2. Структура та види судового прецедента

Будь-який судовий прецедент складається з двох частини: ratio decidendi та obiter dictum.

Ratio decidendi (з лат.— підстава для вирішення) — це частина рішення суду, яка містить норми права, керуючись якими буде вирішена справа. Ratio decidendi міститься в мотивувальній частині і є стандартом, поясненням, чому саме так було вирішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на іноземні прецеденти чи законодавство тощо [29, 171].

Ratio decidendi фіксує правову основу, що має силу закону і повинна застосовуватися при вирішенні всіх наступних справ, при чому щодо всіх інших осіб, а не тільки сторін у даній справі. Таким чином, саме ratio decidendi є нормою прецедентного права.

Наприклад, у відомій справі чилійського генерала А. Піночета англійським судом вирішувалось питання про можливість видачі іспанському правосуддю генерала — глави держави, який має дипломатичний імунітет. Принципом (ratio decidendi) у цій справі була мотивація суду, що скоєння злочинів проти людства та катування людей не є офіційними діями глави держави, тому він не має імунітету від кримінального переслідування. Вона дозволила прийняти рішення про видачу генерала [19, 147].

Насправді відшукати ratio decidendi доволі непросто. Саме тому, ratio, зазвичай, не формується у прямій формі, тому воно може міститися у прихованому вигляді. Основним завданням юриста є , аналізуючи рішення суду, знайти в ньому ту частину, в якій, безпосередньо формується підстава для вирішення справи.

Головна особливість процесу в англо-американських судах полягає саме у пошукі ratio decidendi. Існує 2 найпоширеніших методів пошуку ratio decidendi: метод Вембо та метод Гудгарта [19, 147].

Згідно з методом Вембо суддя має спочатку знайти в рішенні те правоположення, яке може вважатись ratio decidendi, а потім надати йому протилежного значення. Якщо після цього остаточний висновок рішення не зміниться, то перед суддею — оbiter dictum, якщо зміниться — тоді це ratio decidendi. Наприклад, якщо у справі генерала А. Піночета вважати катування людей офіційною дією глави держави, тоді рішення у справі повинно змінитися. Отже, протилежне до такого припущення твердження є ratio decidendi цього рішення.

Згідно з методом Гудгарта ratio decidendi визначається шляхом оцінки фактів, які уявляються суттєвими для судді. Суд вважає себе пов’язаним попереднім рішенням і постановляє аналогічну ухвалу, якщо у справі, що розглядається, не з’являється новий факт, вплив якого на нове рішення він вважає суттєвим. Суд також не вважає себе пов’язаним попереднім рішенням, якщо в новій справі відсутні деякі суттєві факти, що фігурували в попередній справі [29, 172].

Obiter dictum – це також міркування судді щодо правових норм для ухвалення рішення, які прямо не стосуються спірних питань у справі, але висловлені для пояснення, ілюстрації, і мають загаль­ний характер. Такі міркування, згідно з доктриною судового прецеденту, не мають зобов'язальної сили, але певною мірою впливають на зростання репутації судді та підтверджують високий рівень його професіоналізму [29,168]. На відміну від ratio decidendi ці висловлення не формулюють той чи інший принцип права і не обґрунтовують рішення суду.

Obiter dictum буває трьох видів:

1) висновки суду щодо відсутніх у даній справі фактів та обставин або ж фактів та обставин, що реально існують, але не мають прямого стосунку до даної справи. Наприклад, у справі (Central London Property Trust Ltd v. High Trees House Ltd) 1947 року суддя висловив думку, що власники нерухомості не можуть звертатися до суду з позовами про стягнення орендної плати за період воєнного часу, хоча в даній справі таких вимог ніхто не заявляв;

2) твердження суду, що хоча й засновані на доведених у справі фактах, але які не були використані ним при обґрунтуванні рішення. Наприклад, у справі (Hedley Byrne & Co Ltd v. Heller & Partners) у 1964 році Палата лордів висловилася про те, що банки, які надають рекомендації своїм клієнтам, зобов'язані виявляти про них турботу і що банк несе відповідальність у випадках, коли виявляє недбалість при наданні рекомендацій. У даній справі був встановлений факт недбалості банка при наданні рекомендацій своєму клієнтові. Проте твердження про відповідальність банку не було використане в рішенні суду, оскільки у справі існувала відмова клієнта від позову;

3) думка суддів, які залишились у даній справі у меншості. Це думка суду, що хоча і ґрунтується на достовірних фактах, але не приймається до уваги при вирішенні справи [21, 79].

В англо-саксонській правовій сім’ї розрізняють такі види судового прецеденту:

• Позитивний прецедент - рішення, зміст котрого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи.

• Негативний прецедент - рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно-історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається [ 9, 111].

Залежно від характеру використання прецедентного права англійськими суддями виділяють:

• Деклараторний прецедент – судді при вирішенні конкретних справ посилаються на вже існуючі прецеденти.

• Креативний прецедент – судді при вирішенні конкретних справ створюють нову норму права, тобто новий прецедент.

Залежно від юридичного значення виділяють: обов’язкові та переконливі прецеденти.

• Обов'язковий або зв'язуючий прецедент - означає, що рішення вищих судових інстанцій містять обов'язкові для застосування правові позиції.

• Переконливий прецедент – це рішення нижчих судів, або судів інших країн, які беруться до уваги при розгляді тих чи інших справ.

До переконливих прецедентів для англійських судів належать такі судові рішення (або їхні складові частини): частина рішення Палати лордів, що визнається оbiter dictum; усі рішення нижчих судових інстанцій; усі рішення Судового комітету Таємної Ради; усі рішення судів Шотландії; усі рішення, прийняті судами інших держав, на які поширюється юрисдикція загального права; прецеденти і думки, викладені в класичних юридичних працях (наприклад, у підручниках і монографіях); рішення, винесені рівними судовими інстанціями, якщо вони не вважаються юридично обов'язковими; усі рішення судів Європейського Союзу.