надавати філософії більшого значення, ніж медицині, оскільки тіло, вважав він, страждає тільки в теперішньому, психічні ж страждання можуть бути пов'язаними не тільки із справжнім, але також з минулим і майбутнім. Саме тому завдання, що стоять перед філософією, уявлялися стародавньому мислителю набагато складнішими в порівнянні із завданнями медицини. Тільки через філософію, покликану відкривати і указувати шляхи подолання тривог і страхів, людина може знайти істинне щастя, спокій і насолоду в хорошому значенні слова. Ця основна ідея філософії і психології Епікура знайшла своє віддзеркалення в написі, який увінчав вхід в парк, де він проводив бесіди і заняття зі своїми учнями. Напис свідчив: «Мандрівник, тут тобі буде добре, тут вище благо – насолода».