Легенда в українській літературі

В українському письменстві княжої доби одним із перекладів таких збірників легенд є «Пролог». Тоді ж виник збірник оригінальних легенд — «Києво-Печерський патерик». Пізніше легендами стали називати розмаїті оповіді релігійного змісту з набожним і повчальним наставленням, про святі місця, притчі про походження тварин та рослин. З таких творів упорядкували численні збірники, які перекладали різними мовами, їх сюжети передавали віршами, використовували у шкільних релігійних виставах (містеріях, міраклях, мораліте). В Україні відомі Патерики — Синайський, Скитський, Афонський, Єрусалимський та ін. Сюжети легенд мали численні відображення в іконописі, рицарських романах і повістях. На них виросла така перлина європейської класики, як «Божествена комедія» Данте Аліґ'єрі

Легенда у фольклорі

Усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів, відрізняються від них найбільше тим, що в основі їх — біблійні сюжети. На відміну від казок, легенди не мають традиційних початкових і прикінцевих формул, усталеного чергування подій. Лише подеколи у них є спільне з казками: початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно»; фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми.

Характерні ознаки легенди

Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно- або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті.

Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору. За їх мотивами побудовані «Енеїда» Івана Котляревського, ряд творів Тараса Шевченка (поема «Марія»), І. Франка (поема «Мойсей»), роман В. Шевчука «На полі смиренному».

Байки та анекдоти

Ба́йка — один із різновидів ліро-епічного жанру, невеликий алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту.

Історія байки

Байка має здавна сформовану (ще від прозових «притч» легендарного давньогрецького байкаря Езопа — 6 ст. до н.е.) структуру, традиційне коло образів, мотивів, сюжетів. Езопівською мовою інколи називають підтекст художнього твору. Байка — це оповідання, дійовими особами якого, поряд з людьми (точніше — схематичними фігурами людей), виступають тварини, рослини, неживі предмети, котрі уособлюють певні ідеї та людські характери. Розповідь, як правило, супроводжується на початку або в кінці твору прямо сформульованим афористичним моралістичним висновком, що надає оповіданню алегоричного звучання. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Відомими авторами байок є Езоп, Барбіус, Федр, Авіан, Лафонтен, Іван Крилов. Крім античних джерел, байка зазнала впливу індійської «Панчататри» («П’ять книг», 3 століття до н. е.).