2. Гумбольдт

Намагаючись пояснити сутність мови, В. Гумбольдт дає кілька визначень мови. Він вважає, що мовознавство не вирішить жодного питання, якщо воно не підніметься до розуміння мови як діяльності духу. Тому Гумбольдт постійно апелює до "духу народу", під яким він розуміє комплекс інтелектуальних цінностей і всю сукупність культури народу, його духовну своєрідність. "Мова, - говорить він, - являє собою безперервну діяльність духу, що прагне перетворити артикульований звук у вираження думки". Зрозуміти сутність мови можна тільки в тому випадку, якщо розглядати мову в тісному зв'язку з формуванням "духу народу", оскільки "мова у своїх взаємозалежних зв'язках є створення національної мовної свідомості". "Дух народу" і мова його настільки взаємопов'язані, що якщо існує одне, інше можна вивести з нього. Цей зв'язок знайшла своє вираження у знаменитій формулі Гумбольдта: "Мова є як би зовнішній прояв духу народу, його мова є його дух, і його дух є його мова - важко собі уявити щось більш тотожне".  Гумбольдт відносить мову до числа тих явищ, які відображають характер народу. Разом з тим духовні особливості народів визначають національну своєрідність мов. Ідеалістичний підхід Гумбольдта полягає в тому, що національні особливості мови він розглядає не як результат історичного процесу формування цієї мови в тісному зв'язку із загальними умовами існування і розвитку говорить цією мовою народу, а як прояв якогось духовного начала, недоступної нашому розумінню абсолютної ідеї. Визнавши "дух народу" в якості причини мовного розмаїття, Гумбольдт говорить, що мова розвивається за законами духа. Психічний склад народу, його образ думок, філософія, наука, мистецтво та література, тобто все, що входить в поняття "дух народу", визначаєсвітогляд цього народу, яке знаходить відображення у мові. Мова є своєрідним "проміжним світом", що знаходиться між народом і оточуючим його об'єктивним світом ("кожна мова описує навколо народу, якому він належить, коло, з якого можна вийти тільки в тому випадку, якщо вступаєш в інше коло"). Виходячи з уявлення про мову як про "проміжному світі", Гумбольдт робить помилковий висновок про те, що наше ставлення до предметів і явищ об'єктивного світу обумовлюється не властивостями цих предметів і явищ, а мовою. Мова, утворений з понять та уявлень певної частини людства, визначає ставлення людини до об'єктивної дійсності і його поведінку. Таким чином, мова у Гумбольдта виступає як діяльність, що перетворює зовнішній світ увласність духу. Ці помилкові положення вчення Гумбольдта склали потім і основу теорії Е. Сепіра - Б. Уорф, згідно з якою мова впорядковує потік вражень дійсності, і основу неогумбольдтіанской теорії німецького мовознавця Л. Вейсгербера, згідно з якою мова перетворює навколишній світ в ідеї, "вербалізує" світ. 

У надзвичайно суперечливих побудовах Гумбольдта його ідеалістичний світогляд бореться з тими теоретичними висновками, до яких він приходить, намагаючись визначити сутність мови. З одного боку, Гумбольдт розглядає мову як ідеальну річ, що існує в умах і душах людей, а з іншого - схиляється до розуміння мови як соціального явища, бо "насправді мова розвивається тільки в суспільстві і людина розуміє самого себе остільки, оскільки досвідом встановлено, що його слова зрозумілі й іншим ". [4]  Гумбольдт теоретично обгрунтовує нове і надзвичайно важливе положення про те, що формою існування мови є його розвиток; таке розуміння мови було спрямоване насамперед проти метафізичних уявлень про мову як про щось нерухомому. "Мова слід розглядати не як мертвий продукт, а як творчий процес"; "мова є не продукт діяльності, а діяльність. Його справжнє визначення може бути тільки генетичним. Мова являє собою безперервну роботу духу, яка прагне перетворити артикульований звук у вираження думки". Розуміючи мову як діяльність, Гумбольдт підкреслює не тільки динамізм мови, але і його активність. Активність мови виявляється у впливі його як соціального явища на індивідуума: чим індивідуум свідоміше користується мовою у відповідності зі своїми зовнішніми або внутрішніми потребами, тим сильніше впливає мова на його мислення. Гумбольдт приходить до висновку, що "в мові немає нічого одиничного, кожний окремий його елемент проявляє себе лише як частина цілого". Мова в його різноманітних застосувань можна зрозуміти тільки тоді, коли будуть розглянуті його відносини, тому що у відносинах понять, що складають мову, і виявляється весь його геній. Під організмом Гумбольдт розуміє мову як цілісність, як систему: "Мова можна порівняти з широкою тканиною, в якій кожна нитка більш-менш помітно переплетена з усіма іншими. Користуючись мовою в якому б то ні було відношенні, людина завжди стосується лише однієї частини цієї великої тканини, але завжди надходить при цьому так, як ніби-то в ту ж хвилину він мав перед очима все, з чим частина ця полягає в неминучій зв'язку і у внутрішній гармонії ".У праці "Про порівняльному вивченні мов ..." він зазначав, що мова є одночасно і відображення, і знак. Слово- знак окремого поняття, але не можна собі уявити, щоб створення мови почалося з позначення словами предметів зовнішнього світу. Для того щоб словостало словом, воно не просто має бути прибраний в звукову оболонку, а має представляти собою двояке єдність - єдність звуку і поняття. Слово не визначає своїм звуковим виглядом властивості предмета, воно є не еквівалентом чуттєво сприйманого предмета, а його розумінням.