5. Внесок Аристотеля в розвиток психології.

Арістотель. Труднощі, що склалися, і суперечності в розумінні природи психічного, які витікали, з одного боку, з уявлень про душу Демокріта, з іншого – із вчення про душу Платона вимагали свого розмежування. Спробу зняти протилежність двох полярних точок зору здійснює найближчий учень Платона Арістотель (384-324 рр. до н.е.) – один із найбільших філософів старовини. Так як і Демокріт, Арістотель був вченим-енциклопедистом, що доклався до усіх галузей сучасних йому знань. Його погляди є узагальненням, підсумком і вершиною всієї старогрецької науки. К.Маркс називав Арістотеля Олександром Македонським у філософії.

Літературно-філософська спадщина Арістотеля велика. Велику частину його творів зведено в окремі збірки під назвами: «Органон», «Метафізика» і «Фізика». Твором, у якому Арістотель безпосередньо торкається питань психології, є трактат «Про душу». Висловлюючи у своїх поглядах загальнобіологічний підхід у поясненні природи психічних явищ, Арістотель вважав за необхідне включити цей твір у розділ «Фізика», вважаючи, що «вивчення душі є справою природодослідника». Питання про душу розглядалося Арістотелем як одна з центральних проблем філософії, оскільки, на його думку, «пізнання душі може дати багато нового для будь-якої істини, головним же чином – для пізнання природи.

Було б доречно відзначити, що ця точка зору Арістотеля співзвучна сучасним уявленням про місце психології в системі наук. Надання психологічним знанням того величезного значення, яке вони мають для вивчення природи в цілому, стало для Арістотеля підставою для виокремлення знань про душу в самостійний розділ філософії. Арістотель був першим, хто написав спеціальний трактат «Про душу». Оскільки в цьому творі власні погляди Арістотеля передують уявленням про душу його попередників, то згаданий твір філософа можна розглядати також і як перше історіографічне дослідження в галузі філософії і психології.

Психологічна концепція Арістотеля була тісно пов'язана і витікала з його загальнофілософського вчення про матерію і форму. Світ і його розвиток розумілися Арістотелем як результат постійного взаємопроникнення двох першооснов – пасивного (матерії) і активного початку, названого Арістотелем формою.

Матерія – це все те, що оточує людину і сама людина. Усі конкретні матеріальні речі виникають завдяки формі, що додають внаслідок своєї організуючої функції якісну визначеність. Матерія і форма є взаємно передбачувані і невіддільні один від одного. Матерія не може існувати не оформившись. Так само форма не може існувати без матеріальної основи. Матерія пасивна, форма активна. Будучи організуючою і якіснотворною силою, форма складає суть речей.

Формою живої матерії є душа. Душа як форма є суттю всього живого (чи це рослини, тварини, чи людина). Вчення Арістотеля про матерію, форму і про душу як форму живого мало ряд найважливіших наслідків.

По-перше, до Арістотеля філософи-матеріалісти душу представляли як особливий стан першооснови. У Фалеса це була вода, Анаксимандра – алейрон, Анаксимена – повітря, Геракліта – вогонь, Демокріта – атоми. З іншого боку, у Платона душа виступала як особлива безтілесна суть. Обидві точки зору викликали заперечення у Арістотеля. Душа, на його думку, не може розглядатися ні як один із станів першоматерії, ні як відірвана від тіла самостійна суть. Душа є активне, діяльнісні начало в матеріальному тілі, його форма, але не сама речовина або тіло. Виконуючи організуючу, діяльнісну і управляючу функцію щодо тіла, душа не може існувати без останнього, так само, як існування самого організму неможливе без форми або душі. Душа і тіло нерозривно зв'язані і «душі від тіла відділити не можна».

Таким чином, Арістотель у вирішенні питання про природу душі одночасно долає і обмеженість поглядів античних матеріалістів, і крайній ідеалізм Платона. Проте точку зору Арістотеля не можна вважати послідовно матеріалістичною, оскільки, встановлюючи єдність душі і тіла, філософ в самому почату приймає їх (душу і тіло, форму і матерію) як два самостійні начала, а, отже, повністю ідеалізм Платона не був подоланий Арістотелем.

Разом з обґрунтуванням єдності душі і тіла Арістотель вслід за матеріалістами доводив, що об'єктивним змістом і джерелом психічного є зовнішній світ. Діяльність душі не мислилася поза зв'язком її з об'єктивним світом. Свою конкретизацію це загальне положення знайшло при розкритті механізмів пізнавальних процесів.

У цьому Арістотель іде далі від представників матеріалістичної лінії. Нагадаємо, що схожість і подібність образів душі з реальними об'єктами Емпедоклом, Демокрітом, а згодом Епікуром і Лукрецієм, пояснювалися проникненням у пори органів чуття тонких оболонок (ідолів, примар, спецій), що копіюють властивості або форму тих об'єктів, на яких ці оболонки закінчуються.

На думку ж Арістотеля, тілесний образ – це не той самий сприйнятний об'єкт у мініатюрі, а тільки його форма, копія, зліпок з речі без її матерії, подібно відтиску друку на воску або папері без самого друку.

Для виникнення сприйняття як діяльності, пов'язаної з ухваленням сприймаючим органом форми зовнішнього предмету без його матерії, необхідно, з погляду Арістотеля, наявність трьох головних умов: 1) впливаючого об'єкту; 2) проміжного середовища і 3) здатності до відчуття. Ведучим і визначальним в генезисі перцептивного акту є зовнішній предмет, який подібно вогню, запускає в дію здатність органів чуття.

Не менш важливими у формуванні тілесного образу є дві інші умови. Роль проміжного середовища полягає в перенесенні форми і властивостей об'єкту без його матерії. Проміжне середовище повинно мати місце в кожному виді відчуттів і сприйнять. Для зору ним є світло, для слуху – повітря, для дотику – «м'ясо» організму.

Носіями здатності відчувати є органи відчуття. До дії на них зовнішніх тіл відчуттів як таких не виникає. Здатність відчувати знаходиться лише в потенційному стані. Їх можна порівняти з горючим матеріалом, який сам по собі не запалюється без вогню або іскри. Актуалізація здатності відчуття відбувається тільки у разі контакту органів відчуття із зовнішніми предметами через проміжне середовище.

Відчуття і сприйняття виступають як початкові форми пізнавальної діяльності, на основі яких зростають складніші форми психічного. Тілесні образи – відбитки зовнішнього світу. Арістотель розрізняє п'ять основних видів чутливості: зір, слух, смак, нюх і дотик. Подібно Демокріту, Арістотель вважав, що головним і генетично первинним серед названих відчуттів є дотик. Без дотикової здатності не може виникати жоден інший вид відчуттів, тоді як дотик може існувати сам по собі.

На відміну від інших органів чуття, що відображає лише окремі певні властивості зовнішніх тіл, дотик, об'єднуючи в собі декілька видів чуття – відчуття дотику, тепла, болі і рухи, дозволяє відображати відразу сукупність властивостей. У поєднанні з іншими видами відчуттів дотик має вирішальне значення у просторовому баченні предметів.

Згідно Арістотелю, окремі види відчуттів не дають можливості встановлювати відмінності між ними. Зіставлення різних видів відчуттів між собою припускає щось єдине, до чого різні тілесні враження могли б стосуватися. Цей єдиний орган, в якому повинно відбуватися співвідношення одних вражень з іншими, був названий Арістотелем «загальним відчуттям». Загальне відчуття – це центральний орган, куди прямують усі відчуття, що виникли при безпосередній взаємодії органів чуття із зовнішніми предметами. Враження, що поступили в загальне відчуття, можуть зберігатися там у вигляді слідів. Основними функціями загального відчуття є впорядкування, зіставлення, роз'єднання, перебудова тілесних образів, співвідношення минулих вражень із новими. Всі ці процеси супроводжуються всередині тілесними змінами.

Основним механізмом взаємодії відчуттів Арістотель вважав асоціації. Останні розрізнялися на асоціації за схожістю, протилежність і тимчасовій суміжності. За допомогою асоціацій можуть виникати і такі враження, які прямою дією зовнішнього предмету і не викликаються.

Таким чином, загальне відчуття виступає не тільки як орган, де здійснюється синтез відчуттів, але і як орган, в якому виробляються пам'ять, уявлення і уява. Всі ці тілесні форми є нічим іншим як проміжними ланками або етапами поступового перетворення і трансформації чуттєвості в думку.

Важко переоцінити значення вчення Арістотеля про загальне відчуття, бо воно виклало міст між відчуттям і мисленням, міст, якого не змогли звести Демокріт і, тим більше, Платон.

Мислення, за Арістотелем, неможливе без тілесного досвіду. Воно завжди звернене до нього і виникає на його основі. «Душа, – стверджував філософ, – ніколи не мислить без образів». У той же самий час мислення проникає в недоступну органам чуття суть речей. Ця суть речей дана у відчуттях лише у вигляді можливостей. Думка уявлялась великому філософу як вища форма психічного, як об'єднуюча маса тілесних форм.

Іншими словами, мислення – це форма тілесних форм або просто форма форм, в якій зникає все тілесне, наочне, а залишається узагальнене і загальнозначуще. Зростаючи з тілесних форм, мислення не може протікати у відриві від тіла. У цьому відношенні початкове положення Арістотеля про єдність форми і матерії, тіла і душі від її нижчих проявів до вищих залишалося непорушним і було направлене проти ідеалізму Платона.

Проте у питанні про природу мислення повністю подолати ідеалізм Арістотель не зміг. Він висуває положення про існування родового розуму, який у протилежність індивідуальному мисленню, залежному від тіла і зникаючому із смертю людини, з тілом органічно не зв'язаний, не руйнується, який вічний і межами життя людини не обмежений.

Що ж примусило Арістотеля визнати існування вищого розуму, під яким малися на увазі чисті, без тілесних домішок загальні форми? Якщо в тілесних враженнях узагальнені і загальнозначущі форми дані у вигляді можливості і потенції, то виникає питання про те, яким чином ці форми актуалізуються і виділяються з тілесних форм?

Раніше вказувалося, що у разі відчуттів і сприйнять здатність відчувати як можливість появи тілесних форм актуалізує їх завдяки дії на органи чуття зовнішнього предмету. А що ж є причиною, що запалює індивідуальний розум і актуалізує ув'язнені в тілесних образах у вигляді потенції узагальнені форми або поняття? Цією причиною Арістотель і вважає надіндивідуальне, родове мислення або верховний розум, який надбудовується у людини над уже відомими нам пізнавальними формами душі і завершує їх ієрархію. Саме під впливом верховного розуму відбувається освіта або реалізація ідеальних узагальнених форм, заданих в тілесних формах у вигляді можливостей.

Нероздільними з пізнавальними здібностями душі є інші її специфічні властивості – прагнення і афективні переживання. Виникнення емоцій і прагнень також викликаються природними причинами. Ними є потреби організму і зовнішні предмети, які ведуть до їх задоволення. Арістотель вважав, що прагнення завжди пов'язані з метою, в якій у формі образу або думки представлений об'єкт, що має для організму корисне або шкідливе значення. З іншого боку, прагнення визначаються потребами і пов'язаними з ними відчуттями задоволення або незадоволення, функція яких полягає в тому, щоб повідомляти і оцінювати корисність або непридатність даного предмету для життя організму.

Таким чином, будь-який вольовий рух, всякий емоційний стан як провідні рушійні сили душі, що визначають активність організму, мають під собою природні підстави. Подібно пізнавальним процесам афективні стани завжди супроводжуються внутрішньотілесними змінами, а прагнення завершуються зовнішніми руховими актами, що створює, зрештою, цілісну поведінку.

Загальну рухову активність людини Арістотель пов'язував з кров'ю, в якій він вбачав основне джерело життєдіяльності організму. В цьому погляди Арістотеля близькі уявленням Алкмеона і Емпедокла. Рухливість і активність людини визначаються різними станами крові, швидкістю її згортання, ступенем її розрідженості, її теплотою і т.ін.

Так, наприклад, легка кров властива сангвінікам, густа – меланхолікам, тепла – холерикам, рідка – флегматикам. Отже, в арістотелівській гуморальній теорії темпераменту основою відмінностей в рівні загальної рухливості є різні стани однієї і тієї ж рідини (кров), а не чотирьох, як це було у вченні про типи темпераменту Гіппократа.

Вище згадувалося, що кров складає основу всієї життєдіяльності організму. Вона розглядалася Арістотелем і як матеріальний носій всіх душевних функцій від нижчих до вищих. Розтікаючись по всьому тілу, кров дає життя його органам чуття і м'язам. Через неї вони зв'язуються з серцем, яке і виступало як центральний орган душі.

Що стосується головного мозку, то він розглядався Арістотелем як резервуар для охолоджування крові. Арістотелю було відомо, що сама мозкова речовина не володіє чутливістю. Це стало підставою для виникнення сумнівів щодо того, що саме мозок є органом душі, для якої, навпаки, здатність відчуття є провідною специфічною властивістю.

Таким чином, у питанні про субстрат психіки Арістотель схиляється до Емпедокла, що висловлює сердцецентровану точку зору.

Найважливіший розділ у загальній системі уявлень Арістотеля про душу складає його вчення про здібності душі. Істотним у цьому вченні є те, що в ньому викладений новий погляд на будову душі і співвідношення основних її властивостей. На відміну від Платона, що розділяв душу на дві протилежні одна одній частини (вищу і нижчу), Арістотель вважає, що душа єдина, неподільна, їй властиві три основні властивості, до яких він відносив рослинну, чуттєву й розумну.

Рослинні здібності забезпечують живлення і зростання організмів, їх розмноження. Тілесний розвиток відбувається через постійне самооновлення організму шляхом переробки і уподібнення харчових речовин згідно своєму складу.

Слід відзначити, що цей принцип уподібнення організмом зовнішніх об'єктів був поширений Арістотелем і на рівень відчуттів. Це дозволило філософу зняти суперечність, яка була викликана різними точками зору Анаксагора і Емпедокла на механізм відчуттів і сприймань. Пригадаємо, що згідно Емпедоклу, сприйняття виникає тільки в тому випадку, якщо сприйняті об'єкти і сприймаючі їх органи чуття подібні один одному. У Анаксагора ж початковим принципом організації психічного є не подібність, а протилежність. Розбіжність між Анаксагором і Емпедоклом Арістотель усуває таким чином: до контакту організму із зовнішніми об'єктами останні знаходяться відносно протилежно, вони стають подібними при взаємодії один з одним, коли відбувається засвоєння організмом зовнішнього предмету. Якщо на рівні рослинних функцій організмом засвоюється і сама живляча речовина і його форма, то на рівні відчуттів і сприйнять органом, що відчуває, «засвоюється», «уподібнюється» або приймається тільки форма зовнішнього предмету без його матерії. Поки їжа не переварена, вона протилежна тілесному складу організму; коли ж вона переварена, вона стає подібною складу живого тіла.

Щось аналогічне має місце і у випадку сприйняття предметів. До контакту зовнішнього предмету з органом, що відчуває, між ними зберігається позиція протилежності. Уподібнення зовнішньому об'єкту виникає під час взаємодії здатності відчувати із зовнішнім предметом, коли орган, що відчуває, приймає або відтворює форму об'єкту.

Рослинні функції є основою, на якій виникає і розвиває здатність душі відчувати. Первинною здатністю відчуття виступає дотик, до якого згодом приєднується решта видів чутливості. Всі види відчуттів, вступаючи у взаємодію, утворюють сенсорні синтези, з якими органічно пов'язуються афективні переживання і прагнення.

Отже, у сферу здібностей відчуття входять відчуття і спонукальні сили. З них зростають розумні здібності, що служать основою формування понять і розуму.

Співвідношення між названими трьома видами властивостей є те, що нижчі здібності входять обов'язково у вищі, тобто вищі здібності обов’язково включають нижчі.

Наприклад, розумні здібності містять у собі і рослинні, і чуттєві властивості. Властивості відчуття, у свою чергу, виникають лише за наявності рослинних або живлячих функцій. Людській душі властиві всі три властивості, саме тому душа людини визначалася Арістотелем як людина, що харчується, відчуває і мислить.

Тваринам властива тільки чуттєва властивість, що включає в себе і рослинні функції, причому у нижчих тварин чутливість може бути представлена тільки дотиком, у вищих тварин – всіма видами відчуттів. На рівні рослин душа обмежена рослинними властивостями, які у людини і тварин виступають як нижчі органічні функції душі.

Новизна в поглядах Арістотеля на будову душі полягає у двох істотних моментах. По-перше, в них знайшов місце вираз «цілісний підхід», за яким душа мислилася як щось єдине і неподільне на частини; по-друге, арістотелівська схема будови душі пройнята ідеєю розвитку, яка була реалізована філософом як у філогенетичному, так і в онтогенетичному аспектах.

Це видно з того, що, з одного боку, окремі здібності душі виступають як послідовні етапи її еволюції, а з іншого – розвиток індивідуальної людської душі уявлявся Арістотелю як повторення цих стадій еволюції. Розвиток душі в онтогенезі є поступовим переходом і перетворенням нижчих здібностей у вищі.

Із вчення про три основні властивості душі витікали і педагогічні завдання, які зводилися Арістотелем до розвитку цих трьох здібностей. Розвиток рослинних здібностей формує у людини спритність тіла, силу м'язів, нормальну діяльність різних органів, загальне фізичне здоров'я. Завдяки розвитку здатності відчуття, у людини формується спостережливість, емоційність, мужність, воля і т.ін. Розвиток розумових здібностей веде до формування у людини системи знань, розуму й інтелекту в цілому.

Провідне місце у структурі властивостей душі людини відводилося Арістотелем розуму і інтелекту. Розумінню і рівню інтелекту надавалося вирішального значення у справі формування особистості і характеру. Саме рівень розвитку розумових здібностей виступає як стрижньова і формотворча ознака, за якою можливе розрізнення людей на окремі типи.

Проте тільки розум, інтелект і знання, одержані з їх допомогою, прямо не зумовлюють реальної поведінки людини. Вчинки людей можуть відповідати, а можуть і розходитися із знаннями, що є у них, наприклад, про погане і хороше, корисне і шкідливе і т.ін. Все, що є у людини від природи, вважав Арістотель, це тільки можливість, перетворення в дійсність якої вимагає участі інших чинників.

В галузі формування характеру, крім інтелекту, повинні бути досвід, вироблення і навчання вчинкам. А те, яким за змістом буде це навчання, у великій мірі залежить від того середовища, в якому людина живе, від способу життя, який вона веде, від роду діяльності, якою вона займається, від місця, яке вона посідає в суспільстві.

Аристотель: душа - спосіб організації тіла . Арістотель (384-322 рр.. До н.е.) подолав ці погляди, відкривши нову епоху в розумінні душі як предмета психологічного знання. Його джерелом стали для Аристотеля не фізичні тіла і безтілесні ідеї, але організм, де тілесне й духовне утворюють нероздільну цілісність. Душа, за Арістотелем, - не самостійна сутність, а форма, спосіб організації живого тіла. Тим самим було покінчено і з наївним анімістичним дуалізмом, і з витонченим дуалізмом Платона.

Аристотель був сином медика при македонському царя і сам готувався до медичної професії. З'явившись сімнадцятирічним юнаком до Афін до шістдесятирічного Платону, він кілька років займався в його Академії, з якою надалі порвав. Відома картина Рафаеля "Афінська школа" зображує Платона вказує рукою на небо. Аристотеля - на землю. У цих образах відбито відмінність в орієнтації двох великих мислителів. За Арістотелем, ідейне багатство світу приховано в чуттєво сприймаються земних речах і розкривається в прямому спілкуванні з ними.

На околиці Афін Аристотель створив власну школу, названу Ликеем (пізніше словом "ліцей" стали називати привілейовані навчальні заклади). Це була крита галерея, де Аристотель, зазвичай прогулюючись, вів заняття. "Правильно думають ті, - говорив Аристотель своїм учням, - кому видається, що душа, не може існувати без тіла і не є тілом".

Хто ж мався, на увазі під тими, хто "правильно думає"? Очевидно, що не натурфілософи, для яких душа - це найтонше тіло. Але й не Платон, який вважав душу паломницею, мандрівної по тілах і інших світів. Рішучий підсумок роздумів Аристотеля: "Душу від тіла відокремити не можна" - суперечив поглядам Платона на минуле і майбутнє душі. Виходить, що "правильним" Аристотель вважав власне розуміння, згідно з яким переживає, мислить, навчається не душа, а цілісний організм. "Сказати, що душа гнівається, - писав він, - рівнозначно тому, як якби хто сказав, що душа займається тканням або спорудою будинку".

Аристотель був як філософом, так і натуралістом-дослідником природи. У свій час він навчав наук юного Олександра Македонського, який згодом наказав відправляти свого старого вчителя зразки рослин і тварин з завойованих країн.

Накопичувалося величезна кількість фактів порівняльно-анатомічних, зоологічних, ембріологічних та інших, стали досвідченої основою спостережень і аналізу поведінки живих істот. Узагальнення цих фактів, в першу чергу біологічних, стало основою психологічного вчення Аристотеля і перетворення головних пояснювальних принципів психології: організації, закономірності, причинності.

Вже сам термін "організм" вимагає його під кутом зору організації, тобто впорядкованості цілого для досягнення будь-якої мети або для вирішення якої-небудь завдання. Пристрій цього цілого і його робота (функція) нероздільні. "Якби очей був живою істотою, його душею було б зір", - говорив Аристотель.

Душа мислилася Аристотелем як спосіб організації живого тіла, дії якого носять доцільний характер. Він вважав душу властивою всім живим організмам (у тому числі рослинам) і підлягає об'єктивного, досвідченому вивченню. Вона не може існувати без тіла і в той же час не є тілом. Душу від тіла відокремити не можна. Тим самим відкидалися версії про минуле і майбутнє душі, способах її з'єднання з зовнішнім для неї матеріальним тілом. Не сама по собі душа, але тіло завдяки їй вчиться, розмірковує і діє. Первинний рівень цих відносин представлений у процесах харчування ("рослинна душа") як асиміляція живим тілом необхідних для його існування матеріальних речовин. Це відношення припускає специфічну активність організму, завдяки якій зовнішнє поглинається живим тілом інакше, ніж неорганічним, а саме - шляхом доцільного розподілу "в межах кордону і закону". Такий специфічний для живого організму спосіб засвоєння зовнішнього і слід, відповідно до Аристотеля, вважати душею в її самої фундаментальної біологічної формі. Вихідним для життя є харчування як засвоєння зовнішнього. Цей загальний пояснювальний принцип Аристотель поширив на інші рівні діяльності душі, перш за все на чуттєві враження, на здатність відчувати, яка трактується ним як особливе уподібнення органу почуттів зовнішньому об'єкту. Однак тут, на відміну від харчування, засвоюється не матеріальне речовина, а форма об'єкта.

Душа має різними здібностями як сходами її розвитку: рослинної, чуттєвої і розумової (властивою тільки людині). Стосовно поясненню душі Аристотель, всупереч своєму постулату про неподільності душі і здатного до життя тіла, думав, що розум у його вищому, сутнісному вираженні є щось відмінне від тіла. Ієрархія рівнів пізнавальної діяльності завершувалася "верховним розумом", який не змішувався ні з чим тілесним і зовнішнім.

Початок пізнання - це чуттєва здатність. Вона знімає форму речей аналогічно, як "віск приймає відбиток печатки без заліза і золота". У такому процесі уподібнення живого тіла зовнішніх об'єктів Аристотель надавав велике значення особливому центральному органу, названому "загальним чувствилищем". Цей центр пізнає загальні для всіх відчуттів якості - рух, величину, фігуру і т.п. Завдяки йому стає можливим і розрізнення суб'єктом модальностей відчуттів (кольору, смаку, запаху).

Центральним органом душі Аристотель вважав не мозок, а серце, пов'язане з органами почуттів і рухів за допомогою циркуляції крові. Зовнішні враження організм запам'ятовує в вигляді образів "фантазії" (під цим розумілися уявлення пам'яті та уяви). Вони з'єднуються за законами асоціації трьох видів - суміжності (якщо два враження слідували один за одним, то згодом одне з них викликає інше), подібності та контрасту. (Ці відкриті Аристотелем закони стали основою напряму, який згодом отримало ім'я асоціативної психології.)

Аристотель дотримувався, кажучи сучасною мовою, системного підходу, так як розглядав живе тіло і його здібності, як доцільно діючу систему. Його важливим внеском є ??так само твердження ідеї розвитку, бо він навчав, що здатність вищого рівня виникає на основі попередньої, більш елементарної. Аристотель співвідносив розвиток окремого організму з розвитком всього тваринного світу. У окремій людині повторюються за його перетворення з немовляти в зріле істота ті щаблі, які пройшов за свою історію органічний світ. У цьому узагальненні у зародковій формі була закладена ідея, названа згодом біологічним законом.

Аристотель розмежував теоретичний і практичний розум. Принципом такого розмежування послужило різницю між функціями мислення. Знання як таке, саме по собі не робить людину моральним. Його чесноти залежать не від знання і не від природи, яка тільки потенційно наділяє індивіда задатками, з яких надалі можуть розвиватися його якості. Вони формуються в реальних вчинках, що додають людині певну карбування. Це пов'язано також з тим, як він ставиться до своїх почуттів (афектів).

Вчинок пов'язаний з афектом. Кожній ситуації відповідає оптимальна афективна реакція на неї. Коли вона є надмірною або недостатньою, люди надходять погано. Співвідносячи мотивацію з моральною оцінкою вчинку, Аристотель зближав біологічне вчення про душу з ці кою. "Всякий в стані гніватися і це легко, також і видавати гроші і витрачати їх, але не вся кий вміє і не легко робити це по відношенню до того, до кого слід і заради чого і як слід". Якщо афект (емоційний стан) і дію адекватні ситуації, то витрачання грошей прийнято називати щедрістю: якщо неадекватні то або марнотратством, або скупістю. Правильний спосіб реагування необхідно виробляти досвідом, вивченням інших і самого себе, наполегливою працею. Людина є те, що він сам в собі виховує, виробляє.

Аристотель вперше заговорив про природосообразности виховання і необхідності співвіднесення педагогічних методів з рівнем психічного розвитку дитини. Він запропонував періодизацію, ос нової якої з'явилася виділена їм структура душі. Дитинство він розділив на три періоди: до 7 років, від 7 до 14 і від 14 до 21 року. Для кожного з цих періодів має бути розроблена певна система виховання. Наприклад, говорячи про дошкільному віці. Аристотель підкреслював, що в цей період найважливіше місце займає формування рослинної душі; тому для маленьких дітей таке значення має режим дня, правильне харчування, гігієна. Школярам необхідно розвивати й інші властивості, зокрема руху (за допомогою гімнастичних вправ), відчуття, пам'ять, прагнення. Моральне виховання повинно грунтуватися на вправі в моральних вчинках.

Якщо Платон вважав почуття злом, то Аристотель, навпаки, писав про важливість виховання почуттів дітей, підкреслюючи необхідність поміркованості та розумного співвіднесення почуттів з навколишнім. Велике значення він відводив афектам, які виникають незалежно від волі людини і боротьба з якими силою одного розуму неможлива. Тому він підкреслював роль мистецтва. Особливо мистецтва драматичного, яке, викликаючи відповідні емоції у глядачів і слухачів, сприяє катарсису, тобто очищенню від афекту, одночасно навчаючи і дітей, і дорослих культурі почуттів.

Говорячи про моральність, Платон підкреслював, що морально тільки абсолютно правильне і досконале поведінка, а будь-які відхилення від правила, навіть з найкращими цілями, вже є проступком.

На відміну від нього Аристотель підкреслював значення самого прагнення до морального поведінки. Таким чином, він заохочував спроби дитини, нехай і невдалі, "бути хорошим", створюючи тим самим додаткову мотивацію.

Отже, Аристотель перетворив ключові пояснювальні принципи психології: системності (організації), розвитку, детермінізму. Душа для Аристотеля - не виключна сутність, а спосіб організації живого тіла, це систему, душа проходить різні етапи в розвитку і здатна не тільки запам'ятовувати те, що діє на тіло в даний момент, а й узгоджуватися з майбутньою метою.

Аристотель відкрив і вивчив безліч конкретних психічних явищ. Але "чистих фактів" у науці немає. Будь-який факт по-різному бачиться в залежності від теоретичного кута зору, від категорій і пояснювальних схем, якими озброєний дослідник. Збагативши пояснювальні принципи, Аристотель представив зовсім іншу, порівняно з попередниками, картину пристрої, функцій і розвитку душі.