15. Методи діагностики мінерального живлення рослин.

Методи діагностики живлення рослин підрозділяють на грунтові і рослинні. Рослинна діагностика, у свою чергу, включає візуальну, хімічну і функціональну. Візуальна діагностика є найбільш простим методом, що не вимагає спеціального устаткування, вона дозволяє відносно швидко встановити порушення у мінеральному живленні і усунути їх причини.

Для обслуговування сільського господарства широко застосо­вуються різні методи діагностики забезпеченості рослин елементами живлення.

Ґрунтова діагностика – це аналіз ґрунту на вміст у ньому рухомих поживних речовин до внесення добрив та в період вегетації рослин.

Строки відбору зразків ґрунту залежать від культури і фази її розвитку. Зразки відбирають за 15–20 діб до внесення мінеральних добрив і направляють для аналізу в агрохімічну лабораторію. На основі результатів аналізу визначають норми мінеральних добрив для одержання запланованого врожаю.

Рослинна діагностика – це методи визначення потреби сіль­ськогосподарських культур у елементах живлення за станом самих рослин.

Існують кілька видів рослинної діагностики.

Візуальна діагностика застосовується у тих випадках, коли у рослин з’являються зовнішні ознаки нестачі або надлишку елементів живлення.

Біометрична, морфологічна і фенологічна діагностики передбачають реєстрацію зміни розмірів і маси рослин, темпів утворення органів і їх кількість.

Хімічна діагностика – це виявлення надмірного нагромадження в рослинах окремих елементів живлення. Вона поділяється на листкову і тканинну.

Листкова діагностика передбачає проведення аналізу відібраних зразків рослин в агрохімічній лабораторії на вміст у них органічних сполук азоту і зольних елементів після оголення в суміші кислот або пероксиді водню. Вона широко застосовується для коригування доз азоту при підживленні озимих культур у різні фази їх розвитку, а також у фазі п’яти листків у ярих зернових.

Тканинна діагностика застосовується у господарствах для визначення потреби проведення некореневих азотних підживлень зернових культур. Для цього широко застосовують польову експрес-лабораторію АОП–1 або ОП–2.

16. Хімічна меліорація кислих та засолених грунтів. Хімічна меліорація

Хімічна меліорація, система заходів хімічного впливу на грунт для поліпшення її властивостей і підвищення врожайності с.-г. культур. При хімічної меліорації з кореневмісного шару грунту видаляються шкідливі для с.-г. рослин солі, в кислих грунтах зменшується вміст водню і алюмінію, в солонцях - натрію, присутність яких в грунтовому поглощающем комплексі погіршує хімічні, фізико-хімічні та біологічні властивості грунту і знижує грунтову родючість.

Способи хімічної меліорації: вапнування грунтів (в основному в нечорноземній зоні) - внесення вапняних добрив для заміни в грунтовому поглощающем комплексі іонів водню і алюмінію іонами кальцію, що усуває кислотність грунту; гіпсування грунтів (солонців і солонцевих грунтів) - внесення гіпсу, кальцій якого замінює в грунті натрій, для зниження лужності; кіслованіе грунтів (з лужною і нейтральною реакцією) - підкислення грунтів, призначених для вирощування деяких рослин (наприклад, чаю) при внесенні сірки, дисульфат натрію та ін До хімічної меліорації відносять також внесення органічних і мінеральних добрив у великих дозах, що приводить до докорінного поліпшення поживного режиму меліорованих грунтів, наприклад піщаних.