Висновки:
Соціальна проблема, яка узагальнено визначається поняттям «діти вулиці», існує в багатьох країнах світу, в тому числі і з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це характеризує явище дитячої бездоглядності і безпритульності як складне й неоднозначне. Його специфіка також залежить від соціально-політичних умов та національно-культурних традицій конкретного соціуму. В Україні поняття «діти вулиці» законодавчо не визначено, однак є всі підстави стверджувати, що воно об'єднує у собі два інших: «безпритульні діти» і «бездоглядні діти». Безпритульні діти — діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання. Бездоглядні діти — діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку. Відповідно дитяча бездоглядність — це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.
Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці, — багатоаспектний. Дитяча бездоглядність — один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності. Водночас усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії — «бездоглядна» чи «безпритульна» — належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці, бажання повернутися у рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків.
Зрозуміти специфіку сучасного феномена дитячої бездоглядності і безпритульності в Україні дозволить аналіз соціального портрета дітей, які більшість свого часу проводять на вулиці чи живуть там: віковий склад, особливості сімейного оточення, звичок та способу життя, міжособистісних стосунків тощо. Бездоглядні та безпритульні діти в Україні — це переважно особи до 14 років. «Самостійно» діти йдуть з дому, починаючи з 6—7 років. Серед бездоглядних, а особливо серед безпритульних дітей частка хлопців вища, ніж частка дівчат. Бездоглядні та безпритульні діти активно мігрують з регіону в регіон. Міські діти дещо більше від своїх сільських однолітків мігрують в країні.
Основою функціонування національного механізму запобігання бездоглядності та безпритульності дітей в Україні є відповідне законодавче поле. Воно формується з урахуванням основних міжнародних документів у цій сфері, в яких визнано дитячу безпритульність, бездоглядність негативними соціальними реаліями — Декларації прав дитини, Конвенції про права дитини, Всесвітньої Декларації про забезпечення виживання, захисту і розвитку дітей, Підсумкового документа спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної асамблеї ООН 8—10 травня 2002 р. «Світ, сприятливий для дітей».
Діючи в рамках чинного законодавства, усвідомлюючи загострення проблеми бездоглядності і безпритульності дітей на сучасному етапі, зацікавлені міністерства і відомства визначили заходи щодо подолання цього явища пріоритетними векторами своєї роботи. Основним координатором діяльності з цих питань на національному рівні виступає Міністерство України у справах сім'ї, дітей та молоді, в підпорядкуванні якого діють управління (відділи) у справах сім'ї та молоді, служби у справах неповнолітніх та центри соціальних служб для молоді (ССМ).