6. Психологічні погляди античних лікарів. Гуморальна теорія і трактування темпераменту.

Алкмеон: мозок - орган душі  . Гуморальна спрямованість мислення давньогрецьких медиків зовсім не означала, що вони ігнорували будова органів, спеціально призначених для виконання психічних функцій. Здавна як на Сході, так і в Греції конкурували між собою дві теорії "серце-центрическая" і "мозго-центрическая"

 Думка про те, що мозок є орган душі, належить давньогрецького лікаря Алкмеону з Кретон (VI століття до н. Е..), Який прийшов до такого висновку в результаті спостережень і хірургічних операцій. Зокрема, він встановив, що з мозкових півкуль "йдуть до очних западин дві вузькі доріжки". Вважаючи, що відчуття виникає завдяки особливій будові периферичних відчувають апаратів, Алкмеон водночас стверджував, що є прямий зв'язок між органами почуттів і мозком.

 Таким чином, вчення про психіку як продукті мозку зародилося завдяки тому, що була відкрита пряма залежність відчуттів від будови мозку, а це, в свою чергу, стало можливим завдяки накопиченню емпіричних фактів. Відчуття, по Алкмеону, - вихідний пункт всієї пізнавальної роботи. "Мозок доставляє (нам) відчуття слуху, зору і нюху, з останніх ж виникають пам'ять і уявлення (думка), а з пам'яті і уявлення, що досягли непохитної міцності, народжується знання, що є таким в силу цієї (міцності)".

 Тим самим і інші психічні процеси, що виникають з відчуттів, зв'язувалися з мозком, хоча знання про ці процеси (на відміну від знання про відчуття) не могло спиратися на анатомо-фізіологічний досвід.

 Слідом за Алкмеоном Гіппократ також трактував мозок як орган психіки, вважаючи, що він є великою залозою.

 Слід зауважити, що в XX столітті вчені звернулися до досліджень як нервових процесів, так і рідких середовищ організму, його гормонів (грецьке слово, що позначає те, що збуджує). Тепер і медики і психологи говорять про єдину нейрогуморальної регуляції поведінки.

 Якщо поглянути на Гиппократовом темпераменти з загальнотеоретичних позицій, то можна помітити їх слабку сторону (втім, вона притаманна і сучасним типологиям характерів): організм розглядався як суміші - в якихось пропорціях - різних елементів, однак яким чином ця суміш перетворювалася на гармонійне ціле, залишалося за бридкою.

Гіппократ: вчення про темпераменти. Школа Гіппократа (бл. 460-377 рр.. До н.е.), відома нам по так званому "Гиппократовом збірнику", розглядала життя як змінюється процес. Серед її пояснювальних принципів ми зустрічаємо повітря у ролі сили, що підтримує нерозривний зв'язок організму із світом, приносить ззовні розум, а в мозку виконує психічні функції. Єдине матеріальне начало в якості основи органічного життя відкидалося. Якби людина була єдиним, то він ні коли б не хворів, а якби хворів, то зцілювальне засіб мало б бути єдиним. Але такого не існує.

Вчення про єдину стихії, що лежить в основі різноманіття речей, Гіппократ замінював вченням про чотири рідинах (кров, слиз, жовч жовта і жовч чорна). Звідси, залежно від того, яка рідина переважає, - версія про чотири темпераменти, названих надалі: сангвінічним (коли переважає кров), флегматичним (слиз), холеричним (жовта жовч) і меланхолійним (чорна жовч).

Для майбутньої наукової психології цей пояснювальний принцип, при всій його наївності, мав дуже важливе значення (недарма термінологія Гіппократа збереглася понині). По-перше, на передній план висувалася гіпотеза, за якою незліченні різницю між людьми можна згрупувати з кількох загальним ознаками поведінки; тим самим закладалися початку наукової типології, що лежать в основі сучасних вчень про індивідуальні відмінності між людьми. По-друге, джерело і причину відмінностей Гіппократ шукав всередині організму; душевні якості ставилися в залежність від тілесних. Про роль нервової системи в ту епоху ще не знали, тому типологія була, кажучи нинішнім мовою, гуморальної (від лат. "Гумор" - рідина).

Підсумки розвитку античної психологічної думки

У працях давньогрецьких мислителів відкриті багато великі проблеми, які й сьогодні направляють розвиток психологічних ідей. У їх поясненнях генези і структури душі виявляються три напрямки, за якими йшов пошук тих великих, незалежних від індивіда сфер, за образом і подобою яких трактувався мікрокосм індивідуальної людської душі.

Першим напрямком стало пояснення психіки з законів руху і розвитку матеріального світу. Тут головною була ідея про визначальну залежності душевних проявів від загального ладу речей, їх фізичної природи. (Питання про місце психічного в матеріальному світі, піднятий вперше древніми мислителями, досі залишається стрижневим у психологічній теорії.)

Тільки після того як були осмислені производность життя душі від фізичного світу, їх внутрішня спорідненість, а тим самим - і необхідність вивчати психіку виходячи з того, що кажуть досвід і раз мислення про взаємозв'язок матеріальних явищ, психологічна думка змогла просунутися до нових рубежів, відкрив своєрідність її об'єктів.

Другий напрямок античної психології, створене Арістотелем, орієнтувалося переважно на живу природу; вихідною точкою для нього служило відмінність властивостей органічних тіл від неорганічних. Оскільки психіка є формою життя, висування на передній план цієї проблеми було великим кроком вперед. Воно дозволило побачити в психічному що не мешкають в тілі душу, має просторові параметри і здатна (на думку як матеріалістів, так і ідеалістів) залишати організм, з яким вона зовні пов'язана, а спосіб організації поведінки живих систем.

Третій напрям ставило душевну діяльність індивіда в залежність від форм, які створюються не фізичної чи органічної природою, а людської культурою, а саме - від понять, ідей, етичних цінностей. Ці форми, дійсно грають велику роль у структурі та динаміці психічних процесів, були, проте, починаючи з піфагорійців і Платона, відчужені від матеріального світу, від реальної історії культури та суспільства і представлені у вигляді особливих духовних сутностей, далеких чуттєво сприйнятим тілам.

Цей напрямок додало особливої ??гостроти проблемі, яку слід позначити як псіхогностіческую (від грец. "Гнозис" - знання). Під нею треба розуміти широке коло питань, з якими стикається дослідження психологічних факторів, спочатку пов'язують суб'єкта з зовнішнім по відношенню до нього реальністю - природної та культурної. Ця реальність перетворюється відповідно влаштуванню психічного апарату суб'єкта в сприйняту їм у формі чуттєвих чи розумових образів - будь то образи навколишнього середовища, поведінки в ній особистості або самої цієї особистості.

Всі ці проблеми, так чи інакше вирішувались древніми греками, утворюють і понині ядро ??пояснювальних схем, крізь призму яких бачить свою емпірію сучасний психолог (якою б надскладною електронікою він не був озброєний).

Світ культури створив три "органу" осягнення людини і його душі: релігію, мистецтво і науку. Релігія будується на міфі, мистецтво - на художньому образі, наука - на організовуваний і контрольованому логічного думкою досвіді. Люди античної епохи, збагачені багатовіковим досвідом человекопознания, з якого черпалися як міфічні уявлення про характері й поведінці богів, так і образи героїв епосу і трагедій, освоювали цей досвід крізь "магічний кристал" раціонального пояснення природи речей - земних і небесних. З цього насіння зростало розгалужене древо психології як науки.

Про цінність науки судять за її відкриттям. На перший погляд, літопис досягнень, якими може пишатися антична психологія, небагатослівна. Одним з перших стало відкриття Алкмеоном того, що органом душі є головний мозок. Якщо відволіктися від історичного контексту, це ви дивиться невеликої мудрістю. Однак щоб гідно оцінити нетривіальність алкмеонова виводу (який, до речі, була не умоглядною здогадкою, але випливав із медичних спостережень і експериментів), варто нагадати, що через двісті років після цього великий Аристотель вважав мозок свого роду "холодильником" для крові, а душу , з її здатністю сприймати світ і мислити, поміщав в серце.

Звичайно, в ті часи можливість експериментувати над людським організмом була незначною. Як вже говорилося, збереглися відомості, що ставилися досліди над засудженими до страти, над гладіаторами. Не можна, однак, випустити з уваги, що античним медикам доводилося, лікуючи людей, впливати на їх психічний стан і передавати від покоління до покоління відомості про ефективність своїх дій, про індивідуальні відмінності. Невипадково вчення про темпераменти прийшло в наукову психологію з медичних шкіл Гіппократа і Галена.

Не менше значення, ніж досвід медицини, мали інші форми практики - політична, юридична, педагогічна. Вивчення прийомів переконання, навіювання, ведення словесного поєдинку, що стало головною турботою софістів, перетворило на об'єкт експериментування логічний і граматичний лад мови. У практиці спілкування Сократ від крив початковий діалогізм, а його учень Платон внутрішню мова як інтеріоризувати діалог. Йому ж належить така близька серцю сучасного психотерапевта модель особистості як динами чеський системи мотивів, що розривають її в непереборне конфлікті. Відкриття безлічі психологічних феноменів пов'язане з ім'ям Аристотеля (механізм асоціацій по суміжності, подібності і контрасту, відкриття образів пам'яті та уяви, відмінностей між теоретичним і практичним інтелектом і т.д.).

Стало бути, наскільки мізерною не була емпірична тканину психологічної думки античності, без неї ця думка не могла "зачати" традицію, що призвела до сучасної науки.

У розвитку психології античність прославлена ??великими теоретичними успіхами. До них відносяться не тільки відкриття фактів, побудова новаторських моделей і пояснювальних схем. Античні вчені поставили проблеми, століттями направляли розвиток наук про людину. Саме вони вперше спробували відповісти на питання, як співвідносяться в людині тілесне і духовне, мислення та спілкування, особистісний та соціокультурне, мотиваційний та інтелектуальне, розумне і ірраціональне і що інше, властиве людському буттю. Античні мудреці й випробувачі природи підняли на величезну висоту культуру теоретичної думки, яка, перетворюючи дані досвіду, зривала покрови з видимостей здорового глузду і релігійно-міфологічних образів.

За еволюцією уявлень про сутність душі прихована повна драматичних колізій робота дослідницької думки, і лише історія науки може розкрити різні рівні осягнення цієї психічної реальності, нерозрізнені за самим терміном "душа", яка дала ім'я нашій науці.

Провідною лінією Античної психології є її стихійно-матеріалістична спрямованість. Різні мислителі старовини намагалися пояснити природу з неї самої, із законів, властивих самій матерії. Більшість античних мислителів була не тільки матеріалістами, але і діалектиками. Світ вважався їм єдиним, нескінченно рухомим і мінливим. Хоча природа трактувалася стародавніми ученими в цілому нерозчленованою, проте перші спроби виділення одних явищ із сукупності інших, прагнення зрозуміти їх місце в загальній картині всесвіту вже тоді мали місце.

Явища душевного життя людини не могли не привернути уваги стародавніх учених внаслідок їх своєрідності і специфічної природи. Саме тому ще на зорі наукового знання психічні явища достатньо чітко виділяли з чисто матеріальних і, більш того, здійснювалися спроби внутрішньої диференціації окремих сторін душі.

Зазвичай галузь психічних явищ розділялася на дві великі групи – пізнавальні і спонукальні сили. Намагаючись зрозуміти їх природу, стародавні мислителі зуміли висловити безліч припущень, висунути цілий ряд принципових ідей, які зробили величезний вплив на подальший розвиток психології і які не втратили свого значення до теперішнього часу.