3. Спелеотуризм та гірсько-лижні курорти.

Ресурсами спелеотуризму є печери, що утворилися в результаті карстових явлений.

Карстовий ландшафт виникає при поверхневому або недалеко від поверхні заляганні легкорозчинних (карст) порід, переважно вапняків, доломітів, гіпсів, рідше крейди і кам'яної солі, і характеризується наявністю замкнутих воронок, «сліпих» балок і річкових долин, печер , озер, зникаючих річок і потужних ключів.

Печери бувають надземними і підземними. Якщо печера простягається горизонтально і має вихід на поверхню, то її можна використовувати в якості об'єкта екскурсійного показу після відповідного обладнання та освітлення. Наприклад, крижана Кунгурська печера на Уралі. Тут екскурсантам показують всілякі химерні натічні форми у вигляді сталактитів і сталагмітів з гіпсу або льоду, а також підземні річки й озера. Для спортивного туризму використовують важкодоступні печери, підземний рельєф яких можна подолати лише за допомогою особливих пристосувань. Багаті печерами Крим і Волинь. 

У світовій практиці при організації гірничо-лижних курортів спочатку вивчають рельєф з метою визначення можливості прокладки трас в районі, їх пропускної спроможності, а отже, і ємності гірничо-лижного курорту. Тільки після цього приступають до проектування підйомників і підвісних канатних доріг і вибирають місця для розміщення готелів. У зв'язку з цим потрібно знати вимоги, що пред'являються до схилів, по яких будуть прокладені гірсько-лижні траси. Основними характеристиками трас є: довжина (довжина, м; ширина, м); крутизна, град, профіль і рельєфні складності (наявність врожай, обривів, канав, горбів); перешкоди (скелі, кам'янисті оголення, дерева, опори); лавинонебезпечність; особливості снігового покриву ( бруствери, ями, оголення глибокого льоду, а при експлуатаціі траси і ділянки з розбитим мокрим снігом); віддаленість від гірськолижної бази, км.

Привабливість гірничо-лижного комплексу визначається головним чином протяжністю і різноманітністю трас. Цей фактор є вихідним при виборі місця під гірсько-лижний курорт. Гірсько-лижні траси можуть бути довгими і короткими, важкими і легкими. Бажано, щоб у районі були представлені всі типи трас: навчальні, туристичні, спортивні. Навчальні та туристичні траси є обов'язковою умовою для гірничо-лижного курорту, а наявність і спортивних трас підвищує привабливість курорту, так як туристи мають можливість спостерігати, як катаються високопрофесійні лижники, і дивитися змагання.

Для навчальних трас підбирають відкриті схили зі спокійним рельєфом, що має пологий вихід на рівну площадку. Ширина траси повинна дозволяти здійснювати спуски навскіс і зісковзуванням. Бажано, щоб профіль траси був трохи опуклим для полегшення навчання гірсько-лижній техніці. На навчальному схилі крім основної траси, підбирають доповнювальні траси з рельєфом, де горби чергуються з западинами різної конфігурації і невеликими контр-уклонами. Буксири- підйомники розташовують збоку від схилу. Тізніт схилів складає 8-12 °, ділянки крутістю 15 - 20 ° не повинні перевищувати за довжиною понад 100-150 м, та складати ​​не більше '/ 4 усієї дистанції.

Туристичні траси призначені для підготовлених лижників. Бажано, щоб у межах одного району було декілька трас, що відрізняються складністю спуску і різноманітністю естетичних вражень.Середня їх крутизна становить 12-18 °з допустимими ухилами 20 - 25°. Максимальні ухили можливі в межах 200 - 250 м на кожен 1 км траси. Перепади висот на туристичних трасах залежать від протяжності траси і з ¬ змінюються в межах від 150 до 500 м.

Спортивні траси призначені для лижників-спортсменів і характеризуються максимальною довжиною і крутизною.

При експлуатації курорту велике значення має тривалість гірсько-лижного сезону, тому траси намагаються прокладати на схилах південної експозиції і їх використовують переважно в зимовий період. На схилах північної експозиції катаються у весняний період, коли південні траси починають підтавати.

На стан снігового покриву впливає вітер, який здуває сніг на опуклих ділянках, при цьому утворюються жорсткі снігові заструги. Щоб усунути вплив цього фактора, траси бажано прокладати на заліснених схилах, що, однак, вимагає витрат на розчищення траси від дерев і проведення інженерно-геологічних вишукувань для визначення стійкості схилу після розкорчування дерев. На відкритих незаліснених схилах підготовчі роботи зводяться до мінімуму, оскільки тут облаштовують поля для катання. Однак саме на них найбільшою мірою позначаються негативно наслідки впливу вітру (порушення сніжного притулку, менш комфортне тепловідчуття при катанні і т. П.).

При прокладанні трас необхідно передбачити заходи щодо забезпечення безпечного катання лижників. У зв'язку з цим мають бути прибрані всі можливі перешкоди. Не допускається перетинання трас, можливо тільки їх злиття по ходу руху за умови надання лижникам гарного огляду сусідньої траси. Виділяють три зони катання гірськолижників:

І - навчальні схили і траси, спуски по яких обладнанні підйомниками;

II - спуски за межами трас, для виходів на які лижники використовують траверси або відхилення в бік від основних трас;

III - зона високогірного лижного туризму, де лижники здійснюють самостійні тривалі переходи або використовують вертольоти та автомобілі для закидання на місця спуску за новими маршрутами гірських масивів.