2.4 Захисник академічного танцю Василь Тихоміров

Народився 29 березня 1876 року в Москві і перші уроки балетного мистецтва отримав в московській школі [16]. Першим його вчителем був соліст Большого театру І. Єрмолов [6, с.155]. Однак здібності юного танцівника були настільки очевидні, що в 1891 році його перевели в Петербурзьке хореографічне училище, де рівень викладання на той момент був вищий [16]. Тут він вчився у П. Гердта, П. Карсавіна, А. Ширяєва, вивчав методику викладання Х. Йогансона та Е. Чеккетті, бачив праці М. Петіпа, танцював в його виставах [6, с. 155]. Проте серце В. Тихомирова належало Москві і Большому театру, в якому він мріяв танцювати з самого дитинства, і по закінченні училища в 1893 році він повернувся в Москву, незважаючи на те, що був уже зарахований до балетної трупи Маріїнського театру. 14 вересня 1893 року відбувся його дебют на сцені Болього театру в балетній виставі «Роберт і Бертрам», вельми прихильно зустрінутий критикою.

Повернення В. Тихомирова в Большой театр було великою удачею як для театру, так і для нього самого. Крім виконавської майстерності, Василь Тихомиров володів і ефектною сценічної фактурою – високий, ставний юнак, до того ж неабиякий танцівник, відразу звернув на себе увагу і глядачів, і керівництва трупи. Обставини склалися на користь В. Тихомирова, і він минув обов'язковий для багатьох танцівників етап виступу в кордебалеті, відразу ставши прем'єром.

В. Тихомиров вже завоював славу і любов глядачів, коли в 1898 році в Москву повернулася молода балерина К. Гельцер, з якою він був знайомий вже досить давно. Протягом двох років вона, будучи у трупі Большого театру, танцювала в Петербурзі. До того часу В. Тихомиров вже танцював у балетах «Роберт і Бертрам», «Коник-Горбоконик», «Жизель» та інших. Як відзначали критики, він повернув глядачеві всі достоїнства чоловічого класичного танцю. Мужність в поєднанні з пластичністю і граціозністю – ось ті риси, які допомогли В. Тихомирову стати видатним танцівником. «Він танцює легко, красиво, впевнено, чисто, виконує найшвидші тури без жодного зусилля», «цей танцівник такий легкий, пластичний і граціозний, що, безумовно, може вважатися зразком класичної школи» – ось деякі з численних відгуків балетної критики про В. Тихомирова.

Жіночна, витончена К. Гельцер і мужній, міцній В. Тихомиров утворили чудовий сценічний дует, який згодом перейшов і в їх особисті стосунки. В. Тихомиров і К. Гельцер з'єднали не тільки своє виконавське мистецтво, а й долю, ставши чоловіком і дружиною і продовжуючи виступати разом. Навіть після того, як їх сім'я розпалася, вони продовжували залишатися партнерами на сцені і підтримували дружні стосунки.

В. Тихомиров багато чим був зобов'язаний і батькові К. Гельцер, В. Гельцер, відомому артисту. Молодий талановитий дебютант звернув на себе увагу В. Гельцер, і той захотів познайомитися з ним ближче. Бесіди з В. Гельцер про літературу, живопис, балет багато дали починаючому артистові, допомогли йому знайти своє місце в мистецтві. Перший театральний сезон виявився дуже складним для Тихомирова, незважаючи на те, що приніс йому великий успіх. В. Тихомиров не був задоволений ні репертуаром Большого театру, ні своїми виступами і коливався, чи залишатися йому в балеті. Адже, крім блискучих здібностей танцівника, В. Тихомиров був прекрасним скрипалем і замислювався про те, чи не продовжити йому кар'єру музиканта – виконавця. В. Гельцер зумів переконати молодого артиста в тому, що його справжнє покликання – балет.

Критика справедливо бачила в В. Тихомирова талановитого продовжувача традицій, що склалися в класичному балеті. В. Тихомиров і сам відчував себе спадкоємцем їхніх традицій, зобов'язаним дотримуватися їх і захищати від недоречних, на його думку, нововведень, здатних лише спотворити вигляд класичного танцю. Саме тому і виникло у Большому театрі протистояння В. Тихомирова і О. Горського, який прагнув до новаторства.

О. Горський як постановник був чужий В. Тихомирову, і він не виконав жодної сольної партії в балетах О. Горського – їх для нього там просто не було. Як класичного танцівнику-віртуозу В. Тихомирову було мало рівних, але для участі в постановках О. Горського йому не вистачало психологічної гнучкості, вміння увійти в будь-яку роль і показати характер героя неоднозначним і складним. Чужа В. Тихомирову були і хореографія О. Горського, що виходила за рамки класичного танцю.

В. Тихомиров вважав за краще класичний репертуар, блискуче виступаючи в багатьох старих постановках. Його творчість критики називали «шедевром чоловічого класичного танцю», а про самого танцівника писали, що «кращого кавалера не марилося жодної балерині». Прихильники класичного танцю справедливо вважали В. Тихомирова «дивовижним кавалером і танцівником». Він танцював практично весь класичний репертуар Большого театру. Величезний успіх мали у вимогливої публіки В. Тихомиров і К. Гельцер і під час гастролей у Петербурзі.

Проте з віком В. Тихомиров почав втрачати свої перші партії. Він вже не міг виконувати звичні йому ролі з колишньою легкістю і витонченістю, а інших можливостей для руху вперед не бачив. Саме тоді В. Тихомиров почав визнавати заслуги О. Горського як постановника. Він виконав партії Корсара в однойменному балеті, брав участь також в «Раймонді» (обидва балету йшли в постановці О. Горського). Цими ролями в 1913 році ознаменувалося двадцятиріччя творчої діяльності В. Тихомирова. Обидві партії відрізнялися статичністю, і В. Тихомирову потрібно було лише виконувати роль кавалера для балерини і демонструвати мужню стать.

Подальші виступи давалися танцівнику все важче. Він вже не міг блищати тієї віртуозністю в рамках класичного танцю, як у розквіті своєї творчої кар'єри, а його небажання включати в свою виконавську манеру нові елементи, що вже почали завойовувати балетну сцену, викликало безліч критичних зауважень. Все більше своїх танцювальних партій В. Тихомиров передавав молодим виконавцям, і незабаром він залишився прихильником академічного танцю вже як педагог, а згодом – як балетмейстер.

Свою педагогічну діяльність В. Тихомиров почав набагато раніше свого відходу зі сцени як танцівника, майже відразу ж після своєї появи в трупі Большого театру, в 1896 році. І в поглядах на викладання В. Тихомиров протистояв О. Горському. О. Горський намагався поєднати класичну методику викладання з пластикою вільного танцю, вчив своїх вихованців входженню в психологічну сутність виконуваної ролі. В. Тихомиров ж, як відгукувалися про нього, «зберіг московську балетну школу і не допустив проникнення в неї шкідливих спотворень і формалістичних перегинів, але разом з тим і не допустив наближення її до служіння новим завданням».

Дійсно, В. Тихомиров як викладач не міг і принципово не хотів викладати своїм учням ніяких нових тенденцій в танці. Він вважав, що будь-які нововведення – це порушення академічних традицій, абсолютно неприпустиме в класичному балеті. Тому учні В. Тихомирова бездоганно володіли класичною технікою. Особливо цінно це було в той переломний для балету момент, коли велися запеклі суперечки між прихильниками «старого» і «нового» мистецтва. Школа В. Тихомирова дозволила зберегти кращі традиції академічного балету. Учні В. Тихомирова, серед яких були такі прославлені танцівники, як М. Мордкин, А. Волініна, Л. Новиков, виїхавши після революції за кордон і з успіхом продовжували традиції російської балетної школи, демонструючи її досягнення всьому світу.

В. Тихомиров вніс величезний внесок у збереження традицій класичного балету, що оцінили багато майстрів сцени, які прагнуть до органічного злиття в своїй творчості класичної техніки та новаторства. Не випадково, наприклад, А. Мессерер, обожнював О. Горського, але прагнув займатися і в класі В. Тихомирова, щоб краще засвоїти техніку класичної хореографії. Вчилися у В. Тихомирова також солістки балетної трупи Большого театру – А. Абрамова, М. Кандаурова, Є. Ілющенко і багато інших балерини, які славилися на сцені в 1930–1950-х роках [16].

Він розвивав у майбутніх артистів балету їх індивідуальність, виразність виконання танцю, музикальність. Вперше на його уроках було введено музичний супровід – у клас прийшов піаніст. В. Тихомиров з'єднував традиції російського балетного театру з традиціями російського драматичного театру і російської літератури. На думку, В. Тихомирова, танець повинен бути натхненним, творчим; образ хореографічний повинен створюватися засобами танцю, дія повинна бути підпорядковане єдиним задумом. За довгі роки педагогічної діяльності він створив свій особливий метод викладання, свій, «тихомировский», стиль роботи з учнями [6, с. 155].

Ті ж позиції академізму В. Тихомиров відстоював і в своїй режисерській діяльності. У 1908 році він став помічником режисера балетної трупи, а через рік – режисером. І, звичайно, його відносини з О. Горським загострилися – цього просто не могло не статися. Як писав про це в 1911 році у своїй хроніці театрального життя «Петербурзький листок», «московські балетмейстери О. Горський та В. Тихомиров розсварилися один з одним, і сварка ця справила вплив на репетиції, які тимчасово перервані». В. Тихомирова звинувачували в тому, що він працює лише над власними постановками, не приділяючи уваги всім іншим. Дійсно, він практично ігнорував О. Горського як балетмейстера, а потім, ставши балетмейстером сам, перешкоджав найбільш «крайнім» постановкам новатора. У кожного балетмейстера були свої претензії до «противника», часто цілком обґрунтовані. Прагнення О. Горського до «вільної пластики» могло послужити приводом до зниження загального виконавського рівня трупи, бо допомагало приховувати недоліки класичної техніки окремих виконавців. В. Тихомиров же, вимагаючи «недоторканності» класичного танцю, не давав можливості для його розвитку.

Проте, уникати взаємного впливу двох підходів до балету не вдавалося. Розвиток танцю неухильно вимагало новаторства. З іншого боку, основою балету завжди залишався академічний, класичний танець, і тут школа В. Тихомирова була неперевершеною.

Згодом, в 1924 році, коли після смерті О. Горського В. Тихомиров очолив московську балетну трупу, він як режисер сприйняв багато зі спадщини О. Горського, що він не брав у свій час як танцівник. Поглиблений психологізм розкриття образів, елементи вільної пластики – все це проявилося в постановках В. Тихомирова «Есмеральди» і другого акту «Червоного маку», який був названий «першим радянським балетом». Серед інших постановок В. Тихомирова на сцені Великого театру не можна не відзначити «Сильфіду », «Баядерку», «Сплячу красуню».

В. Тихомиров прожив довге життя. Перед війною, в 1940 році, йому довелося скоротити свою педагогічну діяльність через хворобу, проте він продовжував допомагати молодим танцівникам і постановникам своїми порадами. Крім того, В. Тихомиров ніколи не обмежував свої інтереси одним лише балетом. Сам він стверджував: «По суті, все дається культурою, потрібно прагнути до розвитку здібностей артиста».

Сам В. Тихомиров був всебічно освіченою людиною і намагався прищепити любов до знань і своїм вихованцям. Він цікавився живописом, літературою, вивчав психологію. Спеціально для того, щоб читати в оригіналах іноземну літературу про балет, вивчив французьку мову.

В. Тихомиров помер 20 червня 1956 в Москві [16].